Знаходження імені

Знаходження імені

Як би там не було, виникає питання: чому явно видатні українці минулих часів не бачили, що перебування в імперії — це для України шлях у глухий кут? Не могли ж вони не відчувати особливості та окремості своєї батьківщини? Чи усі вони були такі вже темні й недалекі (хоча й видатні)? Несхоже. Але було ж щось таке, що заважало їхньому прозрінню? Гадаю, що заважала відсутність ясної самоідентифікації. Якщо навіть сьогодні, після того, як десятки та десятки мільйонів людей стільки років жили із записом «українець» у паспорті, соціологи говорять про незавершеність національної самоідентифікації українців, чого ж вимагати від людей XVIII — XIX століть?

Григорій Сковорода говорив, що любить «мать-Малороссию й тетку-Украину». Він був твердо переконаний, що це не одне й те ж саме, і не тільки він. Я вже згадував про Гоголя, який пояснював читачам «Арабесок», що Україна «простирается на север не далее 50° широти». Він був добрим знавцем географії, автором статті «Мысли о географии», писав, хоча й не закінчив, велику «Географию России». Виходить, він не відносив до України землі на північ від Миргорода, Лубен та Переяслава. І Київ, як бачимо, для нього не був Україною. І ще 300 верст на північ, до Стародубського полку (нині місто Стародуб у складі Росії), були для нього, так виходить, не Україною, а Малоросією.

Оскільки поняття «Україна» не було офіційним терміном — географічним або державним, кожен міг тлумачити його на власний розсуд. Ось чому впродовж двох століть Україна могла вважатися лише частиною Малоросії, та й саме поняття «Малороссия» після 1781 року, тобто після введення губернського поділу, теж перестало бути офіційним. Навіть на початку XX століття продовжувались суперечки щодо того, чи можливо включити в Україну Волинь.

Чи міг бути легким, за такої плутанини понять, шлях до ясної і твердої самосвідомості?

Із великим запізненням стало стверджуватися слово «українці». Спершу (а ще й «украиняне») так називали, видно, мешканців та уроженців Слободської України. І тільки Тарас Шевченко, щира подяка йому, дав поштовх надалі вже незупинному процесу. Це був процес усвідомлення мільйонами людей свого справжнього народного імені. Не те, щоб Шевченко постійно впроваджував це слово, просто будь яке використане ним слово ставало беззаперечним. Людина, що написала великі і страшні — і не тільки для віруючих людей — рядки:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Ніби він ціною власної душі вчинив якийсь незбагненний обряд спокутування усіх минулих та майбутніх гріхів своєї батьківщини. Ніхто б не зміг заперечити слово, а тим більше таке важливе, як «українці», після того, як його використав Тарас. За лічені десятиліття мільйони людей відкрили для себе, що вони не малороси, а українці, і це відкриття стало для них великою радістю. Вони ніби-то згадали його, як згадують щось відоме ще з народження, але забуте. Час для імені настав.

Слово «малороссиянин» навряд чи могло стати основою національної самосвідомості. Чи можна собі уявити існування «малороссийской нации» — нації, у назві якої чути щось здатне применшити? Та ще й поруч з «великороссийской». До XIX століття давно вже забулась константинопільська логіка, що колись поділила Русь на Велику та Малу. Лише вухо чуло, що когось називають великим, а когось малим, і бути тим «малим» не було ніякого бажання. А ще у «малоросі» ввижався якийсь «малорослий», і це теж було прикро, а тим більше, що не відповідало дійсності.

Є якийсь прихований зв’язок між «малороссом» початку XX сторіччя та «молодшим братом» сталінських часів. Ті, хто вигадав «старшого брата», навряд чи мали на увазі такий зв’язок. Теза про «старшого брата» була узвичаєна сталінським Агітпропом у 1936 році, з огляду на необхідність відродження патріотизму найбільшого народу СРСР перед лицем німецької воєнної загрози. Тому мова йшла тільки про «старшого брата». Інші члени родини ніяк не згадувались. Але уява людей тут-таки все домислила сама. Якщо є старший, виходить, припускається наявність молодших.

У 1936 році про це не думали, але коли прийшов 1954-й, рік «300-річчя возз’єднання України з Росією», і щосили заговорили про «спільну колиску трьох східнослов’янських народів», ідея «старшого брата» видалася і зовсім безглуздою. «Спільна колиска», тобто йшлося про близнюків, ровесників, який же тут старший та молодший! Незважаючи на всю безглуздість витівки, радянський етикет довго зберігав поняття про «старшого брата». А у нас пригадували народні казки, у яких молодший брат завжди виявлявся розумнішим та щасливішим від усіх.