Українська як загроза

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Українська як загроза

Одна з улюблених тем російських ЗМІ, коли мова заходить про Україну, — це гоніння на російську мову, які нібито безперервно йдуть у нашій країні. Деякі з російських ЗМІ взагалі рідко згадують Україну поза цим приводом. У багатьох недосвідчених росіян, як я чув, склалося фантастичне враження, що, скажімо, у Львові просто небезпечно заговорити на вулиці по-російськи. Я розумію, що такий закон сучасної журналістики: тільки погана новина вважається новиною, з цим нічого не поробиш. І якщо поганої новини нема, треба «окошмарити» (дуже виразне слово) новину нейтральну — наприклад, про зміну назви вулиці.

Родичі розповідали мені, що в сучасній Москві не залишилося ні вулиці Пушкіна, ні вулиці Чехова. Під час кампанії по відновленню історичних міських імен цим вулицям повернули їхні дореволюційні назви. Напевно, при великому бажанні на основі цих фактів можна зробити телерепортаж про антиросійські настрої уряду Москви. І для підкріплення знайти яких-небудь простих людей, що охоче розкажуть перед телекамерою, наскільки вони обурені цими нововведеннями.

Якщо протягом року на якому-небудь з московських телеканалів Львів (наприклад) з’являвся десять разів, і всі десять телесюжетів розповідали про щось таке, що можна було сприйняти в широкому сенсі як «антиросійське», пересічний російський глядач зрештою вирішить, що місто з населенням 800 тисяч мешканців (включаючи 120 тисяч росіян) узагалі не має іншого клопоту, крім як боротися з російською мовою, і нічого гідного уваги крім цього в ньому не відбувається. А тоді зрозуміло, що це страшне місце, і їздити туди ні в якому разі не треба.

Я зараз поведу мову про деякі речі, які комусь можуть здатися такими, що вже давно викликають оскому, але, як я вже говорив у передмові і переконувався у своєму житті багаторазово, речей самоочевидних для всіх і кожного не існує, тому скупитися на пояснення не треба ніколи. Особливо, якщо мова йде про важливі речі. Те, що самоочевидне для одного, може виявитися повною новиною для іншого.

Україна — держава, що за деякими параметрами змушена відтворювати себе. Звичайно, не з нуля, але з досить низьких відміток. Одним з найважливіших параметрів держави є державна мова. В Україні вона, природно, українська. У якому ж становищі перебувала українська мова в момент проголошення нашої незалежності? Сказати, що не в блискучому — означає не сказати нічого.

Під час перепису 1989 року, ще радянського, 72,7% жителів України назвали себе українцями. Але це не означає, що в 1989 році в Українській РСР саме такою була частка людей з українською самосвідомістю. Радянська людина називала ту національність, яка в неї була записана в паспорті, хоча ніяких документів при переписах, радянських чи ні, ніколи не питають і не пред’являють, це світова практика. З того часу витекло багато води, у нашому житті стало іншим ледь не все. У паспортах громадян нової демократичної України відсутній пункт «національність». Питання про самоототожнення кожен вирішує сам, і це правильно. За всіма Божеськими і людськими законами, державна незалежність, в умовах якої ми живемо вже друге десятиліття, повинна була розбудити в багатьох людях українське національне почуття, що дрімало до того. Крім цього, за роки незалежності в Україну, на свою історичну батьківщину, переселися сотні тисяч українців із СНД, а серед людей, що покидали Україну, частка українців була меншою їхньої частки в населенні країни. Усе це разом узяте повинне було істотно підвищити частку людей з українською самосвідомістю. Підвищити — але від якого рівня? Визначити цей рівень за колишніми переписами, повторюю, досить важко.

Однією з головних ознак етнічної нації (про громадянську і політичну націю мова попереду) є її мова. За даними перепису 1989 року, 12,3% відсотка українців, що жили в Україні, оголосили, що не вважають українську мову рідною. Підкреслюю: не 12,3% усіх жителів республіки, а саме українців. Що стосується проживаючих в УРСР росіян, дві третини з них узагалі не володіли українською мовою! Для порівняння: російською мовою не володіла тільки третина українців УРСР. Усього в тодішній Україні не знали української мови 11,8 млн осіб або 23% населення республіки. Ця кількість включала майже два мільйони людей, що назвалися під час перепису українцями.

Два мільйони! Дуже і дуже немало, це могла бути ціла країна — така, як Словенія, Монголія, Естонія, Емірати, Кіпр. Вважаючи себе українцями, живучи не десь у діаспорі, а в самій Україні, вони вказали під час перепису, що не володіють (зовсім, узагалі, ніяк) українською мовою. Я натискую на це не для того, щоб якось затаврувати цих людей. Мені хочеться наочніше показати стан справ, які дісталися нам у спадщину від радянських часів, коли на українській землі людина не тільки могла легко обходитися без української мови, але і не відчувала соціального дискомфорту в зв’язку з її незнанням. Був відсутній хоч якийсь імператив, у першу чергу моральний, вивчати мову народу, чиє ім’я носила ця земля.

Дані перепису 1989 року, які стосувалися національного складу і мови, були оприлюднені, пам’ятаю, тільки наприкінці 1990 року. Я був тоді народним депутатом і сказав комусь з колег (уже забув, кому, але, можливо, він згадає), що таке становище називають передоднем капітуляції. Такі речі говорять звичайно під настрій, і, зрозуміло, це було перебільшенням, але відчув я себе після цих цифр препогано.

До того ж, не треба було бути статистиком, соціологом або психологом, щоб відчути: цифри цього перепису (принаймні там, де справа стосувалася України) були перекручені в «утішливий» для нас бік. І не тому, що хтось спеціально їх спотворював, хоча, звичайно, можливе що завгодно. Просто ми всі інстинктивно знали, що люди під час переписів (я вже говорив про це) часто-густо дають не стільки правильні, скільки «політкоректні» відповіді. Виходить, справжня картина була ще страшнішою.

Щоб мої російські читачі зрозуміли, з яким станом речей у мовній і культурній сфері Україна прийшла до своєї незалежності, я попрошу їх проробити одну уявну вправу. Уявіть (вам це буде важко, але, будь ласка, зробіть спробу), що в сьогоднішній Росії тільки 20% книжкової продукції виходить російською мовою, а решта — ну, скажімо так, на мовах національних меншостей Росії. Упевнений, що ваша уява відмовиться це зробити. Отож, за даними на липень 1990 року, питома вага продукції українською мовою на книжковому ринку України складала навіть менше 20%, і люди шанобливо згадували 60-і роки, які колись здавалися їм жахливими, коли цей показник складав цілих 69%.

Тепер уявіть собі, що в третьому за величиною місті Росії (це, мабуть, Нижній Новгород? Чи Єкатеринбург?) не залишилося жодної школи з навчанням російською мовою. Напевно, і це вам неможливо уявити. Але дуже схожа ситуація склалася в Донецьку, третьому (після Києва і Харкова) місті України. Тут до 1989 року закрилася остання школа з українською мовою навчання.

Продовжуємо уявний дослід. Ні, ні, утішають вас, дивіться: хай у Москві, Петербурзі, Ростові, Самарі, Саратові, Новосибірську переважають іншомовні школи, але в них збереглося вивчення російської мови, невже вам цього мало? Ви вдивляєтеся уважніше — і що відкривається? Батьки не хочуть, щоб їхні діти вивчали російську мову, вони вважають, що діти перевтомлюються на уроках російської мови, що це шкодить їх здоров’ю. І батьки пачками несуть заяви директорам шкіл із проханням звільнити їхніх чад від мало кому потрібного предмета. І росте молодь, яка не знає мови своїх батьків і дідів, та ще і хизується цим. Уявили? Вам стало страшнувато? Але саме так відбувалося все в Києві, Дніпропетровську, Кіровограді, Черкасах, Чернігові — тільки з українською мовою.

А тепер уявіть собі, що менше 30% професійних театрів Росії залишилися російськими. І, нарешті, спробуйте відповісти самі собі, чи будете ви задоволені, якщо раптом чомусь виявиться, що 12,3% від загальної кількості росіян Російської Федерації (тобто майже 15 мільйонів) не вважають російську мову рідною? Або з’ясується, що 6,25 мільйонів росіян узагалі не володіють нею — не знають і явно не хочуть знати. І виявиться, що разом з цими останніми в Російській Федерації не знають російської мови (зовсім не сумуючи з цього приводу) майже 34 мільйона людей. Причому, це зовсім не заважає їм жити: вони говорять на своїй мові (наприклад, українській) і всі їх розуміють залюбки. Нереальна картина, правда? Але саме така картина (тільки поміняйте назви мов і введіть поправочний коефіцієнт на чисельність націй) була реальністю України на порозі її незалежності.

Що могло чекати Україну в тому випадку, якби «Союз нерушимый» залишався непорушним ще років 50? Відносно України в цілому сказати важко, однак 5 — 6 найбільш населених областей сходу і півдня України могли повторити «кубанський сценарій».[65]

Але як могла виникнути сама можливість подібних загроз? Як Україна опинилася в такій ситуації?

У цій книзі вже говорилося про те, як у XVIII столітті, частково перемістившись до Москви і Петербурга, київська освіта починає обслуговувати всю Росію, як випускники Києво-Могилянської академії несуть пастирське служіння у всіх кінцях імперії, стають єпископами, архієпископами, митрополитами, як прекрасно освічених українців зазивають до усіх російських єпархій, як українці беруть участь у становленні петербурзького класицизму і як «малоросійський» дух в результаті проникає всюди. Але... з культури самої України немов виймуть стрижень. Вона не втрачає своєрідності (неможливо уявити собі великоросійську версію такої постаті, як наш мандрівний філософ Григорій Сковорода), в Україні усе ще найбільш грамотне населення в імперії, але наприкінці XVIII століття кількість яскравих імен уже помітно менша, ніж на його початку.

Процес провінціалізації йшов досить повільно і тому слабко усвідомлювався сучасниками. Занепад прикидався розквітом.[66] Але вже в кінці XVIII століття Україна не могла більше похвалитися тим, що має у своєму розпорядженні провідні або кращі навчальні заклади імперії. Такі були вже не в Україні, а в Росії. Києво-Могилянська академія перестала бути кузнею культури і перетворилася на твердиню схоластики. У ній училися тепер майже поспіль сини священиків.

Природні межі кожного народу найбільш чітко визначає його мова. Вона зв’язує всі стани і всі землі розселення цього народу. Українських патріотів, стурбованих долею рідного краю, не могло не тривожити, що надмірно ускладнена мова київських книгарів (сьогодні ми називаємо її стародрукованою літературною), яку розуміли освічені люди у Москві, була майже незрозумілою простому народу України. Можна сказати і так: мова києво-могилянської ученості була фактично віддана великоросам, засвоєна, а потім і перероблена ними. Справжня українська мова нікуди не поділася, але на письмі частіше використовувалася не вона сама, а якісь її похідні. Народна мова вважалася грубою і неприпустимою в учених працях.

Мабуть, багато українських авторів вважали, що пишуть мовою, спільною для «Великоросії» і «Малоросії». Так, ймовірно, вважав архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. У 1674 році він написав «Синопсис или краткое собрание от различных летописцев». Він першим у загальнодоступній формі змалював «перенесення столиці» Русі в XII столітті — іншими словами, обгрунтував ідею правонаступництва володимиро-суздальських (а потім і московських) князів від київських. Не даремно його книга витримала до 30 видань і аж до XIX століття використовувалася як підручник історії по всій Росії.

Універсальною, цілком можливо, вважали свою мову козацькі історики, такі, як Самійло Величко, вважав і Григорович-Барський, автор чотиритомних нотаток про подорож до Святої землі і багато інших. Що більш важливо для української літератури, таким же було ставлення до мови своєї творчості й у Григорія Сковороди. Сковорода геній, і вже тому стоїть осібно. Разом з тим, ставлення до літературної школи, що писала на стародрукованій літературній мові, за останні сто років було різним.[67] Думка, що універсальна для Росії й України мова неможлива, виглядає сьогодні абсолютно очевидною, але щоб зрозуміти це в ті далекі часи, треба було пройти шляхом проб і помилок.

І коли він був пройдений, виявилося, що під завісу XVIII століття, після восьми століть існування української літератури, Україна повинна заново виробляти нормативну літературну мову! Ентузіасти, що взялися за цю справу, не уявляли собі повного обсягу завдання.

Ситуацію дуже добре змалював Орест Субтельний. Необхідно було, пише він, «перетворити “говірку” простого народу на засіб самовираження всіх українців... установити міцні зв’язки між елітою і масами, закласти основи спільної національної ідентичності... Самі першопроходці сумнівалися в перспективності своїх починань і розглядали їх лише як експерименти і курйози. Це, наприклад, стосується “Енеїди” Івана Котляревського — першого літературного твору мовою українських селян і міщан. Саме цей твір, що був оприлюднений в 1798 році [що характерно, у Петербурзі — Л. К.] поклав початок і української літературної мови і нової української літератури...; Спочатку він узагалі не призначав свій експеримент для публікації, і лише уступаючи наполяганням друзів, надрукував “Енеїду”, яка, на його подив, мала бурхливий успіх серед лівобережного дворянства. Але і після цього сам автор не усвідомлював того, що в мовному і літературному відношенні його твір виявився поворотним пунктом».

Починання Котляревського і його послідовників було для української літературної мови воістину революційним. Тепер, із двохсотлітньої відстані, розумієш, що цей крок був безумовно необхідним. Якби не він, українська культура могла повністю русифікуватися протягом наступних ста років. Ірландська і шотландська культури не злилися з англійською, тільки зробилися на 99% англомовними, але ірландці і шотландці є кельтами і прекрасно це знають, пишаються цим, протиставляють себе англійцям, які не гірше їх знають про себе, що вони — сакси, і теж дуже пишаються цим. А наша спільність з росіянами від Рюрика ніяк не перешкоджала б нашій асиміляції, навпаки — виправдувала б її, так що українська культура злилася б з російською повністю, не залишилося б навіть такого явища, як українська російськомовна культура.[68]

Нова українська драматургія почалася теж з Котляревського. У 1819 році була поставлена його п’єса «Наталка-Полтавка», що не сходить зі сцени донині. Але український театр з’явився тільки в кінці століття. Дебют нової української прози запізнився, у порівнянні з дебютом нової української поезії, на цілих 36 років. Враження таке, що наша історія нікуди не квапилася. Орест Субтельний розповідає про це так: «Переказують, що поштовх розвиткові української прози дав заклад між Петром Гулаком-Артемовським (сином священика й ректором Харківського університету) та Григорієм Квіткою-Основ’яненком (нащадком знатного козацького роду). Гулак-Артемовський, який відчував сильний потяг до української мови й експериментував з нею в літературі, був переконаний, що її чекає безрадісне майбутнє... Оскільки українське дворянство переходило з української на російську мову, а українською розмовляли тільки селяни, Гулак стверджував, що вона не годиться для “великої” літератури. Квітка не погоджувався з ним і вирішив довести свою правоту. В 1834 р. він пише “Малоросійські оповідання Грицька Основ’яненка”».

Мова йде про перші кроки нової української мови. Вдумайтеся, будь ласка, у цю дату: 1834 рік. Прикиньте, чи багато часу відпустила історія українському народу на рішення завдань, які в інших народів забрали багато століть? Відрізок між 1834 і 1918 роками складає усього 84 роки. Людське життя нерідко триває довше. На початку цього відрізка український народ ще не володіє сформованою і нормативно упорядкованою літературною мовою, він усе ще перебуває в незнанні щодо свого справжнього імені, він продовжує жити в різних державах, він не зовсім чітко уявляє межі своєї етнічної території, він поки ще позбавлений ясної національної самосвідомості і не має національної символіки. Але вже в 1918 році український народ оголосить про свою незалежність: у січні — у Києві, у листопаді — у Львові, а 22 січня 1919 року — і про об’єднання, нехай і символічне, розірваної батьківщини воєдино. Не знаю, чи відомі світовій історії інші випадки настільки стрімкого і могутнього національного пробудження? Чи існують інші приклади того, щоб такий великий, і при цьому розчленований народ так успішно й за такі історично стислі терміни надолужив упущене? Які ж сили дрімали в українському народі, скільки виявилося в ньому схованих талантів! Ніхто не розстеляв на його шляху килимової доріжки. Зовсім навпаки — на цьому шляху виявилася величезна кількість ям і капканів. Але українці зуміли їх подолати.

Від 1918 року до сьогоднішнього дня минуло ще майже, стільки ж років. Вони виявилися багато важчими за перші. Навіть тепер, коли досягнуте головне, незалежність, кожний черговий рік — це подолання стіни. І починає здаватися, що часи Котляревського були легшими. На дозвіллі кілька панів із задоволенням балакали з селянами і козаками, записуючи почуте, а потім, не кваплячись, творили. Можливо. Але в нас є воістину величезна перевага перед ними: ми знаємо — тому, що побачили своїми очима, — що неможливе можливо. Їм це, на жаль, не було відомо. Не думаю, що навіть у найфантастичніших мріях Котляревський або Квітка-Основ’яненко могли уявити собі Україну у вигляді найбільшої європейської країни — не тільки незалежної, але і такої, що говорить мовою, яку вони рятували для неї. Звичайно, мені дуже хотілося б, щоб їх відвідали такі осяяння, але, зважаючи на все, їхні мрії була набагато скромнішими. Характерні для ранніх українофілів настрої відбив поет Амбрось Метлинський — за власним визначенням, «останній бандурист», що тихо наспівує «пісню минулого» на «умираючій мові». Що б не думали про себе ці українські першопроходці, за своїми наслідками для України зроблене ними виявилося подвигом.

Багато хто вважає, що, за великим рахунком, подвиг Котляревського і його послідовників полягає в тому, що вони стали предтечами Тараса Шевченко. Можна навіть сказати, що Шевченко перетворив їх у своїх предтеч.

Що таке державна декларація незалежності? Це гучне оголошення усьому світу: держава Ім’ярек, якої досі не було, відтепер є. В умовах бездержавності України шевченківський «Кобзар» став декларацією буття українського народу. Вустами Шевченка український народ оголосив усім, кого це стосується: «Я є».

Народ можна визнати існуючим лише в тому випадку, якщо людей, що складають цей народ, утримує і з’єднує свідомість своєї окремості і відособленості від інших народів, поруч з якими він живе. Національна свідомість українців початку XIX століття до Шевченка була свідомістю «малоросів» — відгалуження «общерусского» племені. «Кобзар» доніс до своїх читачів зовсім іншу думку: вони українці, діти України. Україна Тараса Шевченка це, з одного боку, реальна територія, а з іншого боку — Мати, Доля, Воля, Загублений Рай (на зразок града Китежа), ідеальна батьківщина, якої ще нема, але яка прийде:

...Не смійтеся, чужі люді!

Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє пітьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

...І забудеться срамотна

Давняя година.

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Роль Шевченка в національному самовизначенні українців не можна порівняти ні з ким до нього і після нього. Він не тільки «головний» український поет, але і творець української державної ідеї. Своїми віршами Шевченко узаконив слово «Україна» як єдино можливу назву нашої батьківщини (і майбутньої держави!), і, що не менш важливо, узаконив слова «українець» і «українці». Ми бачимо в Тарасі Шевченко пророка, що зумів «розшифрувати» Божий задум про Україну, Боже послання про неї.

Може і не ставлячи перед собою такого завдання, Шевченко створив міф про власну золоту добу, абсолютно необхідний будь-якому народу в ситуації відродження. Він посіяв у мільйонах душ не тільки казку про блаженство часів гетьманщини, але і мрію повернути ці часи. Парадоксально, але українську державу допомогли повернути до життя вірші, що оплакували неможливість самого повернення:

Була колися Гетьманщина,

Та вже не вернеться!

Було колися панували,

Та більше не будемо.

Тої слави козацької

Повік не забудемо.

Звичайно, говорячи так, я допускаю, з висоти сьогоднішнього дня, деяке спрощення і «випрямлення» ходу історичних подій. Навіть Шевченко не був чарівником. Щоб перебудувати психологію людей, потрібен час. До того ж, неможливо перебудувати психологію всіх людей. І отут треба сказати про виняткову роль таких розбуджувачів національної свідомості, як народні вчителі. Викладання в сільських народних школах і в недільних школах для неписьменних селян цілком офіційно велося на «малоросійській» мові (у рік смерті Шевченка на книжковому ринку пропонувалося шість різних українських букварів), і саме вчителя таких шкіл стали передовим і найдійовішим загоном українського патріотизму.

В усій своїй силі перетворюючий вплив Шевченка розкрився після його смерті (нагадаю, він помер у 1861 році). Вже і XIX століття наближалося до своєї останньої третини, а в Україні усе ще не було своєї літератури. Тобто існували письменники і поети, але не було літературного потоку, не було професіоналів, які живуть літературною працею. На тлі багатства російської літератури українська виглядала бідною родичкою. Чи легко було в таких умовах утверджуватися українській мові, як універсальному засобу комунікації всього українського народу, усіх його шарів і станів? Чи легко їй було в таких умовах продемонструвати здатність передати всю сукупність знань і уявлень про людину і про світ, опанувати все багатство відтінків подібних уявлень, так хоча б знайти якусь норму, а не бути довільною сукупністю обласних діалектів?

Був і ще один фактор. Як тільки імперська Росія побачила загрозу, яку таїли для неї утвердження і розвиток української мови, вона відразу ж ужила цілеспрямованих заходів по її приниженню.[69]

Залишається тільки дивуватися тому, що поставлена в такі умови українська культура в Російській імперії зуміла продовжувати свій розвиток. Школу виживання вона скінчила на відмінно. Навіть у роки гонінь на українське слово вона висунула плеяду першокласних письменників і драматургів, таких як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, вона висунула видатних етнографів-українознавців, мовознавців, лексикографів, істориків, публіцистів, театральних режисерів. Заборона українського театру була знята у 1881 році, усього іншого — лише в 1905.

Сімдесят років, від арешту Тараса Шевченка і його товаришів по Кирило-Мефодієвському товариству і до революції 1917 року, розвиток української культури був розвитком «всупереч», розвитком «у відповідь на». І без того затиснута в лещатах часу, змушена наздоганяти, українська культура в Російській імперії постійно перебувала в нерівних умовах у порівнянні з російською культурою. Населення головних міст за відсутності повномасштабної національної школи на практиці майже все було російськомовним. До того ж, у цих містах, з різних причин, жило порівняно мало українців. Аудиторія української культури увесь час залишалася штучно обмеженою.

Я не схильний демонізувати політику царської Росії стосовно українців. Вона була відчутно м’якшою за політику, що провадилася в ті ж роки Францією в провінціях Прованс і Бретань. Люди, відповідальні за російську культурну політику (а серед них було багато українців за походженням), вірили в «единый русский народ», придуманий київським архімандритом Гізелем у 1674 році. Вони не сумнівалися, що за українським рухом стоїть польська, австронімецька або ватиканська інтрига, за висловом Солженіцина, «подтравка». Циркуляр 1863-го року спирався на думку видатних професорів-українців Кулжинського (учителя Гоголя в ніжинській гімназії) і Гогоцького. Натхненником «Емського указу» 1876 року теж був українець, історик Михайло Юзефович. Усе це сьогодні, коли пройшла ціла епоха, не так вже і важливо. Важливо лише те, що всі ці люди помилялися. Вони не спромоглися зрозуміти, що український народ був реальністю. А реальність має звичку перемагати.

Дорікати, хоч і з запізненням, треба не імперії (імперія — вона і є імперія) і не тим, хто віддано і відкрито їй служив, а «передовій», «святій і чистій» дореволюційній російській інтелігенції. Українці мали право розраховувати на її підтримку або хоча б співчуття. Або, в найгіршому випадку, на інтерес до української проблематики. Російська інтелігенція переконувала усіх (і саму себе), що їй ненависне імперське гноблення, будь-яке придушення волі, будь-яка несправедливість. Але при цьому вона, у абсолютній своїй більшості, залишилася глухою і сліпою до України.

На що вже були шанувальниками волі і всіх ліберальних цінностей кадети («конституційні демократи»), але і їхній головний ідеолог Петро Струве «зламався» на українській тематиці. У газетній полеміці 1911 року він доводив, що розвивати треба не українську культуру, а «общерусскую», і що мовою культури в Києві була і залишиться російська.[70] Доводиться прямо визнати: за невеликим винятком, освічена Росія не подала руки Україні, а утвердження українства сприймала з прихованими і навіть явними ревнощами і недоброзичливістю. Це породжувало зустрічні крайності, їхньою кульмінацією став підрив бойовиками Української народної партії пам’ятника Пушкіну в Харкові в ніч з 30 на 31 жовтня 1904 року.

На відміну від кадетів, більшовики — партія до 1917 року нечисленна і невпливова — ще задовго до революції у всіх своїх деклараціях відмежовувалися від ідеї єдиної і неподільної російської нації і проголошували право націй Російської імперії, включаючи українську, на самовизначення. Такі заяви робив і сам Ленін. Важко сказати, що було б, якби в 1917 році до влади в Російській імперії прийшли кадети. Вони були проти української незалежності, навіть вийшли з Тимчасового уряду, оголосивши його угоду з Центральною Радою недоречною. Але, на відміну від більшовиків, вони все-таки були партією європейського типу, відстоювали з думської трибуни право українців звертатися рідною мовою в органи влади в себе вдома і використовувати українську мову в суді. Щоправда, на що вже європейськими були партії, наприклад, у Британії, а ірландцям свою незалежність довелося завойовувати. Загалом, добре відомо тільки те, яким «самовизначенням» став для України захват влади Леніним «со товарищи».