Не в кращому стані

В СРСР поняття «культура» було значною мірою знецінене і принижене такими установами, як «Будинок Культури» (БК) і «Парк культури і відпочинку» (ПКіВ). Нічого не маю проти них, але культура в масовій свідомості опинилася десь поруч з танцями і буфетом. І це в той час, коли для кожного народу його культура — те ж саме, що для людини її «я», її душа. У держави, природно, багато завдань першорядної важливості, але гарантія духовної і матеріальної культури нації, властивого їй способу життя і напряму думок, гарантія душі народу — завдання, як то кажуть, перше серед рівних. Дотепер ця проста думка зрозуміла далеко не всім.

Готовий повірити, що її за радянських часів цілком щиро не сприймали багато українських партійних діячів. Я особисто знав деяких з них, і не можу припустити, що вони не любили України. В основному це були люди, що зробили кар’єру на виробництві, промисловому чи сільськогосподарському. Матеріальне виробництво якось пов’язувалося в їхній свідомості з незрозумілим, але священним для комуніста «матеріалізмом», у якому не було місця такому поняттю, як душа. Звичайно, комуністична ідеологія проголошувала важливість духовних цінностей — але тільки для того, щоб відразу, через кому, почати викриття реакційного ідеалізму. Практично всі партійні керівники радянського часу, і не тільки українські, вийшли з бідного середовища і хотіли позбавити свій народ від бідності. Все інше здавалося їм менш важливим. Тому зараз я і не хочу нікого засуджувати. Справа ж не в тому, щоб виловити зловмисників у непідвласному нам минулому, а в тім, щоб відновити повноцінне функціонування української культури в сьогоденні і майбутньому. Дуже шкода, що саме це завдання часом викликає відверте нерозуміння.

Тому що воно досить часто буває щиросердим, я змушений повторювати найбільш важливі аргументи знову і знову. В умовах СРСР захист і збереження української культури не були забезпечені. Більше того, вона опинилася у відверто скрутному становищі, у смертельній небезпеці. Спонукальні мотиви незалежної української держави, яка намагається поліпшити ситуацію, повинні, мені здається, з повагою сприйматися людьми інших культур. Кожен може поставити себе на наше місце і зрозуміти тривогу українців, які не мають у світі іншої землі, де вони могли б зберегти і розвивати свої мову і культуру.

Без вагань повторю ще раз: українська мова і сьогодні не в кращому стані. Мова — це ж не тільки діловодство, урядові видання, перша програма радіо і телебачення. Мова — це ще і повсякденна мовна практика, газети, «массоліт», телеканали, FM-радіостанції, книги, компакт-диски, відео- і аудіоринок. Але все це сьогодні у нас в основному російськомовне.

Нас заспокоюють, кажучи: почекайте, все змінять випускники українських шкіл. Щороку україномовна аудиторія збільшується за рахунок молодіжного поповнення, і цей процес буде йти по наростаючій. Що ж, без сумніву, це правильний і надійний шлях. Тільки занадто вже довгий, і не вживати додаткових заходів держава просто не має права. Але, допомагаючи українській мові, ми не утискуємо жодної іншої мови. Підійшовши до кіоску, кожен може переконатися, що великі газети України майже завжди виходять у двох версіях — українській і російській. Навіть у кіосках Львова (а Львів, як я вже говорив, деякі російські ЗМІ зробили страховиськом) не менше половини газет — російськомовні. Чи стикується з твердженнями про дискримінацію російської мови той факт, що в кожному великому українському місті є державний російський драматичний театр (загальне число таких театрів 14), не кажучи вже про театри-студії? За даними, які надав мені Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, зараз у нашій країні працює майже 2,4 тис. шкіл з російською мовою викладання, у яких навчається 2,1 млн учнів (31,7% від загальної кількості). Крім того, майже 280 тис. дітей відвідують групи з російською мовою навчання і виховання у 17,6 тис. дошкільних установ. Вищу освіту російською мовою в Україні одержують 35% студентів. В Україні видається майже 1,2 тис. російськомовних газет (49,7% від загальної кількості періодичних видань).

Останнє десятиліття полегшило доступ до найрізноманітніших каналів інформації, мистецтва, навчання і розваги, що, з одного боку, дає національним культурам більше можливостей співіснувати, не заважаючи одна одній, а з іншого — зменшує вплив на людей будь-якої культурної політики держави. Я маю на увазі кабельне і супутникове телебачення і таке чудо нашого часу, як Інтернет. Не будемо обманювати себе: на цьому полі в Україні вплив російської мови поки що відверто сильніший в порівнянні з українською. Технічні засоби, з причин своєї специфіки, намагаються зробити людину космополітом — громадянином світу. Але якщо всі народи стануть однаковими, вони не будуть цікаві один одному. Краса світу — в його різномаїтті.

Сучасна Україна, як і Росія, безумовно є спадкоємицею могутньої російсько-радянської наукової і освітньої традиції, яка дозволила СРСР двічі після винищувальних громадянської і Вітчизняної воєн швидко відтворити інтелектуальний потенціал і по багатьох позиціях вийти на провідні місця у світі, і ми пишаємося цією спадщиною. Це відчуття «єдиної утроби» в науці, як і постійна співпраця по безлічі тем, напрямки зв’язувало багато наших наукових шкіл з російськими. Значна частина з них є спільними російсько-українськими та україно-російськими. Ці школи і напрямки — російськомовні, і з цієї причини ставлення до них у нас сьогодні різне. У радянській Україні наука (гуманітарна в меншій мірі) була мимовільним провідником русифікації. Деякі наші люди навіть відчувають тепер наївну радість з приводу того, що через теперішню бідність ці зв’язки перетворилися з могутнього каналу на тонкий струмочок.

Протягом останніх 80 років ще більш усталеним був російськомовний простір нашої науково-технічної співпраці. Після ослаблення в 90-х роках вона, сподіваюся, тепер знову піде вгору, поступово інтернаціоналізуючись, адже ми виходимо на світові технічні і військово-технічні ринки. Ця співпраця, як і прийнята в СРСР система підвищення кваліфікації, також об’єктивно сприяла експансії російської мови, але злий намір за цим не стояв.

Я був далекий від партійно-ідеологічної машини і тому про приховані адміністративні важелі русифікації прочитав уперше тоді ж, коли і все наше суспільство. Але я б не став відкидати і такий фактор, як активний і природний інтерес українців, особливо в 70 — 80-і роки, до нових суспільно-політичних віянь, що виходили з Москви, до московських і ленінградських газет, журналів, книг. У Києві, та й по всій Україні ідеологічні гайки були закручені набагато тугіше, ніж у Росії. З Києва чи Дніпропетровська Москва виглядала дуже ліберальним містом. Зараз таке навіть важко собі уявити, але в радянські часи окремі російські артисти і трупи ставали «нев’їздними» до України з причини своїх занадто сміливих — за мірками товаришів із ЦК КПУ — виступів. Тому наші люди прагнули не пропустити жодного числа «Литературной газеты», «Нового мира», «Звезды», «Иностранной литературы». Навіть «Известия» і «Неделя» здавалися тоді сміливими і цікавими газетами. Інженери поважали щотижневик «За рубежом». Цензура цензурою, але в кожнім номері було два десятки перекладних статей з головних закордонних газет і журналів, інформація про різні сторони життя, і ті, хто читав ці видання постійно (у мене не було на те часу), запевняли, що безумовно відчувають себе у курсі того, що відбувається у світі. З певної точки зору цей постійний інтерес теж можна назвати русифікацією.

В Україні досить послідовно розвивалися машинобудівні комплекси, складна оборонка, аерокосмічна промисловість, електроніка і мікроелектроніка, приладобудування. Люди, природно, одержували необхідні знання і навички в рамках російських науково-технічних і технологічних шкіл. Мабуть, і це можна назвати русифікацією, але не варто твердити, що вона була метою, а не побічним ефектом. Коли мова заходить про Володимира Васильовича Щербицького, який сьогодні вважається провідником русифікації, я знову і знову утверджуюся в думці, що в першу чергу його варто згадувати за ту завзятість, з якою він впроваджував в Україні передову промисловість, передові технології, передову науку. Я іноді думаю: може, він щиро вважав, що мова і культура — справа п’ята, головне — розвиток сучасних високотехнологічних виробництв?

Зрозуміло, абсолютно ненормальним було те, що для нас підключення до світової культури йшло через Москву і її фільтри. Нехай не на сто відсотків — був той же «Всесвіт», якісь переклади випускали українські видавництва, якісь крихти доносили телебачення і театр, — але російська частка була левиною. І от що цікаво: для багатьох інтелігентних українців більш за все був важливий сам факт, що видаються українські книги, виходять газети, щось пишуть українські письменники і поети, присуджуються премії, щось чутно про прем’єри і концерти. Самі вони цих газет і цих поетів не читали, опер не слухали, їм було достатньо знати, що все це є, це їх заспокоювало. І, заспокоївшись, вони продовжували читати російську періодику, дивитися і слухати російські передачі. Винуватий в цьому був перш за все низький рівень офіційної української культури. Коли з’являлося щось дійсно цінне — у поезії, у кіно і так далі, тоді всі намагалися до нього пристати, щоб можна було згадати при нагоді: стежу, мовляв, у курсі. Начебто і совість чиста.

Вважаю, що думка про абсолютну важливість національної культури повинна бути донесена до кожного ще на шкільній лаві, щоб людина не була змушена доходити до всього своїм розумом у сорок чи п’ятдесят років. Наприклад, ця думка ще не була, здається, цілком зрозуміла нашим чудовим студентам, учасникам знаменитого студентського голодування (як летить час!) у жовтні 1990 року. Молодь вимагала тоді негайно проголосити незалежність України. На питання, навіщо їм незалежна держава, було тільки дві відповіді. Перша: незалежна держава нам потрібна тому, що за неї боролися наші діди і батьки (набагато більше дідів і батьків боролися за СРСР: і взагалі, ця теза вимагає додаткового обгрунтування). Друга відповідь така: тому, що Україна виробляє 40% союзного багатства, а одержує 17% бюджетних асигнувань (твердження не відповідало дійсності). Ніхто не сказав (чи тому, що це для них було зрозумілим, чи тому, все ж таки, що не думали про це) просту річ: незалежна держава потрібна в першу чергу для того і тому, що тільки вона спроможна гарантувати народу життя в середовищі його власної духовної і матеріальної культури, тому, що тільки в середовищі своєї культури народ може почувати себе комфортно. Незалежна держава необхідна народу для того, щоб ніхто не міг за нього вирішувати, чи бути його батьківщині «всесоюзною житницею», «всесоюзною здравницею», «всесоюзною кочегаркою» або ж зосередитися на ролі «всесоюзного кадрового резерву». Чи не час йому, наприклад, вводити поголовну двомовність. А може, готуватися до злиття в «нову історичну спільноту людей — радянський народ».

У 20-і роки В. І. Вернадський записав у щоденнику: «Сила російської культури така велика, що їй анітрошки не страшна одночасна робота українізації. Тут повинно бути спільне дружнє спілкування. І воно можливе...» Те, що це запис для себе, в особистому щоденнику, а не витяг з якоїсь урочистої промови (в офіційній обстановці бажане можна видати за дійсне), робить це свідчення мудрого вченого особливо цінним. Сьогодні воно ще справедливіше, ніж сім чи вісім десятиліть тому.

Як багато представників інженерного корпусу, я досить довго недооцінював значення мовної проблеми. Але восени 1989 року у Верховній Раді Української РСР почалося обговорення Закону «Про мови в Українській РСР», і в зв’язку з цим по телебаченню показували, як на вулиці російськомовні люди відповідають на питання: «Як ви ставитеся до того, що знання української мови стане обов’язковим?» Деякі відповіді різонули якоюсь безжалісною відсутністю такту. Хтось сказав: «Вивчу українську, якщо від цього стане більше ковбаси». Я відчув, що мені немов плюнули в душу. В той день стало ясно, що двом мовним громадам України порозумітися буде важкувато. Але в них немає іншого виходу.

Тепер доводиться постійно читати адресовані мені звернення і відозви різних суспільних і академічних груп, резолюції з’їздів, зібрань і наукових конференцій з приводу мовної ситуації в країні. Вони поділяються на дві прямо протилежні групи, і обидві шалено звинувачують одна одну в дискримінації. Культурно-мовна ситуація зображається ними настільки відмінно, що хочеться запитати, чи не в різних країнах живуть автори цих текстів. Кожна з двох сторін впевнена в істинності тільки своєї точки зору і навіть не намагається зрозуміти якусь іншу, хоча всі давно і напам’ять знають кожен доказ своїх опонентів і на кожен мають готову відповідь. Один із семінарів на тему діалогу української і російської культур хтось із його учасників назвав «діалогом глухих». Є, щоправда, одне питання, яке «російські» учасники дискусії звичайно не знаходять сил відбити. Воно звучить так: «Чи нормально, що багато поколінь росіян в будь-якім місті України, а часом навіть і в селі, могли прожити життя, так і не вивчивши азів української мови?»

Один із найталановитіших українських письменників нового покоління Юрій Андрухович описав існуючий стан справ так: «Хоча російська мова в Галичині звучить відчутно менше, ніж українська, але ні в кого з носіїв немає жодних проблем з її використанням. Можна цілком спокійно жити у Львові, щодня розмовляючи тільки по-російськи. Важко уявити собі дзеркальне відбиття подібного явища в Донецьку, наприклад, чи в Криму. Сміливець, який наважився б там говорити принципово по-українськи, змушений був би жити в постійному стресі. “Галицькі націоналісти” виявляються куди толерантнішими (а скорше за все, просто байдужішими) “інтернаціоналістів” Сходу чи Півдня». Художники слова часом згущають фарби, але це, як на мене, не той випадок. Якщо якому-небудь іноземцю, незнайомому з нашою ситуацією, розповісти, як ми радіємо з того, що «вже сьогодні на київських вулицях діти шкільного віку розмовляють між собою по-українськи» (це я знову цитую Андруховича), він напевно вирішить, що почув щось не те або йому зробили неправильний переклад. А що, до цього зовсім не розмовляли? В столиці України?

На мій погляд, можуть бути лише два критерії оцінок тих пропозицій, що вносяться по мовному питанню. Перший — чи сприяють вони міжетнічному миру, який у нашій країні ще нікому не вдалося порушити, хоча спроби були. Другий — чи сприяють вони формуванню єдиної української громадянської нації. А політичний курс мені нема потреби обирати, він записаний у нашій Конституції, прийнятій 28 червня 1996 року. Відповідно до статті 10, «державною мовою в Україні є українська мова». Відповідно до цього «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах громадського життя на всій території України».

Дотримуючись конституційного курсу, керівництво України не форсує події. Є завдання, які можна вирішити лише протягом тривалого терміну, і не рахуватися з цим було б нерозумно. Візьмемо армію — один із найважчих об’єктів, коли йдеться про мовне реформування. Усі 90-і роки мовою статутного спілкування в армії незалежної України залишалася російська. Хлопчик з гуцульської глибинки потрапляв до армії незалежної України і повинен був, як у колишній Радянській армії, звикати до російської мови!

Кілька років велася досить складна підготовка. Принципово важливим було прийняття тимчасових статутів Збройних Сил. Тепер наша армія поступово звикає до нових умов і вимог. Нові статути дозволили перевести на державну мову документацію і команди, а це основа для створення мовного середовища в армії, для повсякденного спілкування на українській мові. Є складнощі в переході на українську мову військових навчальних закладів і Військово-морських сил, а також військкоматів, особливо на сході і півдні. Але для рішення виникаючих проблем наше Міністерство оборони розробило цілу низку заохочувальних заходів. Як казав останній генсек, процес пішов.

Одним з Божих подарунків Україні стала терпимість її людей. Як мені відомо, у багатьох посткомуністичних країнах міжнаціональні відносини прямо позначаються на відносинах між окремими людьми цих національностей. Мається на увазі, що кожна людина — в першу чергу національна. Тобто, вона повинна кожну мить свого життя бути представником своєї національної громади і відповідати за неї. Таке сприйняття особистості притаманне войовничим націоналістам, воно входить у поняття «войовничий націоналізм». На щастя, в Україні цього явища практично немає. У нас міжлюдські — це і є відносини людини з людиною. Звичайно, і в нас є свої несамовиті. Їхні витівки кожен раз роздуваються — я не виключаю, що робиться це навмисно, для того, щоб зганьбити нашу країну в очах цивілізованого світу, створити за кордоном образ України як націоналістичної держави. А може, і взагалі для того, щоб розколоти нас.

Багатьом людям російської культури ще треба буде зжити в собі імперський комплекс і усвідомити, що російський народ — рівний серед інших народів, які і складають людство. Не думаю, щоб у цьому звертанні було щось образливе, адже таке усвідомлення лише приводить речі до їх істинного масштабу. Зокрема, воно допоможе деяким людям зрозуміти, що українська мова була близька до катастрофи. Зараз її можна порівняти з людиною, яку ослабила довга хвороба. Якби існувала така практика, їй можна було б присвоїти статус «потерпілої». Вона заслуговує вашої дружньої участі. Нехай не тільки державні, але і мовні відносини будуть у нас особливі, позбавлені шаблону.

Сучасні видатні автори в Україні наполягають на існуванні могутнього проміжного російсько-українського культурного простору. Член-кореспондент НАН України Мирослав Попович вважає, що він (простір) виник тому, що «Україна брала величезну участь у розвитку загальноімперської культури» і був наслідком «включення українців як у процеси колонізації приєднаних територій, особливо на сході, так і в пронеси імперського культурно-політичного будівництва». Цей простір повинен бути визнаний проміжним (є й інші назви — наприклад, «загальноімперська культура», «культурний кондомініум» і так далі) через «неможливість точно визначити національну належність цієї культури». Мирослав Попович дійшов важливого висновку: «Якщо російська мова стане для України однією з іноземних мов, буде втрачена також і величезна частина нашої власної культури». Що мається на увазі? У першу чергу те, що багато творів українських письменників і праць українських вчених були написані російською мовою. Навіть у класичному чотиритомному словнику української мови Бориса Грінченка тлумачення слів подане по-російськи.

«Історія русів або Малої Росії», яка майже 200 років тому почала розходитися в безлічі списків, термосячи українську свідомість, що дрімала до того часу, була написана російською мовою, причому чудовою і незрівнянною. Пушкін назвав невідомого автора цієї книги «великим живописцем». «Історія русів» — один з головних пам’ятників української волелюбності, і цей пам’ятник чудовий у тому вигляді, в якому він був прочитаний на початку позаминулого століття допитливими нащадками козаків. «Історію русів» можна перекласти на українську мову (і це прекрасно зробив у 1991 році Іван Драч), але для тих, хто володіє російською, вивчати і перечитувати її краще в оригіналі.[80]

І в корифеїв нашої історичної науки, починаючи з її основоположників, чи не найвидатніші праці написані по-російськи. Україна й у думках не має відкидати таку значну частину своєї національної спадщини.[81] Особливо це стосується праць таких провісників відродження України, як Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров.

Те ж справедливо стосовно праць класиків нашої філології, таких учених світового рівня, як Ізмаїл Срезнєвський (він, до речі, був родом великорос), Олександр Потебня, Володимир Перетц, Агафангел Кримський.

Навіть спадщина наших етнографів і народознавців до 1917 року — значною мірою російськомовна. Це ж можна сказати і про творчість автора нашого державного гімну Павла Чубинського.[82]

Хтось здивується, прочитавши наступне: том публіцистики Симона Петлюри, випущений кілька років тому, наполовину складався із статей, перекладених з російської. І в Михайла Грушевського є великі роботи, написані тією ж мовою.

Якщо ми перейдемо до нашої літератури, то побачимо ту ж саму картину. «Російська» спадщина основоположника нової української прози Григорія Квітки-Основ’яненка перевищує за обсягом написане ним по-українськи. Чи все, у такому випадку, написане Квіткою-Основ’яненком (а написав він чимало, і написав чудово), належить українській літературі? На це питання давно вже існує позитивна відповідь.

Сам Тарас Шевченко писав не тільки по-українськи, але і по-російськи (поеми «Слепая» і «Тризна», деякі вірші), у нього є кілька російських повістей, драматургія. По-російськи він вів і свій щоденник.

Наша література змережена іменами таких двомовних письменників, як Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Євген Гребінка, Данило Мордовцев, Олексій Стороженко, Михайло Старицький, їх так багато, що просто нема сенсу пригадати і перелічити всіх. Навіть знаменитий діяч Центральної Ради і Директорії, письменник Володимир Винниченко формально може вважатися і українським, і російським автором. До речі, таким він визнавався завжди (запеклі націоналісти обзивали його «письменником-гермафродитом»).

Вічне питання про Гоголя — чи володіє Україна правами на його спадщину — вирішене у нас позитивно. Вважаємо, що Гоголь хоч і російський письменник, але і наш. У тіні Гоголя залишаються його попередники Василь Нарєжний і Антоній Погорєльський, вони поки що чекають вирішення своєї долі.

Ми вже не зможемо попросити, щоб Гоголь написав «Майскую ночь», а Короленко — «Слепого музыканта» ще раз, але по-українськи. Та й невідомо, що б з того вийшло. Але якщо ми включаємо до нашої літератури все, що створили Тарас Шевченко, Григорій Квітка-Основ’яненко і інші автори, виходить, ми визнаємо, що відносно невелика, але дуже важлива частина нашої літератури існує на російській мові. Чи не логічно було б з нашого боку поширити цей статус на твори, написані по-російськи росіянами — письменниками українського походження і на українську тематику — тобто на твори Нарєжного, Погорєльського, Данилевського, Софії Закрєвської, Ієроніма Ясинського, Короленка і так далі? Коли вже відносно Гоголя мається на увазі саме це.

Але якою б не була відповідь на це питання, у нас уже є непідвладний зруйнуванню міст до російської мови. Це російська творчість Шевченка. Навіть якби не було нічого іншого — ні близької до російської староукраїнської літературної мови XVIII століття, ні Сковороди, ні Григоровича-Барського, ні Гоголя, ні праць наших класичних істориків і етнографів, ні західноукраїнського «язычия», ні навіть нинішньої мовної ситуації в Україні, російська творчість Шевченка одна стала б запорукою наших особливих відносин з російською мовою, нашим мостом до російської мови. Скористатися таким мостом чи ні, кожен українець вирішить для себе сам, ніякої «обязаловки» тут бути не може. Але можливість така надана всім — російська мова завжди буде в нас одним з найважливіших шкільних предметів, російська мова ніколи не повинна відчувати себе в Україні іноземною. Така постановка питання не має нічого спільного з «державною двомовністю».