Соборна чи федералістська?

Соборна чи федералістська?

Безперечно, мільйонам українців, що сформувалися у Радянському Союзі, незвичне відчуття, що Петербург (який вони знали як Ленінград), Байкал та Волга тепер за кордоном — так само як Ризьке узмор’я, Піцунда, Медео, список можна продовжити, але, я сподіваюсь, тепер вони звернули більше уваги на свою власну країну. І, цілком можливо, зробили для себе приємне відкриття: таку країну любити легше, ніж неосяжну.

Будь-яку країну ми уявляємо собі як єдине ціле, але дуже різні масштаби обзору. Україна — країна іншого масштабу у порівнянні із Росією, розміри України припускають більш близький погляд, закохане роздивляння. Її, не втрачаючи з поля зору окремих частин, легше уявляти собі повністю.

Росія, зрозуміло, теж неоднорідна. До неї входить багато природних регіонів, і завважимо, що найбільші діляться не на «більш дрібні» (стосовно Росії такі вирази просто не підходять), а на менш великі. Далекий Схід поділяється на Чукотку, Камчатку, Охотське узбережжя, Приамур’я та Сахалін з Курілами. Велетенський Сибір складається зі Східного, від Далекого Сходу до Єнісею, та Західного — від Єнісею до Уралу; у Сибіру є Західно-Сибірська низина, Алтай, Саяни, Таймир, Прибайкалля, Забайкалля, Колимське нагір’я, полярні острови. Підрозділи ще більш низького рівня — поза моїми знаннями, що, я сподіваюсь, мені вибачать. Пам’ятаю лише Даурію у Забайкаллі — до речі, туди переселялися і наші селяни.

Багато з названих географічних регіонів більші від усієї України, але вони бачаться наче з вікна реактивного лайнера, з такої висоти, звідки неможливо розібрати вигин путівця та заворот струмка. Україна відкривається в більш (принаймні, на мій смак) гуманному вимірі — з пташиного польоту. У моїй душі вона, швидше за все, рівновелика Росії російського патріота — у нас з ним просто різна деталізація картини.

Україна ніби-то зіткана із виразно різних історичних областей. У кожної притаманні тільки їй риси, вигляд, їх не переплутаєш. Для байдужих та недругів це ковдра із клаптиків, для тих же, хто любить Україну, — виповнений глибокого змісту і краси візерунок. Щодо цього Україні близька Польща з її Великопольщею, Малопольщею, Сілезією, Мазурами, Помор’єм, Підляшщям, Поозер’ям, Бескидами, Розточею, Мазовшами. Близька нам також Іспанія, що складається з Каталонії, Валенсії, країни Басків, Галісії, Естремадури, Ламанчі, Старої та Нової Кастілії, Астурії, Андалуєії, Арагона, Мурсії, Наварри, Леона. Близька, власне, будь-яка європейська країна достатнього розміру, тому що вона обов’язково поділена — офіційно чи неофіційно (як Франція) — на історичні області із назвами, що звучать так романтично.

Наші адміністратори та плановики непричетні романтиці, і Україну вони ділять зовсім інакше — на десять вигаданих ними регіонів плюс столиця. Регіони ці такі: Північний, Центральний, Північносхідний, Північно-західний, Дніпровський, Західний, Південнозахідний, Південний. Автономна республіка Крим (з містом республіканської підпорядкування Севастополем), Донецький, Київ. Кожен з цих регіонів, окрім столичного, об’єднує від двох до п’яти адміністративних областей. Все це, з припущенням на різницю масштабів, нагадує російські адміністративні нововведення (Уральський округ. Північно-західний округ і таке інше). Наші фахівці у справах районування, без сумніву, знайшли б спільну мову із своїми російськими колегами.

Росія — країна федеративного устрою, Україна — унітарного. Автономна республіка Крим у складі України не робить її федерацією. Разом з тим, саму наявність в Україні історичних областей деякі теоретики сприймають як запрошення до перебудови країни на федеративних основах. Ніяких особливо сильних доказів на користь такої перебудови поки що не прозвучало. Іноді звертаються до авторитету Грушевського, цитують його слова про те, що зневажати історичні назви небезпечно, оскільки вони виникали «не капризом дипломатів або урядових службовців», повторюють, що ось, мовляв, Грушевський, той був переконаний федераліст, стояв за соборну та федералістську Україну. Мені ж бо з цих двох слів більше подобається перше.

Я спеціально вивчав біографію Грушевського, і не тільки з природної цікавості до великої людини, а ще й тому, що Грушевський був фактично першим президентом України,[7] а портретна галерея наших президентів поки що невелика. Одразу завважу: Михайло Сергійович Грушевський, батько української незалежності, був схильний переоцінювати чесноти роду людського.

Як пишуть його біографи, у ідеї федералізму йому бачився ідеал справедливості, у цій ідеї для нього наче у фокусі сходилося все найсвітліше — рівноправність, демократія, самоврядування та соціалізм (Грушевський був послідовним соціалістом, але його соціалізм дещо відрізнявся від соціалізму ленінського РСДРП). Він був упевнений, що не так багато часу треба задля втілення його мрії про Україну — «державу (писав він) трудящегося народа, которая должна послужить образцом, школой для других демократий мира, куда они будут когда-нибудь посилать своих детей — учиться, жить, работать». Його практична діяльність як керівника продовжувалась трохи більше року, він не встиг зіткнутися із загрозами «місцевій самоідентифікації». Він був переконаний, що нащадки полян, бужан, волинян, древлян, дулебів, тіверців, улічів нарівні володіють загальноукраїнською самоусвідомленістю, а дух місцевого патріотизму і бажання змагатися із сусідами підштовхне розвиток кожного регіону і тільки прискорить розвиток України в цілому.

Більше того, він довгий час був переконаний, цілком відповідно до духу своєї соціалістичної ідеології, що послідовно проведений у життя принцип демократичного федералізму робить зовсім не обов’язковою повну державну незалежність України. Так тоді думав не він один. Український Національний конгрес у квітні 1917 року під враженням демократичної Лютневої революції у Петрограді прийняв постанову про необхідність налагоджувати зв’язки України з народами Росії на федеративних основах. Грушевський був найзапопадливішим послідовником реалізації цієї постанови — всупереч всім розчаруванням, які Центральна Рада зазнала від контактів із Тимчасовим урядом у Петрограді. Він та його товариші-соціалісти відчували відповідальність не тільки за Україну, але й за долю всіх народів зруйнованої Російської імперії. Намагаючись з’єднати те, що вже не з’єднувалося, всі вони, рано чи пізно, заплатили важку ціну за свої ілюзії.

У виконання постанови Українського Національного конгресу Центральна Рада провела у Києві 21 — 28 (7 — 15) вересня 1917 року З’їзд народів Росії. З’їзд висловився за корінну перебудову російської держави на принципах децентралізації, федералізму, демократії, за визнання рівноправності всіх народів та всіх мов, а також за скликання «крайових» Установчих зборів на найдемократичніших засадах. З’їзд обрав Раду народів Росії на чолі з Грушевським. Раді було доручено керувати «борьбой за создание Храма воли народов — Российской Федерации» (не плутати з однойменною сьогоднішньою державою). В «храм народів» вірив у свій час і Богдан Хмельницький...

Рада народів ледве встигла взятися до роботи, як стався Жовтневий переворот у Петрограді, що спростував всі ці прекраснодушні плани. Але, дивна річ, Грушевський навіть і тоді не одразу втратив свою вірність загальноросійській федералістській ідеї. Наприкінці листопаду 1917 року Генеральний Секретаріат Центральної Ради розіслав крайовим владам усіх регіонів колишньої Російської імперії (і більшовицькому Раднаркому також!) телеграми з пропозицією про створення соціалістичного уряду Росії. Телеграма закінчувалась проханням: «Немедленно сообщить по прямому проводу, в какой срок ваши представители могли бы прибыть в Киев для участия в совещании, созываемом Генеральным Секретариатом с вышеуказанной целью». Грушевський припускав, що столицею оновленої демократичної Росії (пригадуєте ідею «оновленного СРСР», яку висував інший Михайло Сергійович більш ніж через сім десятиліть?) міг би стати Київ. Сьогодні зворушливо й дивно бачити у списку депутатів, обраних на Всеросійські Установчі збори, імена Вінниченка, Петлюри, Грушевського...

Народу України, мільйонам простих людей довелося заплатити тяжку ціну за соціалістичні та федералістські ілюзії своїх вождів. У грудні 1917 року Центральна Рада посилає обурену телеграму до Петрограда, протестуючи проти втручання у справи України, але навіть у цій телеграмі бачиш такі слова: «как Украины, так и всей России», «состояние войны между двумя государствами Российской республики», і таке інше. За цих умов навіть менш цинічні люди, ніж Ленін та його товариші, могли б стверджувати, що відправка військ в Україну — це не агресія проти сусідньої держави, а приборкування регіонального керівництва.

Всі сучасні історики, яких я читав, сходяться в одному: продовжуючи вірити у російський «храм народів», українські соціалісти відкладали важливі рішення, витрачали дорогоцінний час і, врешті, загубили все.

Ось що треба знати тим, хто, не вникнувши в суть справи, даремно згадує «федералістську мрію» Михайла Сергійовича Грушевського. До речі, стосовно самої України, її федералізм був націлений не так на історичні області, як на нові округи з населенням близько мільйона людей у кожному, які планувалося нарізати заради оптимізації їх демократичного самоврядування. Губернія занадто велика, розмірковував він, повіт малий, а от округ якраз підходить для того, щоб організувати «дело санитарное, и дорожное, и сельскохозяйственное, и земельное, и промышленное, и культурное... и сеть средних школ, и какие-то высшие школы, хороший музей, приличный театр». У деяких випадках такі округи збігалися б з історичними областями, але, як правило, — розрізали б їх навпіл, на три частини й більше.

На теоретичному рівні логіка сучасних прихильників федералізму зрозуміла. Досвід країн із складним устрієм, з контрастними регіонами, якщо йдеться про культуру та конфесії, етнічно черезсмужним населенням уздовж кордонів та морів, вчить, що ігнорувати ці фактори і неможливо, і небезпечно. Як приклад країни, близької до України по складності устрію, часто приводять Німеччину з її католицькою Баварією, лютеранськими землями, пригадують також і постсоціалістичну колишню НДР, що увійшла до складу об’єднаної країни шістьома різними, причому теж історичними, землями. Нам пояснюють, що і в Україні, мовляв, не уникнути федералізації.

Але можна згадати і зовсім інший приклад, французський. Заклики до федералізації країни звучали у Франції багато разів, але французи на це не пішли. Франція була й залишилась унітарною державою. Інакше кажучи, вона вирішила проблеми своїх складних областей без федералізації, а вузли, які не вдалося розв’язати, були розрубані, відрубані — я маю на увазі Алжир, якому без успіху пропонували федеральний статус на рубежі 1950 — 1960 років.

У найскладніший період відродження нашої країни ми уникли небезпеки стати конфліктогенним простором. Окрім Німеччини, по складності устрію та контрастності частин Україну порівнюють також з колишньою Югославією. Складність та контрастність є, але схожості немає. Югославія була країною, де мешкали, кожен у кордонах своїх «соціалістичних республік», шість народів, що чітко усвідомлювали свою відокремленість один від одного. На додаток до республік були ще й дві автономії — Косово та Воєводина. Всі ці історичні області відчували сильну взаємну напруженість не лише з тітовських часів, але й набагато раніше, буквально з миті створення югославського королівства у 1918 році. Нічого подібного у нас нема й не було.

Добре пам’ятаю, стежив по газетах та телебаченню, як 10 — 12 років тому у Югославії розвивалося суперництво між республіками федерації. Місцева еліта використовувала у боротьбі за владу спочатку докази про те, що вони більше віддають федерації, ніж отримують від неї, потім ідею вільних економічних зон, потім почали пригадувати взаємні історичні претензії та образи. Все інше, як то кажуть, відомо.

На території України живе кілька національних меншин, але це не заважає нам бути, у повній відповідності всім міжнародним критеріям, етнічно однорідною державою, а розпад етнічно однорідних держав ніяк не можна назвати тенденцією сьогодення. Але, не побоюючись розпаду, ми все ж таки не хочемо вводити когось до небезпечної спокуси, історична доля України склалась так, що всі частини нашої території, яку не візьми, завжди, починаючи з XIII століття (окрім 1918 — 1922 років та після 1991-го) входили до складу інших держав, і якщо деякі з цих держав нині вже не існують, то інші живі і здорові. А ще раніше більшість з цих частин являли собою самостійні князівства. Поставлю пряме запитання: до чого нам породжувати у чиїхось головах сепаратистські та анексіоністські мрії та помилкові уявлення? Тим більше, що прецеденти були. Не маю бажання ворушити минуле, але таки доведеться. 21 травня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації прийняла постанову «О правовой оценке решений высших органов власти РСФСР по изменению статуса Крыма, принятых в 1954 году». Хоча у випущеній навздогін Заяві говорилося, що Верховна Рада «ни в коем случае» не має наміру «выдвижения каких-либо территориальных претензий к Украине», ці документи фактично ставили під сумнів територіальну цілісність України. У наступному році та ж сама Верховна Рада прийняла (9 липня 1993 року) постанову «О статусе города Севастополя», де стверджувалося, нібито місто має російський федеральний статус.

Російський президент Борис Єльцин, що перебував у той день в Іркутську, заявив, що йому соромно за такі дії Верховної Ради. Російське МЗС також дезавуював цю постанову. Здатним привести до конфронтації з Україною та занадто поспішливим назвав його міністр оборони Росії Павло Грачов. Природно, відреагувала й Україна — постановою Верховної Ради України, зверненням до Ради Безпеки ООН, заявою президента Л. М. Кравчука — він категорично осудив російських парламентарів. Уже 20 липня 1993 року Рада Безпеки, посилаючись на російсько-українську угоду від 19 листопада 1990 року визнала постанову Верховної Ради РФ, як таку, що не має сили, і є несумісною зі Статутом ООН. Постійний представник Росії у Раді Безпеки Юлій Воронцов не тільки не наклав вето на цю резолюцію, але й погодився з оцінкою, яка містилася у ній.

Я запитую себе: чи можливі були б подібні рішення російської Верховної Ради без тієї небезпечної гри, яку вела Республіканська партія Криму та її лідер Юрій Мєшков (згодом — президент автономної республіки Крим), вели ті сили, чиї сепаратистські сподівання підживлював автономний статус Криму?

Ноту протесту направляла Україна також румунському парламенту, який, перераховуючи «землі румунського народу», назвав серед них ряд українських територій. Якщо румунська преса постійно ставила під сумнів права України на Буджак і особливо на Північну Буковину, то дипломатія цієї країни зосередилась на більш скромному об’єкті — Зміїному Острові у Чорному морі. Це, без сумніву, пов’язано із надіями знайти нафту та газ у 12-мильній зоні довкола цього острова. Румуни посилалися на те, що Паризька мирна угода 1947 року між країнами-переможцями у Другій світовій війні та Румунією залишила Зміїний Острів за нею. Проте згідно більш пізнім радянсько-румунським угодам про мир та дружбу 1948 і 1961 років острів відійшов до СРСР, таким чином питання ясне.

У червні 1997 року наші країни підписали загальнополітичну угоду, у якій Бухарест відмовився від територіальних претензій до Києва. Але осадок лишився. Все це врегулювання сталося лише під впливом розширення НАТО: у лютому 1997-го президент Константинеску зробив заяву про те, що Румунія йде на «історичну жертву» заради того, щоб бути членом альянсу, тобто визнав цей крок своєї країни вимушеним. У першу хвилю розширення НАТО Румунія не потрапила, а у другу — таки потрапила. Але, оскільки українсько-румунська угода містить у собі осуд пакту Молотова — Ріббентропа, залишається щілина для марних територіальних суперечок і у майбутньому, нехай не обов’язково на державному рівні.

Підемо далі. Наприкінці 80-х — початку 90-х Туреччина оголосила себе захисницею балканських мусульман і тим самим свідомо чи ні сприяла поглибленню балканських проблем. В останні роки вона виступає як заступниця та захисниця інтересів кримських татар і навіть православних гагаузів Молдавії та України, що не може не насторожувати нас.

Україна не має ніяких претензій до керівництва Польщі, але у громадських колах цієї країни є сили, які мріють про той день, коли українські міста Львів та Тернопіль, Луцьк та Івано-Франківськ. Рівне та Дрогобич знову стануть польськими. І мріють вони про це зовсім не мовчки.

Тема перекроювання післявоєнних кордонів Європи, зокрема українських, час від часу випливає і в Угорщині, даремно розбурхуючи людей.

Чи слід полегшувати життя усім цим мрійникам, давати їм марні надії? Наприклад, у Чернівцях, в річницю проголошення Західноукраїнської Народної республіки, проходить «міжнародна дискусія» на тему: «Буковина й Галичина — федеральна земля або федеральні землі Західної України?». Ті, хто взяв участь у дискусії, обговорювали захоплюючі питання — чи повинна Західна Україна стати королівством, чи слід запропонувати престол Отто фон Габсбургу, чи має право на існування Велике герцогство Буковинське та таке інше. Так і не прийшовши до єдиного висновку, вони, врешті, змилостивилися: вирішили, нехай так, не відокремлюватись від України, а стати Західно-українською автономною республікою. Що це — невинні жарти або щось більш серйозне?

Є в Україні також ті, хто прагне розіграти «русинську карту», зробити конфліктогенним регіоном мирну Закарпатську область. Лідери дуже незначної частини населення, яка схильна ідентифікувати себе як русини, вперше виступили з вимогою надати Закарпаттю статус автономної республіки ще у 1990 році. У червні 1992 року сесія Закарпатської обласної Ради затвердила постанову щодо права населення на «відновлення та зміну своєї національності» і звернулась до Верховної Ради України з проханням надати області статус спеціальної адміністративної території із самоврядуванням та вільної економічної зони.

Це регіон зі складною долею. Між 1919 та 1939 роками він був частиною Чехословацької республіки, де, так-сяк, але зберігалися права національних меншин («так-сяк» тому, наприклад, що Вищий адміністративний суд Чехословаччини визнав 28 червня 1925 року українську мову «чужою» для населення Закарпаття, після чого й почався наступ на українські школи). У березні 1939 року головою уряду автономної Карпатської Русі був призначений уніатський священик, педагог та літератор Августин Волошин. 14 березня він перейменував Карпатську Русь у Карпатську Україну та проголосив її незалежною державою. Наступного дня перший сейм Карпатської України затвердив це рішення, прийняв конституцію нової держави. Панотець Волошин був обраний президентом. Незабаром Карпатська Україна зазнала угорського нападу. На Червоному полі поблизу Хуста стався нерівний бій. Так Закарпаття (під іменем «Угорської Русі») підпало під владу фашистської Угорщини. Ужгород став Унгваром, Мукачеве — Мункачем, а місцевим українцям швидко пояснили, що вони люди другого гатунку. Після війни відроджена Чехословаччина погодилась не наполягати на поверненні їй цієї частини своєї довоєнної території, населення якої складають переважно українці, і підписала 29 червня 1945 року угоду про передачу «Підкарпатської Русі» до складу СРСР. Закарпаття возз’єдналося з Україною.

Не можна, проте, не згадати, що за 7 — 8 місяців до цієї угоди Сталін, який хоча й вважав питання приєднання Закарпаття до СРСР вирішеним, був не проти того, щоб поінтригувати з «русинським питанням». У «Чорній книзі України» (її випустило у 1998 році київське видавництво «Просвіта») наведені надзвичайно цікаві документи. У листопаді 1944 року у Мукачеві раптом з’явилась — явно не без допомоги Політуправління 4-го Українського фронту — ініціативна група закарпатського духовенства, яка, мабуть, повинна була стати «виразником волі русинського народу». Був підготовлений лист «великому вождю Іосифу Віссаріоновичу Сталіну», вкрай антиукраїнський за змістом. Закінчувалось воно такою декларацією: «Воля карпато-русского нашего народа: хотим раз навсегда связать свою судьбу с судьбою наших соплеменников в СССР и то определить нам Карпаторусскую Советскую Республику». Не дуже грамотно щодо російської мови, завваживши, що автори проголошують мешканців Закарпаття росіянами. Незабаром автори листа були викликані до Москви. Слідом, як очікувалось, до Москви мала прибути «гражданская делегация представителен народа Закарпатской Руси с манифестом, принятым на общем собрании депутатов местных комитетов — о воссоединении Закарпатской Руси с великим братским русским народом» (зайве говорити, що ніяких загальних зборів не було). Судячи з документів, цим питанням займалися неабиякі фігури: Хрущов, Мехліс. Перша делегація доїхала до Москви, але була прийнята лише на церковному рівні. Митрополит Олексій, який нічого не вирішував, вислухав такі слова: «Мы все преданы Советскому Союзу, но мы решительно против присоединения нашей территории к Украинской ССР. Мы не хотим быть ни чехами, ни украинцами, мы хотим быть русскими и свою землю желаем видеть автономной, но в пределах Советской России». Тобто йшла мова уже не про Карпато-російську РСР, а про Карпато-російську АРСР у складі РРФСР. Я не знаю, коли наступило протверезіння. Можливо, справу відклали до урегулювання з Чехословаччиною, а за цей час здогадалися поцікавитись думкою експертів: хто ж населяє Закарпаття? Переконавшись, що там мешкають українці, у Кремлі, либонь, вирішили забути про «карпаторосійське» питання, як про повністю безнадійне.

То не справа президента брати участь у суперечках філологів з приводу того, чи існує окрема русинська мова. Якщо існує, то її права будуть додержуватися згідно із законом України «Про національні меншини». Справа президента — не дозволити, щоб інтереси незалежної України зазнали збитків. Хоча Словаччина ніяк не підтримує русинського руху, він все одно вносить дисонанс в українсько-словацькі відносини. Пробна куля щодо автономії могла бути задумана як початок якоїсь складної багатоходівки. Можливо у рамках цього ж таки замислу виникла також і «Підкарпатська республіканська партія» — усього з кількох чоловік, проте з вимогою «створити незалежну, нейтральну Республіку Підкарпатська Русь по типу Швейцарії». Кілька років тому говорили навіть про те, що з’явився «Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі» (боюсь, з тих самих осіб). То чи є в мене право на тлі всього цього з прихильністю дослухатися до розмов про те, як воно буде гарно, якщо ми створимо в Україні ще три-чотири автономії?

Ми надто молода держава, ми надто далекі від ідеалу наші, яка вже склалася, щоб дозволити собі такі експерименти.

У Росії подібні питання обговорюються зовсім інакше, через те, що Росія і так уже федерація, до того ж більше 80 років. Автономні утворення, які мали об’єктивні підстави для того, щоб у ній з’явитися, давно вже з’явились, а одне, Єврейська автономна область, навіть було утворене штучно. Система автономій, успадкована Росією від радянських часів, була на початку 90-х удосконалена, стала менш декоративною, порівняно із радянським часом, багато автономій підвищили свій «ранг», але настрої на користь поглиблення федералізації Росії швидко минули.

Сучасне російське суспільство напевне висловилося б проти будь-яких пропозицій щодо нових автономій. Саме громадська протидія поховала на початку 90-х років ініциативу про відтворення Республіки німців Поволжя на Волзі. Ще менше надій на успіх мала ідея німецької автономії у Калінінградській області. З причин, про які неважко здогадатися, проти неї виступили не тільки у Росії, але також у Польщі та Литві. Не мали ніяких шансів бути почутими також голоси, що закликали до адміністративно-територіальної автономії донських, кубанських, терських, уральських, оренбурзьких, сибірських козаків. Супротивники козачих автономій говорять, що козацтво уявляло собою не етнічні, а станові угрупування, а станів же у Росії після 1917 року і не передбачається.

Як це досить часто буває у житті, маятник, що надміру сильно відхитнувся в один бік, тепер рухається у протилежний. Мабуть, він уже перетнув лінію золотої середини, але продовжує рухатись, пориваючись до іншої крайності. «Надміру — не моя оцінка, так російське суспільство прийняло заклик Єльцина (на самому початку його першого президентства) до суб’єктів Російської Федерації: «Беріть стільки суверенітету, скільки зумієте підняти». Було й ще більш соковите формулювання: «...сколько сумеете переварить!». Російська громадськість оцінила цей заклик як необачне заохочення до сепаратизму, і з того часу не змовкають голоси за повернення до унітарної держави.

Насправді, все виявилося майстерно розрахованим. Єльцинське гасло щодо суверенитету пом’якшило, а то й нейтралізувало центробіжні настрої, які накопичились до того часу в автономних утвореннях Росії (єдиний виняток — Чечня), допомогло відбудові ново-старих еліт, що склалися в них до початку 90-х, і забезпечив лояльність або нейтралітет цих еліт у протистоянні Єльцина комуністам, Верховній Раді та червоній Думі. Цікаво, що зовсім інші історичні та політичні умови не приховали схожість тактик: Сталін у двадцяті роки і навіть на початку тридцятих часто підтримував «націонал-комуністів» у союзних республіках, забезпечуючи їхню лояльність та голоси у ЦК, які були йому необхідні для того, щоб усунути суперників.

Зрозумівши лозунг «Беріть більше суверенітету» буквально, російські автономні утворення кілька років підряд приймали закони, що підходять швидше незалежним державам. Ще у січні 2001 року Путін скаржився, що таких законів набралося уже кілька тисяч. Не зважаючи на це, за лічені місяці більшість з них, за повідомленнями інформаційних агентств, приведено у відповідність з російською Конституцією.

Підсумувати те, що сталося, можна так: Єльцин дозволив усім гуляти по траві, а Путін заасфальтував більшість натоптаних стежок — хоча й не всі. Тепер гуляти можна тільки по стежках, але в цілому простору для прогулянок стало куди більше, ніж було за радянської влади, а сепаратизму, що заслуговував би на увагу, за винятком особливого випадку Чечні, у Росії на даний момент немає.

Отже, ще раз порівняю внутрішню політичну географію України з російською. У всіх 24 областях України українці складають абсолютну більшість, але де-не-де уздовж наших державних кордонів компактними групами живуть представники етносів, чия історична батьківщина лежить на другому боці кордону. У Криму — і це зумовило перетворення Кримської області на Автономну республіку Крим — переважають росіяни, друге за чисельністю місце посідають українці, живе корінний народ кримські татари і малі корінні народи кримчаки та караїми. Автономія Криму відповідає європейським критеріям. Створення нових автономій в Україні цими критеріями не диктується. Будь-яка нова автономія для будь-якої з національних меншин, що компактно проживають в Україні, обернулася б політичними ризиками для всієї країни. Ворожі для України сили реваншу й ревізій кордонів розтлумачили б її появу як запрошення розхитати ситуацію.

Що до Росії, то вона включає в себе сьогодні 49 областей, шість країв, два федеральних міста, а поряд з усим цим велику кількість автономних утворень: 21 республіку (у їх назвах навіть відсутнє слово «автономна»), 10 автономних округів і одну автономну область. Тобто, на 57 «російських» суб’єктів федерації припадає 32 «неросійських». Але при тому Російська Федерація бачиться як цілком стійке державне утворення. Найбільш впливові й великі за кількістю мешканців автономні республіки (Башкортостан — 4 млн чол., Татарстан — 3,7 млн чол.) не стикаються із зовнішніми кордонами Росії, а тому навіть теоретично не можуть її покинути. Це значною мірою робить безглуздим сепаратизм (якщо він там є).