Тягар енергетичної залежності

Що таке паливні проблеми, краще всього показати на прикладі. У 1998 році нестача пального під час посівної кампанії привела до того, що більше 40% площ у нас лишилося незасіяними. Чи потрібні ще якісь слова?! Незадовго до цього, нагадаю, стався різкий стрибок світових цін на нафту, і хтось потирав руки, а хтось дер на собі волосся.

22 травня 1999 року Кабінет міністрів України прийняв постанову «Про ціни на зріджений газ для населення», яка закріплювала ціну 50-літрового балону на рівні 10 гривень. Захід був, звичайно, протиринковий, але ж треба було якось підтримати людей. Дотуємо ж ми й досі комунальне господарство. Коли фактична ціна балона у 3 — 4 рази перевищує відпускну, природно, виконання програми дається з великою напругою. Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» несе великі збитки, і тут російські постачальники, використовуючи момент, різко (до 50%) піднімають ціну на зріджений газ, що йде в Україну. Ми розуміємо, що на ринку ніхто нікому не поступиться, але іноді це ображає.

За 90-і роки споживання нафти в Україні скоротилося більше ніж на третину від тих 62 мільйонів тон, які споживала у 1990 році УРСР. У нас є і власний нафтовидобуток, але він падає — родовища дуже старі, випрацьовані. Деякі просто рекордно старі. Якось дочка показала мені в енциклопедії Брокгауза і Єфрона за 1893 рік замітку про те, що у Дрогобичі провадиться «выделка нефти из горного масла». Мало хто знає, що нафтопереробний завод у Дрогобичі — найстаріший у Європі. Природно, сьогодні це сучасне підприємство, яке формує до 10% бюджету Львівщини, а про його вік я повів мову, щоб нагадати: ми у нафтовій справі не новаки. У нас добре розвинена нафтопереробка, загальна виробнича потужність українських нафтопереробних заводів становить 52,4 млн. тон, але забезпечені сировиною вони добре якщо лише на чверть.

За рахунок власної нафти Україна сьогодні може забезпечити у кращому випадку 10% своїх потреб. У нас прийнята національна програма «Нафта та газ України», і якщо вона буде виконана, то до 2010 року ми будемо видобувати 6 — 7 млн тон нафти при мінімальних внутрішніх потребах країни десь на рівні 35 — 40 млн тон. Ми залежимо та ще довго будемо залежати від інших, головним чином від Росії. Україна посідає шосте місце у світі по споживанню природного газу (після США, Росії, Німеччини, Великобританії та Канади), хоча обсяги споживання й знижуються. В останні роки ми обходимось 80 — 85 млрд кубометрів, тоді як у 1990 році витрачали 120 мільярдів. Але впав і власний видобуток: у 1991 році він складав 24,4 млрд кубометрів, а в останні роки знаходиться десь біля позначки 18 млрд кубометрів. Ми розраховуємо подвоїти цей показник до 2010 року, але це не звільнить нас від газової залежності.

У Донецькому вугільному басейні ще у 80-і роки були відкриті великі газоносні структури, запаси яких могли б не тільки забезпечити нашу енергетичну незалежність, але й зробити Україну експортером газу. Для розробки специфічних донецьких пластів потрібне особливе устаткування. Є також інші сподівання: за останні роки в Україні відкрито шість нових родовищ газу — Красноградське на Харківщині, Кружилівське на Луганщині, Верещицьке та Орховицьке на Львівщині, Ульянівське на Дніпропетровщині та Північно-Казантипське на шельфі Азовського моря.

Більшу частину необхідної нам нафти і газу Україна закуповує у Росії. Україна найбільший із споживачів російського газу. Приблизно 30 мільярдів кубометрів ми отримуємо у рахунок оплати транзиту. Решту, 30 мільярдів кубометрів, а то й більше, нам доводиться докуповувати.

Прикро те, що Україна могла б обійтися тим газом, який юна видобуває вже сьогодні, і тим, яким Росія розплачується з нею за транзит. Але біда у тому, що за подушними витратами газу Україна посідає перше місце у світі (або одне з перших), а по ефективності енергозбереження займає одну з останніх позицій серед індустріальних країн. Це означає, що ми спалюємо чимало газу і витрачаємо непомірні гроші даремно. Але парадокс у тому, що виправити стан справ можна лише з допомогою ще більших грошей. Потрібна, по суті, технологічна революція. Але як її здійснити, коли Україна не може не витрачати від 9 до 15 мільярдів доларів щорічно (залежно від коливання цін) тільки на закупівлю нафти та газу?

Коли я бачу малюнок із зображенням скульптурної групи «Лаокоон», я кожен раз думаю, що одна з гадюк — то Вуглеводні, а друга — Електроенергія. Пізнаю я й осіб, яких ці гадюки обкрутили, щоправда, вони майже кожен раз інші. У нас великий плин кадрів, так що я не буду їх називати.

Дефіцит електроенергії, небезпечне зниження частоти у мережах, нестача регулюючих потужностей, які могли б компенсувати піки споживання вдень та зниження навантажень вночі — тільки почни перелічувати. На відміну від Росії, ми не успадкували Братської, Красноярської, Усть-Ілімської, Богучанської, Саяно-Шушенської (і так далі, і так далі) ГЕС, не успадкували виробництва ТВЕЛів, тепловиділяючих елементів для атомних електростанцій (сирий уран до ядерного реактора не закладеш) та багато ще чого. Проте ми успадкували чорнобильську біду.

Окрім того, нам дістався вкрай зношений енергокомплекс: з більш ніж 100 теплових блоків 82% уже виробили розрахунковий ресурс, а більше половини перевищили гранично припустимий. У нас дуже дорогий мазут, у нас збиткове вугілля. Витрати палива на виробництво одиниці електроенергії зростають, а коефіцієнт корисної дії ТЕС знижується. Нам дістався незамкнений ядерний цикл, тому, маючи свій уран, ми повинні ввозити з Росії свіже паливо для своїх АЕС та сплачувати вивезення відпрацьованого. Ми повинні підтримувати у безпечному стані об’єкт «Укриття» на Чорнобильській АЕС... Але якби наші енергетичні проблеми зводились тільки до цього! Проблеми управління паливно-енергетичним комплексом викликають не менший головний біль.

Уряди (особливо Павла Лазаренка) прийняли близько 2700 нормативних актів щодо регулювання діяльності ПЕК, що створило повний хаос та простір для чиновницького свавілля... Я говорив тоді і не відмовляюсь від своїх слів: «Чим більше засідань у Кабінеті міністрів, тим ситуація у енергетиці гірша». Та це виявились тільки «квіточки».

З приходом «молодих реформаторів» виникли розмови, що ось-ось вже з’являться поважні інвестори. Замість цього енергетика стала центром скандалів. Кількість суперечливих вказівок, рішень, постанов та циркулярів перевищила всі мислимі межі і фактично паралізувала роботу галузі. Серед всього іншого, вирішили ввести розрахунки на енергоринку виключно грошима, покінчити з бартером та взаємозаліками. Це рішення узаконила Верховна Рада, але незабаром Кабмін прийняв ряд постанов, що фактично знову дозволяли бартер та взаємозаліки.

За таких умов будь-який крок учасника ринку у будь-який бік, будь-яка його дія чи бездіяльність можуть розцінюватись як порушення, а вже які санкції чекають його за це, вирішить чиновник, що тре долоні від такого щастя.

Хвала Богу, загальна потужність енергокомплексу України — 55 000 Мвт — цілком достатньо для наших потреб. Добудовуються енергоблоки на Хмельницькій та Рівненській АЕС, закінчується будівництво Ташликського гідрокомплексу для Південноукраїнської АЕС. Починається реконструкція Луганської ТЕЦ (її енергоблокам від 32 до 40 років) та Старобешевської ТЕЦ (тут енергоблоки трохи молодші — їм від 31 до 37). У різних стадіях розробки — проекти реконструкції Зміївської, Вуглегорської, Запорізької, Криворізької, Бурштинської, Придніпровської ГРЕС із залученням кредитів міжнародних фінансових організацій. (Багато цих конденсаційних електростанцій відносяться до найбільших у світі). Щоб над нами не висіла тінь нових Чорнобилів, наші енергетики проводять необхідний ремонт та профілактику на АЕС. Ще кілька років зусиль, і ми зможемо навіть продавати свою енергію у значних обсягах...

До того часу ми закриємо збиткові шахти та вугільні розрізи і введемо в дію нові, прибуткові, такі, як шахта «Білоріченська-Нова», освоїмо нові родовища уранових руд у Жовтих Водах, які здатні забезпечити потребу всіх українських АЕС на сто років наперед. У 1648 році перемога Богдана Хмельницького біля Жовтих Вод поклала початок українській незалежності від Речі Посполитої. Нехай Жовті Води ще раз прислужаться нашій незалежності, тепер уже енергетичній.

Я кілька разів згадав тут про Чорнобиль... Тяжко думати про нього, ще важче говорити, і з роками якось не стає легше. Коли я почув про те, що на Чорнобильській АЕС сталась неприємність, я ще не був вхожим до кабінетів, куди надходила найповніша та вірогідна інформація. Як звичайна радянська людина я був, тим не менше, твердо переконаний у двох речах: по-перше, нам не скажуть всієї правди, по-друге, применшать шкоду та збитки. Це для мене було зрозуміло саме собою. Зараз я дивлюсь на справу трохи інакше, об’єктивніше, як мені здається. Звичайно, радянська влада на те й була радянською, щоб брехати завжди і про все — як за необхідністю, так і без всякої потреби. Але сьогодні я знаю, що уряд будь-якої країни інстинктивно не любить засмучувати населення поганими новинами; думка про спокій, стабільність — головна з думок, з якою піднімається та лягає керівник і найдемократичнішої держави, і не «най...» Якщо влада буде позбавлена цього інстинкту, тоді чим вона буде відрізнятися від громадськості, від преси, яка для того й існує, щоб вивідувати всю правду про те, що діється у країні та бити на сполох, незмінно перебільшуючи небезпеку?

Ось чому багато хто з політиків, на яких покладена конкретна державна відповідальність, часто вважають за краще обмежитися загальними словами або говорити те, що говорять усі, що не викличе суперечок. Краще нехай тебе засудять за нудну доповідь, за беззмістовні висловлювання, за банальності, аніж твоє необережне слово викличе небажані наслідки. Всякому керівнику іноді доводиться лавірувати між правдою, здоровим глуздом, особистою думкою інтересами справи з одного боку та забобонами, очікуванням, настроями публіки — з іншого. Інтереси та поняття керуючих та керованих влади та суспільства не завжди збігаються. Між нами йде постійна боротьба, «перетягування канату». Поступово виробились засоби, що дозволяють додержуватись рівноваги, обмежувати, класти край ухильності одних та зловмисній в’їдливості інших. Я веду мову пре демократичні закони, правила, процедури та звичаї, які примушують керуючих завжди рахуватися з правом керованих знати, як ідуть справи у країні.

За роки керівної роботи, особливо на посту президента, я звик що люди думають: якщо ти велике начальство, то обов’язково знаєш про питання, яке їх цікавить, щось особливе, щось таке, чого ніхто інший не знає, щось дуже страшне (того, що не дуже страшне, не приховують). Аварії на Чорнобильській АЕС це стосується у першу чергу. Про цю аварію та її різноманітні наслідки говорити все ще виключне важко та ризиковано, а найбільше — політику, державному діячу, що посідає високий пост. Занадто багато людей, які чекають того, що їм хочеться почути, а почути переважній більшості хотілося б у даному випадку тільки погане. Відповідальна особа, що не намагається згущати фарби, а тим більше, яка вирішила повідомити щось втішне, одразу ж опиняється під підозрою.

Так ось, одразу скажу: щодо Чорнобильської аварії я поділяю ту думку, що найважливішого, найцікавішого і страшного не буде знати ніхто й ніколи, тому що дізнатись про це неможливо в принципі. Адже найважливіше, найцікавіше і страшне ось що: як люди могли водночас здійснити стільки неймовірних, надзвичайних помилок, таких дивовижних дурниць, які просто не могли спасти на думку людям — теж людям, таким же людям! — які конструювали реактор та проектували станцію?! І це найголовніший науково-технічний урок Чорнобиля, а може й не тільки науково-технічний, а й філософський — філософський, але такий, що має практичне значення: у таких справах треба передбачати неймовірне. Від людини всього можна чекати. Треба припускати, що люди можуть поводитись, як вщент п’яні, будучи при цьому тверезими, як божевільні, будучи при цьому у тямі, як зловмисники-самогубці, нікому не бажаючи при цьому загибелі і не збираючись загинути. Ми звикли, що конструктор автомобіля не може, та й не повинен, передбачати, що хтось вирішить використати цей виріб як парашут, а віднині будемо знати, що є такі вироби, взявшись конструювати які, потрібно мати на увазі і щось подібне.

На початку 2002 року в пресі з’явився звіт Наукового комітету по дії атомної радіації (НКДАР) ООН «Людські наслідки ядерного інциденту у Чорнобилі». Цей звіт назвали сенсаційним, оскільки у ньому стверджувалось, що наслідки аварії, зокрема й віддалені, занадто сильно перебільшені у масовій свідомості, яка зазнала впливу панічно настроєних спеціалістів, літераторів, журналістів та екологів-любителів. Звіт не став для мене новиною. Все, що у ньому узагальнено, я до цього читав у різних документах, чув від різних спеціалістів та політиків. З чимось важко було не погодитись, факти — вперта річ, про щось хотілося сказати: ну, то й що? Наприклад: ну, й що з того, що більшість людей постраждали й страждають не від радіації, а від страхів? Для держави, яка зобов’язана їм допомагати, для людства головне все-таки те, що вони страждають, чи не так? Інша справа, якби своєчасно, одразу ж після вибуху, були запроваджені якісь заходи для запобігання того, що наш академік Амосов назвав «проблемою, роздутою письменниками та політиками». Ті самі газети, які багато років підряд «роздували проблему», після публікацій низки наукових матеріалів, серед них і згаданого звіту ООН, нарахували сім вигадок про Чорнобиль, сім «міфів». Охоплене й відкинуте все «найгірше»: і народження дітей-мутантів, і тисячі смертей від променевої хвороби, і те, що Чорнобильську АЕС треба було закрити аби уникнути нового нещастя...

У зв’язку з цим я повинен відповісти — і людям, і собі — на низку питань, які прямо стосуються мене, моєї діяльності, моєї особистої причетності і відповідальності: чи вважаю я правильним закриття Чорнобильської атомної станції, виділення великих коштів на ліквідацію наслідків аварії, зокрема на допомогу ліквідаторам, зусилля отримати побільше «чорнобильських грошей» від західних країн — загалом, все те, що деякі спеціалісти та політики, а слідом за ними й обивателі, тепер вважають неправильним, зайвим, необов’язковим. Але кому-кому, а політику повинно бути добре відомо, що «неправильне» та «непотрібне» — не завжди одне й те саме. Непотрібне з економічної точки зору може виявитися необхідним з політичної. Технічно, економічно правильне рішення за умов, коли люди не здатні його зрозуміти та прийняти, коли воно може викликати руйнівну протидію, тяжкі зовнішньополітичні наслідки, — таке рішення важко вважати правильним. Це азбука демократичної політики, та, загалом, і не тільки демократичної. Так от, закриття Чорнобильської станції, і майже все, що було зроблене українською владою у цій найважливішій сфері нашої внутрішньої та зовнішньої політики, я вважаю правильним перш за все тому, що наших дій чекали і сприймали їх як правильні у всьому світі, все населення планети, а іти проти такої течії обійшлося б набагато дорожче, не кажучи вже про те, що береженого Бог береже. Щоправда, коли ми зробили все, чого від нас чекали, ми не отримали того, що нам обіцяли, і це прикро, щоб не сказати різкіше. Зрозумілі труднощі, з якими зустрічаються західні уряди у відносинах із своєю громадськістю, чиї настрої мінливі, як травневий вітерець, але так теж не можна, і ми будемо продовжувати говорити це нашим західним співбесідникам.

Не знаю, чи всіх влаштує моя відповідь щодо закриття Чорнобильської АЕС та всієї цієї проблематики. З одного боку, це ухильна відповідь, а з іншого, погодьтесь, — така пряма, що пряміше, по-моєму, нема куди.