Східнослов’янський Вавілон

Я міг народитися і в РРФСР. Я дізнався про це, уже ставши президентом, коли зацікавився державним розмежуванням України і Росії в 20-і роки і запросив відповідні документи. От як це могло відбутися. В перші роки радянської влади помітно перекроювались межі старих імперських губерній, які часто не збігалися з етнічними. Спершу укрупнили Білоруську РСР, що, до моменту свого входження до складу СРСР була занадто малою в порівнянні з територією білоруського народу. Це була кричуща невідповідність — наприклад, Вітебська, Могілевська і Гомельська губернії після революції опинилися в складі РРФСР. У березні 1924-го і в грудні 1926-го до шести первісних повітів Білорусії було приєднано ще 26. У принципі, цей перекрій суперечив ще живому в ті роки гаслу про світову пролетарську революцію, яка скасує всі кордони, але, на відміну від світової революції, був правильним за суттю. Вірніше, міг бути, якби проводився справді послідовно, що траплялося не завжди.

Одночасно з білоруським врегулюванням почалися позови стосовно україно-російських кордонів. Саме позови, тому що тут справа відразу пішла дуже туго. Українська сторона ще на початку 1923 року поставила перед ВЦВК тільки що створеного СРСР питання про передачу УРСР ряду волостей і навіть повітів Брянської, Курської і Воронезької губерній РРФСР у зв’язку з явною перевагою в їхньому населенні українців. Неофіційна реакція російської сторони була в дусі героя фільму «Іван Васильович змінює професію» домушника Милославського, який раптом відчув себе державним діячем: «Волостей не напасешься». Однак, Президія ВЦВК створила спеціальну комісію на чолі з головою ЦВК Білорусії Черв’яковим, і переговори почалися.

Але відразу пішли російські контрпропозиції. Серед них була і така: передати з УРСР до складу Курської губернії РРФСР Новгород-Сіверський (наш!) повіт, частину Глухівського і дві волості Кролевецького повітів Чернігівської губернії. Цього не трапилося, мабуть, тому, що куди більше Росія мріяла одержати назад передані Україні в 1920 році із складу Області Війська Донського Таганрог і Донецький округ з містом Шахти. Вона їх зрештою і одержала, передавши Україні Путивль з повітом і досить багато волостей уздовж більшої частини кордону. Зовсім поруч з нами відійшла до України від Новозибковського повіту Брянської губернії Семенівська волость. Семенівка тепер місто і навіть райцентр. Але все легко могло відбутися зовсім інакше.

Природно, сьогодні виникають питання: чому в когось могла з’явитися думка, начебто Новгород-Сіверський відноситься швидше до Росії, ніж до України? І чому Путивль до 1925 року був у складі РРФСР? Це ж класичні міста не просто Київської Русі (зрештою, і Новгород Великий, і Москва — це теж міста Київської Русі), але ще і чернігівсько-сіверських князівств, «Слова о полку Ігоревім». Адже героєм «Слова» був новгород-сіверський князь Ігор Святославович, а в Путивлі знаходився замок, де «на заборолах» стояла і плакала Ярославна, очікуючи Ігоря з походу «у поле незнане, половецьке».

Може, справа в тім, що ці землі ввійшли до складу Росії задовго до Переяславської ради. Це відбулося, коли «государ усея Русі» Іван III відвоював у Литви ряд чернігівських і сіверських міст (Козельск у 1494 році, Путивль. Брянськ і Рильськ у 1500 році, Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, Трубчевськ, Мценськ, Стародуб і Карачев — у 1501 — 1503 роках) з їхніми повітами. Якщо подивитися на мапу, це дуже велика територія — стародавня Сіверщина тяглася до Брянська. До початку XX століття, тобто за 400 років, ці землі зазнали великих змін. Їхній тил і одночасно ядро, Чернігів, цілком зберіг свій український характер. До того ж, недалеко від Чернігова довгий час знаходилися такі центри загальноукраїнського значення, як гетьманські столиці Батурин і Глухів. Зате Брянськ, Козельск, Трубчевськ (місто віщого Бояна), Карачев — колишні північно-східні форпости Чернігівщини і Сіверщини — до початку XX століття стали майже повністю російськими.

Але залишалася неабияка проміжна територія, де ще в XIX столітті було важко провести якісь етнічні межі. Узяти хоча б ту місцевість, де народився я. У нас говорили на змішаній українсько-білорусько-російській мові. Причому на деякій відстані від нас до півдня і до південного заходу, у напрямку Чернігова і Конотопа, починалася вже безсумнівно українська мова. Східне Полісся завжди було історичним стиком. Тут смугами жили і живуть українці, білоруси, російські старовіри і просто росіяни. Але це ще не все. Тут живуть поліщуки або полішуки (яких білоруські вчені вважають швидше білорусами, а українські — швидше українцями). Між іншим, Федір Михайлович Достоєвський походив від поліщуків. Невеликий маєток його батька, Достоєво, знаходився не дуже далеко від наших місць, у Білорусії. Дочка Федора Михайловича писала: «Один з моїх литовських предків, що перекочували в Украйну, змінив релігію для того, щоб одружитися на православній українці».

Правда, деякі вчені говорять: ні, ті, кого ви називаєте поліщуками, насправді живуть на захід, а тутешні носії специфічного прислівника — це так звані «литвини» або «севрюки», і їх мова ніяка не суміш, а природний підсумок розвитку живої мови тутешніх селян, що перебували в нашому куті Полісся багато сторіч, з часів Київської Русі, у відносній ізоляції за своїми глухими лісами. До речі, добре пам’ятаю, як мій улюблений учитель Тимошенко теж говорив, що в старовину чернігівські, ніжинські і путивльські називали жителів наших місць «литвинами», що викликало в них образу: до Литви ми не мали жодного відношення, та вона і далеко. Але розповідав він про це не на уроці, а в себе на городі. У мене таке враження, що в ті роки вся ця етнографія не дуже заохочувалася.

Пізніше я довідався, що якийсь час у Росії литвинами називали всіх українців. Це було ще до того, як росіяни почали називати нас черкасами. Подібні імена (або прізвиська) — зайве свідчення того, що відчуття «русского единства» у московських людей було відсутнє. Добре це чи погано, але його просто не було.

Я вже говорив, що за яром на краю Костобоброва починалася Росія. Щоб бути зовсім вже точним, Брянська область. На мапі видно, як тут вона великим, майже прямокутним виступом, досить сильно заходить на захід. Цей виступ — Стародубщина, вона аж до 1919 року входила до Чернігівської губернії. В часи Богдана Хмельницького тут була територія Стародубського козацького полку, тобто законна частина «Малоросії» (а Новгород-Сіверський був лише сотенним містом Стародубського полку!). Більш того, починаючи з другої половини XVII століття, місто Стародуб стало ледь не найбільшим ринком для українських товарів. На два великих щорічних ярмарка товари привозилися також з Москви, Риги, Петербурга й Астрахані. Стародубське купецтво славилося своїм багатством. Як же вийшло, що таке місто сьогодні не в Україні? А вийшло от як. З кінця 1650-х у стародубські ліси стали втікати з Росії старообрядники і селитися тут на рубежі Речі Посполитої. У 1708 — 1709 роках старообрядники, до того переслідувані російським урядом, за власним почином боролися зі шведами (попросту кажучи, партизанили), узяли багато полонених і привели їх до Петра І у Стародуб. За це їм були подаровані всі землі, на яких вони встигли розселитися. Відтоді приплив старовірів у ці краї посилився. Поступово один із двох повітів, що складали Стародубщину, Новозибківський, став практично російським (крім самої південної волості, Семенівської — її і передали Україні, про що я вже згадував), а в другому, Стародубському, жив різноманітний народ. Причому, коли в 20-і роки стали розбиратися з етнічною картиною, з’ясувалося, що на кордоні з Україною жили поспіль росіяни (ті ж самі старообрядники), а українці жили начебто «за» ними. Мабуть, розумно викроїти кордон в цьому східнослов’янському Вавилоні виявилося неможливим. Або хтось не захотів.

Оскільки наша місцевість прямо прилягає до Стародубщини, думаю, я можу мати свою думку про тих, хто її населяє. Це, в основному, нащадки жителів півночі і радимичів, що в одних історичних обставинах могли віднести себе до українців, в інших — до білорусів, в третіх — до росіян. Те, що згідно перепису 1897 року 94% населення Новозибківського повіту назвали себе великоросами, говорить лише про те, що більшості жителів повіту передалася самосвідомість більш активних (як усі старовіри) російських переселенців.

Я говорю про це досить упевнено, тому що добре пам’ятаю, як у моєму отроцтві й юності в мене, як і в моїх однолітків, не було поняття про те, хто ми: українці, білоруси чи росіяни.

Стародубські козаки Хмельницького і їх нащадки були не менш активними людьми. Але в 1897 році в Стародубському повіті «козаків, що володіють землею спадкоємно з правом приватної власності», було ледь більше 20%. До того ж самосвідомість у них було станова, козацька, а не національна. Та своєрідна мова, що тут панувала — не має значення, суміш це чи самостійна говірка — свідчила досить переконливо: тутешнє населення перебувало в унікальній рівнонаближеності до всіх трьох східнослов’янських народів.

Щодо мови приведу один приклад, щоб було ясніше. Одна стародубська поетеса перекладала байки Крилова на місцеву мову. Якщо хтось пам’ятає байку «Волошка», у ній волошка волає до сонця, а жук глузує з неї: мовляв, у сонця тільки і турбот, як дивитися, в’яне вона (волошка) чи цвіте. Це місце сільська поетеса передала такими двома віршованими рядками:

Як жа! Клопать соньцу на яго глядзець:

Ци он жив астанецца, ци яму капець!

Було багато своїх слів — не українських, не російських, не білоруських. Наприклад, черемшину називали не «черемха», не «черемшина», а «калакалуша». До революції носіїв цієї говірки зараховували все-таки до білорусів. Однак наші етнографи на підставі безлічі ознак побуту, звичаїв і матеріальної культури упевнено відносять їх до українців.

У нашому Чайкіні і зараз говорять на мові, яку я ненауково (і для себе) зву російсько-українсько-білоруською. Як на мене, вона дещо інша, ніж на Стародубщині. У будь-якому випадку, це нормальна мова спілкування, ніхто не вважає її якоюсь ущербною. І в родині ми теж говорили на ній. Але я, під впливом школи, без найменших труднощів говорив і на правильній російській мові. Українська мова і література були в нашій школі важливими предметами, але решта викладалася по-російськи. Моїй російській мові допомогло і те, що в мене була можливість, класу з четвертого, читати газети. Про те, щоб виписувати газети, зрозуміло, не могло бути і мови, але їх приносили вчителі, які квартирували в нас. Величезною удачею для мене стала бібліотека нашого сільського клубу. Тільки багато пізніше стало зрозуміло, наскільки це була гарна бібліотека. Я б назвав її винятковим для невеликого села зібранням книг. Причому, у ній було дуже багато українських книг. За яких обставин вона потрапила до Чайкіна, хто її підбирав, не знаю, навіть шкода.

Я перечитав, напевно, велику частину цієї бібліотеки, щось і по кілька разів, причому мені було все одно, на якій мові я читаю. Я часто, незважаючи на свою пам’ять, не міг згадати через деякий час, на якій мові була книга — настільки це для мене не мало значення з точки зору сприйняття. Аби було цікаво. Хоча, скажімо, сьогодні, через п’ятдесят років, можу точно сказати: книги Олеся Гончара «Прапороносці» і «Земля гуде» я читав по-українськи, а не в російському перекладі. Вони тоді тільки-но з’явилися і дуже мені сподобалися, особливо друга. Це була повість про комсомольців-підпільників в окупованій фашистами Полтаві. Пам’ятаю, як звали головну героїню: Ляля Убийвовк. Добре запам’ятався і роман Юрія Яновського «Вершники», в ньому мені був особливо симпатичний Данило Чабан, боєць «Дніпровського босоногого полку Червоної Армії». Та й багато чого іншого, хіба перелічиш? До речі, роман Яновського дотепер якось впливає на моє ставлення до подій громадянської війни в Україні. Тепер-то я добре розумію, що він писав так, як було потрібно в той момент партійним ідеологам, але нічого не можу з собою зробити. Так завжди буває з талановитими творами: яким би «соціальним замовленням» вони не були продиктовані, за ними стоїть якась правда. Там, де немає жодної правди, ви не побачите таланта ні під яким мікроскопом.

Не стану запевняти, що я відчув себе українцем завдяки прочитаним у дитинстві книгам. Повторюю, я над цим не замислювався, і з товаришами ми цю тему ніяк не обговорювали, у нас було наднаціональне світосприйняття і буття, а існування схожих, але різних мов ми сприймали як даність — як, наприклад, існування різних діб року. У нас було дві опозиції — одна залишилася з війни: «наші» — «німці»; потім холодна війна породила нову опозицію: «наші» — «американці». Американці були таким страхіттям, яке тільки можна собі уявити. А от поняття, хто ти всередині цього збірного «наші» — українець, росіянин чи білорус, було повністю відсутнє, у ньому просто не виникало потреби. Ми відчували себе скоріше комсомольцями. Зараз мені важко заднім числом реконструювати це світовідчуття. Намагаюся — і не виходить, заважає пізніша інформація. Це світовідчуття незрозумілим чином поєднувалося в мені з інтересом до історії. Вже в юності я мав певний набір історичних знань і навіть концепцій, сформованих власними зусиллями, або, як кажуть білоруси, «самотугом». Правда, інтерес був до історії взагалі — будь-яких країн і будь-яких народів. А ще більше любив я літературу. Був упевнений, що стану вчителем і стану викладати історію і літературу, як наші симпатичні квартиранти.

Народ у наших краях на диво стійкий. Мало того, що була страшна бідність і розруха, так до того у 1946-му році стався жахливий неврожай. З осені 46-го почали ми потроху голодувати, а в 47-му вже голодували щосили. Те ж саме відбувалося практично по всій Україні. І в Росії, за костобобровським яром, було не краще. Як ми всі тоді з голоду не перемерли, не знаю. Ледь дотягли до тепла. Збирали на картопляному полі гнилець — це перезимована в землі картопля, пропущена при збиранні. З неї вдавалося робити щось схоже на млинці. А потім, ледь з’явилися трави і зелень, у хід пішла кропива, ще якісь рослини. Пізніше — лобода. У нас це слово було українським, лобода. (До речі, може невипадково серед українців Лобода — порівняно часте прізвище?) Лободу товчуть, підмішують у борошно, хліб виходить досить гіркуватий. Щоб перебити гіркоту, такий «голодний хліб» круто солять. А головне, його багато не з’їж, навіть голодний. Отут діє біологічна самоомана, відчуття набитого черева. Це було просте виживання, на межі можливого. Але вижили. Південніше, на чорноземах, можливо, було простіше, а наші землі занадто вже бідні — піщаний суглинок, врожаї 9 — 12 центнерів з гектара. Збираєш іноді трохи більше, ніж посіяв. У наших краях розумніше займатися тваринництвом, а не намагатися виробляти хліб. Колгосп вирощував картоплю, жито, гречку, просо — культури скромні і тихі.

Милися в кориті, мило мало велику цінність, його майже не було. Але ж воно було потрібне ще і для прання. З іншого боку, доводиться визнати, що для більшості наших людей бідність була звичним станом. Вони ніколи не знали іншого життя. А якщо подивитися ширше, для 90% людей, які коли-небудь жили на землі, нормальним станом була саме бідність.

Хто не підозрює про існування бідності, так це діти. Їм нема з чим порівнювати. Вони радіють самому життю, їхнє щастя — найчистіше в світі. За селом, у напівверсті, був ставок, називався він досить дивно: Скрипкіно. Можливо, це я зараз подумав, він формою справді нагадував скрипку. Невеликий, метрів 100, а то і 50. Туди вся пацанва сходилася, кого батьки в цей день не запрягли до якої-небудь роботи. Все літо там купалися, плавали, і це було щастя. І я був щасливий не менше інших.

Що до моїх дорослих земляків, усі вони знали, що десь існує більш багате і легке життя. Хтось бачив його краєм ока в містах, хтось пройшов з Червоною армією по Європі, люди похилого віку пам’ятали, як жили поміщики — адже після революції пройшло всього тридцять років. Крім того, уже з’явився такий соціальний подразник, як кіно. У кіно найчастіше показували як раз багате життя, фільми про злидні — велика рідкість. Та й не люблять бідні люди дивитися про інших бідних. Але, знаючи про існування більш легкого, вільного, щедрого життя, мої земляки якось не співвідносили всі ці знання з собою. Занадто вже багато лиха вони сьорбнули. Головне, щоб не було війни. Ну, і голоду, звичайно. Щось з чимось співвідносити і робити якісь висновки почало уже наступне покоління. Чи це мені зараз так здається?

Коли помер Сталін, я дуже горював. Мені було 14 років, я вже був комсомольцем і не міг уявити собі, як можна жити далі без Сталіна. Ані найменших сумнівів у правоті комуністичних ідей у мене не було. Взагалі, діти старшого віку і підлітки — найкращий матеріал для будь-якої пропаганди. Вони чисті серцем, налаштовані на справедливість, легковірні. У них, як правило, ще немає скепсису. Я запам’ятав вірш, надрукований в одній з газет у зв’язку зі смертю Сталіна. Чи треба говорити, що я сприйняв усе на віру?

Нам не забыть, как по фронту в метели

Шел он землей украинской не раз.

Сталина в серой армейской шинели

Видели Харьков, Полтава, Донбасе.

Тепер я маю підозру, що ці рядки складав якийсь старий цинік, який не мав щонайменших ілюзій з жодного приводу на світі (а найменше щодо Сталіна, що бреде в заметіль через фронтовий Донбас). Але мені страшенно подобалися ці вірші, і я читав їх напам’ять комусь з наших квартирантів-вчителів. Думаю, йому було що сказати з цього приводу, але він розумно утримався.

Голодному все смачно, і проте, мені здається, мати прекрасно кухарювала. Тому є й об’єктивне свідчення: коли приїздили які-небудь районні комісії, наше сільське начальство звичайно просило її накрити стіл у нашій хаті, а не в тих, хто жив багатше. Матері давали продукти, і вона варила на багато людей. Хто покуштував її борщу, забути його вже не міг. А ще в неї була одна з найкращих самогонок у селі — із пшениці, із жита. Вона чудово пекла хліб на дубовому листі, і він міг зберігатися напрочуд довго, днів вісім. Міг то він міг, але хто б йому дав?

Я вже згадував, що мати народилася в 1906 році, а це означає, що вона повинна була засвоїти молитви, а також церковну і домашню православну обрядність до того, як більшовики взялися за боротьбу з релігією. На Великдень, на Трійцю і на Різдво в нас улаштовувалася подоба святкового столу. На Великдень, крім фарбованих яєць, мати обов’язково діставала з льоху ковбасу, що зберігалася в салі. Вона робила цю ковбасу заздалегідь. Це було дійсне щастя, особливо якщо Великдень приходився на ранню дату, відразу після важкої зими. А радянські свята мама якось не помічала. У місті їх не можна було не помітити — усе-таки вихідні, паради, оркестри, гуляння. А в селі вихідних нема, материна робота не кінчалася ніколи — діти, худоба, збирання, куховарство, прання, город. Якби в народі склалися якісь обряди для святкування 7 листопада або 1 травня, може, мати їх і дотримувалась би, але вони не склалися.

І, як це взагалі притаманне людям, що входять у життя, воно, життя, здавалося мені абсолютно нормальним. Коли скінчилися сорокові і пішли п’ятидесяті, мені здається, і в дорослих з’явилося відчуття, що потроху легшає. У клубі влаштовували танці, завжди було повно народу. Чайкіно славилося симпатичними дівчатами. Вони і зараз у мене перед очима — Тоня Сердюк, Маруся Тимошенко... Гуляли допізна, співали пісень. Причому і російських, і українських — не мова пісні була критерієм вибору Я досить рано відкрив, що в мене непоганий слух, що я можу точно наспівати почуту мелодію. У нашій родині всі співали, особливо мама. Піде, наприклад, у город за огірками і пісню проспіває відповідну:

Посіяла огірочки

Близько над водою,

Сама буду поливати

Дрібною сльозою.

Сестра теж співала, а брат, поки був з нами, грав на гармошці. Так і я приохотився до співу.

У восьмому класі, коли до костобобровської десятирічки ходили зі мною ще двоє хлопців (один з них був мій двоюрідний брат Вася Лобок), ми співали на зворотньому шляху. Поверталися вже затемна, і обов’язково з піснями, в основному радянськими, типу «Катюші» або з кінофільмів. Потім вони перестали ходити, а один я вже не співав. Та й у холодну пору року було не до співу. Пройдеш дев’ять кілометрів туди та дев’ять назад — по вітру, по морозу — від вітру весь час ніс мокрий і сльозу з очей вибиває. Завжди ходив напівзмерзлий у гумових своїх чоботях. Ангіни в мене були такі, що температура піднімалася до сорока градусів, не було сил навіть піднятися з ліжка. Зими в нас винятково сніжні. Тому двері в наших краях завжди відкриваються усередину. Якби вони відкривалися назовні, узимку після снігопаду ніхто б не зміг вийти з дому.

Уже будучи студентом, я намагався на зимові канікули приїхати додому. 30 кілометрів від станції звичайно доводилося йти пішки. Одного разу вийшов у страшний холод, та ще, за своєю звичкою (а вірніше, за студентської бідності), на гумовому ходу, і десь на половині шляху зрозумів, що зробив велику помилку: не можна було відправлятися в дорогу по такому морозу. Але дітися вже було нікуди, тільки йти вперед, як джеклондоновський герой. Поки дістався домівки, думав — все, віддам кінці. Зовсім уже прощався з життям.

Хтось прочитає і вирішить, що я сварюсь на природу рідних місць — грунти занадто бідні, зими занадто крижані, — але це зовсім не так. Як раз навпаки, мені все тут подобається — і зима, і літо, і ріки, і ліси. Я уявляю собі, як по цих лісах, між могутніх (у той час) стовбурів, ходив з рушницею мій батько-лісник. У 1941 році йому було вже під сорок, і він, мабуть, не підлягав призову за віком. Виходить, пішов воювати добровільно? Від дружини і трьох дітей? Раз він вчинив так, значить сам перед собою не відчував права вчинити інакше. Думаю, для нього була нестерпною думка, що чужоземці можуть господарювати в його лісі.

І мати страшенно любила рідні місця. Коли всі діти розлетілися по просторах СРСР, вона занудьгувала, продала будинок і поїхала до Олександра на Далекий Схід. Прожила кілька років у його родині, потім я її забрав до себе. Близько 15 років вона жила в нас, але майже кожне літо говорила мені: «Відвези ти мене, Льоню, на батьківщину». Сідали в машину і їхали «на батьківщину». Там вона гостювала завжди у Василя, сина свого покійного брата Івана (мені Василь — двоюрідний брат). Там і її останній притулок.

Моя мама, Параска Трохимівна Кучма, померла 27 липня 1986 року, не доживши кілька днів до 80 років. Вона похована на тім же цвинтарі, де двома роками раніш був похований Олександр. Так що мати лежить там поруч із сином. Це в селі Олександрівка, у шести кілометрах від Чайкіна.

Коли я довідався, що мої земляки вирішили побудувати в Чайкіні церкву в ім’я святої Параскєви П’ятниці, я допоміг їм, чим міг, і їздив на освячення. Мати раділа б цьому. Сказала б: от тепер наше Чайкіно законне село, а не якесь сільце.

Напевно, усвідомлена (а не інстинктивна) любов до рідного краю приходить після того, як з’являється можливість якихось порівнянь. Дніпропетровськ, куди я потрапив із свого села, — це степова смуга, і тамтешня природа довго здавалася мені чужою і навіть якоюсь неправильною. А потім поступово прийшла і подяка долі, що зробила моєю батьківщиною дивний край Полісся. Зараз я можу із спокійною совістю сказати: я щасливий, що народився і виріс на Поліссі. Які в нас по весні були розливи і повені! Заняття в школі припинялися, не Венеція ж, щоб на човні до школи плисти. Той, хто знає, який краєвид відкривається на долину Десни від Дегтярівки (це трохи нижче за течією від Новгорода-Сіверського), той розуміє значення слова «благодать». Це більше, ніж просто краса. Це безкраї ліси на обрії, веселі заплавні луги, двадцять відтінків зеленого, простір, хмари, волога, бабки, птахи, вітерець, щастя Божого світу.