64 місяці

64 місяці

Всю зиму 1989/90 йшла активна підготовка виборів до Верховної Ради УРСР — перших майже (майже!) вільних виборів до законодавчого органу державної влади України за більш ніж 70 років. Саме цій Верховній Раді випало проголосити незалежність України, про що ми, звичайно, тоді не мали уяви. Верховна Рада попереднього, XI скликання більшу частину свого терміну працювала за старими правилами, що склалися ще із сталінських часів — тобто, збираючись на коротенькі сесії, удавала з себе парламент, не будучи їм. Правда, під час своїх останніх сесій і цей декоративний орган став мінятися. У жовтні 1989-го він практично одноголосно прийняв Закон Української РСР про мови, який проголосив українську мову державною. Ну, а вже від нової Верховної Ради всі чекали — хто з надією, хто з острахом — великих змін для України. Вибори були призначені на початок березня 1990 року, а в лютому відбувся пленум ЦК КПУ, присвячений майбутній події. Виступаючи на цьому пленумі (генеральний директор «Південмашу» не міг не бути членом ЦК КПУ), я висловився за те, щоб нова Верховна Рада, не відкладаючи, прийняла закон про повний економічний і політичний суверенітет України як держави. Таку точку зору розділили досить багато виступаючих. Для нас тоді ж придумали прізвисько «суверен-комуністи».

А ще в тім виступі на пленумі я порівняв КПРС із капітаном корабля, що посадив його на мілину і тепер не має іншого виходу, крім як звернутися до нових лоцманів. Чи варто говорити, що після цього виступу на мене пішла чергова «тєлєга» до Москви?

Півтора роки між виборами до Верховної Ради УРСР і великим днем 24 серпня 1991 року здаються мені тепер тривожними, насиченими подіями, і, коли я оглядаюся на них, надзвичайно довгими і виснажливими. У ці місяці я вже не мав сумніву, що Україна прийде до повної незалежності від СРСР. Було очевидно, що активна і свідома частина нашого суспільства не погодиться на менше. Вона буде постійно смикати байдужих і пасивних (а таких у будь-якій країні завжди більшість), соромити їх за відсутність національної свідомості і нерішучість. Вона буде неухильно розширювати число своїх прихильників, воювати з твердокам’яними, і вона переможе. Переможе, тому що за нею правда. Неможливо собі уявити, щоб 50-мільйонний народ України[122] міг не побачити свого найбільшого історичного шансу, а побачивши — не скористатися ним. Але як швидко це могло і повинне було відбутися?

Зізнаюся: я помилився з термінами. Аж до серпня 1991 року не я один був упевнений, що процес визрівання незалежності вимагатиме багатьох років, і думав про ці майбутні роки з великою тривогою. Занадто багато було в цьому рівнянні невідомих, занадто непередбачені привхідні фактори, далеко не все залежало від самої України.

Виглядало дуже ймовірним, що буде підписаний новий Союзний договір, і він перетворить СРСР у досить вільну (супротивники говорили: аморфну) конфедерацію. Але на повне розлучення — так здавалося — республіки, у першу чергу дотаційні, не зважаться. Вони підуть у новий союз в надії на відновлення тих зв’язків, що гарантували саму їхню життєдіяльність. Єдина енергетична система була в той час політичним фактором першої величини. Україна, щоправда, сама була донором (ще один аргумент за незалежність), але економічна прив’язка до СРСР у неї була навіть більша, ніж в інших. У «оновленому Союзі» нас могла утримати і звичка більшості простих людей до життя під спільним з Росією державним дахом. Нас зв’язували мільйони і мільйони людських уз, і, крім усього іншого, зберігалося підпорядкування комуністичного керівництва республіки Центральному комітету КПРС.

Намагаючись уявити собі подальший перебіг подій, я думав, що при вільній конфедерації — тобто в умовах, максимально наближених до незалежності — кожна з республік природним чином натопче свої стежки на травичці волі, налагодить нову систему зв’язків, висуне нову національну еліту і лише тоді, без страху перед невідомістю і хаосом, зробить крок до повної незалежності. За цей час і Росія звикнется з думкою, що кожна з колишніх республік СРСР — відрізана скибка, що зворотного злиття не буде, але це не перешкода найкращим відносинам. Звикнути до тієї чи іншої, спочатку нестерпної, думки — велика справа.

Як на мене, багато хто з «суверен-комуністів» бачив наше майбутнє приблизно таким. І, звичайно, всі ми побоювалися травматичної і неадекватної реакції Москви. Але стало відбуватися щось інше. Як кажуть, життя багатше.

Вже в 1990 році у Москви пропало бажання посилювати або хоча б зберігати єдність виробничих комплексів і коопераційні зв’язки України і Росії — тобто, саме те, що могло, як тоді здавалося, утримати нас від «державного розлучення». Навпаки, керівництво РРФСР саме стало робити кроки до відокремлення. Сьогодні комусь це здається неймовірним. Поступово стало звичним думати, що російська сторона робила все, щоб СРСР не розпався. Але колишній прем’єр СРСР Павлов, згадуючи 1990 і 1991 роки, стверджував, що «найбільш активним і послідовним тараном сепаратизму виступав російський уряд на чолі з Іваном Сілаєвим».[123]

Чим більше я думаю про події між чорнобильським вибухом і серпнем 1991-го, тим більш разючими здаються мені ці 64 місяці. Це були часи, коли відбувалися події, здавалося б, неможливі і не відбувалися, здавалося б, неминучі. Віруючим людям простіше, вони кажуть: такий був промисел Божий. Люди цинічного напряму думок шукають пояснення тому, що відбулося, з допомогою теорії змов. Мовляв, якщо хтось скористався тією чи іншою подією, виходить, він же цю подію таємно і спровокував. Мені самому набагато ближче перше пояснення, але в такій редакції: час незалежності прийшов, і ніякі сили на світі вже не могли перешкодити народженню нової України.

Але це зараз нам легко розмірковувати, а в той час всі побоювалися великого кровопускання. Вже в квітні 1989 року спецпідрозділи Радянської армії пролили кров прихильників незалежності в Тбілісі. Жахливим був початок 1990 року. На очах в усього світу в Баку відбулися спершу вірменські погроми, а потім влада в азербайджанській столиці перейшла до комітету оборони азербайджанського Народного фронту. Ледь це трапилося, до міста ввірвалися танки генерала Лебедя. Загинуло багато людей. У мою пам’ять врізалася 13-літня дівчинка Лариса Мамедова. Вона була убита разом з батьком, водієм тролейбуса. Були розгромлені всі азербайджанські національні рухи і партії, серед них і демократичні, що не мали жодного відношення до різанини вірменів. Немов би всьому СРСР давався показовий урок: врахуйте, будь-які спроби захвату влади явочним чином гарантують саме такий фінал.

Проте це ж підштовхувало на шлях легітимності або максимального наближення до неї. Була стаття 72 конституції СРСР, що закріплювала за республіками право вільного виходу із СРСР, були вищі законодавчі органи республік, Верховні ради. Для комуністичної системи прийшов час платити по рахунках за імітацію демократії.

Але зберігалася небезпека провокацій з різних боків. Тривогу вселяли радикали. Вони з’явилися на протилежних краях політичного спектру. Радикал завжди готовий умерти за святу справу, принаймні, на словах, і при цьому не бачить причин, чому б і вам теж не вмерти за святу справу. Будь-яка спроба відстояти своє право боротися за святу справу живим сприймається як боягузтво і зрадництво. Зауважу в дужках: той факт, що хтось готовий віддати своє життя за якусь справу, ще не є доказом того, що справа ця свята. У деяких республіках з’явилися різного роду «интердвижения», готові зберегти СРСР за будь-яку ціну. У Росії на тій же позиції стояла депутатська група «Союз». Став набирати силу Російський національно-патріотичний центр (його очолила людина із чисто російським прізвищем Лисенко — це він через кілька років буде рвати український прапор на засіданні Держдуми), баркашовці, націоналістичний Союз офіцерів, що зрештою заплямував руки кров’ю, і інші, досить численні організації.

На початку літа 1990 року мене викликав голова Верховної ради УРСР і перший секретар ЦК КПУ Володимир Антонович Івашко. Ми добре знали один одного: у 1987 — 1988 роках він був першим секретарем Дніпропетровського обкому і зробив для «Південмашу» багато доброго. Розмова була, по-моєму, у присутності Станіслава Івановича Гуренка. Івашко сказав, що хоче вже завтра запропонувати Верховній Раді мою кандидатуру на посаду голови Ради міністрів. У той час такі слова означали гарантоване прем’єрство. Хоча пропозиція була несподіваною, мені не треба було довго розмірковувати. Я подякував за довіру і відмовився, адже твердо знав, що на посаді голови Ради міністрів УРСР у мене було б менше волі й ініціативи, ніж у себе на «Південмаші».

Посада голови Ради міністрів УРСР була політичної тільки за формою — за змістом це була суто адміністративна посада. По суті, в УРСР не було державної машини як такої. Її заміняв управлінський апарат, розрахований на керування регіоном, нехай і величезним, але не державою. Та й економіка України була не більш, ніж фрагментом економіки загальносоюзної: у попередні десятиліття зробили все, щоб господарство УРСР навіть теоретично стало неможливим вилучити з господарства СРСР. Масштабу апарату відповідав і масштаб українського державного діяча до 1991 року. Коли Горбачов запросив Івашка на посаду свого заступника, той негайно погодився — Володимира Антоновича стала обтяжувати відповідальність, яка начебто не передбачена його київською посадою, але раптом казна-звідки виникла. Він не витримав того розпалу політичної боротьби, того зовсім незвичного для діяча республіканського масштабу тиску, який панував у Верховній Раді УРСР у дні обговорення Декларації про державний суверенітет України.

Нагадаю, як це було. Верховна Рада УРСР, обрана на початку весни, почала свою роботу 15 травня 1990 року. Це була перша багатопартійна Верховна Рада, хоча абсолютна більшість залишилася в комуністів. Декларація про державний суверенітет України була прийнята 16 липня 1990 року, більше ніж за рік до Акту про незалежність; вона мала обмежене політичне значення (її навіть називали «декларацією про наміри»), але була дуже важливою психологічно. У липні ж, з 2-го по 13-е, у Москві відбувався XXVIII і останній з’їзд КПРС, з’їзд розколу. Саме на ньому з партії вийшли Єльцин, Собчак, Попов, хтось іще. У Києві кипіли не менші пристрасті. Нас підбурював приклад росіян, що вже проголосили декларацію про суверенітет РРФСР. Розклад сил показував, що хоча наша Декларація не має шансу одержати статус конституційного акту, вона відкриє можливість проголосити верховенство законів УРСР на українській території над загальносоюзними. Стояла справжня битва, і раптом, за три чи чотири дні до голосування, ми довідуємось, що перший секретар ЦК КПУ і голова Верховної Ради УРСР залишає обидві свої посади і залишається в Москві, тому що затверджений заступником генерального секретаря ЦК КПРС. Мені дотепер шкода, що В. А. Івашко вчинив саме так: я упевнений, він міг ще багато зробити для України. За моєї пам’яті випадок з Івашком — останній прецедент перекачування адміністративно-державного ресурсу з України до Москви.[124]

Дивно, але я не пам’ятаю якоїсь особливої напруженості в літні тижні перед путчем. Більш того, було відчуття (чи це тепер так здається?), що вона трохи пішла на спад. Якось вгамувалися й основні міжнаціональні конфлікти. Новий Союзний договір здавався справою вирішеною і сприймався як менше зло в порівнянні з некерованим розпадом СРСР. Повна незалежність залишалася ще метою за далеким обрієм.

Не очікуючи особливих потрясінь принаймні до зими, я вирішив, що можу собі дозволити довгоочікувану відпустку і відправився до Трускавця. Але насолоджуватися відпусткою довелось усього кілька днів. Рано вранці 19 серпня я почув по радіо звернення Державного комітету з надзвичайного стану («ГКЧП») і відразу подумав, що ми надалі будемо поділяти наше життя на «до 19 серпня» і «після». Негайно викликав літак і, здається, наприкінці того ж дня був уже в Дніпропетровську, на заводі.

Зрозуміло, не залишало тривожне почуття. Якщо путчисти виявлять завзятість у своєму бажанні повернути нас у минуле, для досягнення цієї мети їм неминуче прийдеться докладати неймовірних зусиль. Ці зусилля все одно скінчаться нічим, але дров буде наламано виключно багато. Україна за три-чотири роки стала іншою, і зробити її колишньою неможливо. Бетон неможливо перетворити назад на цемент, пісок і воду.

Знову і знову намагався я уявити можливу реакцію своїх земляків — починаючи від односільчан і кінчаючи колегами по роботі. Дивна справа, але навіть добре їх знаючи, я не взявся б пророчити їхнє рішення в умовах вільного вибору: жити і далі в СРСР чи ризикнути відправитися в незалежне державне плавання. Але я абсолютно точно знав, якою буде їхня реакція на спробу нав’язати нам СРСР силою. Ми, українці — упертий народ, наша упертість увійшла в багато приказок. Коли нас до чогось примушують, ми чинимо навпаки. Я раптом ясно зрозумів, що питання про нашу незалежність вирішилося в цей день остаточно і незворотньо. Але що нас чекає в проміжку? Танки на вулицях Києва і Львова? «Чистки»? Показові суди? Кожного члена КПРС спитають за кожен його крок і вчинок протягом трьох останніх років? Що чекає «Південмаш»? Відновиться союзне підпорядкування? Хто стане впроваджувати надзвичайний стан у життя? Напевно, такі люди висунуться всюди, від верху до низу — і в Дніпропетровську, і в Києві, і в Москві, на зразок тих «вірних ленінців», що висунулися в Чехословаччині в 1968 році. Від питань пухнула голова.

Я телефонував до Києва і спершу одержував ухильні відповіді. Я злостився, але, як з’ясувалося, даремно: пізніше стало зрозуміло, у чому була справа. Виявляється, о 9-й ранку 19-го серпня до кабінету Л. М. Кравчука з вимогою ввести надзвичайний стан в Україні з’явилися командуючий Київським військовим округом генерал Чечеватов, перший секретар ЦК КПУ Гуренко і генерал армії Варенніков, що прилетів з Москви. Кравчук спокійно пояснив відвідувачам, що, відповідно до конституції УРСР (він показав її гостям), надзвичайний стан може ввести тільки Верховна Рада республіки, а голова Верховної Ради такими повноваженнями не володіє. Слідом за цим, у телевізійному зверненні, він закликав народ України до громадянського миру, виваженості і порядку, переконував зберігати спокій, єдність і згуртованість, а головне — не допустити кровопролиття. Пізніше нерідко доводилося чути, що Кравчук ледь не підтримав путчистів. Це не так. Швидше можна сказати, що він приспав їхню пильність. Гекачепісти вирішили, що заклики Кравчука до стриманості адресовані виключно прихильникам незалежності.[125] Леонід Макарович вчинив мудро, наголошуючи на необхідності дотримуватися конституційної процедури. Якби він з порога заявив, що не дозволить ввести надзвичайний стан, командуючий Київським округом Чечеватов міг би оголосити воєнний стан. У нього були відповідні повноваження від міністра оборони СРСР Язова, а війська до Києва вже були стягнуті.

Секретаріат ЦК Компартії України розіслав в обкоми і в Київський міськком шифротелеграми: «У зв’язку з введенням у країні надзвичайного стану найважливішим завданням партійних комітетів є сприяння Державному Комітету з Надзвичайного Стану в СРСР... Необхідно керуватися Конституцією і законами Союзу РСР [зауважте, не Української РСР! — Л. К.], документами, виданими Державним Комітетом з Надзвичайного Стану... Усілякі демонстрації, мітинги, маніфестації, страйки повинні бути виключені... Сьогодні ключовим питанням є збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік... Будь-яким діям, спрямованим на підрив Союзу, повинен бути покладений край... Вжиті керівництвом країни заходи відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України». Комуністична верхівка настільки втратила будь-яку впевненість у своїй правоті, що не наважилася звернутися до рядової партійної маси. Її повну імпотенцію підкреслило і те, що навіть у вирішальну для себе мить вона ні на йоту не відійшла від звичної лексики, не знайшла жодного живого слова.

У дні путчу зовсім не було чутно про другу, після Горбачова, особу в КПРС, заступника генерального секретаря Володимира Антоновича Івашка. Очікували, що він от-от з’явиться в Києві, але він не з’явився. Лише потім стало відомо, що напередодні подій, 18 серпня, він був прооперований з приводу щитовидної залози і усі вирішальні дні провів у реанімаційній палаті.

Мало хто звернув увагу на одну подробицю, але ми на «Південмаші» не могли не звернути. 20 серпня по телеканалах пройшло повідомлення, що у Валентина Павлова гіпертонічний криз, у зв’язку з чим виконання обов’язків прем’єр-міністра покладається на його першого заступника Валерія Догужієва. Виходило, що в «ГКЧП» уже два відомих ракетника — Бакланов і Догужієв. Валерій Хусейнович у 1988 — 1989 роках був міністром загального машинобудування, причому саме після Бакланова. На щастя, серед обвинувачуваних у справі «ГКЧП» Догужієва не було. А от Бакланова, якого запроторили до «Матросской Тишины», мені було страшенно шкода. Це надзвичайно приваблива людина. Упевнений, що він опинився в «ГКЧП» просто з причини своєї посади — як секретар, що курує оборонні питання і як заступник голови Ради оборони при президенті СРСР. Я досить тісно працював з ним, щоб стверджувати, що він ніколи не ліз у політику, навіть у найбурхливіший період перебудови — як людина, занадто зайнята проблемами військово-промислового комплексу, ракетами, космічними апаратами і так далі. Мені приємно додати, що сьогодні Олег Дмитрович є одним з керівників Товариства дружби і співробітництва народів Росії й України і співзасновником російського Фонду сприяння економічній інтеграції з Україною.

Спроба державного перевороту в серпні 1991 року не стала трагічною датою в історії відносин України і Росії завдяки мужній позиції російської демократії. Уже ранком 19 серпня було оприлюднене звернення керівництва РРФСР «До громадян Росії». Державний комітет з надзвичайного стану («ГКЧП») був названий у ньому самозваним і незаконним. Всякому, хто виступить проти «ГКЧП», Єльцин гарантував «правовий захист і моральну підтримку». Ще через три години Єльцин, стоячи на танку, підписав указ, де створення «ГКЧП» розцінювалося як державний переворот, його члени оголошувалися державними злочинцями, а всі розпорядження — такими, що не мають сили. Москва перетворилася на центр опору заколоту. Відсіч, яку «ГКЧП» одержав у Москві, Петербурзі, Нижньому Новгороді і безлічі інших місць, і та рішучість, з якою сотні тисяч росіян піднялися на захист демократії, воістину врятували честь Росії. Увесь світ побачив її нове лице.

Видовище підйомного крана, що пізно ввечері 22 серпня зриває з постаменту статую Дзержинського, та ще в прямому ефірі, стало «шоковою терапією» для душ і розумів не одного мільйона людей. І я б покривив душею, якби сказав, що події 19 — 22 серпня в Москві не вчинили найсильнішого впливу на Україну. В Україні прихильники «ГКЧП» так, на щастя, і не наважилися на скільки-небудь різкі порухи. А не наважилися, думаю, завдяки тому, що нині телевізійне століття. Уже ввечері 19 серпня вони занадто ясно побачили змовників в однакових костюмах, побачили їхні обличчя без ознак впевненості у своїй правоті і як тремтять від страху руки «в. о. президента» Янаєва.

Боюся, щоправда, що ці тремтливі руки породили занадто прості висновки, і я готовий з цими висновками посперечатися. Кажуть, була якась оперетка, жалюгідні тремтячі путчисти, які не мали ніякої підтримки, так що і впоратися з ними нічого не коштувало. Насправді ж все виглядало куди серйозніше. Думати, начебто ідея відновлення СРСР у колишньому вигляді не користувалася нічиєю підтримкою (після 70 років його існування!) просто безглуздо. 19 серпня були готові до дії цілі армії, таємні і явні, були готові партійні структури, МВС і КДБ республік і областей. У цей день напружилася незліченна молода номенклатура, що тільки-тільки підібралася до головних годівниць і не згодна була так легко поставити хрест на своїх надіях. Дуже багато хто із захватом смакував, як вони будуть громити ненависних «демократів», влаштують криваву лазню «народним фронтам» і рухам, журналістам, націоналістам, кооператорам і іншим гнидам. Але влаштують не інакше як за наказом, причому неодмінно письмовим. Ніхто б не кинувся робити це стрімголов — останні моджахеди комунізму в СРСР були винищені ще в часи сталінських чисток, а нові в таких умовах не народжуються.

Час ішов, однак наказу не було і не було. «ГКЧП» не зважувався взяти на себе страшну відповідальність — адже він із самого початку розраховував, що демонстрація сили змусить керівництво республік відмовитися від сепаратистських планів і схилить їх до збереження СРСР. Але в найпершу чергу «ГКЧП» хотів залякати російське, єльцинське керівництво. За думкою крючкових і лук’янових, приборкування демократичної Росії злякало б і привело до покори всіх інших. Що стосується сил, їх би вистачило. Генерал Ярузельський у грудні 1981 року, маючи в розпорядженні не дуже численні надійні частини, за одну ніч паралізував величезну, розгалужену систему антикомуністичної профспілки «Солідарність» і взяв непокірливу Польщу під повний контроль, тим самим, можливо, запобігши введенню радянських військ (представником КДБ у Польщі в цей момент був саме Крючков).

До речі, багато хто «на просторах родины чудесной» таки злякався. Навіть вкрай антимосковськи налаштований президент Грузії Гамсахурдіа заявив, що готовий до співробітництва з «ГКЧП». Якби Єльцин тоді зморгнув чи запропонував «переговори», «взаємоприйнятний консенсус» чи ще що-небудь настільки ж жалюгідне, зле довелося б усім республікам. Але Єльцин нітрохи не злякався, а відразу став твердо наступати. От тоді у змовників і затряслися руки. І все одно момент був винятково небезпечний. Під час злощасного епізоду в Москві, коли загинули троє молодих людей, хтось із командирів міг віддати наказ стріляти по юрбі, у когось не витримали б нерви, покотився б некерований вал подій. Тоді й у нас який-небудь командуючий військовим округом (не обов’язково Чечеватов — на території України було три округи: Прикарпатський, Київський і Одеський плюс Чорноморський флот) міг вирішити, що час і йому виступити з невеликою ініціативою, чого тягти?

Усі спроби «Народного руху України» і молодих демократичних партій домогтися, щоб Президія Верховної Ради УРСР виступила з осудом путчу, ні до чого не привели. Більшість членів Президії проявляли обережність, тягли час, вичікували. У цих умовах «Рух» закликав громадян «створювати організаційні структури активного опору», а Спілка українських студентів у зверненні до Верховної Ради заявила, що має намір почати «акції громадської непокори». Після того, як штурм московського Білого дому в ніч з 20 на 21 серпня так і не відбувся, коли стало ясно, що переворот провалився, схаменулося і керівництво Верховної Ради УРСР. 22 серпня його Президія вирішила скликати через два дні позачергову сесію Верховної Ради. Я, як і всі депутати, одержав виклик на сесію і, природно, не барився ні хвилини. Починаючи з цього моменту, я не мав сумнівів, що на майбутній сесії буде проголошена незалежність України. Думаю, більшість депутатів міркували в ці дні приблизно однаково: «Цього разу пронесло, але чому доля України і далі повинна залежати від подій, що відбуваються за її межами?»

Історична сесія Верховної Ради, на якій була проголошена незалежність України, описана вже багато разів і багатьма людьми, так що я навряд чи зміг би додати щось нове. Можу сказати одне: я відчував величезну гордість і почуття долучення до історії. Не стану стверджувати, що не було тривоги. Виходило якось вже занадто легко і просто. Навіть підозріло просто — зібралися, проголосували, стали незалежні і спустилися до буфету. Хотілося себе вщипнути. Як?! Визвольна війна Хмельницького, запекла спроба Мазепи, Гетьманщина, Кирило-Мефодіївське братство, державність 1917 — 1920 років, декларація незалежності «Карпатської» України 1939 року, приречена і трагічна боротьба Української повстанської армії, померлі в таборах дисиденти, все гірке і страшне XX століття... А наприкінці цього шляху — жодного пострілу, світла урочиста зала, дещо схвильовані народні депутати, ніякої протидії нізвідки. За незалежність подано 346 голосів (при конституційній більшості 300), «проти» — 4, решта утрималися, все вкрай просто. Ледь не сказав «буденно». Ні, буденно, звичайно, не було: вся Україна зібралася тоді біля телевізорів і радіоприймачів, йшла пряма трансляція нашого засідання, юрба стояла і перед будинком Верховної Ради. Але все-таки.

У тодішньої одноголосності було багато причин. Серед них називають навіть таку: у 1991 році існувало чимало членів КПУ, які відверто побоювалися Росії Єльцина, яка навально йшла антикомуністичним шляхом, і сподівалися завдяки виходу із СРСР зберегти в Україні якийсь «комуністичний заповідник». Напевно, було і таке. Безсумнівно, посідав своє місце кон’юнктурний страх опинитися в меншості і тим поставити хрест на своїй подальшій політичній кар’єрі. Але я не згоден з тими, хто стверджує, начебто такими були мотиви більшості. За таким твердженням — спроба принизити і знецінити одну з найважливіших подій нашої історії. Головна причина депутатської єдності була в ясно усвідомленому всіма образі вільної України, до якої уперше стало — от, простягти руку. Цей образ нікого не міг залишити байдужим. Усі ми в цьому залі були діти України.

На мене тоді справила велике враження промова академіка Махновського, який представляв опозиційний блок «Народна рада». Готовий допустити, що якби не ті емоційні докори в нерішучості, які він висловлював на адресу комуністів і особисто Кравчука, число тих, хто утримався, могло виявитися істотно більшим. Уявляю, яка б це була ганьба для нас, якби Акт про незалежність України не добрав одного чи двох голосів до конституційної більшості. Я подумав у той момент, що цей фізик, який вміє так переконувати аудиторію, безумовно заслуговує на посаду президента України. У 1945 році він був солдатом-підривником, а двадцятьма роками пізніше став доктором фізико-математичних наук. Я дуже поважаю таких людей. На перших в Україні президентських виборах я був довіреною особою Ігоря Рафаїловича Юхновського, кандидата в президенти України.

Ці вибори пройшли 1 грудня, одночасно з референдумом, на якому кожен житель України міг виявити своє ставлення до Акту про незалежність. Чому недостатнім було прийняття цього Акту Верховною Радою? Верховна Рада — це чудово, але Верховна Рада — ще не народ. 1 грудня за незалежність проголосував саме народ, єдине джерело влади. Якби наша незалежність і далі базувалася тільки на рішенні «номенклатурної» (в основному) Верховної Ради, обраної в умовах СРСР початку 1990 року, її законність залишалася б уразливою. Потім нам би роки і десятиліття повторювали, що це була імпровізація, породжена розгубленістю, що ми не відбивали волі українського народу, і наша незалежність, таким чином, не прояв історичної необхідності, а випадковість.

Після того, як 90,32% учасників референдуму — 28 мільйонів 804 тисячі 71 особа[126] підтвердили Акт про незалежність, такі розмови стали неможливими навіть теоретично. «Момент істини», що наступив у серпні 1991 року, відкрив очі мільйонам і з небувалою силою, як ніколи в історії, згуртував народ України.

Що до президентських виборів, на них, як відомо, переміг Л. М. Кравчук, який одержав 61,59% голосів. Чорновіл одержав 23,27%, Лук’яненко 4,49%, Гриньов4,17%, Юхновський 1,74%, Табурянський 0,57%. Третього грудня 1991 року, відразу ж після оголошення підсумків референдуму, Росія заявила «про визнання незалежності України відповідно до демократичного волевиявлення її народу» і висловила надію на якнайшвидше встановлення дипломатичних відносин. Правда, Канада, Польща й Угорщина випередили Росію у визнанні України, але оскільки мова йшла буквально про години, ми не були в образі. До проведення референдуму формально вже начебто незалежну Україну не визнала жодна держава світу. Протягом грудня нас визнали 68 країн.

Строго кажучи, і день нашої незалежності правильніше б святкувати не 24 серпня, а 1 грудня. Це питання обговорювалося. Під час дискусії пропонувалася й інша точка відрахунку: 22 січня 1918 року — день проголошення незалежності Української Народної Республіки, — і в цьому була певна логіка. Цей день подвійно символічний, тому що рік по тому, день у день, було проголошене об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Ця дата нагадувала б нам, що не Сталін з’єднав нас в одну державу (та ще, як натякають деякі, штучно), що українці одного разу, хай і ненадовго, але зробили це своєю волею і своїм героїчним зусиллям. Цей день, день Злуки, з не меншою підставою можна було б назвати Днем незалежності України.

Я, пам’ятаю, був за те, щоб День незалежності святкувався в той день, коли це рішення прийняв народ, а не тоді, коли його прийняли 346 людей. Але хтось з депутатів сказав: «Позаяк є вибір, давайте оберемо літо. Святкувати влітку куди приємніше, ніж у грудні чи січні. Сніг, дощ або сильний мороз не налаштовують на святковий лад». У цьому аргументі теж був свій резон, і він зрештою переважив.

Те, що на президентських виборах за Юхновського проголосувало трохи більше півмільйона людей, мене не здивувало. Я майже відразу побачив, що шансів на перемогу в нього нема, але підтримував його з принципових причин, як лідера демократичної парламентської опозиції. Нагадую про це зараз тому, що стомився читати про себе, начебто я завжди належав виключно до «червоних директорів». У 1992 — 1993 роках, коли я очолював уряд, Ігор Рафаїлович був першим віце-прем’єром.

Зараз, озираючись назад, я розумію: напевно, все-таки добре, що в грудні 1991 року на чолі України стояв Кравчук. Усього через тиждень після свого обрання він зробив те, що, боюся, навряд чи вдалося б не досвідченому в політиці Юхновському. Учорашні партійні функціонери, як відомо, куди легше розуміють один одного. Кравчук привіз нам з Біловезької пущі, якщо вдуматися, відпускну грамоту від Росії. Документ, підписаний ним, скасовував не тільки Союзний договір 1922 року. Він скасовував, у широкому історичному значенні цього слова, все, що колись прив’язувало Україну до Росії — усі Переяславські трактати і присяги, усі Коломацькі статті, всі акти Малоросійської колегії, усі пов’язані з Україною закони Російської імперії — ці акти хоч і давно належали минулому, але зберігали для когось символічне значення.

Юридично СРСР був ліквідований не 7 — 8 грудня в Біловезькій пущі (ще одне місце, «де сходяться слов’яни»!), а в останні дні 1991 року. Все це вже забулося і зараз може здатися якимось крутійством, але існувала проблема виходу із СРСР. Він був уже скорше мертвий, ніж живий, як держава, але при цьому залишався суб’єктом міжнародного права, юридичною, дипломатичною і геополітичною реальністю. Існували питання правонаступництва, міжнародних договорів, стратегічної ядерної зброї і так далі. Про все це все ж удалося в головних рисах домовитися, і 21 грудня керівники одинадцяти колишніх радянських республік, зустрівшись в Алма-Аті, підписали «Декларацію про утворення СНД». Одним із засновників СНД була Україна. Зокрема, у декларації говорилося: «З утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування». 25 грудня Горбачов офіційно склав з себе повноваження президента СРСР і передав Єльцину знамениту «ядерну валізку» — такий же символ верховної влади, як у старовину корона і скіпетр. У цей день над Кремлем ще майорів прапор СРСР, пізно увечері він був спущений і замінений російським триколором. 26 грудня відбулося останнє засідання Ради республік Верховної ради СРСР, його учасники прийняли «Декларацію про припинення існування СРСР». Нарешті, 30 і 31 грудня в Мінську були підписані винятково важливі Тимчасові угоди про збройні сили і прикордонні війська скасованого СРСР. Росія визнала перепідпорядкування військ, що знаходяться на території кожної з республік, її керівництву. Стратегічні і ядерні сили зберегли особливий статус. Це була крапка. Серед інших документів 30 грудня 1991 року в Москві главами дев’яти держав було підписано й Угоду про спільну діяльність по дослідженню космічного простору.

Чотири місяці після 24 серпня я згадую як час свого особистого прощання з СРСР. Мені було тоді 53 роки, і всі вони були прожиті в СРСР. Природно, мої почуття до цієї країни не були простими й однозначними. Вони не могли збігатися з почуттями дисидентів, що присвятили життя боротьбі проти комуністичної влади. Але вони, звичайно, не могли бути і такими, як у маршала Ахромеєва, якому виявилося не під силу пережити саму думку про можливість розпаду СРСР. Я міг (і можу) без удаваної скромності сказати, що чимало зробив для СРСР, для зміцнення його військової — а виходить, і дипломатичної — могутності, для його перемог у космосі. У мене немає ніяких причин шкодувати щодо зробленого, хоча комуністичний експеримент у формі СРСР на моїх очах прийшов до свого природного завершення. Підсумок експерименту виявився негативним, і це був дуже важливий, всесвітнього значення висновок. Я не підпишуся під словами пана Мороза, який сказав: «Той, хто не шкодує щодо розпаду Радянського Союзу, не має серця». Я маю серце і не шкодую відносно розпаду СРСР.

Ледь усім стало ясно, що СРСР більше не існує, і залишилося полагодити останні формальності, як раптом багато хто з тих, хто боровся проти нього, стали висловлювати співчуття у зв’язку з його кончиною. Рідкісній людині дано бути послідовною до кінця. От що говорив Л. М. Кравчук на засіданні Верховної Ради України 10 грудня 1991 року: «...нас почали звинувачувати в розвалі Союзу. В останні два дні — вчора і сьогодні — основною темою центральних органів і інших засобів масової інформації є те, що ось три держави або три керівники чи шість керівників, розвалили кінець кінцем Союз, і в цьому їх найвища вина. Але сьогодні можна запитати: хто ж справді винен у тому розвалі? Коли почався той розвал? Принаймні кожному зрозуміло, що він розпочався не 7 — 8 грудня, а в період, коли почалася перебудова. Це абсолютно кожному зрозуміло. Ми навіть точно знаємо авторів цього розвалу... Пригадайте логіку нашого політичного життя. 1985 рік. Михайло Сергійович Горбачов заявляє перед народом, що нам потрібно взяти ключову ланку і вивести країну з кризи. І такою ланкою називає науково-технічний прогрес, економіку. Всі підтримали, оскільки, здається, в цьому є логіка. Минає небагато часу, і Михайло Сергійович Горбачов говорить, що справа не рухається, тому що немає політичних реформ. Починаються політичні реформи, наслідок їх вам відомий».

Сьогодні це дивно читати: президент України, здається, вже і сам не радий тому, що трапилося, він виправдовується, він вживає вираз «центральні органи» про засоби масової інформації іншої країни — «странно и удивительно!», як вигукнув колись з іншого приводу на адресу свого головного соратника Володимир Ілліч Ленін. Але це викликає подив тільки поза контекстом тих днів. Сьогоднішньому читачу уже важко зрозуміти той страх перед невідомим, який відчували тоді мільйони людей. Він передавався і керівництву. Але було, я добре пам’ятаю, і відчуття чуда. Це коли просинаєшся ранком і думаєш: ні, я просто бачив сон, для правди все це занадто добре.

В околицях Дніпропетровська в мене була дача на ділянці в неповних п’ять соток. Остаточно переїжджаючи з Дніпропетровська до Києва, я залишив її своєму водію з «Південмашу». І це теж було частиною мого прощання з СРСР.