Без Рюриковичів

А яка дивна та унікальна культура склалася до середини XVII століття в Україні, щоб дійти розквіту у XVIII — відкрита, багатомовна, гуманна, чужа ізоляціонізму, з розвиненою (як пишуть вчені) сміховою та пародійною основою. У затишному світі України не було бездонної безодні між кобзарем, що виспівує думи про втечу трьох братів з Азова чи про Марусю Богуславку, та вченим богословом, який навіть із дружиною розмовляє церковнослов’янською чи то латиною. Відомо, що деякі українці вчились у Венеції та Падуї, Київ називали другим Єрусалимом. Культура христианських народів Європи як правило підживлювалась або з римсько-латинського джерела, або з греко-візантійського. Україна опинилась одразу в двох колах культури.

Релігійна ворожнеча та війни з Польщею якось-таки не заважали могутньому польсько-латинському впливу. Латиною писалися теологічні та полемічні трактати (писались вони й мовою «супротивника», тобто польською), йшли диспути, виголошувались урочисті промови. Латина була мовою православної Києво-Могилянської колегії (з 1694 року — академії), причому нею не тільки викладали на всіх курсах, але учні ще й повинні були латиною спілкуватися проміж себе у позанавчальний час!

Світ цих малих «граматиків, риторів, філософів та богословів» незрівнянно описаний у гоголівському «Виє». Вони не тільки протягом 12 років проходили курс наук, але й були не чужі мистецтву. «В торжественные дни и праздники семинаристы и бурсаки отправлялись по домам с вертепами. Иногда разыгрывали комедию, и в таком случае всегда отличался какой-нибудь богослов, ростом мало чем пониже киевской колокольни, представлявший Иродиаду или Пентефрию, супругу египетского царедворца. В награду получали они кусок полотна, или мешок проса, или половину вареного гуся». Історики стверджують, що Гоголь тут цілком точний: саме так «спудеи» компенсували бідність свого забезпечення, допомагаючи проникненню вченої культури у міське середовище. (Мені, щоправда, чомусь здається, що давали семінаристам не просо, а пшоно). Та й не тільки у міське. Під час вакацій частинка міських видовищ перепадала й хуторянам. «Приблизившись к хате, выстроенной поопрятнее других, становились перед окнами в ряд и во весь рот начинали петь кант. Хозяин хаты, какой-нибудь старнй козак-поселянин, долго их слушал, подпершись обеими руками, потом рыдал прегорько и говорил, обращаясь к своей жене: “Жинко! то, что поют школяры, должно быть очень разумное; вынеси им сала и чего-нибудь такого, что у нас есть!”».

Інше чудове явище нашої демократичної культури — православні міщанські братства. Українське вельможне панство було окатоличене і тим загублене для України. Після Брестської унії 1569 року відійшли від своєї колишньої пастви, ставши уніатами, і більшість епіскопів. Але громадяни, що залишилися без еліти, відповіли на це створенням братств. У 1620 році всім кошем вступили до Київського братства запорожці. Братчики засновували православні школи та друкарні. Кількість друкарен в Україні іноді перевищувала десяток, і в цьому Україна XVII століття помітно випереджала Росію. Та й церковна думка стояла у Києві набагато вище, ніж у московських начотчиків та буквоїдів, з цим погоджуються і сучасні російські історики церкви.

Україну відрізняла висока грамотність; сірійський араб-християнин Павло Алеппський, син антіохського патріарха Макарія, що описав подорож патріарха у Росію в 1655 році через Україну, повідомляв, що навіть українські селяни вміли читати й писати, а сільські священики збирали та навчали сиріт. Відзначив він у своїх подорожніх нотатках також відкритість киян у стосунках з іноземцями. Він та його супутники зустрічали найдружелюбніший прийом, ніде не відчували себе чужинцями, у той час, як у Росії він не бачив «радості та волі» і почував себе так, ніби на серце йому «повісили замок».[26]

Але було в Росії також багато плюсів. У порівнянні з відкритою всім вітрам Україною життя тут було досить спокійне, всі вороги були далеко. Безмежні ліси настільки кишіли звір’ям та птицею, що іноземці порівнювали Росію з величезним звіринцем. Полювання не було привілеєм дворян, ним займались і прості люди. Ріки та озера просто рясніли рибою. Риба, дичина, гриби та ягоди були майже нічого не варті.[27]

Такою була країна, до якої Україна виявилась приєднаною у 1654 році — багата природними ресурсами, повністю собою задоволена, з жорсткими, як кремінь, дяками (Хмельницький відчув це у Переяславі), відносно мало наражена на зовнішні погрози, підозріла до іноземців, сита, дуже набожна і малоосвічена, хоча на Красній площі у Москві Павло Алеппський побачив цілий книготорговий ряд. Але було у ній і щось нечуже, було привабливе. Заповзятливі та бідові українці досить швидко потягнулись сюди. При цьому вони вважали, треба думати, що просто переселяються на інший кінець «Русской земли». Ось як багато значать сталі поняття, ось які важливі імена, слова, ідеї, символи. Ідея «Русской земли» від Червоної Русі та Вільни до Архангельська та Вятки частково знімала у тих, хто переселявся до Росії, психологічний бар’єр.

Освічені «малороссы» виявилися потрібними у Росії.

Уже нікому не треба доводити, що до середини XVII століття, тобто до початку Визвольної війни гетьмана Богдана Хмельницького, українська культура була відчутно вищою від російської. З цим не сперечаються ані російські, ані західні історики. Двісті років, які минули після падіння Константинополя у 1453 році, Росія залишалась без орієнтира та ідейної опіки. У Москві царювали підозри: а чи такі вже православні тепер ці греки? По-перше, живуть «під басурманом», а по-друге, вступили у Флорентійську унію з католиками. Культурні центри Європи були далеко, особливо якщо врахувати наявність високого релігійного бар’єру. Впродовж століть у московському товаристві зворотньою стороною побожності була ворожнеча до освіти. Ходило таке прислів’я: «Кто по-латыни научился, тот с правого пути совратился». Ворожнечу до всякої «латини» виправдовували небезпекою єресі. Московські церковні люди постійно пам’ятали православний переказ, за яким Люцифер, впавши з неба, приземлився десь на заході, за Польщею. Любов до знання видавалася їм зрадою вірі та шляхом до погибелі душі. У цій любові вбачали першорідний гріх гордині. Освіта могла бути лише православною, всяка світська наука виключалась.

Україна ж, зберігаючи православ’я, виявилась куди більш гнучкою та толерантною. Західний культурний вплив відчували не тільки пани та магнати українського походження. Про них, мабуть, можна сказати, що вбирали його аж надто запопадливо — тому що, як правило, повністю полонізувалися у другому-третьому поколінні. Середні ж верстви і навіть простий народ, аніскільки не полонізуючись, змогли взяти від польської культури (і через польське посередництво — у країн, розташованих далі на захід) багато цінного. Але головне, в Україні була відтворена традиційно європейська система освіти, заснована на володінні латиною та ознайомленні з працями римських істориків та філософів. Латина була універсальною мовою європейського культурного товариства, і володіння нею давало освіченим українцям ключ до досягнень науки та культури того часу.

Водночас Україна зберігала живі зв’язки з грецьким культурним світом, а час від часу ще й з турецьким. Зовнішній світ України не обмежувався найближчими сусідами. У цей світ входили (нарівні з Варшавою та Москвою) Єрусалим, Париж, Відень, Прага, Рим. Саме українські богослови «виправили» православні релігійні книжки, звіряючи їх із першоджерелами. Згідно вказівок Вселенських соборів та розпоряджень патріархів були «відредаговані» й церковні обряди.

Не можна сказати, що Росія, яка бачила у європейській освіті латинську єресь, зовсім не прагнула такого життя. Єресь вона бачила, але все одно до неї поривалась. Судячи з родовідних книжок, вона постійно приймала шукачів пригод «из Цесарской земли», «от немец», «от свеев» та інших країн, аж до Шотландії. Навіть на Ливонську війну можна, мабуть, дивитися, як на «великий контакт» із Заходом. Але в цілому слід визнати, що Росія, яка засиділась у середньовіччі, продовжувала самовдоволено варитися у власному соку.

Застій, втім, не міг тривати вічно. У 1649 році молодий боярин Федір Ртіщев, нібито з власної ініциативи, але з відома царя, запросив з Києво-Могилянської колегії ієромонахів Єпіфанія Блавинецького та Арсена Сатановського із трьома десятками ченців. Вони утворили вчене братство, яке займалось перекладами книг та навчанням юнаків. Сам Ртіщев вступив до цього училища рядовим учнем. «Ргіщевське братство» започаткувало майбутню Слов’яно-Греко-Латинську академію. Так почалося перенесення київської вченості у Москву, а після Переяславської угоди Україна стала для Росії у культурному відношенні справді «старшою сестрою».

Колись, у XII столітті князь Андрій Боголюбський утік із Вишгорода Київського до Володимира, прихопивши київську святиню, ікону Божої Матері, писану, за переказом, євангелістом св. Лукою. Андрій вирішив зробити з Володимира другий Київ: збудував Золоті ворота та прекрасні храми, завів літопис, який відкривався подіями київської історії («Повестью временных лет»), а вже потім переходив до подій Володимиро-Суздальської землі. Тобто він всіляко переконував, що столиця Русі переїхала у Володимир. В 1169 році його військо (щоправда, без його особистої участі) навіть спалило Київ.

Від цього тяжкого удару Київ так і не зміг до кінця оправитись аж до ординського завоювання, а володимирські та московські літописці з того часу так і продовжували починати свої літописні зведення з київської історії. Врешті, для тутешніх Рюриковичів Київ залишався родовою та спадкоємною вотчиною.

Через 500 років історія повторилася, і Москва (де навіть не залишилося Рюриковичів), на доповнення до київської історії одержала київську вченість та українську барочну культуру. А як додатковий приз київські граматики поновили російську літературну мову. Приїжджі перекладали у Москві не тільки духовні книжки, але й праці з історії, географії, педагогіки та лікувальної справи. Єпіфаній склав слов’яно-греко-латинський словник та лексикон церковних слів, писав передмови до різних книжок, що друкувались тоді, вірші на честь святих, складав та виголошував проповіді. Одна з них носить назву «Люди, що сидять у темряві». Це, за його переконанням, «мысленные совы» та «ненавистники культуры», які «возлюбили мрак неведения». Єпіфаній Славинецький пізніше зіграв свою роль також у російській внутрішній політиці: він доклав руку до відсторонення патріарха Нікона.

До речі, в Росію були «експортовані» також зачатки світського мистецтва. Коли київські архієреї та священики приїхали у Москву, щоб взяти до своїх рук керування московською церквою, вони привезли з собою також і «шкільну драму». Де б не був український епіскоп або українець — ректор семінарії, там неодмінно ставились київські п’єси або наслідування їм.

У 1664 році у Москву переселився випускник Києво-Могилянської колегії знаменитий просвітитель Сімеон Полоцький. Через три роки він став вчителем царевича Олексія, а після його смерті — царевича Феодора та царівни Софії. Як богослова, Сімеона Полоцького цікавили дивовижні, як на перший погляд, речі: скільки часу пробули Адам та Єва у раю (Сімеон вирахував, що три години), котра була година, коли вони согрішили («в шестой час дня»). Обговорював він і ще більш екзотичні питання, сама несподіваність яких розхитувала раз і назавжди затверджене та визубрене, підбадьорювала допитливість. Сімеон Полоцький заснував у Кремлі світську типографію, написав збірки віршів «Вертоград многоцветный», «Рифмологион», у якому, зокрема, прославляв могутність та силу Росії, та «Псалтирь рифмованную» (улюблене читання Ломоносова), написав п’єси «Комедия притчи о блудном сыне» та «О Навуходоносоре царе». Він, по суті, засновник поетичного та драматичного жанрів у російській літературі.[28]

У 1716 році переїхав до Петербургу і став найближчим помічником царя у проведенні церковної реформи префект Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович. При Стефані Яворському та Прокоповичі більшість місць викладачів у Слов’яно-Греко-Латинській академії зайняли кияни, викладання було поставлене за київським зразком, навіть більшість учнів у Москві були з України. Закінчивши навчання, вони нечасто поверталися на батьківщину, а залишалися у Великоросії, поступово посідаючи найважливіші духовні посади. За виразом вчених, культурний клімат у цій академії визначався духом українського барокко.[29] Ці та подібні їм люди до деякої міри українізували Росію, і у першу чергу Петербург. Відоме ствердження: «Московию превратили в Россию не немцы Петра, а хохлы Елизаветы» — звичайно, гіпербола, але зерно істини у ньому є.

Якими словниками, головним чином, користувалися у Росії аж до XVIII століття? Лексиконами українців Паші Беринди («Лексикон словено-российский и имен толкование») та Лаврентія Зизанія. Якими граматиками користувалися у Росії? Граматиками знову ж таки Лаврентія Зизанія та ще одного українця, Мелетія Смотрицького (Ломоносов називав граматику Смотрицького «вратами премудросте»), їхні праці узаконили мову, що складалась із загальнозрозумілих церковнослов’янських та народних елементів. Сьогодні ми звемо її староукраїнською книжковою мовою. Вдосконалюючи церковнослов’янську мову, вона з більшим успіхом ніж російська, переборола архаїку. У ній раніше, ніж у російській, з’явилися і віршова поезія, і драми, вона мала необхідні нові слова та терміни, при цьому, завдяки спільній основі, вона виявилася повністю зрозумілою та прийнятною у Москві. Російський правопис з того часу спирався на принципи, закладені Мелетієм Смотрицьким у «Грамматике словенской». Київський вчений дав російській граматиці також ту термінологію, якої вона й досі дотримується.

Хто став готувати нові російські кадри у московській Слов’яно-Греко-Латинській академії та інших «вузах» того часу? Цілий десант київських професорів.[30] Кілька десятиріч підряд українці складали серед викладачів вагому більшість. І кожен з них, навіть не ставлячи перед собою такого завдання, наближав московську ділову, літературну та урочисту мову до київського взірця. Не до живої народної мови Києва, а до дещо штучної, багатої полонізмами та латинизмами, але досить «російської» на слух мови Києво-Могилянської академії. Студенти засвоювали цю мову, відтворюючи її потім все життя у живій мові та письмі. Вона ставала мовою освіченої Росії.

Росії треба було наздоганяти Європу, і протягом всього XVIII століття на російську мову перекладають запаси європейської премудрості, що накопичились за віки. Перекладачі, серед котрих процент українців був набагато вищим «натурального», — теж законні учасники процесу формування російської літературної та наукової мови. Під впливом латини вони привнесли у російську мову особливі конструкції книжкового перекладу, уже звичні для освічених українців. Російський мовознавець Микола Трубецькой стверджував: «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры». Культуру Росії XVIII — XIX століть він не дарма називав «русской культурой в малороссийской редакции».

Проте, сама Україна за сто з чимось років перетворилася у культурну окраїну Росії. Вікном у Європу став Петербург. Тобто сталось дивне. Українські лексикографи наступного, XIX століття відправилися за справжньою українською мовою у гущу власного народу, завдяки чому українська мова набагато більше розійшлася з церковнослов’янською, а росіяни залишали собі, хоча й досить з того часу опрацьовану та розвинену, але все ж «словено-российскую» літературну мову, близьку до староукраїнської книжкової, створеної чималою мірою українцями. А хто потім розвивав та просував цю мову? Літературну мову у будь-якій країні вдосконалюють головним чином письменники та поети. У Росії цим займались, серед інших, Гоголь, Короленко, Мережковський, Ахматова (Горенко), Чуковський, Маяковський (він писав про своїх предків: «...Я дедом — казак, другим — сечевик...») Загалом же, жартома, можна пошкодувати, що ми не запатентували цю мову у свій час. Могли б сьогодні отримувати хороші відсотки.

Ще за часів царя Олексія Михайловича українець Ділецький, автор «Грамматики мусикийской», створив у Москві композиторську школу багатоголосого хорового співу. Та й у Петербурзі українська музика з успіхом суперничала з італійською. Талановиті петербурзькі композитори XVIII століття — Березовський, Пашкевич, Бортнянський — українці. Козацькі голоси так цінувалися, що учасників придворної співацької капели довгий час набирали тільки з Глухова, а послухати її приїздили з найвіддаленіших кінців Європи. Сам Григорій Сковорода, у якого був чудовий голос, в 1741 — 1744 роках співав у придворній капелі.

Відомий також і вплив українського архітектурного барокко. Церкви цього стилю у Чернігові, Ніжині, Переяславі викликали наслідування у Росії аж до XIX століття. Коли проходиш повз Ізмайловський собор у Петербурзі, недарма відчуваєш щось рідне. Багатьох українських зодчих з давніх часів запрошували працювати у Великоросію. Будови Івана Зарудного належали до головних прикрас Москви, його Меншикова вежа протягом кількох років була найвищим московським «хмарочосом» (вища від Івана Великого — всупереч закону) і перестала бути такою лише після того, як у її верхню дерев’яну частину вдарила молнія.

Не виходячи за межі XVIII століття, спитаємо себе: хто є найвизначнішим представником класицизму у російському мистецтві? Відповідь: українці Боровиковський, Левицький, Лосенко, Козловський, Мартос, Демут-Малиновський. А якщо попросять назвати першого російського історика-джерелознавця, що вже у XVIII столітті працював з документами на цілком науковому рівні, то доведеться назвати Бантиш-Каменського, теж з києво-могилянських «спудеїв».

Деякі діячі Гетьманщини були абсолютно вражаючими політиками-парламентарями. Наприклад, Данило Апостол. Я б охоче прийняв таку людину на державну службу, тільки де він? За час свого гетьманства (жовтень 1727 — січень 1734) він заснував казначейство, яке склало перший у історії Гетьманщини річний бюджет, продовжував реформи у суді, різко скоротив число урядових чиновників-наглядачів у своїй адміністрації, провів ревізію та повернув незаконно присвоєні землі у громадське користування. Але все це дрібниці у порівнянні з тим, що він видер-таки у цариці Анни Іоановни. Він домігся скорочення (до 6) числа російських полків в Україні, повернув під свою юрисдикцію Київ, що знаходився під наглядом імперського губернатора, відвоював право самому призначати генеральну канцелярію та полковників, отримав згоду на відміну мита, встановленого для українських купців на митному кордоні з Росією, зробив так, щоб Гетьманщина була у віданні Колегії іноземних справ, а не Сенату, наполіг на амністії козакам, що втікли з Мазепою у Туреччину. А ще й зверх цього був «пожалований» царицею 1500 селянських дворів. Он який Апостол!

І не підлабузник же царський, зовсім ні — у минулому був соратником Мазепи, підтримував Полуботка. Щоправда, і воював за Росію на совість, а надто у Азовському поході. У розпорядженні Апостола не було тієї зброї, з допомогою якої пізніше домагався пільг для українського шляхетства Олексій Разумовський, коханець цариці Єлізавети. Про це не могло й бути мови: коли Данила Апостола обрали гетьманом, йому було 69 років. Він не вважався інтелектуалом та ще й був кривий на одне око (політично залишаючись гострозорим та пильним, як орел). Його син Петро, той уже і щоденник вів французькою, але дослужився тільки до бригадира. Від Апостолів пішли Муравйови-Апостоли, від Безбородька — Кушелеви-Безбородьки. Українські та російські основи у знатних родах чим далі, тим більше перепліталися.[31]

Із року в рік сотні, а потім і тисячі честолюбних українських отроків та юнаків відправлялись до Петербургу і по всій імперії — від Варшави і Тифлісу до Камчатки і Коканда — робити кар’єру. З Чернігівського колегіуму, з Ніжинської Гімназії вищих наук, з Кременчуцького ліцею, з шкіл, училищ, гімназій, університетів вони їхали із твердим наміром знайти службу або продовжити освіту, вони виявляли чудеса працелюбності та ретельності. З свого Гадяча, Путивля чи Пирятина вони завжди везли листа від батьків або тітоньки до старого товариша, однополчанина або ж родича, що давно поселився десь на просторах Російської імперії, з проханням подбати та наглядати. Земляки ж були скрізь.

Три колишніх однокласника, Гоголь, Гребінка та Нестор Кукольник приїхали у різні роки до Петербурга і стали письменниками. Гоголь їхав у Петербург разом із ще одним своїм однокласником Сашком Данилевським. Того не звабила література, він поступив на службу у Міністерство внутрішніх справ. Потім Гоголь знімав квартиру на двох з іншим однокласником, Миколою Прокоповичем, який пізніше став викладачем російської словесності у кадетському корпусі. Зустріли вони у Петербурзі також інших своїх товаришів по ніжинському ліцею — Василя Любича-Романовича, Костянтина Базиля, Григорія Висопького, когось іще. Мало хто з їхнього класу лишився на батьківщині.

Хто-небудь коли-небудь напише велике дослідження про численних дітей України, що покинули її назавжди, щоб загубитися у просторах Росії. Хтось трохи змінив фамілію: Тарасенко став Тарасенковим, Ільєнко — Ільєнковим, Товстоног — Товстоноговим, Вареник — Варенниковим, більшість же залишились при своїх. Тим, хто виріс в Україні, я впевнений, вона снилася ночами.

У Гоголя є молитва під назвою «1834». «Таинственный неизъяснимый 1834! Где означу я тебя трудами? Среди ли этой кучи набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности, этой безобразной кучи мод, парадов, чиновников, диких северных ночей, блеску и низкой бесцветности? В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Киеве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим южным, прекрасным, чудным небом, упоительными ночами, где гора обсыпана кустарниками с своими гармоническими обрывами и подмывающий ее мой чистый и быстрый мой Днепр. Там ли?»

Хтось повернувся, більшість — ні. І 99% загубилися, як то кажуть, у складках місцевості. Але один відсоток — ті, що не загубилися — це багато тисяч чудових імен, що прикрасили історію, політику, ратну справу, літературу, науку, техніку, педагогіку, культуру, мистецтво... Росії. Але ж ми все одно маємо право і повинні пишатися ними. Або ні? Може, у відповідності до «колоніальної» гіпотези, нам слід дивитись на українців, що знайшли себе у Росії, як на жалюгідних «колабораціоністів», «ренегатів» та «компрадорів»? Можливо, Гоголь — просто перевертень? Або в дусі своєї ж таки творчості, вовкулак?

Їм самим було б дико почути таке. Їм не були відомі політичні ідеї, що складають нині фундамент подібних звинувачень. Вони відчували себе підданими імперії. Гнєдіч, що у шістнадцять років покинув рідну Полтавщину, щоб, як стверджують, ніколи туди вже не повернутися, не зрозумів би, чому в тому не звинувачують також і Ломоносова, який жодного разу не відвідав свої Холмогори. Як людина освічена, Гнєдіч міг пригадати ще й такий аргумент: Андрій Боголюбський у XII столітті та митрополит Максим у ХІІІ, переселяючись з Києва до Суздаля, не вважали, що переїжджають в іншу країну. І був би правий. Українці, про яких я веду мову, не були відступниками, не будемо їх звинувачувати даремно. Вони вважали себе «русскими из Малороссии». У їхні часи українська свідомість ще не пробудилась настільки, щоб вони підкреслено вважали себе українцями у Росії.

А ще ж були, окрім того, — і вже не тисячі, а мільйони — простих людей, селян, які переселялися на Волгу та за Волгу, на Урал та за Урал, на Північний Кавказ, на Алтай, у Сибір, на Амур, у Примор’я. У Росії немає такого місця, де б не жили люди із прізвищами українського звучання. Цей факт нагадує про найбільший з податків, виплачених Україною під час її перебування у складі Російської імперії та Радянського Союзу. Цей колосальний податок активними людьми ніхто на Україну спеціально не накладав, але надходження по ньому йшли куди краще, ніж по будь-якому іншому.

«Платили», звичайно, всі частини імперії, але я чомусь переконаний, що відносна доля України була вищою. Українці завжди охоче йшли на воєнну та іншу государеву службу. Українці честолюбні, українці артистичні, українці заповзятливі — загалом, причин, аби зірватися з місця, більше ніж достатньо. Вони йшли за плугом, вони освоювали, будували, вирощували, досліджували, вони створювали імперію, вони її захищали, вони легко розуміли й переймали російську мову — і розчинялися у російському океані.

Чим більше я про все це думаю, тим більше відчуваю одну серйозну проблему. Кілька років тому, 12 грудня 1995 року, я виступав у Кенсингтонській ратуші міста Лондона перед представниками української громади Великобританії і сказав, серед всього іншого, таке: «Наша земля дала світові прославлених композиторів Артемія Веделя, Максима Березовського, відомого поета і філософа Григорія Сковороду, геніальних письменників Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку». Потім я запитував себе: а може треба було додати до цих імен імена Гоголя та Короленка? Адже їх теж дала наша земля. Чому я не назвав Врубеля та Рєпіна? Чому не назвав Вернадського та Сергія Павловича Корольова? Що нас, українців, зупиняє у подібних випадках? Загалом-то зрозуміло що. Традиція віднесення цих імен до російської культури або (як у випадку Корольова) до радянської цивілізації. Небажання побачити чиюсь скептичну посмішку. По-моєму, з цим слід розібратися.

Чи повинні ми покірливо визнати: те, що Україна більше трьох віків віддавала у загальноросійську копилку, вичлененню не піддається, а значить, ми ні на що не можемо і не маємо права претендувати? Фактично потроху складається саме такий консенсус. Не склався ще остаточно, але складається. Вважаю це абсолютно неправильним. Проте, це тема окремої розмови.