Навколо «нульового варіанту»

І от тепер — питання, винесене в заголовок цього розділу: чи є Україна «історичним боржником»?

Мова не про газовий борг, не про борги перед МВФ і іншими західними кредиторами. Будь-яка держава світу має зовнішні фінансові зобов’язання, у США вони вимірюються тисячами мільярдів. Так живе людство, і це нормально. Я зараз про інше. У Росії деякі політики (правда, другорядні) і публіцисти люблять натякнути, що Україна — боржниця іншого роду. Мова йде про те, що за Україною залишився якийсь «історичний борг» чи «борги» (а історичним для нас є все, що передує 24 серпня 1991 року).

Щоб цей борг виглядав наочніше, хтось навіть намалював мапу нинішньої України з накладеними на неї контурами України Богдана Хмельницького. Цю мапу надрукувала кілька років тому московська «Независимая газета». Ні, російська громадськість не стала розмахувати цією мапою як прапором — чого не було, того не було. Але комусь пояснення до мапи напевно здалися переконливими, і це сумно.

Міркування про те, що Україна у величезному боргу перед Росією, спливають час від часу з різних приводів. Ніби-то ми заборгували за стратегічні аеродроми, за Іллічевський порт, за щось іще. Головним приводом, при цьому, так і залишився територіальний — стогнучим від російського безземелля авторам не дають спокою Донбас, Новоросія, Крим.

Так, сучасна Україна набагато більша тієї, котра «возз’єдналася» у 1654 році з Росією. Однак Росія збільшилася в порівнянні з тим же роком незрівнянно значніше, ніж Україна, неможливо навіть порівнювати. Є всі підстави стверджувати, що вона змогла це зробити тільки підсилившись за рахунок України. І імперією, і великою державою Росія стала завдяки тому, що приросла Україною. Освоїти і заселити новопридбані території їй поталанило також завдяки великій українській участі.

Можливо, прихильники гіпотези про «боржницю-Україну» справді не розуміють, що не можна порівнювати Росію царя Олексія Михайловича й Україну гетьмана Богдана Хмельницького. Перша вже містила в собі всі без винятку землі російського народу, друга ж — лише частину земель народу українського. Збирання українських земель не можна розглядати як «територіальне розширення» України. Таким розширенням з натяжкою можна визнати лише вихід України до морів. Але будь-який третейський арбітр, який нічого не знає про наші країни, просто порівнявши українські і російські прирощення, скаже, що наш вихід до Азовського і Чорного морів можна розглядати як плату Україні за ту величезну роль, яку вона зіграла у становленні імперії на тих же морях, а також на Балтиці і Тихому океані, та ще і здивується нашої скромності. На цьому можна було б і закрити тему, але не всі вважають її закритою. А коли так, доводиться вести цю розмову, хоча вона для мене і не дуже приємна.

Навіть на вищезгаданій мапі з «Независимой газеты», і то було видно, що Україна Богдана Хмельницького не тільки приростала. Один її шматок залишився поза нашими сучасними межами. Цей шматок — північ колишньої Чернігівської губернії і її перлина, Стародубщина, край дубових і грабових (реліктових у цих краях) гаїв. До 1917 року в належності цих місць ніхто не сумнівався. В енциклопедії Брокгауза і Єфрона (том 76) про стародубський виступ сказано так: «Історичне утворення північної і східної границь [Чернігівської губернії] відноситься до XVII століття, коли між Литовсько-Польською державою і Московською з одного боку і малоросійською республікою [! — Л. К.], що виникла на лівому боці Дніпра, були встановлені рубежі, що не змінилися до нашого часу». Під «малоросійською республікою» тут без сумніву мається на увазі держава Хмельницького. Відповідно до Брестського миру 1918 року Стародубщина визнавалася частиною Української народної республіки. Підписавши Брестський мир, ленінська влада фактично визнала і УНР, і її кордони. Цілком офіційно визнала вона й Українську державу гетьмана Скоропадського, належність до якої Стародубщини також не ставилася під сумнів. Але в грудні 1918 року ця держава пала. А от Українську Директорію Москва не визнала ні в якому вигляді, та Директорія і не мала влади над усією територією України. Після ж утвердження в Києві більшовиків Стародубщина не встигла озирнутися, як опинилася в складі Гомельської губернії РРФСР. Потім, 6 грудня 1926 року, президія ВЦВК СРСР ухвалила, що основна частина цієї губернії передається Білорусії, а Стародубщина приєднується до Брянської губернії. Сьогодні вона — частина Брянської області Російської Федерації. З усієї Стародубщини Україні була повернута в 20-і роки лише одна Семїнівська волость (нині Семенівський район) — я вже згадував про це, коли розповідав про свої рідні краї.

За нашими східними кордонами залишилися й інші території, що освоювалися і заселялися українцями протягом майже трьохсот років — починаючи з кінця 1630-х років і аж до Першої світової війни. Коли в 1923 — 1928 роках робилося виправлення й уточнення поспіхом проведеного кордону між УРСР і РРФСР, Українська Академія наук подала до ЦВК СРСР дві ретельно виконані довідки, що висвітлювали дане питання. Самі імена авторів цих довідок виключали підозру в науковій несумлінності чи політичній кон’юнктурі. Першу з них, під назвою «Історико-етнографічні і лінгвістичні матеріали, що стосуються північного кордону УРСР і РРФСР», склав академік Дмитро Іванович Багалій, авторитетний історик не тільки України, але і Росії. Друга, під назвою «До питання про східні кордони України», належала перу самого Михайла Сергійовича Грушевського, який тільки що повернувся з еміграції. Строго кажучи, учені лише роз’яснювали і підкріплювали факти і без того відомі, які потрапили до дореволюційних довідників та енциклопедій. Вони показували, що питома вага українців у Воронезькій і Курській губерніях цілком дозволяє привести кордони у відповідність з етнічними реальностями.[129]

Україна межувала також з колишньою Областю війська Донського, де перед революцією проживало понад 700 тисяч українців. На відміну від курського і воронезького випадків, тут ще в 1920 році був зроблений досить помітний перекрій кордонів на користь УРСР. Правда, зроблено це було з причин, що здивували б академічну науку. Москва була в той момент стурбована слабкістю «класової бази» українських більшовиків і намагалася зробити так, щоб до складу України ввійшло якнайбільше пролетарських районів, як українських за складом населення, так і не зовсім. Розширити лави своїх однодумців в Україні Москва вважала в той момент важливішим будь-яких інших завдань. Втім, уже через кілька років Україна повернула Росії не тільки Шахтинсько-Донецький округ з майже поспіль російським населенням, але і Таганрозький округ (у місті Таганрозі переважали росіяни, але по округу в цілому українці складали 71,4% населення!).

Що ж стосується населених українцями частин Курщини і Вороніжчини, отут справа виглядала зовсім очевидною і ніяких привхідних класових резонів у ній не проглядалося. Що ж перешкодило цілком передати їх Україні? Тепер ми знаємо, що: три великих літери — КМА, так-так, саме вона, Курська магнітна аномалія. Лише в 90-і роки побачили денне світло документи, що пояснили справу.[130] Деякі зміни кордонів на користь України все-таки були зроблені. Якщо до цих змін Росія (Курська губернія) починалася на десятій версті залізниці на схід від Конотопа, то тепер до неї треба було їхати тією ж залізницею 90 кілометрів. Україні відійшли Путивль і Миропілля, кордон випрямили на нашу користь у районі відомої станції Хутір Михайлівський і ще в деяких місцях (де на волость, де на півволості).

Але все це ніяк не можна було назвати повномасштабним етнічним розмежуванням України і Росії. Якби рекомендації Грушевського і Багалія були виконані, в Україні стало б приблизно на мільйон українців більше. Нам ці люди зовсім не стали б зайвими. Мільйон — це чимало, якщо врахувати, що за переписом 1926 року в республіці жило 29 мільйонів людей, з яких українці складали 23 мільйони.

Коли сьогодні знайомишся з підсумками тільки що згаданого перепису населення 1926 року, бачиш, що в Північно-Кавказькому краї РРФСР у той час цілком могли бути утворені один, а то і два українських ексклави (тобто частини держави, розташовані окремо від її головної території; аналог — Калінінградська область РФ). Північно-Кавказький край простягався в той час від Воронезької області до Дагестану, він складався з 15 округів і 6 автономних національних утворень.[131]

Чи могла Україна знайти в післяреволюційні роки більш адекватні кордони? Адже відразу після громадянської війни більшовики ще були готові на сміливі, принципові і навіть проривні (тобто, справді революційні) рішення. Вони визнавали, що губернський розподіл до 1917 року не відповідав етнічному і зневажав інтереси звільнених народів, бачили необхідність змін.

Свого часу я ознайомився з історією питання. Виявилося, що Україну з самого початку прямо попереджали, щоб вона не сприймала своєї суверенності занадто всерйоз. На III з’їзді Комуністичної партії України на початку березня 1919 року гість з Москви Яків Свердлов сказав: «Здесь нужно с полной определенностью подчеркнуть, что то, что сегодня в силу международных обстоятельств мы выделим в отдельную республику, — Украину, быть может, завтра, с изменением международной обстановки, снова войдет в качестве равноправной части в общероссийскую республику». Фраза кострубата і неузгоджена, але зміст її сумнівів не викликає.

Через два тижні у Москві на VIII з’їзді РКП(б) одним з виступаючих був Георгій П’ятаков, тільки що обраний секретарем ЦК КП(б)У (а з жовтня 1918 року він очолював Тимчасовий робітничо-селянський уряд України). От що сказав цей «український гість» і уродженець Київщини: «Раз мы экономически объединяем, строим один аппарат, один высший совет народного хозяйства, одно управление железными дорогами, один банк и т. д., то все это пресловутое “самоопределение” не стоит выеденного яйца. Это или просто дипломатическая игра, в которую в некоторых случаях надо играть, или это хуже, чем игра, если мы берем это всерьез». (Цей П’ятаков ще в 1917 році був автором платформи Київського комітету РСДРП, де говорилося: «при социалистической организации хозяйства независимость наций абсолютно невозможна», а право націй на самовизначення «играет на руку мелкобуржуазной реакции».)

І все-таки на початку двадцятих років існувало, як кажуть сьогодні, «вікно можливостей». Обстановка в ті роки складалася своєрідна. 22 вересня 1922 року Сталін писав Леніну в зв’язку з майбутнім заключениям союзного договору: «За четыре года Гражданской войны, когда мы ввиду интервенции вынуждены были демонстрировать либерализм Москвы в национальном вопросе, мы успели воспитать среди коммунистов, помимо своей воли, настоящих и последовательных социал-независимовцев, требующих настоящей независимости во всех смыслах и расценивающих вмешательство ЦК РКП(б) как обман и лицемерие со стороны Москвы. Мы переживаем такую полосу развития, когда форма, закон. Конституция не могут быть игнорированы, когда молодое поколение коммунистов на окраинах игру в независимость отказывается понимать как игру, упорно принимая слова о независимости за чистую монету и так же упорно требуя от нас проведения в жизнь буквы конституций независимых республик». Відвертіше не скажеш.

Зі свого боку, Ленін продовжував стверджувати: «Мы признаем себя равноправными с Украинской ССР и др. и вместе и наравне входим с ними в новый союз, “Союз Советских Республик Европы и Азии”». Малося на увазі, що члени Союзу можуть і повинні виправити успадковані ними від Російської імперії кордони. Це блискуче вдалося Білоруській РСР. Вона почалася з шести повітів колишньої Мінської губернії, але її керівники, і насамперед енергійний Олександр Григорович Черв’яков (знакове сполучення імені і по батькові для Білорусії!), домоглися між 1921 і 1926 роками повного об’єднання білоруських земель у межах тодішнього СРСР.

Якби біля керма України не стояли в ті роки «інтернаціоналісти» на кшталт Мануїльського (навіть Сталін, і той називав його «липовим українцем»), Чубаря, Квірінга і до них подібних, об’єднання українських земель СРСР, включаючи створення українських ексклавів на Північному Кавказі, не було б таким вже неможливим завданням. Але, на жаль, у тодішнім вищім більшовицькім керівництві України не тільки не було людей необхідного масштабу, але не було і носіїв твердої національної свідомості, політичної волі, відповідальності перед своїм народом. Такі люди знаходилися в другому ешелоні — Скрипник, Шумський, Гринько і ще кілька людей, але на перші ролі їх не пропустили.

Чому я згадав про ці землі, які так і не стали українськими? Не для того, зрозуміло, щоб сьогодні знову порушувати питання про їхню належність, а з метою показати: ми недорахувалися таких великих просторів, освоєних і заселених українцями, — можливо, площею півтора чи два Крима, що більше ніяких територій нікому не повинні. Принцип незмінності кордонів прийнятий Україною раз і назавжди і закріплений у всіх підписаних нами міжнародних договорах. Напевно, майже кожна країна була б не проти виправити свої кордони. І, само собою, вона готова надати гору документів, що доводять її право зробити це. Але зацікавлені країни-сусіди завжди виставлять гору контрдокументів, і нічим добрим справа скінчитися не може. Україна залишиться такою, якою вона була на момент здобуття незалежності, не більше — але і не менше. Ми вже не кредитори, зате і не боржники.

Але, можливо, Україна має історичні борги перед Росією (або перед кимось ще) по якихось інших статтях? Скажімо, відомо, що в боях за звільнення української землі поклали голови й одержали поранення 3,5 мільйона воїнів Червоної Армії і зрозуміло, що більшість з них були росіяни. Я схиляю голову перед пам’яттю всіх полеглих, Україна ніколи не забуде цих велетенських жертв.

СРСР зазнав колосальних втрат у Великій Вітчизняній війні, і розподілилися ці втрати між республіками Союзу нерівномірно. Таджикістан чи Вірменія, наприклад, зазнали людських втрат, але їхня земля, слава Боїу, не ставала в роки війни полем боїв. Інша справа Україна. Вона, як і ще шість республік, була окупована повністю. Україна разом з Білорусією стали головними жертвами Великої Вітчизняної війни. Підраховано, що усього під фашистську окупацію, хоча б на короткий час, потрапило приблизно 75 мільйонів жителів СРСР, з них майже 40 млн — в Україні, 9 млн — у Білорусії, 6 млн — у Прибалтиці, 2,7 млн — у Молдавії, 0,5 млн — у Карело-Фінській РСР, 17 млн (15,6% населення) — у РРФСР.

Із загальної втрати цивільного населення СРСР від тяжких умов окупації на долю України припало більше половини (1,5 мільйона осіб). Те ж саме відноситься і до прямих жертв окупаційного режиму (2,5 мільйона осіб). Нарешті, з України більше всього погнали до Німеччини молоді (за деякими підрахунками, до 3 мільйонів осіб). Війна двічі прокотилася по Україні — спершу з заходу на схід, а потім зі сходу на захід. Було зруйновано біля половини її житлового фонду, знищені електростанції (зокрема, окупанти підірвали греблю Дніпрогесу), металургійні, машинобудівні і цукрові заводи, затоплені шахти, поголів’я худоби скоротилося в кілька разів. До того ж деякі свої підприємства Україна втратила тому, що вони були евакуйовані в 1941 році на схід і залишилися на нових місцях.

Україна в роки Великої Вітчизняної війни дала Червоній армії сім мільйонів воїнів. Це небувалий в історії випадок. Вважається, що нація здатна виставити в роки війни кожного десятого. В Україні на 22 червня 1941 року було неповних 42 мільйона населення, виходить, ми виставили кожного шостого. Але навіть ця пропорція потребує уточнення. Західні області були окуповані так швидко, що мобілізація в них проведена не була. З урахуванням цієї обставини історики говорять, що під рушницю в нас був покликаний кожен п’ятий. І це без партизанів.

У травні 2000 року, коли ми святкували 55 річницю Перемоги, учасники урочистого засідання в Національному палаці «Україна» змогли побачити Прапор Перемоги. Він був доставлений з Москви до Києва за домовленістю між президентами України і Росії і внесений до зали як символ нашої спільної і нероздільної перемоги. У мене в цей момент на очах навернулися сльози. Приблизно три мільйона з тих семи, котрих Україна дала в роки війни Червоній армії, не повернулися додому. Серед них був мій батько. Він воював під Новгородом і похований на березі ріки Мста — на стародавньому шляху наших предків з варяг у хазари. Хто порахує могили таких, як він, від Москви до Берліна? Я не даремно кажу «приблизно три мільйона людей» — назвати точну цифру дотепер не може ніхто. Кількість сиріт, що залишилися в Україні в результаті війни, дорівнює населенню середньої європейської країни.

Я вже не раз повертався в цій книзі до того, яке могутнє людське підживлення давала Україна Росії протягом трьох з половиною століть. Одного цього фактора цілком достатньо, щоб визнати: Росія — наша боржниця. Не в якомусь юридичному сенсі, але в моральному. Зрештою, це те, що прив’язує нас один до одного, а не роз’єднує. І все-таки це борг, нікуди не дінешся. Мені здається, усвідомлення цього боргу не містить в собі нічого образливого для Росії. Визнання цього боргу, навпаки, підніме Росію. Справедливість і великодушність ніколи і нікого не принизили.

Уже після війни українці переселялися до Калінінградської і Мурманської областей, на Сахалін і Камчатку, у Кузбас і на Далеку Північ, брали участь в освоєнні російських (поряд з казахськими) цілинних земель, в освоєнні і розробці тюменських нафтогазових родовищ, будівництві БАМа і грандіозних сибірських електростанцій. Всесоюзний перепис населення 1989 року показав, що частка українців у населенні Чукотки дорівнює 16,8%, Ямало-Ненецького округу — 17,2%, Магаданської області — 15,4%. Для кожного, хто в курсі української проблематики, ці цифри дуже зрозумілі. За ними — люди, що переселилися по оргнабору на будівництва і підприємства в 50 — 80-і роки, спокушені колись легендою про «довгий карбованець», та так і осіли в цих мало схожих на Україну місцях. Коли б ці люди потрапили туди в більш ранні часи, вони б уже «перетворилися» на росіян, як ми бачимо це на прикладі Краснодарського краю, де той же перепис виявив всього 3,9% українців.

Аж до 1991 року Україна підживлювала весь СРСР у своїй знаменитій якості «кадрового резерву». Головним чином, це було підживлення Росії. Йшов, звичайно, і обмін — частково керований, частково стихійний обмін випускниками вузів, але завжди не на нашу користь. Про випускників же шкіл і розмови нема. Прикро велика частина нашої молоді десятиліття за десятиліттям вступала до російських вузів, але по їх закінченні двоє з трьох не поверталися додому. Ми продовжуємо підживлювати Росію навіть сьогодні: там працюють десятки тисяч громадян незалежної України, головним чином будівельників, туди нерідко продовжують їхати наші випускники.

Починаючи з 1991 року загальносоюзний тягар Чорнобиля, а це мільярди доларів, був цілком перекладений на Україну.

Питання про те, чи залишилися за Україною якісь «історичні борги», на цьому можна було б і закрити. Для повноти картини згадаю лише про безумовні зустрічні заборгованості.

Ми погодилися на «нульовий варіант» практично по всіх статтях. Ми смиренно порахували, що така наша плата за мирну і безкровну незалежність. Лише в деяких пунктах, де «нульовий варіант» означає «нуль» тільки для України, ми намагаємося знайти більш гнучке і справедливе рішення. Зокрема, у питанні про закордонну власність колишнього СРСР. Часи середньовічного майорату, коли старший син успадковував все, минули. До того ж, не існувало старшого і молодшого синів. Це був просто поетичний образ — на зразок «спільної колиски» або «радянської людини». Від Російської імперії, а потім від СРСР за рубежем залишилася величезна кількість нерухомості, частина її використовується погано або зовсім не використовується, просто нищиться. За нашими розрахунками, коефіцієнт використання цієї власності дорівнює 50 відсоткам. Деяке взаєморозуміння з Росією в цьому питанні спочатку було. Наші уряди підписали рішення про передачу українській стороні 36 об’єктів закордонної власності, за узгодженням. На жаль, це рішення поки що не виконується. Але немає і причин думати, що воно не буде виконане. Життя — це процес.

Не можна прикласти «нульовий варіант» і до питання про повернення культурних цінностей. Це питання настільки складне — і юридично, і історично, — що я не стану зараз у нього заглиблюватися. Відзначу лише, що добра воля і бажання працювати з нами з російської сторони є. Не маю сумніву, що повернення Україні в 2001 році фресок Михайлівського Золотоверхого собору, вивезених у 30-і роки до Ленінграду — це тільки початок процесу. Європейський і світовий досвід учить, щоправда, що процеси такого роду займають навіть не роки, а десятиліття. Але, як кажуть китайці, навіть дорога в десять тисяч лі починається з першого кроку.

На жаль, актуальніша для нас сьогодні проблема вкладів населення України, 83,4 мільярди радянських карбованців, що зберігалися в Ощадбанку СРСР до 31 грудня 1991 року, тобто до умовної дати кінця юридичного існування СРСР. У процесі ліквідації інститутів союзної держави депозити Ощадбанку УРСР були перераховані в 1992 році на рахунки Ощадного банку СРСР. Неясність механізмів «державного розлучення» привела до такого злого жарту. Багато в чому провина за це лягає на тодішній непрофесіоналізм української сторони. Я дотепер уражений, як можна було не підписати спільного рішення, не розподілити відповідальність. За станом на 21 листопада 1996 року українська держава визнала заборгованість перед власниками цих внесків як свою, визначивши її в розмірі 131 мільярда 960 мільйонів гривень. З цієї фантастичної суми протягом 1997 — 2000 років удалося виплатити всього 260 мільйонів гривень або 0,2%. Ясно, що нам самим цей борг не погасити. У зв’язку з цим одне з доручень, що лежать на нашому уряді — це продовження переговорів з урядом Російської Федерації по врегулюванню проблеми заощадження громадян України до 1992 року.

Після всього сказаного судіть самі, чи є Україна «історичним боржником», чи ні.