Два обшири та два місцероположення

Нині, коли Україна та Росія роз’єдналися остаточно, наші відмінності стали куди більш наочними. Це, щоправда, зовсім не заважає нам залишатися багато в чому схожими, а в чомусь, либонь, майже ідентичними, але я зараз веду мову про відмінності. За радянських часів, коли республіки всі до купи розташовували на одній географічній карті, не так легко було й побачити, де закінчується Україна, де починається Росія і де Росія переходить у Казахстан, тим більше, якщо карта була фізичною. Карта цілком відбивала життя — мандруючи «по просторам Родины чудесной», не завжди можна було й здогадатися, що вже покинув одну республіку і в’їхав у іншу. Наші відмінності затушковувала однаковість господарства Союзу, їх приховували абсолютно однакові пам’ятники Леніну від тундри до субтропіків, повний збіг цін на всі три сорти ковбаси, та й ще тисячі рис і рисочок радянського образу життя.

В тому була своя логіка, коли школярам Української РСР, а також усіх інших РСР пояснювали, що «ми» граничимо з Китаєм і Норвегією, а Берінгова протока відділяє «нас» від США, що 9% «нашої» території лежить поза Полярним колом, 14% складають простіри тундри, а 31% заполонила вічна мерзлота (засіло в пам’яті зі шкільних часів!), але, незважаючи на це, «ми» вирощуємо бавовни більше, ніж такі південні країни, як Єгипет та Пакістан.

Тепер у школах України вчителі пояснюють нашим дітям інше — що у нас (уже не в лапках) немає ані тундри, ані вічної мерзлоти, що жодна п’ядь нашої землі, погано це чи добре, не лежить поза Полярним колом. Позбавлені ми й хоча б завалященької пустелі (незважаючи на те, що піску в Україні — уздовж численних лиманів на чорноморських та азовських косах — скільки завгодно). У нас уже не «дванадцять морів та три океани», як було раніше, а всього два моря, втім, без сумніву, свої. Є в нас і гори (Карпатські та Кримські), є великі річки (нехай не Амур та не Єнісей), але вони нам до вподоби, є безкраї степи, кращі у світі чорноземи та прекрасні ліси.

Не межуючи, на відміну від Росії, з Північною Кореєю і не виходячи до полюса, Україна посідає, разом з тим, виняткове місце на світовій мапі. Її місцеположення доводить, що найважливіша регіональна держава (а Україна стане такою, коли подолає свої нинішні економічні труднощі та хвороби зростання) не обов’язково має бути величезною. Україна входить до Карпатського та Чорноморського регіонів, вона — законна частина Східної Європи, а своїм морським фасадом звернена до Туреччини. Україна прилягає також до Центральної Європи, до Балканського та Північнокавказського регіонів.

Крім того, Україна стоїть на гирловій частині Дунаю, а таким чином, є однією з дунайських країн — нарівні з Румунією, Болгарією, країнами колишньої Югославії, Угорщиною, Словаччиною, Австрією та Німеччиною. Не будемо забувати, що найсучасніший судноплавний канал з’єднав Дунай з Рейном та Північним морем, отже ми тепер зв’язані також з цими басейнами.

Наш Сіверський Донець впадає у Дон, а це означає, що через систему Волго-Донського каналу Україна може підключитись до водних магістралей всього Волзького басейну, до Волго-Балту й Каспію. Сьогодні пароплави не можуть піднятися від Дону до української території, хоча заважає цьому дрібниця: судноплавний відрізок Сіверського Донця починається одразу ж за нашим кордоном, від російського міста Донецьк Ростовський. Сучасним гідробудівельникам цілком під силу виправити справу.

Не всі води з території України стікають у Чорне та Азовське моря: наш Буг (не плутати з Південним Бугом, до речі, теж нашим!) тече на північ, щоб влитися, уже в польських межах, до Вісли, чий кінцевий пункт — Балтика. Інакше кажучи, ми входимо також і до країн Балтійського басейну, щоправда поки що теоретично. Але півтора століття тому Буг з’єднали системою каналів з Неманом та Дніпром — і як знати, може ці канали ще матимуть друге життя?.[4]

Україна належить не тільки до православного світу, а й до світу католиків, візит Папи римського дав цьому могутнє підтвердження, а один із корінних народів України, кримські татари, пов’язує її з мусульманським світом. Україна входить до кількох важливих історичних просторів, серед яких слід згадати поствізантійське, постросійсько-імперське, поставстроугорське, пострадянське та посткомуністичне. Вона — законна спадкоємиця всіх цих світів, що зникли.

Не буду намагатись конкурувати з підручниками географії та поезією — тільки цим двом жанрам вистачить снаги оспівати усі якості української землі. Я краще процитую тут Гоголя, всоте пошкодувавши, що він писав лише російською мовою. Говорячи про Україну давно минулих століть, Микола Васильович описує «места, где разновидная природа начинает становиться изобретательницею; где она раскинула степи прекрасные, вольные, с бесчисленным множеством трав почти гигантского роста, часто неожиданно среди них опрокинула косогор, убранный дикими вишнями, черешнями, или обрушила рытвину всю в цветах и по всем вьющимся лентам рек разбросала очаровательные виды, протянула во всю длину Днепр с ненасытными порогами, с величественными гористыми берегами и неизмеримыми лугами, и все это согрела умеренным дыханием юга...

Сверкает Черное море; вся чудесная неизмеримая степь от Тамана до Дуная — дикий океан цветов колышется одним налетом ветра; в беспредельной глубине неба тонут лебеди и журавли.

...Этим подтверждается правило, что только народ, сильный жизнью и характером, ищет мощных местоположений или что только смелые и поразительные местоположения образуют смелый, страстный, характерный народ.

...Эта земля, получившая после название Украины, простирающаяся на север не далее 50° широты, более ровна, нежели гориста. Северная ее часть перемежается лесами, содержавшими прежде в себе целые шайки медведей и диких кабанов; южная вся открыта, вся из степей, кипевших плодородием, но только изредка засевавшихся хлебом...

Прежде воды в Днепре были выше, разливался он шире и далее потоплял луга свои. Когда воды начинают опадать, тогда вид поразителен: все возвышенности выходят и кажутся бесчисленными зелеными островами среди необозримого океана воды...

Везде равнина, со всех сторон открытое место. Будь хотя с одной стороны естественная граница из гор или моря — и народ, поселившийся здесь, удержал бы политическое бытие свое, составил бы отдельное государство. Но беззащитная, открытая земля эта была землей опустошений и набегов, местом, где сшибались три враждующие нации, унавожена костями, утучнена кровью» (уривки взято з двох нарисів: «Взгляд на составление Малороссии» й «О малороссийских песнях»).

З сучасної точки зору Гоголь був не дуже точним. Наші землі насправді сягали далі, на північ від 50-ї широти. Справа в тому, що для Гоголя та його сучасників поняття «Украина» та «Малороссия» не співпадали, друга була більша за першу. Про це у нас ще буде мова... «Народ, сильный жизнью и характером», «смелый, страстный» «Мощные местоположения», «смелые и поразительные местоположения» (а ще в одному місці — «пленительные и вместе дерзкие») Тільки перо Гоголя могло знайти такі водночас незвичайні і точні слова. Правда, більшість «местоположений», якими так захоплювалисз Гоголь та його сучасники, на жаль, уже не існують. Вони заховані під води «рукотворних морей» — Київського, Канівського. Кременчуць кого, Дніпродзержинського, Дніпровського, Каховського. Втім, за лишились інші «местоположения» — ними без кінця-краю можна милуватися, наприклад з Кременецьких гір або з наддніпровських круч поблизу Канєва.

Маємо й іншу втіху: «народ, поселившийся здесь», нарешті, здобув «политическое бытие своє» і нині — через півтора століття, а то й більше, з того часу, як побачили світ гоголівські «Арабески» — по при все «составил отдельное государство». Можливо, цей народ з часом відновить і свої колись славнозвісні краєвиди.

А ось які слова Гоголь знаходить для північно-східних околиц Русі XIII століття, куди «испуганные жители» Київської Русі кинулися після батиєвого розгрому. «Множество бояр и князей выехало в северную Россию. Еще прежде народонаселение начало заметно уменьшаться в этой стороне. Киев давно уже не был столицею; значительные владения были гораздо севернее. Народ... оставлял эти места и столплялся в той части России, где местоположение, однообразно гладкое и ровное, везде почти болотистое, истыканное печальными елями и соснами, показывало не жизнь живую, исполненную движения, но какое-то прозябание, поражающее душу мыслящего».

Фахівці будуть заперечувати проти такого опису, зауваживши, що зображена, швидше, лісотундра. Але текст Гоголя — не дисертаці кандидата географічних наук. Це живе приголомшене враження уродженця Миргородського повіту Полтавської губернії з його вітря ковими загатами й греблями, вербами та тополями, що переселився під невеселі великоруські небеса. Про перше враження не дарма ка жуть, що воно найточніше. В усякому разі, воно не може бут повністю неправильним. Хоча Гоголь більш за все у світі ненавидів холод, нікому не спаде на думку підозрювати його у неприхильному погляді на Росію, яку він полюбив не менше рідної України. Але й насправді типово український і типово російський пейзажі розрізнюються як «изба» та хата.

Гоголь нарікає на відсутність у України природних кордонів, здатних стати щитом проти ворога. Про це ж замислювався Євген Гребінка. Двомовний, як багато хто з наших письменників, він є автором найвідомішого російського романса «Очи черные» і зворушливим послідовником Гоголя. «Ах, якби — журився Гребінка, — оточити Україну широкими та глибокими морями і довкола неї звести гори, тоді ми могли б бути самостійними, але тепер вона наче лоза при дорозі: її не топче хіба що той, хто не бажає».

Строго кажучи, справжню природну межу має тільки острівна держава. Переважна більшість сучасних країн обходиться без замкненого природного кордону. Україна ж, принаймні, обмежена морями на півдні, якісь відрізки її західного кордону припадають на Дунай, Дністер та Буг, інші представлені ділянками карпатських вододілів. Стосовно ж нашого північного кордону, то значна його частина пройшла по болотистому Поліссю на прип’ятському правобережжі (у слові «Прип’ять» мені так і чується корінь «перешкода», «перепона», хоча це, можливо, й не так), а роль ще однієї ділянки виконує Дніпро. Багато країн і цього не мають. З Росією у нас, що символічно, природного кордону немає ніде — якщо не враховувати Керченську протоку, на другому березі якої лежить Краснодарський край. Ймовірно, що у майбутньому (правда, я не вірю, що у близькому майбутньому) через Керченську протоку буде перекинуто міст і тоді між нашими країнами не залишиться жодної матеріальної перешкоди, лише нематеріальні.

Україна вдало єднає у собі риси країн помірного та теплого поясів. Якщо в українському Поліссі (моїх рідних місцях) ростуть журавлина (клюква) та брусниця, то в Криму і Карпатському регіоні у нас в промислових обсягах вирощують виноград та тютюн. Виноград та волоський горіх можна бачити на подвір’ях по всьому нашому півдню. У нас славнозвісні сади, Мелітополь навіть звуть черешневою столицею України; при належному порядкуванні справ ми могли б забезпечити персиками та абрикосами одразу кілька менш щасливих щодо кліматичних умов країн. Поряд з цим у нас прекрасно ростуть такі не дуже південні культури як льон та картопля.

Сьому частину нашої території, а це зовсім не мало — більше ніж площа Австрії, займають ліси, і не якісь там гнилуваті осичники. У нас є справжні дубові гаї, прекрасні ряснолисті ліси з липи, клена, бука, граба, є соснові бори. Дивовижні Карпати, яких не знав Гоголь. Про наші чорноземи чули у всьому світі.

Коротше кажучи, в Україні є все, або майже все, що потрібно, і немає нічого зайвого, і перше не важливіше за друге.

Росія у 28 разів більша, ніж Україна — це і є головна наша відмінність. Те, що Україна, будучи у 28 разів меншою від Росії, лишається дуже великою, без всяких перебільшень дуже великою, європейською країною (найбільшою, якщо брати до уваги країни, цілком розташовані у Європі), то особливо наочною видається безмірність Росії. Російські політологи та мислителі постійно сперечаються про те, як належить ставитись до цієї неосяжності. Одні приходять до висновку, що велетенські простори Росії — це її найбільший скарб та історична удача, іншим здається, що це ніякий не талан, а лише морока й прокляття, треті висловлюються більш обережно — мовляв, все залежить від того, як Росія буде порядкувати на своїй величезній території.

На мою думку, правильне і те, й інше, та мабуть і ще щось третє, але всі ці суперечки ні про що. Оскільки Росію неможливо уявити в принципово іншому обсязі — такою, як Данія чи Португалія, як Туреччина або Україна, то й дискусія безглузда. Добре чи погано, що у жирафи довга шия, чи не краще б він виглядав із коротенькою? Росія в іншому обширі була б уже не Росією, а зовсім іншою країною. Розміри Росії, одинадцять годинних поясів це особиста прикмета, це данина, з якої треба виходити як їй самій, так і усім іншим.

Данність же України — її оптимальні розміри. Проблеми шляхів сполучення, або скажімо, залізничних тарифів для України ніколи не будуть проблемами того ж рівня, що й для Росії. У нас немає потреби будувати свої аналоги Транссибів, Турксибів та БАМів або вирішувати проблему першого в історії з’єднання заходу й сходу країни автомобільним шляхом — проблему, яку збирається, нарешті, вирішити Росія. Тисячі шляхів — від кожного села до сусіднього, а далі — до сусіднього міста — у нас прокладені сотні років тому. Їх, ясна річ, доведеться поновлювати, доводити до сучасного рівня, з чим ми відставали і відстаємо, але в цілому можна стверджувати: шляхова мережа у країні є. При тому, повторюсь, Україна зовсім не маленька. Від Ужгорода до Краснодона 1700 кілометрів, а якщо їхати з Керчі через Вінницю й Луцьк на Брест, то білоруський кордон ви перетнете приблизно на 1800-му кілометрі шляху. Поїзд, що прямує з Чопа у Севастополь, пробігає, вважайте, рівно дві тисячі кілометрів. Протяжність наших сухопутних кордонів дорівнює 4558 км, морських — 2782 км, а у загальній сумі це становить 7340 кілометрів.

Потрібно пам’ятати хоча б ці цифри, щоб не впадати у помилку, як ті, хто по контрасту з Росією та під враженням низьких показників нашого ВВП (а вони не довіку будуть такими) уже готові назавжди записати Україну до милих, але незначних держав. У деяких наших авторів ця готовність обумовлена бажанням, щоб їх батьківщина стала такою собі невибагливою європейською країною під дахами з черепиці й безліччю маленьких крамничок. Я б дуже хотів нагадати їм слова українського вченого Степана Рудницького, які він сказав майже 80 років тому: «Не з’ясовуючи собі ось хоч би величини України й її народу, не тільки наші сірі интелігенти, але й наші визначні політичні діячі зводять українську справу до спільного знаменника зі справами “інших малих народів”. В практичному напрямку недостача географічного знання має просто фатальні наслідки».[5] До цього можна додати, що географія й по сьогодні лишається слабким місцем інтелігенції, та й не тільки «сірої», як в Україні, так і в Росії.

За розмірами своєї території Україна посідає перше місце у Європі. Іноді стверджують, мовляв, ні, друге — знову ж таки після Росії. Але порівнювати можна тільки порівнюване. Росія — євразійська країна, до того ж з географічної точки зору більш азіатська, ніж європейська. Серед європейських країн Україна, територія якої займає 604 тисячі квадратних кілометрів, найбільша. І навіть більше того — географічний центр Європи знаходиться на українській території, у Закарпатті. Мені це здається дуже символічним.

Розміри нашої країни не породжують клаустрофобії у її мешканців, їм просторо й вільно у себе вдома. Але так само і на захід від дому. Різниця між розмірами України й основними європейськими країнами не драматична — Україна більша, але порівняна з ними.[6] А ось з Росією не можна порівняти їх усіх. Загалом же, у України європейський розмір. Розмір XXL.