Кидок

Кидок

З чим же прийшла Україна до 1917 року, якою вона була тоді? Українці складали менше третини міського населення. Чим більшим було місто, тим сильнішим виявлялося його обрусіння. Так, у 1917 році лише 16% киян вважали українську мову рідною (для порівняння: у 1874 році таких було 60%, а в 1897 — 22%). Міста омивалися 30-мільйонним українським селянським морем. Українці залишалися селянською нацією, а селянство — це головний «народоохоронець». Однак завдання національної революції традиційно лежить не на селянстві, а на буржуазії, винятків з цього правила в історії християнських народів не було. Крайня нечисленність національно мислячої української буржуазії страшно сповільнювала процес пробудження. Але і це ще не все. Селяни, з одного боку, були практично не зрусифіковані, а з іншого, як нагадує професор Роман Шпорлюк, що довгий час очолював Інститут українських студій Гарвардського університету (США), значна частина з них ще не встигла усвідомити себе українцями. Декільком тисячам ентузіастів українського руху протистояла державна система освіти і сформована культурна інфраструктура імперії. Правда, кілька тисяч людей, згуртованих єдиною ідеєю — це зовсім немало. У моменти велетенських потрясінь, подібних до революцій, кілька тисяч рішучих і цілеспрямованих людей складають ту критичну масу, що здатна розбурхати суспільство. У світовій історії завжди так і було. У рутинні ж часи вони можуть лише накопичувати сили і чекати.

Період 1905 — 1917 років був часом відносної свободи (дуже відносної, з поверненнями репресивної політики в 1910 і 1914 роках), але українська культура не змогла за такий короткий час відвоювати собі помітний всім і кожному плацдарм на власній землі. Зате непомітні зовні процеси дорослішання України йшли в народній товщі завдяки діяльності просвітницьких організацій («просвіт»), українських товариств («громад»), народних домів, місцевих земств, клубів, читалень, кооперативів, народних і недільних шкіл, завдяки виставам українських труп і все новим виданням «Кобзаря». Давно вже сказано: щоб стати матеріальною силою, ідея повинна оволодіти масами. І цей процес йшов без зупинок. Наступні події показали, що фундамент, закладений зусиллями безкорисливих героїв, виявився незламним.

Ми ніколи не довідаємося, як українське начало в Україні могло перемогти на шляхах еволюції. Воно перемогло б у будь-якому випадку, але події різко прискорив 1917 рік. Одним з головних завдань Центральної Ради стало відновлення історичної справедливості. А це вимагало осмисленої культурної і мовної політики. Повне домінування російської культури протягом двохсот років створило такий велетенський культурний перекіс, що просто ввести українське діловодство, зрівняти українську школу з російською, створити українські гімназії і впровадити викладання на українській в університетах було якщо і можливо (а насправді ні: не вистачало кадрів), але недостатньо. Потрібна була продумана і тактовна українізація України. Готових рецептів, як це зробити в умовах демократичної держави (а Центральна Рада почала будувати демократичну і соціальну державу), не було. Виробити відповідну політику за короткий час виявилося неможливим. Особливо якщо згадати, що це був за час.

Так, Центральна Рада почала державне будівництво тоді, коли ще не завершилося формування української нації. Іноді кажуть, що за таких несприятливих умов вона взагалі не повинна була братися до справи. Але хіба завжди той чи інший народ одержує свій історичний шанс у найзручніший для себе час, як ми — у 1991 році? Хіба французькі королі взялися до державного будівництва лише після того, як сформувалася французька нація? Навчитися плавати можна тільки у воді. Так вважав Володимир Винниченко, що очолював уряд України в 1917 році, а пізніше — Директорію. Свою книгу про цей час він назвав «Відродження нації». Читаючи її, я чітко бачу: відродженню нації (назва дуже точна) багато в чому допомогли саме зусилля тодішніх керівників України в галузі державного будівництва — нехай багато хто і вважав ці зусилля передчасними. Я кажу це як керівник України, що вирішує частіше за все схожі завдання.

Оцінюючи діяльність Центральної Ради і своїх товаришів-державників України першого призову, Винниченко написав: «Воістину ми були подібні богам... які намагалися створити з нічого новий світ». Мало хто зрозуміє його слова про «новий світ» з «нічого» так добре, як я.

При цьому Центральна Рада була настільки стурбована тим, щоб її культурна політика була бездоганно демократичною, що в найтяжчих, а краще сказати, в надзвичайних умовах пішла на надання культурно-національної автономії всім національним меншинам України.

Грушевський і Винниченко увесь час побоювалися, що їх звинуватять у перегинах, а то і в українському шовінізмі.

Дивно виглядає і постать гетьмана Павла Скоропадського. Людей Центральної Ради він розігнав. Його кабінет складався наполовину з росіян, мало того — в основному з кадетів, та й весь урядовий апарат ряснів росіянами (включаючи українців, що обрусіли). Багато чиновників зовсім не приховували своєї антипатії до української державності. Разом з тим, за сім з половиною місяців гетьманського правління було надруковано кілька мільйонів екземплярів українських підручників, українська мова введена в більшості шкіл, засновано півтори сотні українських гімназій — утроє більше, ніж при Центральній Раді. Були засновані Академія наук (її очолив Володимир Іванович Вернадський), Національна бібліотека, Національний архів, відкритий український університет у Кам’янець-Подільському.

Наш видатний політичний мислитель В’ячеслав Липинський твердив, що гетьман зробив величезну справу, а саме привчив до української державності найважливішу і найвпливовішу частину суспільства: зрусифіковану еліту України, і не тільки привчив, але і залучив до здійснення цієї мети. Якби гетьман утримався, він, за думкою Липинського, зміг би вирвати ідею української державності «з-під монополії ідеологічної секти» (так Липинський називав українську національну інтелігенцію). Тобто, згідно Липинського, будівництво національної держави — занадто важливе завдання, щоб доручати його націоналістам.

Директорія, що замінила гетьмана, протрималася занадто недовго, щоб можна було говорити про її культурну політику. Проте, Директорія формально відновила національно-культурні автономії, скасовані Скоропадським.

До повного утвердження радянської влади влітку 1920 року більшовики тричі на якийсь час займали Київ і частину України. Перший раз — на місяць на початку 1918 року. Цей місяць був вартий багатьох літ. Червоні полювали в основному на царських офіцерів, але при цьому могли просто так розстріляти людину за документ на українській мові (на українській, значить, має відношення до «контрреволюційної» Ради). Більшовицький комісар Дубненського повіту на Волині заборонив п’єсу «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, яка не зустрічала перешкод навіть у часи дії Емського указу. «Грати можна, — пояснив комісар, — але тільки не контрреволюційною мовою».

Друге пришестя більшовиків відбулося в січні-лютому 1919 року і тривало до серпня. Радянський уряд України очолив Християн Раковський, особистість надзвичайно неоднозначна. У деяких книгах і підручниках він поданий як живий символ більшовицького «інтернаціоналізму», сліпого і глухого до будь-якої народної душі. На перший погляд, все виглядало саме так: румунський підданий, але при цьому болгарин, який порядно (як вважалося) обрусів і не знав української мови. Багато разів цитувалися такі його слова: «Декретирование украинского языка в качестве государственного — дело реакционное». А у своєму виступі на III Всеукраїнському з’їзді Рад Раковський сказав навіть: «Мы покончили с национальными различиями».

Але Україна дечим зобов’язана Раковському, і вже тому не варто спрощувати його постать. Головна заслуга Раковського така: у 1922 році він зумів переконати Леніна в тому, що сталінський план включити Україну (і інші республіки) до складу РРФСР на правах «автономії» абсолютно неприйнятний. У нас ще буде мова про це.

Раковський був сином болгарського поміщика. Після війни 1877 року та частина Добруджі, де знаходився маєток його батька, відійшла до Румунії. Раковського не можна назвати «обрусілим»: наприкінці XIX — початку XX століття серед верхів болгарського суспільства володіння російською мовою було саме собою зрозумілим, але, як освічений європеєць, він вільно говорив ще кількома мовами. У 1917 році соціаліст Раковський за ідейними переконаннями став більшовиком. Більшовики заперечували саме поняття «державна мова», що, звичайно ж, виявилося повною демагогією. Але в перші роки після революції ще далеко не все було ясно.

Раковський залишався головою уряду радянської України до літа 1923 року. Його культурну політику не зведеш до двох процитованих заяв. Вона була неоднозначною і досить гнучкою. Репресіями проти української інтелігенції «завідував» у 1919 році в будь-якому разі не Раковський, їх здійснювала Всеукраїнська надзвичайна комісія.

7 липня 1919 року за наказом головного чекіста Лациса був розстріляний 67-літній учений-філолог, українознавець Володимир Павлович Науменко. Хоча його розстріляли за те, що був заступником голови Центральної Ради (усього місяць!) а пізніше — міністром освіти при Скоропадському (всього три тижні!), для української інтелігенції це стало лиховісним символом. Усі пам’ятали, що саме Науменко виступав експертом, коли російська Академія наук у 1905 році нарешті визнала, що українська мова не діалект російської, а окрема і самостійна мова. Під його керівництвом у «Старій громаді» велася робота над «Словником української мови». Тимчасовий уряд призначив Науменка піклувальником (попечителем) Київського навчального округу (ще одна контрреволюційна посада!), він склав і видав «Керівництво для вивчення української мови в російській школі». Яким би не було чекістське мотивування, українська інтелігенція не могла не сприйняти це злодіяння інакше, як цілеспрямований удар по українській культурі й українській мові.

Коли 1 вересня 1919 року більшовиків у Києві тимчасово (на чотири місяці) замінили денікінці, змінилося майже все, але політика стосовно української мови змінилася досить мало.[71]

У чомусь білі пішли далі більшовиків. Вони не полінувалися видати спеціальний наказ про зняття у всіх «присутственных местах» портретів Тараса Шевченка.

Утретє більшовики ввійшли до Києва у грудні 1919 року. Цього разу вони спробували менше підбурювати проти себе національно мислячих українців. У резолюції «О советской власти на Украине» VIII партконференція більшовиків у листопаді 1919 року ухвалила «стоять на точке зрения признания самостоятельности УССР». У резолюції було навіть записане: «Члены РКП на территории Украины должны на деле проводить право трудящихся масс учиться и разговаривать во всех советских учреждениях на родном языке, всячески противодействуя попыткам искусственными средствами оттеснить украинский язык на второй план». Утім, старанність більшовиків на цьому напрямку не варто перебільшувати. Головою Всеукрревкому (законодавча і виконавча влада відразу) став Григорій Петровський, який перед тим заявив у пресі, що «украинство поддерживается кулаками и проходимцами» (сам Петровський був українцем). На початку 1920 року з’явилася заборона використовувати українську мову на залізницях України. Керівництво поштової служби видало таке розпорядження: «Все деловодство и служебные сношения вести только по-русски».

6 травня 1920 року Київ захопили поляки, у душі готові до відновлення Речі Посполитої в межах 1772 року і до нової полонізації краю.

Але ніяких шансів утриматися в них не було. Пілсудський мав під рушницею 700 тисяч людей, а основна частина України залишалася під надійним контролем більшовиків, що створили 5-мільйонну Червону армію. З військової точки зору польський кидок на Київ був актом розпачу. Через місяць більшовики повертаються, уже «всерйоз і надовго».[72]

Низки потрясінь 1918 — 1920 років породили в простої людини страх, як би від тієї чи іншої мови їй не було лиха. Від простих людей важко вимагати ідейного подвижництва.

Культурна і мовна політика радянської влади не піддається спрощеним оцінкам. Уже з 1920 року радянська влада почала впроваджувати в школах УРСР українську мову і безкоштовне навчання. Це було необхідним і неминучим кроком на шляху до повної ліквідації неписьменності. Протягом 10 — 12 років під гаслом «всеобуча» (загального навчання) поступово була ліквідована також неписьменність серед дорослих. Величезним соціальним завоюванням (уже 30-х років) стала обов’язкова шкільна освіта для дітей до 16 років. Вища освіта також стала безкоштовною, студентам ще і платили стипендію. Молодь з народу цінувала це.

Українізація радянського типу, про що часто забувають, мала один спільний знаменник з українізацією в УНР і Українській Державі Скоропадського, а саме — дерусифікацію. Але радянська українізація мала на увазі більш важливу мету, «коренізацію» влади. Коренізація провадилася у всіх республіках, що входили у 20-і і 30-і роки до СРСР, а також у деяких автономних. На національних мовах повинні були говорити і вести діловодство службовці державного апарату, також і держбезпеки (як би вона не називалася в той чи інший період). Національна школа і національна державність були лише додатком до коренізації. Національна державність важила в умовах диктатури партії набагато менше.

При будь-якому ставленні до 20-х років, треба визнати, що, якби не проведена в той час українізація школи, нашої сьогоднішньої незалежності, можливо, не було б. Масова українська школа, що пропустила через себе десятки мільйонів людей, виявилася, як показав час, найважливішим і найміцнішим елементом українського начала в Україні.

Хочу бути правильно зрозумілим: я не вважаю радянську владу прикладом для Центральної Ради, гетьманату Скоропадського або Директорії. Ці три версії української державності були тверді у своїй рішучості зробити Україну Україною. А от більшовики безумовно могли повернути все інакше. Скажімо, секретар ЦК КП(б) України Дмитро Захарович Лебідь (українець, із селян Катеринославської губернії) розвинув цілу теорію про те, що в Україні йде боротьба двох культур — російської (пролетарської і передової) і української (селянської, дрібнобуржуазної), і більшовики України повинні бути на боці російської пролетарської культури. Правда, пленум ЦК КП(б) України цю «теорію» відкинув, але міг і не відкинути. У більшовицькому середовищі такі теорії ходили всі 20-і роки. Схожі думки висловлював такий великий діяч ВКП(б), як Чичерин.[73]

Більшовикам узагалі не дуже хотілося (а багатьом з них зовсім не хотілося) вовтузитися з національними мовами і культурами, вищі радянські керівники постійно обговорювали цю тему у своєму колі.

Після закінчення Громадянської війни українці складали тільки 24% серед членів Комуністичної партії України (при 80% населення і 50% робітничого класу). В інших республіках розрив був ще разючішим. Добре подумавши, більшовики вирішили за краще очолити процеси, зробити їх керованими, замість того щоб очікувати неприємних сюрпризів від союзних і автономних республік. У квітні 1923 року XII з’їзд партії більшовиків прийняв постанову про «коренізацію», що фактично йшла вже повсюди.

Апарату в Україні довелося починати коренізацію з себе. Але оскільки питома вага українців у ньому в 1923 році не перевищувала 35%, почався тихий саботаж постанови. Що уявляв із себе типовий радянський чиновник в Україні 20-х років? У переважній більшості випадків це був уродженець України, що прожив у ній усе життя, але залишився далеким від її мови і її народу. Така людина не відчувала ніякого дискомфорту від того, що не могла спілкуватися з відвідувачем-українцем на його мові. Та й самі відвідувачі, люди, як правило, не занадто упевнені в собі, рідко піддавали сумніву таке становище. А хтось і боявся, що «пришиють петлюрівщину» — час був лихий. І постійно лунали докази, добре знайомі нам сьогодні: люди, мовляв, до цього звикли, навіщо це штучне ламання, так вже історично склалося і так далі. «Склалося» — дієслово безособове. Така фраза містить у собі приховане твердження, що усе склалося саме, ніхто «історично» не складав. Члени партії, яка у теорії захищала інтереси народу, не відчували своєї провини перед народом.

Усе змінив, як не дивно, московський «варяг», хоч і уродженець містечка Кабани на Київщині, Лазар Каганович, що став генеральним секретарем ЦК КП(б) України навесні 1925 року.[74] Каганович не знав української мови, але в ударному порядку вивчив її, чим подав приклад всьому апарату. Він організував масовий прийом українців до партії і більш ніж у півтора рази підвищив частку українців серед радянських службовців. Уже незабаром значна частина книг, журналів і газет у республіці видавалася українською мовою. Повіривши комуністам, в Україну повернулися з еміграції відомі вчені (серед них Степан Рудницький — щоб згинути у 30-і роки на Соловках; що стосується М. С. Грушевського, він повернувся раніше, у 1924 році), діячі культури і мистецтва, письменники. Українська мова впроваджувалася в школи командного складу і деякі червоноармійські частини. Уже за станом на 1927 рік на українську перейшла велика частина технікумів і понад чверть інститутів України, і це був тільки початок. У 1930 році кількість шкільних закладів з викладанням українською мовою складала 85%.

Багато в чому вся українізація носила ознаки партійної кампанії, але обмежитися таким висновком було б неправильно.[75] Особлива заслуга в тому, що офіційний курс московського ЦК на коренізацію пощастило максимально використати в інтересах українського культурного відродження, належить українським «націонал-комуністам» на чолі з Миколою Скрипником, визначним учасником Жовтневої революції. Але Скрипник зміг зробити так багато лише тому, що користався підтримкою Кагановича, а Каганович вірою і правдою служив Сталіну, а Сталін у той час боровся за владу і потребував підтримки такої сили, як партійно-радянське чиновництво України.[76]

Сталін переміг досить швидко, так що яскравий період відродження української культури продовжувався недовго. Тим більш дивно, як багато було за цей час зроблено.

Оголосити українізацію помилкою було для влади ідеологічно неможливо. Протидія процесам національного відродження стала вестися негласними методами. У 30-і роки це були чекістські методи — людей звинувачували в належності до неіснуючих терористичних організацій, у шпигунстві, у зраді батьківщини. У цьому був особливий чекістський цинізм: звинуватити в зраді батьківщини людину, що більше всього на світі любить як раз свою батьківщину.

Але саме тому, що припинення українізації офіційно не проголошувалося, дуже багато чого із зробленого залишилося. Ніякі наступні відкати, ніяка поновлена русифікація (яка теж не могла бути оголошена відкрито) не змогли скасувати головного. Мільйони людей, що одержали середню освіту українською мовою, стали запорукою і гарантією того, що Україна відбулася. Історичної важливості кидок уперед зробила в передвоєнні роки й українська вища освіта. Звичайно, нова національна інтелігенція за своїм рівнем не могла зрівнятися з людьми, що були душею української революції 1917 — 1920 років, але ця нова інтелігенція складала сотні тисяч, а в післявоєнний час — уже мільйони людей. Дуже важливим був розвиток мови. Українські вчені розробили нерозроблені до того види наукової, технічної, адміністративної, військової, правової, та й іншої спеціальної термінології.

Один із творців української державності Володимир Винниченко, знаходячись в еміграції, виявився проникливішим за всіх. В часи найжорстокішого тоталітарного режиму в СРСР він не сумнівався, що «українська державність в Україні є». Вона (писав Винниченко у своєму щоденнику) живе, накопичує сили, що приховано містять у собі ідею самостійності й у сприятливий час вибухнуть, щоб здійснити її. Тепер ми добре бачимо, наскільки він мав рацію. Ці сили були багато в чому породжені українізацією 20-х років, яка проведена тоталітарною рукою. Або, як було сказано вище, за допомогою «тоталітарного щеплення».[77]

Проблема українізації повернулася до нас буквально з моменту проголошення незалежності України. Зміни є, але поки що слабкі. Якщо в 1990 році лише 20% книжкової продукції (це гарний лакмусовий папірець) в Україні виходило українською мовою, то сьогодні, на дванадцятому році нашої незалежності, відповідний показник, за свідченнями різних джерел, знаходиться між 29% і 33%. Для держави, що називається Україною, це, погодимося, неправдоподібно мало. До того ж і сукупний тираж книг зменшився за 1997 — 2000 роки на 20%. Вже одне це говорить про те, що проблема українізації ще довго буде стояти на порядку денному. Природно, що демократична держава не може і ніколи не буде діяти більшовицькими методами. Але вона не може і бути бездіяльною.

Українізація — це відновлення справедливості. Підкреслюю: справедливості. Виходить, діяти ми повинні (і намагаємося!) справедливо. І ніколи не будемо діяти інакше. Але я розраховую і на почуття справедливості тих, хто усе ще виступає проти державної політики захисту і підтримки української мови. Чи добре з їх боку забувати про нерівність умов побутування двох мов протягом життя кількох поколінь, чи по совісті — ігнорувати цю нерівність? Як може російський інтелігент робити вигляд, що все було в порядку — просто одна культура виявилася, мовляв, сильнішою і життєздатнішою за іншу?

На жаль, уже пішли з життя практично всі, хто в 20-х роках був у цілком свідомому віці і міг би сьогодні поділитися спогадами про «більшовицьку українізацію». Але залишилося багато мемуарних свідчень. Вони переконують нас у тому, що навіть за тоталітарної влади українізація не супроводжувалася придушенням російської культури. Були деякі прояви безладдя, властивого будь-якій партійній кампанії, були дрібні нісенітниці (Остап Вишня відбив їх у збірці своїх гумористичних оповідань «Українізуємося!»), але в цілому йшов максимально розумний (знову і знову зауважу: максимально розумний в умовах тоталітарного режиму) і, головне, цілком здоровий процес відновлення історичної справедливості.

Лунали суперечки, висловлювалися різні думки, було нерозуміння — читайте комедію Миколи Куліша «Мина Мазайло», зверніть увагу на персонаж, якого звуть Тітка. І в ті далекі часи, зовсім як у наші дні, зовсім не вся російська й зрусифікована інтелігенція демонструє розуміння перебігу подій або навіть просту великодушність, були глузування — наприклад, у письменника Булгакова, що переселився до Москви. Сьогодні, коли до друку й до ефіру може потрапити практично будь-яка дурість і брутальність, ці глузування вже здаються майже дріб’язковими, майже дитячими, але тоді вони напевно зачіпали й обурювали українців.

Якийсь час тому я попросив помічників ознайомити мене з оглядом висловлювань російської преси про становище російської мови в Україні відразу за великий період. Може, потрібен був ще більший період, тому що мені не зустрілося жодного об’єктивного судження. Російські автори, що висвітлювали тему, бачили тільки один її бік і зовсім не бачили іншого. Ніхто не написав хоча б вступної фрази або навіть половини фрази типу: «Нема сумніву, вікова несправедливість по відношенню до української мови повинна бути виправлена, однак...» Або: «Так, я розумію, що в апараті незалежної держави може вживатися тільки державна мова цієї держави, і разом з тим...» Тобто навіть така, майже ритуальна дрібниця не зустрілася жодного разу. Газетні замітки залишали враження, що українська держава за підтримки «патологічних галицьких русофобів», по-перше, узялася виганяти мову Пушкіна і Толстого, а по-друге, робить це єдино від почуття ворожості до її носіїв. Я зустрів безліч нагадувань про скорочення кількості російських шкіл, але жодного — про те, що російські батьки тепер хочуть, щоб їхні діти одержували освіту українською мовою, тому що цим дітям жити в Україні, тому що Україна — це вже безповоротно.

В чому не було нестатку, так це в жартах. Один був навіть смішним. От він, будь ласка: «Начальник рятувальної станції на Дніпрі повідомляє пляжників, що в зв’язку з оголошенням української мови державною вигуки про допомогу на інших мовах розглядатися не будуть». Всі інші були гнітюче дурними. Причому, я боюся, в атмосфері негативної інформації про Україну хтось міг сприйняти всерйоз навіть жарт про рятувальну станцію.

І в жодній статті не пролунала думка, що саме українська мова й українська культура як і раніше мають потребу в захисті. Може, ця думка не здається очевидною і комусь з моїх читачів. Поясню її на прикладі видавництва і книготоргівлі в Україні. Книжковий ринок дуже показовий, адже ми — читаючий народ. Заради книг наші люди, як відомо, здатні заощаджувати на їжі.

Я вже наводив цифри, які показують, що менше третини книг, друкованих в Україні, видається українською мовою. Мені скажуть: але ж в 1990 році вони складали лише одну п’яту, прогрес наявний. Якщо і далі їх питома вага буде зростати на 1% у рік, то не мине і сорока років (усього!), як частка книг на українській стане відповідати кількості українців у населенні. Боюся, не все так просто. Книги, що видаються в Україні на українській і російській мовах, в Україні ж і продаються. Але до книжкового ринку України вливаються багатотисячні наклади книг з Росії і Білорусії. Усі вони російською мовою, так що дійсне співвідношення мов на книжковому ринку інше. Найгірше, що левина частка тут належить чтиву такої якості, від якого треба захищати в однаковій мірі і українців, і росіян.[78]

Я взагалі не дуже люблю порівнювати відсотки. Набагато наочніше порівняти фізичні обсяги виданого в Україні і Росії. Тоді картина виявиться багато сумнішою. У 2000 році на душу населення в Україні видавалося 0,36 книги, тоді як у Росії — 3,2, у дев’ять разів більше. Наші інтелектуали гірко жартують: «В Україні одна книга, як півлітра, на трьох». У нас значним вважається видавництво, що випускає більше 20 назв на рік.

І тепер нехай справедлива й об’єктивна людина відповість: хто більше потребує допомоги і захисту? Читаюча російською публіка в нас зовсім не відчуває книжкового голоду. Метрополія російської мови знаходиться в Росії, так що з російською мовою в нас за будь-яких умов не може відбутися ніякого лиха. Що ж стосується української мови, її живе життя обмежене межами України. Тільки тут її можна захистити і їй допомогти. І ніхто, крім української держави, зробити цього сьогодні неспроможний. Немає в нас поки що таких меценатів і добродійників, немає багатих громадських організацій. Коли-небудь усе це буде, але ще не завтра.

Протягом 70 радянських років російська культура в Україні сприймалася скорше не як етнічно російська, а як радянська культура російською мовою. За тих часів національне самоототожнення всіх народів СРСР найрізноманітнішими заходами відтісняли на периферію їхньої суспільної свідомості. Особливо легко було відтіснити його на периферію російської суспільної свідомості, як найменш ураженої. От чому багатьом росіянам сьогодні так нелегко зрозуміти українця, грузина, латиша, молдаванина.