Товкотнеча на ринку

Більшість прогнозистів згодні з тим, що в найближчі п’ять років на світовому ринку буде відбуватися щорічне подвоєння числа запусків космічних апаратів малого розміру в рамках державних, комерційних і наукових програм. Росте число держав і великих компаній, що хочуть мати власного супутника, але занадто дорогий супутник їм все-таки не по кишені. «Космотрас» створив нішу для дрібних і середніх клієнтів, у першу чергу, для університетів, а також для країн, що розвиваються.

Рішенням президентів Росії й України від 12 лютого 2001 року статус програми «Дніпро» і в Росії, і в Україні підвищений до статусу державної (у Росії — федеральної) програми в галузі космосу і космічної співпраці між двома країнами. І зараз докладаються зусилля, щоб до програми «Дніпро» на такому ж високому рівні приєднався Казахстан. Адже пускові шахти знаходяться на казахстанській землі, у Байконурі. Одна з них експлуатується, а три чекають своєї черги. Вони завжди використовувалися для відпрацювання радянських ракетних комплексів. І зараз у встановленому порядку вирішується питання про передачу статусу відповідальності за їх експлуатацію від Казахстану до російської сторони.

24 — 28 серпня 2001 року в Києві пройшла міжнародна виставка «Космічні технології — на службу суспільству», і проект «Дніпро» був визнаний на ній найбільш ефективним серед десяти міжнародних космічних програм за участю України. За відомостями Національного космічного агентства України (НКАУ), кожна гривня і кожен карбованець, вкладені в «Космотрас», приносять три. За висновком НКАУ, коопераційні поставки між Україною і Росією в рамках космічної співпраці щороку стабільно зростають на 10 — 15 відсотків. Мабуть, сторони прийняли правильне рішення, відмовившись від створення двох повністю замкнутих циклів виробництва ракетно-космічної техніки. Світ тепер працює за іншими правилами. Національне космічне агентство України вважає перспективною співпрацю з російською компанією «Рособоронекспорт» у здійсненні спільних інвестиційних проектів. Україна планує брати участь у російському проекті по створенню глобальної навігаційної системи ГЛОНАСС. До речі, це проект виняткової технічної і технологічної складності — «безперспективні» країни за такі проекти просто ніколи не візьмуться.

Ще один український проект за участю російських колег — нова трьохступенева ракета-носій «Циклон-4», призначена для біляекваторіальних запусків, конкретно — з космодрому Алкантар у Бразилії, у штаті Маран’ян, розташованого поблизу екватора, на 2° південної широти.[105]За допомогою космічної техніки виконуються (а точніше, продовжують виконуватися) російсько-українські наукові дослідження.[106]

Усі ці спільні починання зовсім не виключають нормальної (як кажуть, «здорової») конкуренції між Росією й Україною. У лютому 2001 року уряд Єгипту оголосив міжнародний тендер на проектування, виготовлення і запуск першого єгипетського супутника дистанційного зондування Землі. У тендері взяли участь Велика Британія, Росія, Україна, Італія і Південна Корея. Суперники, що і казати, сильні, але тендер виграло ДКБ «Південне».[107] Умови тендера передбачають також створення і розгортання в Єгипті наземної станції управління супутником у польоті і модернізацію станції прийому даних дистанційного зондування. Це все до питання про рівень українських високих технологій і їх конкурентоздатність на світовому ринку.

До числа партнерів ДКБ «Південне» по даному проекту ввійдуть: «Південмаш», НДІ радіотехнічних вимірів (Харків), науково-виробничі підприємства «Хартрон-Консат» і «Хартрон-Юком» (Запоріжжя), Державне науково-виробниче підприємство КОНЕКС (Львів). Наші фахівці, до речі, проведуть навчання єгипетського персоналу.

Запуски на геостаціонарну орбіту під силу і українському «Зеніту», і російському «Протону». Одне й те ж саме замовлення може дістатися або нам, або росіянам. Навіть дві аварії «Протона» у 1999 році не підірвали його репутації. Є суперник і в південмашівского «Дніпра» — це ракета «Рокіт», створена на основі першого і другого ступеней армійської РС-18 (згідно західної класифікації SS-19, «Стилет») у російському Державному космічному науково-виробничому центрі імені Хрунічева.[108] за участю «Даймлер Крайслер Аероспейс». Спроможність нести корисне навантаження в «Рокоту» помітно менша: «Рокіт» може доставити на орбіту 1,9 тонни, а «Дніпро» з додатковим ступенем до 4,5 тонн. Але ця різниця не завжди допомагає їм «розійтися» на ринку: низькоорбітальні супутники звичайно важать мало. Зате при запусках «в’язками» перевага в «Дніпра».

Російська Ракетно-космічна корпорація «Енергія» збирається створити новий носій «Аврора» для запусків з австралійського острова Різдва, щоб, на думку експертів, прямо суперничати і з французькою програмою «Аріан», і з «Морським стартом», в якому бере участь Україна. Отут, щоправда, є одна загадка: у «Морському старті» бере участь і сама ж РКК «Енергія». Але це справа ще не завтрашнього дня, життя покаже, що і як. Національні космічні агентства України і Росії виробили добрі, партнерські відносини.

Ринок штука непроста, це нікому доводити не треба, але коли я чую розмови, що надлишок ракет у світі занадто великий, що вийти на ринок космічних запусків уже практично неможливо, позаяк на ньому і так занадто тісно (і так далі), я нагадую собі, що за всіх часів було практично неможливо вийти на будь-який ринок. Однак за всіх часів нові і нові учасники все ж виходили на ринок і знаходили собі на ньому місце. Наші люди пропонують відмінне поєднання ціни, надійності і якості, а це непогана перепустка на ринок. Надійність нашої ракетно-космічної техніки особливої реклами не потребує, вона підтверджена більш ніж двома тисячами ракетних пусків.

У ринка космічних пускових послуг багато сегментів. Для якоїсь мети потрібні низькоорбітальні супутники, для іншої — високоорбітальні, у якихось випадках підходять ракети-носії важкого класу, у якихось — легкого. Різних клієнтів цікавлять різні орбіти. Орбіти бувають кругові й еліптичні, геліосинхронні і геостаціонарні, у орбіт різні кути нахилу до площини екліптики. Звідси зрозуміло, що універсальних ракет і універсальних космодромів на всі випадки життя не існує, і це також полегшує проникнення на ринок.

Саме тому дніпропетровські конструктори зайнялися розробкою нового ракетно-космічного комплексу «Маяк». Завдання просте: використовувати вигідне географічне положення і високий технічний рівень космодрому СТБ у Південно-Африканській республіці. При створенні нової трьохступеневої ракети мається на увазі застосувати вузли і технології української ракети «Зеніт» і французької «Аріан», що дозволить істотно скоротити витрати і забезпечити високі конкурентні можливості комплексу.

Наша ракета «Циклон» послужить базовою моделлю для створення, разом з італійською фірмою «Фіат-Авіо», нової ракети, здатної виводити на орбіту висотою 500 км до п’яти з половиною тонн вантажу. Взагалі не можна не відзначити, що італійці демонструють чудову ринкову і технічну гнучкість у співпраці з нами. Італійці виступають координаторами робіт по створенню сім’ї європейських ракет-носіїв «Вега» легкого класу на основі «Циклону», а ДКБ «Південне» розробляє для них рідинний ракетний двигун 4-го ступеня і здійснює комплексне проектування ракети-носія і її систем.

Я маю велику надію, що удача буде супроводжувати ще один важливий космічний проект, який одержав назву «Попередження». Учасники проекту, крім України, за абеткою: Велика Британія, Німеччина, Данія, Росія, Франція, Швеція — на загал, 14 країн.[109] Мета проекту — виявлення і відстеження короткострокових провісників землетрусів. Справа в тім, що землетрус, наближаючись, заздалегідь начебто сповіщає про себе, і це повідомлення може бути «прочитане» під час моніторингу стану іоносфери і магнітосфери Землі.[110]

Якщо порівнювати відповідні сектори економіки України і Росії, можна прийти до висновку: російська космічна галузь за обсягом перевищує українську так само, як сама Росія перевищує Україну за населенням. Грубо кажучи, в три рази. За рівнем же розвитку ці галузі дуже близькі між собою. Я б навіть ризикнув порівняти їх з двома частинами голограми, розрізаної ножицями. Відомо, що і після цього кожна частина голограми продовжує зберігати інформацію про іншу. Знаючи стан справ на українських підприємствах, в конструкторських бюро й інститутах, що працюють на ракетно-космічну галузь, сьогодні ще можна екстраполювати ці знання на російську сторону, робити прогнози і висновки. Я вже не кажу про рівень живих зв’язків і співробітництва, про технології і технічні знання, що являють собою спільну власність, про значну взаємозалежність, яка буде зберігатися досить довго.

Але час біжить швидко, і такий стан справ неминуче почне мінятися. У російської космічної галузі є одна явна перевага. Справа в тім, що сама Росія не роззброїлася так, як це зробила Україна. Росія зберегла ядерну і ракетну зброю, вона розвиває (не може не розвивати) пов’язані з цим наукові напрямки в системі своїх закритих військових НДІ. Україні буде важко її наздоганяти.

Наша космічна галузь не може обійтися без серйозної державної підтримки. Не випадково навіть у багатих західних країнах космічна діяльність усіляко підтримується уродами. Нам потрібна максимально збалансована національна космічна програма, нам потрібна гранично мудра і далекоглядна технологічна політика. Правда, судити про те, наскільки далекоглядною була та чи інша політика, можна лише потім, коли пройде певний час. На жаль, неможливо просто відтворити чийсь досвід — скажімо, Японії або Південної Кореї, — яким би ефективним він не був. Але найбільшою помилкою була б відсутність будь-якої технологічної політики.

Одну із складових цієї політики я бачу такою. Не упускаючи ні однієї можливості технічного і технологічного співробітництва з сильними іноземними партнерами, наша аерокосмічна промисловість повинна не послабляти, а навпаки, посилювати свою інтеграцію з російською. У нас немає ніякої потреби спеціально форсувати наше технічне відокремлення, воно відбувається і буде відбуватися просто з тієї причини, що Україна і Росія — окремі держави, розходження між якими наростають цілком природно. Разом з тим, при сьогоднішній бідності України і Росії, космос, авіація і озброєння — ті галузі, де нам разом легше прориватися. Від звичайної кооперації, від виконання замовлень один одного необхідно активніше переходити до великих партнерських проектів. Вони вже є, але їх явно недостатньо. Світовий досвід транснаціональних промислових груп показує, що у них приватний капітал здатен співіснувати з державним, і нам необхідно цей досвід освоювати.

Українським і російським партнерам немає потреби придивлятися і звикати один до одного, довго шукати спільну мову, узгоджувати норми і стандарти, полагоджувати патентні тонкощі. Елементи взаємодоповнення в наших економіках — це об’єктивна реальність. Використовувати цю реальність — значить уникнути величезних втрат при створенні і підтримці паралельних структур. Економія, яка досягається на цьому шляху, стає вирішальним конкурентним фактором. Але перш за все доповнюють один одного наші люди.[111]

Можливо, тему перспективності українських високих технологій варто було б обговорювати не на прикладі космічної галузі. Але я звернувся саме до неї, хоча мені добре відомі приклади інших галузей і напрямків. Я входив до Колегії з питань науково-технічної політики, 8 місяців очолював Українську спілку промисловців і підприємців, постійно цікавився цим питанням і на посаді глави уряду, і на президентській. Справа, однак, утім, що про космічну галузь я знаю більш-менш все. Торкнися я будь-якої іншої теми, мені довелося б залучати експертів, замовляти довідки, але висновок, повірте, був би той же: ми повинні йти шляхом високих технологій. Це єдино перспективний шлях, однак, щоб зробити його реальністю, нам доведеться продемонструвати чудеса хитромудрості і спритності. Ми зобов’язані це зробити, у нас просто немає іншого виходу. Якщо ми допустимо технологічний провал, майбутня Україна нам цього не вибачить.

На закінчення хочу буквально мимохідь торкнутися питання про суперкомп’ютери, оскільки воно має пряме відношення до теми даного розділу. У нас далеко не всі навіть дуже освічені люди знають, що це таке. Суперкомп’ютер і звичайний персональний комп’ютер відрізняються приблизно так, як російські поняття «государь» і «милостивий государь». За допомогою суперкомп’ютерів сьогодні виконуються найскладніші, ще вчора просто недоступні завдання. Якщо зовсім спрощено, суперкомп’ютер здатен перебрати мільйон різних варіантів і наслідків цих варіантів, виявляючи оптимум. Застосовуються суперкомп’ютери при рішенні всіляких завдань науки і техніки — як то розрахунок обтічника ракети, безшумного гвинта підводного човна, оптимізація двигуна автомобіля, розробка енерго- і ресурсозберегаючих технологій і так далі. Тільки суперкомп’ютеру під силу вирішувати завдання з числовими даними до кількох десятків мільйонів. Тільки він може абсолютно точно змоделювати ядерне випробування, позбавляючи від необхідності його проводити.

П’ять-шість років тому без суперкомп’ютерів ще можна було якось обійтися — просто тому, що їх число у світі рівнялося тоді одиницям, але сьогодні відсутність суперкомп’ютерів у країні — це вже діагноз. Це свідчення того, що відставання забезпечене і гарантоване.

Серед перших, хто побачив у комп’ютері найважливіший інструмент дослідження явищ і об’єктів природи і суспільства, був наш земляк, академік Віктор Михайлович Глушков.[112] Ще в 1979 році, вперше в світі, він обгрунтував принцип побудови суперкомп’ютера з множинним потоком команд і даних. Це було в той час, коли повсюдно розроблялися суперкомп’ютери з векторно-конвейєрною обробкою даних. З того часу «в світі створена не одна сотня суперкомп’ютерів, які використовують глушковську архітектуру, розроблену в нашому Інституті кібернетики. Нині між усіма більш-менш розвинутими державами розгорнулася справжня гонка по створенню суперкомп’ютерів — просто тому, що вони допомагають забезпеченню національної безпеки й економічної незалежності, прискорюють науково-технічний прогрес. У Барселоні створений Центр супер- і квантових комп’ютерів, що керує дослідженнями в цій галузі в рамках Європейського Союзу. Деякі країни за останні роки зробили підтримку відповідних розробок своєю державною політикою. Підтримка здійснюється у вигляді державних замовлень, спеціальних програм, бюджетного фінансування, грантів і пільг.

Мені відомо, що в Інституті кібернетики Національної Академії наук України учнями покійного Глушкова здійснені дослідження, що дозволяють створити принципово новий клас комп’ютерів для науково-технічних розрахунків — сім’ю інтелектуальних комп’ютерів. Вони можуть бути конкурентоздатними на світовому комп’ютерному ринку. Однак викроїти кошти на виконання цієї програми поки що не вдається. Звернення вчених до українських бізнесменів з пропозицією фінансувати розробки, які могли б приносити прибуток до 100 мільйонів доларів на рік, ще не знайшло підтримки. Пишу про це в надії розбудити їх патріотичні почуття.

Так чи інакше, але в Україні повинні незабаром з’явитися свої суперкомп’ютери. Тим більше, що в Росії, за повідомленнями преси, суперкомп’ютери вже є.

Не стану приховувати, мені приємно писати цей розділ. Я начебто знову занурююся в таке знайоме середовище інженерів, конструкторів, учених, організаторів виробництва. Коли з цієї світлої життєвої сфери, від проблем високих технологій і вражаючих уяву завдань, вимушено переходиш до писань якихось дрімучих-агресивних-войовничих націоналістів — російських чи наших — треба довго примушувати себе, щоб вчитатися в зміст того, що вони хочуть вам втовкмачити. Це як повернення до печери троглодита.

Продовжу приємне, затримаюся ще ненадовго на темі «Південного» і «Південмашу». Я потрапив до конструкторського бюро «Південне» після університету, за розподілом. Ніяких надій на це в мене не було. З’явився на розподіл і, коли мене викликали, ввійшов до зали, де засідала величезна комісія. Мене запитали: «Куди ви хочете?» А направлення в основному були: Красноярськ, Омськ, Новосибірськ, Свердловськ, ледь не всіх хлопців посилали туди. Я відповідаю: «Поїду, куди направите». Напевно, це їм сподобалося. «А в КБ підете?» Я, природно, відповів, що піду з величезною радістю. Так я опинився в найсучаснішому конструкторському бюро, у відмінному колективі.

Правда, мене там уже знали, я в них робив дипломну роботу. Причому, не можу сказати, що блискуче: як на гріх, у найнапруженіший момент мене звалила моя хронічна ангіна, та так, що я загримів до лікарні, валявся там у напівнепритомному стані. Нарешті, мені вирізали гланди і відправили додому. А захист диплома був уже на носі, боявся, що завалю. Але захистився.

Працював я в КБ «Південне» із захопленням, і через два-три роки став там секретарем комітету комсомолу. Усе б нічого, але раптом мене збираються зробити першим секретарем райкому комсомолу.

Дніпропетровськ поділявся на райони — Жовтневий, Дзержинський, Центральний, Кіровський, Індустріальний і так далі. Мабуть, від мене чекали, що я буду стрибати від щастя. Але це ж повний розрив із спеціальністю, зовсім інше життя, а мені так хотілося бути ракетобудівником. Я виступив і при всіх оголосив, що категорично проти. Не хочу і не піду. Перший секретар райкому партії на це сказав: «Його треба виключити з КПРС за такі заяви». На що я відповів: «А я безпартійний». Але якась неприємність могла на мене чекати: адже я цьому секретарю практично в душу плюнув. Він-бо упевнений, що вище партійної кар’єри нічого нема, а тут його кар’єру знецінюють на очах усіх. Але мене виручив Михайло Кузьмич Янгель. З огляду на те, що районна звітно-виборна конференція була на носі і на ній питання про мене могло у якійсь формі спливти, він запропонував мені: «Льоня, знаєш що, а відправлю я тебе в тривале відрядження до Москви, на фірму Корольова».

Справа в тім, що «Південному» разом з фірмою Корольова була доручена частина радянської програми польоту на Місяць. Я пропрацював у Москві кілька місяців, повернувся, коли конференція давно пройшла і про мене забули. Правда, не зовсім: мене таки змусили вступити до партії, хоча тих з мого оточення, хто до партії рвався, усіляко мордували і притримували. По добрій волі зробити це було важко.

Про Місячну програму і про те, що ми зробили модуль, який міг спускатися, я вже говорив. Мені довелося бути свідком надзвичайно цікавих пов’язаних з програмою перипетій. Увесь час точилася боротьба за те, кому дістанеться та чи інша тема: Челомею, Янгелю чи Уткіну (Володимир Федорович Уткін став, після смерті Янгеля, нашим генеральним конструктором), чи може ще кому-небудь. Часто-густо результат цієї боротьби вирішувала не технічна або організаційна доцільність, а той простий факт, що в Челомея працював син Хрущова. Бували випадки, коли деякі наші розробки (ми тоді не говорили «українські», але фактично це було так) просто вольовим рішенням передавалися до Москви челомеєвській фірмі.

Здорове суперництво, коли воно носить чесний характер, — річ гарна. Чесного суперництва ми в Дніпропетровську не боялися тому, що знали ціну собі і своїй техніці і тому, що в нас працювали винятково сильні конструктори.

Я щасливий, що був молодшим соратником Михайла Кузьмича Янгеля, ракетника Божою милістю. Як конструктор Янгель не мав собі рівних. Ветерани ракетобудування зараз сходяться в тім, що його вироби перевершували те, що робив Корольов, хоча славу Корольова ніхто не ставить під сумнів. Розробки Янгеля були перспективніші, безвідмовніші, дешевші. Він завжди дивився далеко вперед. Як я тепер розумію, момент, коли ми остаточно відпрацювали орбітальний варіант ракети Р-36 (провідним конструктором по цій ракеті був Михайло Іванович Галась), можна назвати однією з головних подій в історії XX століття: саме тоді стало ясно, що переможців у ракетно-ядерній війні не буде, залишається тільки шлях переговорів і роззброєння. Орбітальний варіант ракети перекреслив усі надії американців на успішну протиракетну оборону. Наша ракета показала, що може досягти будь-якої точки планети, причому обчислити, куди направляється орбітальна боєголовка, у ті часи було неможливо.

Янгель ніколи не заспокоювався на досягнутому. Він був автором ідеї мобільного комплексу з міжконтинентальною ракетою, яку можна перевозити і запускати прямо з контейнера. Янгель вирішив розташувати ракету в контейнері, з якого вона вистрелювалася як з рушниці, а її маршові двигуни вмикалися вже в польоті. Навіть найближчі соратники Янгеля спершу не повірили в можливість пострілу двохсоттонною махиною. Але Михайло Кузьмич довів, що це можливо. Так з’явився славнозвісний ракетний комплекс «Сатана».

Янгель визначив і мій шлях як конструктора і ракетобудівника. Михайло Іванович Галась недавно розповів у пресі, що саме Янгель порадив йому взяти мене до себе в помічники. Так воно і було. Я опинився в команді Михайла Івановича, якого називаю своїм учителем. А міг опинитися в іншій команді, на якомусь іншому напрямку.

Янгель одного разу просто врятував мені життя. Році, здається, у 1969-му, під час відпочинку в Євпаторії, я потрапив до лікарні з зараженням крові на грунті гнійного перитоніту. У мене температура — за сорок, на вулиці — за тридцять, і немає абсолютно ніяких необхідних антибіотиків. А потрібні були дуже сильні ліки, інакше кінець. Зараження крові — річ серйозна. Дружина додзвонилася до Михайла Кузьмича, і він з рейсовим літаком передав якісь новітні антибіотики, яких потім вистачило і сусідам по палаті.

Михайло Іванович Галась, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії, був років на вісім-дев’ять старшим за мене і вже очолював групу провідних конструкторів. На кожнім виробі, на кожній ракеті був свій провідний конструктор — той, хто вів тему і відповідав за неї. А Галась був над ними. І Михайло Іванович взяв мене до себе провідним конструктором. Мені було 28 років, коли я почав свою полігонну епопею в сонячному Казахстані технічним керівником ракетних випробувань. Режим роботи в мене був такий: півтора-два місяці, іноді до трьох, на полігоні, якийсь час у Дніпропетровську, і знову — на випробування. Якщо все це скласти, я провів на полігонах багато років.

Життя було своєрідне, йому присвячена пісня: «Степь да спирт — и ни одной девчонки, иногда работа до утра, иногда — ракеты голос звонкий, иногда зуденье комара». Був ще дзвінкий голос гітари. А загалом навіть не степ, а пустеля. Містечко, де жили військові, випробувальні установки і два готелі. У мене вже тоді були люди в підпорядкуванні, була «Волга» з особистим водієм. Кум королю, сват міністру. Номер «люкс» у готелі. Якихось півтори кімнати, але все-таки. У моєму номері холодильник, а в багатьох інших немає. Звичайно, розрада слабка, якщо зіставити це із сорокаградусною спекою, порохнявими бурями, диким холодом узимку і такими вітрами, що валять з ніг. Але почуття, що ти робиш виняткової важливості справу, переважувало все це абсолютно. І був ще приз у вигляді весни. Пустеля покривалася тюльпанами, краєвид був незвичайний.

Певна річ, усі ці роки я був радянською людиною до мозку кісток. Мене могли перевести на роботу, скажімо, на Урал, і я б поїхав, але це не означає, що в мене з’явилося б почуття, начебто я працюю на Росію. Ні, саме на Радянський Союз, яким я, селянський син, безмірно пишався. Природно, і в КБ «Південне», в українському Дніпропетровську я працював на Радянський Союз.

Те, що я був керівником випробувань, означало, що на мені лежала вся відповідальність і за підготовку, і за сам пуск ракети. А з’їжджалися люди з усієї величезної країни. У створенні кожної ракети і космічних апаратів, що запускаються, беруть участь сотні підприємств. Це величезна кооперація. І ти дійсно стаєш керівником великого масштабу. Там я проходив першу школу керування і прийняття рішень. Ну, і, звичайно, спілкування з людьми. Виникало багато аварійних і позаштатних ситуацій, коли потрібно було приймати рішення і брати на себе відповідальність. Від технічного керівника випробувань часом залежала доля величезної розробки, багаторічна праця багатьох тисяч людей. Під час випробувань я повинен був керувати людьми старшими мене за віком і за посадою. Але наші генеральні могли не втрачати спокою: якщо вже щось негаразд, у чомусь немає впевненості, я не дам команди на пуск, не буду даремно ризикувати. Краще ще і ще раз зібрати фахівців, розібратися в усьому разом з військовими і докопатися до суті. Хто не має відношення до нашої професії, той не зрозуміє, що означає угробити ракету.

Звичайно, за зриви термінів «вставляли фітіля», але це пережити можна.

Догани я не рахував. Дали догану, через місяць, якщо не проштрафився, її знімуть. Але питали жорстко. І чим вище на посадовому щаблі, тим жорсткіше. Багато пізніше, коли я став першим заступником генерального, а потім директором заводу, я щомісяця бував на колегії міністерства, і не раз виходив звідти спітнілий. Міністром загального машинобудування в нас був Сергій Олександрович Афанасьєв, така з себе велетенська брила. Він, перш за все, досконально знав справу і ніколи не допускав розхристаності і панібратства. Тверда людина, але, як то кажуть, у ділах. Тому ніяких образ не виникало. Він недавно помер, 15 травня 2001 року. Я згадую його з величезною повагою. У такій справі, як наша, не можна діяти м’якенько: добре, мовляв, не вийшло сьогодні — вийде завтра.

Усі, хто пройшов школу Янгеля, не загубилися в житті. Він умів довіряти відповідальну роботу молодим. Я іноді згадую, кого він висунув — люди просто один до одного. Це Конюхов, нинішній генеральний конструктор КБ «Південне», Мащенко — його перший заступник, Агарков — головний конструктор ракет космічного призначення, заступник генерального, Команов — заступник генерального по програмі «Морський старт», лауреат Ленінської премії і Державної премії України, Герой України, Вус — головний конструктор, Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської і Державної премій СРСР...

Мені довелося бути провідним конструктором при Янгелі, і ця робота — один із кращих моїх спогадів. Виріб був найскладніший, космічний носій «Циклон-2», одна з головних ланок системи протисупутникової оборони країни. Ця ракета виводила на орбіту, по-перше, супутники-розвідники, що вели морську розвідку, стежили за підводними човнами, по-друге, супутники-мішені і, по-третє, винищувачі супутників. Треба було гарантовано виводити їх у будь-яку точку простору, щоб знищити супутник противника, де б він не знаходився.

Я пишаюся всіма проектами «южан», незалежно від того, брав я в них участь чи ні, пишаюся «Морським стартом», з ніжністю згадую прообраз ракети «Зеніт», «виріб 11К77». Ніякі голлівудські фільми з усіма їх комп’ютерними і «технотронними» наворотами не зрівняються, на мій смак, з відеозйомкою підготовки «Зеніту» до старту. Нагадую, це безлюдний запуск, усе автоматизовано! Ракета піднімається, відходять захисні плити, по всіх чотирьох площинах висуваються комунікації. Усі посадочні точки збігаються, усі розйоми, а їх величезне число, ідеально стикуються між собою. Оце видовище! Готовий дивитися хоч щодня.

От на цій сцені, що дає надію на перемогу високих технологій, я і закінчу розділ про ракети радянські, українські, російські, спільні. Насправді, ця сцена — не що інше як «спогад про майбутнє». Я упевнений, про дуже близьке майбутнє.