14

Наші сусіди-поляки — брати Желязни належали, про що я вже згадував, до львівського кримінального світу. Брати втратили батька, кондуктора трамваю, що загинув на роботі у дорожній пригоді. Магістрат, якому належав міський трамвай, сплачував осиротілій сім'ї з п'яти душ доволі високу пенсію. Катерина Желязна тими грішми навчилася топити в алкоголі вдовине горе, а її діти зростали згідно з приповідкою -як бур'ян при дорозі. Дівчина Гелена виросла добропорядною і, скоро вийшовши заміж, покинула братів. Виховання буйних, непокірних хлопців без пильного батьківського ока мамою-пиячкою дало заздалегідь відомі наслідки. Наймолодший брат Сташек зробився дрібним злодюжкою. Середній — Роман став небезпечним професійним злодієм. Старший — Владек, якого батько встиг віддати до майстра на науку, хоч і вивчився на кваліфікованого слюсаря, теж не цурався злочинного середовища. На замовлення Романових дружків Владек Желязни виготовляв злодійське начиння: усякого роду хитромудрі відмички, які на злодійському жаргоні називалися «витрихи». Казали, що в справі «витрихів» до нього приїжджали замовники навіть з Кракова та Варшави.

На фабриці, де Владек працював, цінували його за золоті руки, але сам Владек не шанував своєї роботи. Частенько прогулював як з власної, так і з чужої волі. За фахово змайстровані, висококласні злодійські вироби йому не раз доводилося сьорбати тюремну юшку. Сидів він кожен раз, через відсутність обтяжливих доказів і завдяки своїй впертості на слідстві, недовго: місяць-два, найдовше — півроку. З часом Владек зробився у львівських в'язницях знаною персоною. Якось директор тюрми Бриґідки попросив його відімкнути в кабінеті сейф, від якого поламався ключ. Штатний в'язничний слюсар не міг дати собі з ним ради. За якихось півгодини непокірний сейф гостинно відчинився перед Владеком.

Улюбленим місцеперебуванням братів Желязних став розташований поруч з нашим будинком знаменитий у Львові шинок, про який любили пописувати бульварні газети. Про шинок склали навіть популярну пісеньку:

Там на розі на Янівській,

При вулиці Клепарівській,

Там ся добре пиво п'є,

Там ся добре в морду б'є.

Міський фольклор Львова творився на основі польської лексики та української фонетики. У транскрипційному записі наступний куплет цієї пісеньки мав такий вигляд:

Там сі сходзі панна Франя

І та спухла кшива Маня,

Там батярув пелна сіць,

Там сі бедзі бровар піць!

До шинку, про що говорить пісенька, сходилися батяри, злодії, проститутки та інші непевні, напівкримінальні елементи з усього Клепарова, щоб попити пива і послухати оркестр. Львів'яни, незалежно від соціального стану, відзначалися музикальністю і любили оркестрову музику. Модним «шлягером» тоді було таке танго:

Трамвай за трамваєм,

За трамваєм трамвай,

А за тим трамваєм -

Єще єден трамвай!

Трамвай від'їзжає

Дівчинонька плаче,

Бувай ми здоровий.

Мій милий козаче.

Недалеко від шинку, вгору по Клепарівській, містився, і міститься дотепер, відомий львівський бровар (пивзавод). Щоденно з бровару свіже пиво довозили до шинку на спеціальній широкій платформі, яку неквапно тягнули схожі на слонів коні, могутні важковози голландської породи. Власником шинку був, як велося, єврей. Євреї ж нашої кам'яниці туди не вчащали і, взагалі, євреї, відомо, в ті часи по шинках не швендяли. Траплялися проте винятки. Приятель братів Желязних, єврей Біндер, який теж промишляв злодійством, туди вчащав. Високий, плечистий Біндер, де тільки появлявся, ставав душею товариства. Знав він безліч анекдотів, зокрема єврейських. Якось Біндер розповів новий політичний анекдот, який я потім чув у різних варіантах. В анекдоті запитується: «Як зараз моляться львівські євреї?». Підставляючи з обережності під слова «совєти», «поляки», «Гітлер» займенники, львівські євреї моляться: «Щоб ті собі пішли! Щоб тамті не повернулися! Щоб він не прийшов! Щоб ми тут зісталися!». З анекдоту випливало, щонайкраще євреям зістатися наодинці з корінним етносом.

Треба сказати, корінні львів'яни тоді дружно і досить-таки в'їдливо висміювали безкультурність і неєвропейські звичаї та звички «совітів» і «совіток», як нащодень називали пришельців зі сходу. Особливо це було притаманне полякам, які органічно не терпіли «москалів». Розповідали, наприклад, що «совітки» ходять до театру в нічних сорочках, або що вони наливають молоко в порцелянові дитячі нічні горщики, сприймаючи їх за посуд, або «совіти», мовляв, умиваються в туалетних раковинах і тому подібні історійки. Популярним став анекдот, що між Радянським Союзом і трамваєм є та подібність, що як у трамваї, так і в цілім Радянськім Союзі завдяки «батькові Сталіну» одні люди сидять, а інші тремтять.

Львів'яни старших і середніх літ добре пам'ятали російську окупацію Галичини в Першу світову війну. Тоді представників окупаційної адміністрації називали традиційно: москаль, москалька. Тепер, зустрівшись з большевицькою адміністрацією, львів'яни розгубилися. Перед ними з'явилася партійно-господарська номенклатура, яка суттєво відрізнялася від царського чиновництва. Львів'яни побачили різноетнічну збиранину, в тому числі з єврейською домішкою, чого за царату не допускалося. Тому на означення прибульців зі Сходу з'явилися нові терміни: совєт, совєтка (совіт, совітка).

Навесні 1940 року Владислав Желязни, вік якого наближався до тридцятки, раптом закохався і надумав оженитися. Наречену він знайшов собі в закритому сирітському закладі, неподалік від нас — на початку Янівської вулиці. Будівля сирітського закладу стояла вглибині, за деревами, відмежована від вулиці огорожею з металевих прутів у вигляді списів (зараз школа № 33). Люди дивувалися, як зуміли молодята через таку огорожу познайомитися і вподобати одне одного. Судженого і конем не об'їдеш — кажуть у таких випадках.

Та обставина, що наречена є бідною, мов церковна миша, і сиротою, для простих міщан не мала істотного значення на відміну від тодішніх поглядів селян, для яких дівоче віно у формі моргів поля було першорядним. Але непереборною перешкодою був вік нареченої. Соня, хоч зовні виглядала дозрілою жінкою, мала неповних шістнадцять літ. На додаток — за походженням єврейка.

Шлюбний закон України різнився від законів Польщі та Росії тією особливістю, що дозволяв дівчатам виходити заміж з шістнадцяти років. Казали, що такий термін встановили за ініціативою євреїв. Однак до потрібного терміну все одно бракувало ще кілька місяців. Закоханим слід було набратися терпіння.

Із сирітського закладу, перейменованого у дитячий будинок, Соню відпускали на вулицю рідко й неохоче. Цей час вона намагалася проводити разом з Владеком. Частенько зустрічі закоханих закінчувалися сварками з ревнощів. Як говориться: хто любиться, той чубиться. Крики і плачі в таких випадках лунали на весь будинок, бо ані Соня, ані Владек, люди гонористі, запальної в дачі, не думали гальмувати свої почуття. Ставлення єврейських мешканців нашої кам'яниці до Соні було відчужене, прохолодне. Моя мама, яка сама рано вийшла заміж, навпаки ставилася до Соні приязно, зі співчуттям. Дівчина любила пошептатися з мамою і часто до нас забігала.

Коли Владек у черговому припадку ревнощів починав до Соні присікатися, вона звично втікала до нас. Якось Соня, влетіла стрімголов до нашого помешкання, дрібно тремтячи від страху, і сховалася за шафу. За хвильку прибіг агресивно налаштований п'яний жених. Соня не втрималася -заверещала, викривши таким чином себе. Розлючений Владек, нетвердо тримаючись на ногах, поривався її бити. Мій батько, який був випадково на той час вдома, став на захист дівчини і штовхнув Владека в груди. Той заточився і, втративши рівновагу, осів на порозі. Далі події розвивалися блискавично. З укриття вигулькнула Соня, вхопила качалку до тіста і зненацька втяла батька по голові. Батько упав. Закохана пара взялася за руки, ніби нічого не сталося, миролюбно защебетала та й пішла собі геть. З того дня тато заборонив пускати Соню до хати, але у його відсутність вона продовжувала, як і раніше, відвідувати мою маму.

День шлюбу неухильно наближався. Молодята припинили сварки. Мама вдоволено сказала, що врешті-решт вони вгомонилися. Коли якось знову, дрібно тремтячи зі страху, прибігла перелякана Соня і попрохала її сховати. Ми не встигли отямитися, коли тут же слідом зайшов не Владек, а літній бородатий єврей у чорному круглому капелюсі та в довгому вовняному чорному пальто. Так здебільшого одягалися рабини. Чоловік у чорному запропонував Соні вийти поговорити віч-на-віч. Дівчина категорично відмовилась, вчепившись рукою за край столу. Подальша розмова точилася в нашій присутності. Рабин спершу звернувся до неї на їдиші, але Соня запротестувала, твердячи, що не розуміє, і він змушений був перейти на польську. Почав терпляче відговорювати дівчину виходити заміж за іновірця — «гоя». Лякав, що її ім'я ніколи не буде згадано в Ізраїлі Обіцяв їй молодого, багатого, красивого жениха -єврея. На всі його аргументи Соня з юним запалом шістнадцятирічної відповіла: «А де ви раніше були? Адже ви тоді покинули мене напризволяще, а тепер обіцяєте золоті гори. Запізно, ніщо мене не стримає, я вийду за нього, я його кохаю!». Рабин правив своє, запалюючись гнівом, але все даремно. Соня твердила своє: «А де ви раніше були?».

Минуло декілька днів. Появився інший, молодий рабин. Його умовляння теж не мали успіху — дівчина непохитно стояла на своєму. Моїй мамі Соня скаржилася, що рабини та їхні помічники не дають їй проходу, підстерігають на вулиці, проникають у закрите приміщення сирітського закладу, у змові з вчителями, викликають з класу під час уроків, підсилають єврейських женихів, лякають різними карами. Закохана дівчина вперто не піддавалася тискові.

Перед самим шлюбом, коли в костелі св. Анни проголосили вже другі заповіді, Іда Штарк і Гелька Валах перехопили Соню в коридорі нашої брами. Дівчата, не підбираючи слів, всіляко ганили Владека Желязного, повторюючи, що виходити заміж за «гоя» — неподобство, ба більше — страшний гріх, що відмовлятися від рідного народу — злочин.

Мимоволі підслухавши цю розмову, я був сильно вражений. Напередодні Штарк переконував мого батька, що національна ознака є відсталим буржуазним пережитком, що в близькому майбутньому окремих народів не стане. «Такі, як він, кинув Штарк у мій бік, — коли виростуть, не захочуть знати ніякої національності, бо стануть вільними трудящими громадянами, для яких батьківщина — цілий світ». А Іда, його рідна сестра, і, як я знав, заповзята комсомолка, гаряче втовкмачувала бідолашній Соні, що зрікатися єврейства, зрікатися свого народу — тяжкий гріх перед Богом і людьми. Їхні повчання я запам'ятав назавжди.