Мій феномен

Мій феномен

Ще до того, як стати директором «Південмашу», я був там секретарем парткому. Гадаю, що коли під час передвиборчої кампанії 1994 року ця обставина стала більш-менш загальновідомою, саме вона визначила вибір багатьох — вибір із протилежними знаками, певна річ. Звичайно, Л. М. Кравчук в свій час був професійним партійним функціонером у чистому вигляді, не те, що я, але за 30 місяців президентства ця пляма (з точки зору одних) або прикраса (як на погляд інших) його біографії втратила вирішальне значення. Леоніда Макаровича оцінювали вже не за анкетними даними, а за досягненнями та невдачами на посту голови держави.

Що ж до мого прем’єрства, воно не робило мене в очах більшості виборців настільки ж зрозумілою людиною як Кравчук. Люди вважають, і небезпідставно, що розкусити прем’єра куди складніше: він проводить президентську політику і свої власні переконання й мету може до якогось часу не виявляти, просто не маючи такої можливості. Саме тому моє «комуністичне минуле» у декого з політологів та журналістів вважалось ледве не ключем до розуміння «феномена Кучми».

Мій феномен починається з того, мабуть, що я не забуваю, з моєї точки зору, головного: радянський період історії — це час грандіозного експерименту. Експерименту, що закінчився невдачею, але при цьому залишився найвеличнішим за розмахом та масштабами в історії людства. Попри все наше бажання ми не можемо подивитись на цей експеримент очима тих, хто брав у ньому участь, свідків, жертв, та й просто сучасників — хоч як би ми не намагались, хоч як би не звертались до уяви. Нікого й ніщо не можна судити поза контекстом часу і за законами пізнішими, що не мають зворотньої сили.

У чому був зміст цього експерименту? Протягом кількох десятиріч піддавалась перевірці, випробуванням та обкатувалась така собі суспільно-економічна ідея. Знаєте, бувають красиві інженерні ідеї. На слух, а подекуди і в кресленнях, вони просто зачаровують своєю конструктивною красою та логічністю, але з тієї чи іншої причини виявляються технологічно нездійсненними. Люди з інженерною освітою мене зрозуміють. Але ж без ретельно проведеного експерименту ніякі висновки щодо такої ідеї, як правило, неможливі. Я дуже рано побачив себе учасником цього великого експерименту і ставився до своєї маленької ролі у ньому аж до самого закінчення сумлінно, це найточніше слово. Загалом, одні були залучені у те, що коїлося, проти волі (а більшість ще й несвідомо), зате інші брали участь в експерименті з вірою та надією.

У кожну епоху певна частина добрих людей обов’язково буває чим-небудь засліплена. Мабуть, було щось зачаровуюче в урочистому тоні «Комуністичного маніфесту», який кликав кудись вперед, до чогось правильного та справедливого, інакше він не захопив би найрозумніших, найпрекрасніших людей. І Леся Українка, коли перекладала «Маніфест» на українську мову, була впевнена, що робить найважливішу, правильну справу — дворяночка, розумниця, дочка письменниці Олени Пчілки. Та й дядько у неї був не хто-небудь, а Михайло Петрович Драгоманов, один з батьків українського відродження і при цьому ще затятий ворог усякого революційного насилля. А у неї, спитати б, чому такий потяг до перебудови світу? Та через те, що у людей її гатунку був дуже розвинений орган совісті. Вони відчували докори совісті і почувались незручно через те, що отримали добру освіту, побачили світ, живуть у достатку, а селянин, хлібороб за все своє життя так нічого хорошого не пізнає і не побачить. Люди з таким настроєм, на мій погляд, були готові до будь-яких, найрадикальніших форм рівності — таких, як відміна особистої власності та права спадкоємності, як громадське виховання всіх дітей і навіть спільність жінок (та чоловіків), аби мати чисте сумління перед трудівником. Без таких людей неможливі революції, одних трудівників із мозолястими руками для революції замало.

Читайте «Сонети з в’язниці» Івана Франка:

Колись в однім шановнім руськім домі

В дні юності, в дні щастя і любові

Читали ми «Что делать?», і розмови

Йшли про часи будущі, невідомі.

Ні, не тільки з Європи йшли соціалістичні спокуси. Як бачимо, спокусником міг бути й Чернишевський. «Нові люди», нові прекрасні стосунки, радісна праця, сповнене змісту життя у справедливо та розумно улаштованому суспільстві — хіба ж можна було у молоді роки не мріяти про таке? І Франко анітрохи не здивувався б, прочитавши автобіографічну фразу Леніна: «Чернышевский всего меня перепахал». Та й сам Ленін напевне оцінив би нетерплячу тугу у словах Івана Франка з його листа до коханої: «Ми ще не в соціалістичній державі, де свобідно та весело» (Ользі Рошкевич. 20 вересня 1878 року). Вільно та весело, ніби у снах Віри Павлівни. І Франко, і Ленін бажали як краще. Франко остаточно став соціалістом, коли австрійські жандарми гнали його, босого та в крові, з в’язниці у Коломиї по етапу пішки до Нагуєвичей, а це не менше двохсот кілометрів. Нашому генію мабуть-таки пощастило, що він не дожив до втілення снів Віри Павлівни у життя, помер у травні 1916 року.

Але ж, як я тепер розумію, у Івана Франка та його коханої була майже перед самими очима перша спроба втілити у життя мрію про соціалістичну державу, Паризька Комуна 1871 року. Їх не збентежило те, що ця комуна відзначалась виключно сірим рівнем своїх членів. Були яскраві захисники, але не члени. У Комуні був скасований розподіл влади, і це повинно було насторожити усіх прихильників соціалізму. Що означає — відсутність розподілу влади? А це означає, що самі видаємо закон, самі за цим законом заарештовуємо, самі засуджуємо, самі розглядаємо апеляцію і самі ж таки караємо. Дуже зручно.

Мені здається, що праві ті, хто не змішує до купи незграбні теоретичні побудови марксизму і те прагнення до справедливого світу, що захопило, починаючи з XIX століття, таку велику кількість людей. Багато хто з них загинув згодом між зубцями механізму, який вони самі ж таки і привели до руху. Кінетичної енергії цього прагнення вистачило на багато десятиліть. Саме воно, а не один лише страх, нескінченно довго, аж до краху СРСР, заважало мільйонам наших співвітчизників побачити невдачу великого експерименту.

Звичайно, завжди були й будуть люди надприродної зіркості, проникливості. Вони сьогодні розповідають, як їм все було зрозуміло ще з першого класу школи. Я повністю довіряю їхнім розповідям, та шкодую, що вони не були моїми однокласниками. Можливо, вони вчасно просвітили б мене, і я б з огидою відкинув книжки, де так захоплююче розповідалося про революцію та громадянську війну (всі ці книжки були у бібліотеці нашого сільського клубу, пригадую деякі з них: «Зелений фургон» Козаченка, «Бронепоезд Гандзя» і «Капитан старой черепахи», авторів забув), ніякі мушкетери не гідні й у слід ступити героям цих книжок... Але у мене були зовсім інші однокласники.

Я чомусь зустрічав людей зовсім іншого гатунку — не на кожному кроці, але зустрічав — людей, що продовжували палко, з юнацькою гарячковістю вірити у комуністичні ідеали. І це у ті часи, коли довкола вірили уже швидше за звичкою або умовляючи себе самих. Підкреслюю: я розповідаю про людей, яких зустрічав в Україні, про українців. Мене взагалі цікавить цей феномен комуністичних ідеалістів.

Я народився у 1938 році, коли після революції минуло всього двадцять років. Тоді, перед війною, багатьом моїм ровесникам давали імена Фелікс (на честь Дзержинського), Нінель (якщо прочитати задом наперед, то вийде «Ленін»), Валерій (на честь Чкалова), В’ячеслав (на честь Молотова) і так далі; щоправда, чомусь не Іосиф та Лаврентій — досить наочне свідоцтво батьківських настроїв. А ще були Мая на честь Першотравня («Первомая») та Гертруда — скорочене «Героїня Праці» («Героиня Труда»). Мало-помалу цей запал згасав, та не у всіх. Що таке «двадцять років після революції»? Я обертаюсь на власне життя: 1983 рік — адже це було просто вчора, ось що таке двадцять років. У 1938 році революція здавалась тим, хто у неї вірив, зовсім недавньою подією, до того ж пам’ятною буквально по днях. Вона не була одномоментним актом, а тривала роки. Власне, для багатьох і не закінчувалась. У тридцятиріччя революції, десь у 1947 році, багато хто з них, я переконаний, були впевнені, що якби не найважча війна, в СРСР уже наступило б загальне щастя. У них зберіглося почуття власної причетності до якоїсь майже містичної великої справи.

Взагалі, що таке справжня революція — не переворот у верхах, а саме революція, яку підтримав народ? Це спроба переробити неправильний та несправедливий світ, зробити його правильним і справедливим. Нехай революціонери навіть помиляються, їхні мотивування викликають повагу до того часу, поки (і якщо) логіка подій не перетворює їх у катів. Втім, справжні революціонери, як люди особисто безкорисливі, як правило, не можуть собі навіть уявити, які зграї шахраїв, користолюбців, авантюристів, кар’єристів, садистів, карних злочинців обов’язково й неодмінно обліплять корабель революції і врешті потоплять його — це кращий доказ, чому країнам та народам слід еволюціонувати спокійно, без революційних корчів та кровопускання. Щоправда, такі істини завжди стають зрозумілими занадто пізно, коли вже нічого не можна виправити.

Якщо говорити про моє власне покоління, йому була притаманна деяка первісна політична наївність. І це легко пояснити: ми формувались уже після всіх Сталіних та ГУЛАГів, але ще у ті роки, коли старші боялися говорити про політику і ділитися страшними спогадами. А ось яким чином умудрилися не втратити своєї віри старі комуністичні ідеалісти, про яких я згадував? Адже приводів для цього у них було предостатньо. Голодомор, зрізане ледве не до підзолу українське відродження, чистки, чверть століття сталінського терору. Блазенські вибори, блазенські верховні ради, ленінські кімнати, місячники боротьби, єдність партії та народу, пролетарський інтернаціоналізм, ленінський університет мільйонів, гонка озброєннь, соцзмагання, соцреалізм, спецрозподільник, «характеристики від трикутника», хронічні дефіцити всього і всякого, принизливе добування речей та продуктів, нескінченні черги («не більше кілограма в одні руки!»), обережність у розмові, фіга у кишені, офіціозна культура, боротьба з релігією, вирази на зразок: «під мудрим керівництвом» і «є така думка», завжди розлита у повітрі фальш, залізна завіса, радіоглушителі, неможливість бачити світ — і так без кінця-краю.

Тепер я розумію людей, які все це бачили і в той же час ніби не помічали. Становлення цих соціально активних та небайдужих людей співпало, на відміну від мого покоління, зі становленням принципово нового світу — прекрасного та бадьорого, як попервах здавалося мільйонам людей. «Дійсно віруючі» серед них раз і назавжди перейнялись почуттям відзначеності долею. Цього запалу їм вистачило на все життя, яке ми сьогодні вважали б, мабуть, просто злиденним.

Будучи за походженням «никем», вони бачили себе як людей, що відбулися, не дарма прожили життя. Вони до кінця зберегли почуття належності до нескінченно важливої справи, до «всемирной великой армии труда», яка «владеть Землей имеет право», як співалось у «Інтернаціоналі» — адже це було так заразливо. Мабуть, і у роки сталінського терору, загіпнотизовані своєю вірою, вони умудрялись не піддавати сумніву, що йде жорстока боротьба, що на карту поставлено велику справу, тому що довкола зрада. Вони все бачили не так, зовсім не так, як це бачиться нам сьогодні, вони вибачали владі її помилки, коли здогадувались про них. Існує загальне правило: добра людина вірить у все хороше, а погане вважає лише прикрим непорозумінням. Можливо, вони просто не хотіли вірити своїм очам, коли бачили криводушність та низкість, від них неможливо було вимагати проникливості циніків. Я не прихильник наївності, але ще менше до душі мені цинізм, що одвіку ні у що не вірить. І сьогодні є ще старі люди, які відчувають, що якась особлива роль була відведена їхньому поколінню та СРСР у цілому, може навіть звідкись згори. Тому їм так важко зрозуміти й прийняти нові часи, тому багато хто з них непомітно для себе у пострадянський час став вірити в Бога, продовжуючи вірити у комунізм, шанувати Христа, не перестаючи боготворити Леніна, який перевернувся б у саркофазі, побачивши це викривлення комуністичної духовності.

У тому, що сталося у минулому столітті на одній шостій частині суші, не було нічого виняткового та нечуваного. Протягом всієї історії людства люди безліч разів піддавалися спокусі тієї або іншої соціальної утопії, і кожен новий зваблений щиро дивувався: адже це так просто і здорово, як же так вийшло, що ніхто раніше до такого не додумався? Марксистська утопія з’явилась у відповідь на виклик Промислової революції XIX століття, але евристичний, якщо можна так сказати, хід думок, що її породив, був старий як світ. До того ж, якщо Маркс викладав її нескінченно довго, туманно та досить ухильно, і сам його стиль породжував зубний біль, то у виконанні викладачів нашого Дніпропетровського університету все звучало дуже зрозуміло.

Геть експлуатацію людини людиною. Хто не працює, той не їсть. Засоби виробництва — до рук робітничого класу, землю — тим, хто її оброблює. Геть класи експлуататорів та їхніх прислужників — дармоїдів, геть паразитів-посередників між виробництвом та споживанням. Геть рабство товарно-грошових відносин і взагалі грошей, цього п’ятого колеса у возі розумного суспільства. Геть майнове рабство, інститут спадкоємності, необгрунтовані потреби. Тільки соціалізм забезпечить наукове планування і виробничу кооперацію, усуне марнотратну конкуренцію та нелюдську боротьбу за прибуток. Тільки соціалізм забезпечить найсуворіший облік, справедливе розподілення, підвищення добробуту трудящих. Все буде розумно, по-людськи, відповідно до науки, зникне межа між містом та селом. Праця стане життєвою необхідністю, перетвориться у насолоду. Спочатку кожному буде по праці, а з часом і по потребах. Але буржуазія сама від панування не відмовиться, тому шлях до світлого майбутнього проходить крізь класову боротьбу, революцію та диктатуру пролетаріату.

Подібно до свідомого пролетаря початку століття, я знаходив все це правильним та розумним — щоправда, все якось поспіхом. Часу для спокійних роздумів у студента немає: на порядку денному ще опір матеріалів («сопромат»), «тисячі» з іноземної мови, дніпропетровські дівчата. Мене аж ніяк не могли б збентежити тоді ствердження про майнове рабство та про інститут спадкоємності. Такі речі були — і ще довгий час залишались для мене — науково-популярною абстракцією. Батьківська спадщина для мене полягала виключно у самому дарі життя, а по обтяженню майном я був близький до Марксова пролетаря, вдягненого виключно у ланцюги. До того ж (я так розумів), все це відбудеться, як і відміна грошей, уже при комунізмі. Тобто нескоро.

Не спантеличували мене тоді й слова Маркса про те, що прогресивне зростання злиденності робітничого класу у капіталістичному суспільстві відбиває неспроможність буржуазії «забезпечити своєму рабові навіть рабського рівня існування». Капіталізм був для мене абстракцією — далекою та завідомо відразливою, і не було жодних причин, аби не довіряти друкованому слову, та ще й самого Карла Маркса, та ще й надрукованому у радянському підручнику. Мені таке у сімнадцять років не могло навіть спасти на думку. Коли сказано «зубожіння», то виходить, так воно і є, у нас дарма не напишуть.

Мені дуже подобався пункт про знищення межі між містом та селом. Я зростав на чернігівському Поліссі і ходив у школу за дев’ять кілометрів, частиною лісом, кожен раз побоюючись вовків. Мені важко було уявити, як ця межа буде стиратися у нашому колгоспі, але я вірив: коли вже розумні люди урочисто обіцяють стерти, значить таки зітруть. А може б уже й стерли, якби не заздрісне капіталістичне оточення.

Не стану критися, деякий час у мене була своя гіпотеза, як це має статися. Оскільки Маркс десь говорить про спорудження «великих палаців в національних маєтках як гуртових помешкань для комун і окремих громадян», я вирішив, що «маєтки» можуть бути тільки у сільській місцевості. Я став обмірковувати, де саме буде збудований такий палац у нашому Чайкіні, і навіть вже було пригадав декілька цілком підходящих місць, але тут мене стала мучити думка, чи переселять у палац моїх односельчан, або ж він дістанеться яким-небудь стороннім людям — приміром, нефам, які будуть перебігати у СРСР, щоб врятуватись від пригноблення.

Сьогодні вся марксистсько-ленінська соціальна утопія виглядає смішною. Але так вона стала виглядати, повторюю, лише після дуже серйозної спроби її втілення, після експерименту, що тривав сім десятиліть. Сотням мільйонів людей було не до жартів, а де-не-де на нашій планеті на експеримент цей ще й досі не дивляться як на завершений.

Я пригадую суперечки з друзями, які інколи виникали. Найпершу — у 1961 році, одразу після XXII з’їзду КПРС, на якому прозвучали виключно сильні викриття сталінського терору. Ми сиділи до ранку і слова: «Але ж ідея була вірною!» прозвучали неймовірну кількість разів. До речі, XX та XXII з’їзди заспокоїли мене особисто років на двадцять. Це забагато, згоден, але треба враховувати мою специфічну відокремленість від повсякденного життя. Можливо, люди самі себе підсвідомо заспокоюють формулами на зразок: «Якщо партія сама так рішуче засуджує помилки минулого, напевне, вона націлена у майбутнє». Тобто, «жираф большой, ему видней».

Далеко не одразу і далеко не всім все стало ясно. А кому стало — з тими досить швидко розібрались. Як я тепер розумію, щоб не мудрували. В цьому й був зміст кривавого терору ЧК — ГПУ — НКВС: нагнати жаху (латинське слово «терор» означає не винищування, а «жах») на всіх, хто матиме сумнів у істинах, які проголошуються. Паралельно з терором, що був покликаний чинити виховуючий вплив, йшло «мирне» ідеологічне виховання народу. Головним його здобутком було те, що всі навчилися мовчати. Але в цілому виховання було, як я зараз розумію, небесталанне, тому що породило безліч щиро відданих комуністичній ідеї людей. Зокрема через це велетенський експеримент і затягнувся на сімдесят років. Затягнувся у масштабах всього СРСР, затягнувся у мільйонів людей на особистому рівні. Я сам, наприклад, довго не вважав його закінченим, довго умовляв себе, що у комуністичній ідеї є якесь раціональне зерно, хоча сама ідея до того часу була вже наприкінці льоту. Але я майже впевнений: ця ідея абсолютно інакше бачилась у двадцяті, тридцяті, сорокові і навіть у п’ятидесяті роки, так що не хочу й не буду засуджувати дідів та батьків. Я маю на увазі, звичайно, тих, хто сприйняв комуністичну ідею.

У мої студентські роки (а я вступив до університету у 1955 році) до практичного спростування економічних та суспільних догм марксизму-ленінізму було ще далеко. Більше того, впродовж якогось часу, особливо після запуску першого радянського штучного супутника Землі, багатьом людям у світі почало здаватись, що старий Маркс був, можливо, не такий уже й неправий. Кілька років тому мені показали, як курйоз, журнал «Грані» за 1958 рік, номер 40. Цей журнал видавали емігранти-антирадянщики у Франкфурті. Мені так сподобався один абзац звідти, що я навіть виписав його. Зміст великої статті був у тому, що комуністи, мовляв, рано торжествують: «Всупереч хвастощам Хрущова, СРСР, при наявних темпах зростання, наздожене сьогоднішній стан США по виробництву на душу населення не раніше, як через 20 років». Тобто ідеологічні вороги радянської влади, скріпивши серце, прийшли до переконання, що СРСР, на жаль, неминуче дожене США, але — яке щастя! — не раніше 1978 року. Знаю, що напочатку 60-х багато аналітичних центрів у США оцінювали цей розрив як ще менший.

У ці роки торжества комуністичного вчення (уявного) першими повинні були відкрити для себе його ущербність саме ті, хто ним хоча б трохи захоплювався, молоді та допитливі уми. Захопленість підштовхує до поглибленого знайомства з предметом. Я знав таких сільських самородків, яким у всьому треба було дійти до суті. Дуже українська риса, як на мене. Втім, може й російська також.

Один уїдливий юнак (на жаль, не пам’ятаю ані імені, ані прізвища) міг сидіти ночами над дрімучим «Капіталом», над «Державою та революцією» та й іншими скарбницями премудрості, щоб ранком приголомшити викладача наступним запитанням. Що означає: «кожному за працею» — чи можливим буде, коли скасують гроші, виявити точні еквіваленти праці асенізатора та поета? І до речі, чому гроші досі не відмінили? Швидше б, а то завжди не вистачає до стипендії. І таке інше.

Наші викладачі, як правило, були у всеозброєнні: на будь-яке подібне запитання у них була заготовлена досить багатослівна, і якщо надто не замислюватись, переконлива промова. Саме промова, монолог — живої дискусії вони уникали. Можливо, у партійних інстанціях їх забезпечували на такий випадок спеціальними методичками. Не хочу погано говорити про викладачів: «куди слід» вони про таких допитливих, мабуть, не повідомляли.

У свій час Лобачевський спростував струнку будову евклідової геометрії, довів необгрунтованість однієї з головних підпор цієї будови — постулату про паралельні прямі. У нашому вузівському підручнику з «наукового комунізму», на свій лад комуністичної евклідової геометрії, був присутній явний аналог цього ущербного постулату. Я маю на увазі параграф, присвячений мовам та культурам. Там можна було прочитати таке: «Розквіт національних культур та мов у період диктатури пролетаріату в одній країні готує умови для відмирання та злиття їх в одну спільну соціалістичну культуру та в одну спільну мову в період, перемоги, соціалізму у всьому світі».

Відмирання як наслідок розквіту — ця думка мене вразила. На якийсь час навіть стало сумно, і я ще раз позаздрив гуманітаріям, які здатні збагнути таке. У мене самого природжений потяг до гуманітарних дисциплін до того часу уже почав згасати, то й заглиблюватися у цю загадку я не став. Втішало те, що розквіт, який плавно переходив у відмирання, був намічений на далеке майбутнє, до якого всім нам навряд чи судилося дожити. До того ж, злитися повинні будуть всі мови, які тільки є у світі, таким чином ніхто не буде ображений.

Взагалі з підручника виходило, що марксисти-ленінці принципово проти того, щоб образити навіть найменший етнос. Там прямо говорилося: «Не може бути вільним народ, що пригнічує інші народи», і ця думка пояснювалась такою цитатою: «Звільнення Ірландії є для англійського робітничого класу необхідною умовою власного соціального та політичного звільнення (Карл Маркс)».

Пригадую, якось хтось поставив питання: чому, не очікуючи розквіту мов у період диктатури пролетаріату, російська мова трошки (ну, зовсім трішечки) утискує українську в Українській-таки РСР? Нам спокійно пояснили, що насправді українська мова і культура у порівнянні з 1913 роком зробили неймовірний ривок — порівняйтено кількість шкіл, книг, газет, журналів, театрів та радіостанцій. І більше не кажіть дурниць!

Лише згодом, через роки я зрозумів, що це була батьківська пересторога. Зрозумів я також інше: саме питання про мову було уже тоді найбільш вразливим місцем радянської практики у всіх національних республіках. Не дарма ж на партійному жаргоні стали називати у СРСР «націоналістами» тих, хто, як правило, не вірив у жоден з комуністичних постулатів. Тобто, будучи філологами, вони не дали себе захопити перспективою мати «за потребами» та іншими перспективами комунізму. Найбільш яскраві з них, такі як історик Валентин Мороз, розкусили дефектність всієї комуністичної доктрини, включаючи її економічну частину. Вони виявили себе цим, мабуть, більш прозірливими, ніж люди з економічною освітою, а тим більше ніж ми, технарі. Безглуздя та фальш у національному питанні знецінили у їхніх очах всю комуністичну конструкцію.