Не для найму

Я не зустрів тоді таких людей, не захопився проблемами, що так їх бентежили. Не так давно мені стало відомо, що вже у 1958 році тільки 21% міських школярів України вчились в українських школах, а у Харкові, Одесі та Донецьку українських шкіл взагалі налічувались одиниці — така статистика не була загальним надбанням в момент своєї актуальності. Щоб якось виправдатись, можу сказати, що інженери — то взагалі особливий різновид роду людського. Мені важко пояснити гуманітарію, наскільки сильно можуть поглинути технічні завдання, відсуваючи все інше далеко на задній план.

Роботи «націоналістів» та «дисидентів» я прочитав набагато пізніше. До речі, недарма більшість із них належали до першого покоління міської інтелігенції — тобто, були вихідцями з села, тими самими уїдливими самородками. Сьогодні, коли до їхніх праць підрадянських років можна уже ставитись цілком неупереджено, я бачу у багатьох з них одну спільну рису: дуже майстерне використання розриву між теоретичними побудовами комуністичного вчення та радянською практикою. Вони весь час тицяли пальцем у «непрацюючі» статті Конституції СРСР та програмних документів КПРС, мабуть трохи дратуючи менш рішучих однодумців своєю уявною наївністю. Але це був тоді їхній єдиний щит: мовляв, ми палко віримо у комунізм і турбуємось лише про одне — аби його будівельники не відступили від своїх власних чудових креслень. І чи не вражаюча нагорода? У вирішальний момент зпрацювала найбезнадійніша, як здавалось, з усіх статей радянської конституції: про право союзних республік на вихід з Союзу РСР!

Пригадую 1977 рік: спочатку всенародне обговорення проекту нової Конституції СРСР, потім, як по нотах зігране обговорення у Верховній Раді СРСР (мені минуло 39 років і від колишньої студентської наївності уже мало чого залишилося). Хтось із депутатів поставив запитання — зрозуміло, заздалегідь узгоджене, — а чи не виключити нам з конституції право республік на вихід із СРСР як застаріле, успадковане з конституції 1936 року? Мовляв, та конституція була прийнята за умов, коли ще не склалась нова історична спільнота людей — «радянський народ», тож про яке відокремлення може йти мова сьогодні? І тоді піднімається Брежнєв і говорить з найповажнішим виглядом, що виключати цю статтю було б передчасно. Не впевнений, що пролунали оплески, але, природно, ухвалили не виключати.

Я ламаю собі голову: як ставитися до того обговорення? Як до лицемірства у чистому вигляді? Ну, що заважало керівництву СРСР просто «забути», пропустити цю статтю, переписуючи конституцію? Адже ніхто й не пискнув би. Але ще через 14 років це могло б мати рокові наслідки. Завважте, СРСР розділився точно по числу і по кордонах союзних республік. До 1956 року у його складі була ще шістнадцята союзна республіка, Карело-Фінська (на згадку про неї лишилась шістнадцята позолочена дівчина фонтану «Дружба» на ВДНГ у Москві). Не розжалував би її Хрущов тоді в автономні, вона, як і всі інші, напевне б відокремилась у 1991-му, і мабуть так само мирно. Але відокремлення автономних республік та автономних областей не було передбачене радянською конституцією — і жодна з них не відокремилась! Всі спроби це зробити спричинили криваві війни — у Чечні, Карабаху, Абхазії, Південній Осетії, Гірському Бадахшані, у Придністров’ї (мало хто зараз згадує, що самовиголошена Придністровська республіка до 1940 року була Молдавською АРСР у складі Української РСР).[18] Тобто радянська конституція 1977 року виявилась щодо цього абсолютно працюючою!

Мало того. Непорушними лишаються також всі міжреспубліканські кордони радянських часів — принаймні, до їхньої делімітації та демаркації у майбутньому (делімітацію проводять на найбільш детальних картах, демаркацію — безпосередньо на місці). Перекроювали, як правило, по дрібницях, але не завжди — пригадую, як раптом змінились на карті СРСР обриси Узбекистану (в іншій частині книги я порушу тему великого переділу кордонів між УРСР та РРФСР у двадцяті роки).

...Ну, а що ж сталося з партією, яка робила все це, з її головною комуністичною ідеєю? Чи то учасники комуністичного проекту не доросли до власного задуму, чи то задуми були нездійсненні. Мабуть-таки і те, й друге: не доросли, оскільки задум передбачав, що всі повинні стати святими. Установку на безкорисливу свідомість підстраховували адміністративними заходами. Це приводило до найбезглуздіших колізій. Недавно книга нині покійного Бориса Івановича Губанова «Триумф и трагедия “Энергии”» нагадала мені про один епізод 35-річної давнини, про який я уже встиг забути. Борис Іванович був першим заступником Генерального конструктора КБ «Південне». Після його переїзду до Москви я був призначений на його місце. «Вспоминается, — пише він, — в конце 1960-х годов [здається, це було в 1967-му — Л. К.] в КБ “Южное” решили организовать какой-то отдых для работающих на износ ракетчиков. На строительство коттеджей денег было у всех маловато. Ну, решили, как это было уже популярно, образовать садовое общество с участками каждому по шесть соток. Начали делать “фазенды” — домики, на которые еле-еле хватало денег. Но некоторым хотелось сделать домик такой, чтобы он как-то был похож на эту чертову “виллу”. Кто-то превысил высоту сооружений. Нет, не в духе теперешних двух-, трехэтажных крепостей, а просто построил дом с мансардой — жилая комната под скатом крыши. Потребовали от академиков, докторов наук и просто ракетчиков привести их в соответствие с требованиями, установленными на местах. Рушили “вторые” этажи, так как не подвергалось сомнению, что чердаки могут быть использованы для сдачи внаем...»

Для найму, який жах. У радянської людини не може бути корисливих мотивів. У СРСР сексу немає! Принижували тих, кого повинні були б на руках носити. Були люди, які так і не змогли забути цієї образи. Та ще була б вона єдиною! І на початку 90-х при першій можливості виїхали на Захід. Образив Радянський Союз, а їхали з України.

Мені навіть прикро, що згадки про радянське минуле у багатьох зараз зводяться чи то до страшного, чи то до безглуздого. Не дуже втішає й коли головне, що було «хорошого» — то згадка про ковбасу за два двадцять, бо ж насправді нічого хорошого у ній не було. А нові покоління можуть дійти вже зовсім зневажливого висновку: мовляв, небагато ж коштував цей лад та його ідеологія, якщо вони розпалися немов карточний будиночок не внаслідок ядерної війни, або великої чуми, нового заледеніння чи всесвітнього потопу, а на зовсім рівному місці. Чи здатні будуть люди завтрашнього дня зрозуміти, що СРСР і комуністична ідеологія розпались не на «рівному місці», що це була справді шекспірівська трагедія краху однієї із найвеличніших ілюзій в історії людства?

І ще одне, нині майже зовсім забуте правило: доти, доки достатня кількість людей віддані ідеї і готові її відстоювати (а таким чином, вони вірять у власну правоту), ідея непохитна. Але вони вірять у неї до того часу, поки є відчуття, що ідея може бути втілена у життя. Ну, і ще якийсь час за інерцією. Коли ж з усією очевидністю виявляється, що ідею втілити неможливо, люди відвертаються від неї. Можна почути, що комунізм обвалився через те, що потерпів поразку у холодній війні, не витримав гонки озброєння. От уже чого не було, того не було. До «холодної війни» за 40 років звикли, а на спустошувальну та неефективну програму СОІ була заготовлена недорога радянська асиметрична відповідь. Комунізм обвалився перш за все тому, що на рівні масової свідомості втратив віру в себе. Він не міг її не втратити, тому що давно страждав роздвоєнням думки. Наприклад, коли людина на зборах говорить одне, і тут-таки, у курилці — тим самим людям! — розповідає анекдот абсолютно протилежний за змістом («Товаришу Петренко, чому вас не було на останніх партзборах?» — «Якби я знав, що вони останні, обов’язково прийшов би»). Але роздвоєння думки — це розщеплена свідомість, шизофренія. Поклавши руку на серце, доводиться визнати, що приблизно до 1985 року ми мали закінчено шизофренічну державу. Уже всі все розуміли, але вдавали, та й поводились так, ніби не розуміють. А головне, не робили політичних висновків.

Шизофренію намагалися лікувати електрошоком. Прорив гласності став для радянських людей чимось подібним. Горбачов, що відважився на відміну цензури, заслужив нашу вічну вдячність, хоча, схоже, «не відав, що творив». Дуже швидко з’ясувалось, що комуністична пропагандистська машина не вміє працювати у дискусійному режимі, стала очевидною її кволість та нетренованість. У її зубастих демократичних суперників були непереможні докази, їй же не було чого протиставити цим доказам, вона лише зречено та незграбно відмахувалась. І масове роздвоєння думки швидко перестало бути масовим! На цей процес наклався бунт здібностей та потреб — нереалізованих здібностей та потреб, які (у той момент) неможливо було реалізувати, нового покоління еліт у союзних республіках. Людям стало несила жити на дитячих шлейках незграбного керівництва Москви, ходити по струнці застарілої теології. Цей бунт уже не був небезпечним для життя, як у часи їхніх батьків. Надії на те, що в СРСР може бути створений споживчий достаток, давно зникли. Достаток, як це всі раптом зрозуміли, знаходиться зовсім у іншому місці. З’явилась навіть цілком достовірна інформація, у якому саме. Початок захоплення відеофільмами в середині 80-х років зробив додатковий пролом у залізній завісі. Молодь по всьому СРСР раптом захопилася рок-музикою і від її децибелів стала абсолютно глухою до комсомольських «зірниць» та «задумок».

До середини 80-х почали прозрівати навіть такі відірвані від повсякденного життя люди, як ракетники. Часу для читання катастрофічно не вистачало, викроював будь-як. Зокрема, мені хотілося зрозуміти, чи могло щось подібне до перебудови статися раніше. Скільки було б збережено сил та життів! Хіба не був НЕП першою спробою такої перебудови? Але доводилось визнавати: не був та й не міг бути. Адже перебудова — це, окрім всього, також курс на історичне замирення. У двадцяті та тридцяті роки таке було неможливим. В ті часи влада на всіх рівнях була у руках людей, заплямованих кров’ю громадянської війни. Їх розпалена класова свідомість проявлялась у формах, які здаються сьогодні неправдоподібними і навіть комічними. Знайомий інженер-сибіряк розповідав, що його батьки жили до війни на вулиці «Прокляття вбивцям Сакко та Ванцетті». Якщо навіть у наші дні треба старанно розводити колони комуністів та «Руху», щоб не дійшло до рукопашної (не кажу вже про повну неможливість примирити ветеранів Червоної Армії з ветеранами УПА), що вже говорити про ті роки!

Перш ніж керівництво СРСР могло хоча б подумати про щось подібне, повинні були піти з життя, або принаймні з будь-якої участі у політиці люди, особисто відповідальні за колективізацію та ГУЛАГ, депортації та голодомори, за Биковню та Куропати, Бутово та Левашево,[19] за Новочеркаськ та Будапешт. Уже не згадаю, чи то наприкінці хрущовських часів, чи то у часи брежнєвські, КПРС оголосила: у зв’язку із загасанням класової боротьби і повного перемогою соціалізму диктатура пролетаріату перестала бути необхідною. Був також проголошений перехід до безкласового суспільства, а СРСР оголошений загальнонародною державою.

Я з тої пори все збирався, але так і не зібрався, з’ясувати, чи передбачений у радянській конституції спеціальний орган для здійснення диктатури пролетаріату. Зараз-то мені зрозуміло, що не було ніякої диктатури, та й неможлива вона у принципі. Була диктатура партії, яка переконувала, що побудована на принципах «демократичного централізму». Але й вона не стала б диктаторським органом, якби це ствердження відповідало дійсності. Централізму було без обмежень, але зовсім не демократичного.

Проголошення загальнонародної держави підштовхувало до цікавих висновків. Теоретично, доки йшла боротьба класів, все національне повинне було хоч-не-хоч помовчувати, тому що, згідно з марксизмом-ленінізмом, класове куди вище й важливіше національного. Але ось класове зникло, і про це було урочисто оголошено. У зв’язку із зміною ситуації надійшла пора сплачувати раніше видані кредити. Припустимо, що боротьба класів насправді заважала здійсненню «ленінської національної політики» у всьому її розкоші, але ось ця перешкода зникла, то й що? Чи не слід було нарешті почати проведення цієї чудової політики у життя? Іван Дзюба та інші дисиденти першої хвилі не вимагали нічого більшого, вони не вели мови про незалежність. Втім, замість цього на ідеологічному Олімпі СРСР народилася ідея «злиття націй». Її творці, схоже, щиро не розуміли, що ця ідея була б приречена на невдачу навіть у 1937 році, в атмосфері тотального страху. Кожна нація володіє непорушною серцевиною і далі відомої межі не міг би проникнути навіть колишній нарком у справах національностей товариш Сталін. Що вже тут говорити про його зажирілих спадкоємців! Та й страх за десятиріччя після 37-го року практично вивітрився. Влада втратила відчуття своєї правоти і люди не могли не відчувати цього. Втрата відчуття правоти на підсвідомому рівні дорівнює капітуляції.

За останні 10 — 12 років, надолужуючи роки відлученості від друкарського верстата, колишні радянські (тобто антирадянські) дисиденти випустили безліч дуже цікавих праць. Досить часто у цих працях зустрічається думка, що радянський комунізм був виключно російським явищем, цілком органічним для Росії, але глибоко чужим всім іншим народам Російської імперії. І він цим народам був ніби-то нав’язаний воєнною силою Москви у ході Громадянської війни 1918 — 1920 років. Мої роздуми про комуністичний експеримент та комуністів — це водночас спроба відповісти самому собі: наскільки комуністичний лад був чужий українському народу? Так, нечасто хтось говорить, що комуністичний лад був чужим, чи то нав’язаним, російському народу; переконують, що це, мовляв, — російський винахід. Така втішна для українців гіпотеза теж має право на існування, але більш правдоподібна інша: що радянська версія комунізму — плід спільної творчості представників багатьох народів.

Не відчуваючи за собою права конкурувати з професійними істориками, я не стану починати обговорення цієї теми, а лише поділюся деякими спостереженнями та фактами. Вони накопичились у мене, коли читав книги та статті з історії України. Читати активно я почав їх з березня 1990-го, коли став народним депутатом першого українського парламенту, здатного щось вирішувати (через рік цьому парламенту належало проголосити незалежність України!). Про попередню радянську систему «виборів» та Верховних Рад якийсь дотепник сказав: імітація демократії — це найвищий комплімент, який тиранія робить свободі. Цей жарт тоді не був мені відомий, але я відчував, що часи імітації закінчуються, а тому сказав сам собі: без ясної картини минулого своєї батьківщини ти не маєш права брати участь у визначенні її майбутнього. Певна річ, історія дуже цікавила мене і раніше. Більше того: у юності я збирався стати вчителем літератури та історії, і прочитав безліч книжок про минуле СРСР в цілому та України зокрема. З тих часів навіть при страшенній нестачі часу я не перестаю звертатися до історії.

Отже, абсолютно конкретне запитання: чи був захват влади більшовиками 25 жовтня (7 листопада) 1917 року суто російською справою чи це не так? Зрозуміло, рішення скинути Тимчасовий уряд приймалось більшовицьким ЦК, але це було таке собі теоретичне рішення. Операцію ж по захвату влади у Петрограді організував та здійснив Воєнно-революційний комітет (ВРК), головою якого був Микола Ілліч Подвойський, українець, син священика. Він не випадково опинився на такій посаді: з березня 1917 року очолював Військову організацію ЦК РСДРП, формував загони Червоної Гвардії. За 12 годин до перевороту ВРК розіслав у вірні більшовикам частини «Предписание №1» про повну готовність. Підписів під документом було два — Подвойського та Антонова-Овсієнко. Подвойський особисто брав участь у штурмі Зимового, а потім був одним з організаторів оборони Петрограда. 23 листопада він став наркомом з воєнних справ. Уродженець Чернігова Володимир Олександрович Овсєєнко відомий як Антонов-Овсєєнко. Велика Радянська енциклопедія (перша) називає його «одним из главных участников Октябрьского переворота», пише: «в момент восстания Антонов-Овсеенко, как член воєнного Ревкома, вместе с Подвойским руководил боевыми операциями в Петрограде, под его командованием взят Зимний дворец». До речі у ВРК входили й інші українці — Петро Васильович Дашкевич, Андрій Дмитрович Садовський, П. Н. Мостовенко, а штаб ВРК взагалі складався з одних лише українців.[20]

Я перелічив лише постаті першого-другого рядів, що впадають у очі. За ними стоять багато інших, менш помітних, але дуже діяльних українців — учасників тих подій. Проте, головною рушівною силою перевороту були, звичайно, тисячі та тисячі матросів Центробалту, переважно українців — адже флот до революції традиційно набирали у «малоросійських» губерніях.

Можливо, історики-фахівці зможуть довести протилежне, але поки що я не можу піти від висновку: багато українців («корпоративно» — в образі революційних матросів — і персонально) були прямо причетні до більшовицького перевороту, повалення Тимчасового уряду та розгону Установчих зборів — тобто до задушення російської демократії.

Українці, яких я назвав (разом з тисячами неназваних) згодом руку приклали також до задушення демократії в Україні. Зрозуміло, вони діяли вкупі та залюбки з неукраїнцями — не дарма ж більшовики сповідували гасло, що у пролетаря немає батьківщини. Зваблені марксистською утопією та ідеєю світової революції, вони скрізь знищували «буржуазну» демократію — російську, грузинську, білоруську, українську. Знищили б і фінську, і польську, і латвійську, але не вистачило сил. У демократії вони бачили нове видання старих порядків — адже і до революції була Дума, була боротьба партій. Вони ніколи не говорили «демократія», тільки «буржуазна демократія».

Коли я вперше прочитав, що більшовицькі загони вів на Київ Юрій Коцюбинський, син нашого класика, автора «Тіней забутих предків» і українця аж до самих кісток, я спершу очам своїм не повірив. Що зробиш, люди Утопії дивились на все національне як на реакційний пережиток.[21]

Історичні факти не дозволяють мені дійти висновку, що мій народ був переможений, здався і підставив шию під «більшовицьке московське ярмо». У тому-то й справа, що більшість українського народу (я зараз не веду мову про населення Західно-української народної республіки), точно так, як і більшість російського народу, дало себе захопити красивою казкою про «землю — селянам», про «фабрики — робітникам» і про те, що «володарем світу буде праця». Спокусившись, вони взяли участь, спочатку цілком добровільно, у комуністичному експерименті.

Саме в успіху більшовицької пропаганди серед українського селянства бачить один з важливих факторів поразки національної революції 1917 — 1920 років канадсько-український історик Орест Субтельний.

До честі вождів української національної революції та української соціал-демократії Симона Петлюри та Володимира Вінниченка, вони при всьому своєму лівацтві і навіть радикалізмі (в період Директорії), виявились стійкими до комуністичної інфекції. Мало сприйнятливою до неї виявилась також їхня партія УСДРП. Ця інфекція уразила в українських губерніях зовсім інших соціалістів — есерів. 15 травня 1918 року їхня партія УПСР остаточно розкололась і її ліва фракція, «боротьбісти», прийняла комунізм як ідею та програму. Хоча й не як конкретну політику. У своєму листі Леніну «боротьбісти» описували цю політику в Україні так: «Советские войска дошли до самого Києва, заняли всю Левобережную Украину [в січні-лютому 1919 року], их поддерживало местное население. Сами советские войска были украинскими. Пролетариат, а главное — крестьянство твердо стояли за Советскую власть. Были уезды, где советские войска проходили без единого выстрела. Воля трудящихся Украины выявилась вполне... Дальше началось “советское” строительство... Злым умыслом невозможно обьяснить то, что творилось, но творилось так, как будто Советской властью на Украине руководили опытные черносотенцы... Советская власть на Украине пала [в серпні 1919 року]... Но жива Советская власть на Украине. Она и будет там, если Российская коммунистическая партия проявит действительный интернационализм и не будет проводить политику насаждения “красного” империализма (русского национализма) на Украине».

Тобто уже тоді можна було багато про що здогадатися, багато про що, якщо не про все. Але надто великим був у народі запас віри у більшовицьких благодійників. Селян хвилювало питання про землю, а не про мову. Вони не вникали у резони дій (та бездіяльності) українських національних урядів. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні цілий рік, але землі не дала, Скоропадський посилав каральні експедиції проти селянських самозахоплювань. Директорія теж лише «виробляла» земельну реформу, а з точки зору простої людини просто-таки гаяла час. І тільки більшовики добре чи погано, а роздали більше п’яти мільйонів десятин землі, і цим, при всіх можливих обмовках, вирішили наперед загибель УНР і свою кінцеву перемогу.

Я не ідеалізую жоден народ. Чимала частина простих людей із захопленням поставилась до більшовицького заклику «грабь награбленное» («грабуй награбоване»), багато хто брав участь у спустошенні спиртових та цукрових заводів, поміщицьких садиб та заможних хуторів. Їхнє буйство абсолютно знецінило людське життя. Я не можу читати, не здригаючись, як на хуторі Любочка на Полтавщині у грудні 1918 року була по-звірячому вбита наша чудова письменниця Олександра Яківна Єфименко разом з дочкою, талановитою поетесою Тетяною Єфименко. Страшно подумати, скільки тисяч подібних вбивств бачили і Україна, і Росія в ті роки. Чинилося те, що віруючі люди називають відпаданням від Бога та його заповідей. Але й цьому теж сприяли більшовики, їхній атеїзм та активне богоборчество!

Не у виправдання, а щоб пояснити. Мільйони людей прожили б життя «у страсі Божому», як говорили раніше, якби не Світова війна. Вона відірвала їх від родини, кинула в окопи, привчила до видовища смерті, привчила, що копійки не варте чуже життя — та й своє теж. Ці отруєні ядом насильства люди повернулись додому не з порожніми руками. Майже кожен повернувся зі зброєю. Революційна енергія мас, про яку так любили говорити більшовики, втілилася у людині з гвинтівкою, яка визнає лише прості рішення. Доктринальний вірус революційного марксизму знайшов собі ідеальне живильне середовище. Так званий «марксизм-ленінізм» (вірніше було б вести мову тільки про «ленінізм») набув виразних ознак загальної та затяжної епідемії.

При тому я твердо знаю одне: якби наш народ, нехай недосконалий та грішний, хоча б запідозрив, що його прагнуть підкорити чужій та сторонній волі, він ніколи б не допустив такого. Але у тому-то й справа, що більша частина українського народу увійшла до пастки з вірою у близьке світле майбутнє, з надією на правду та справедливість. Та й самі його творці не підозрювали, що ладнають пастку. Більшість з них померли не своєю смертю.