39

З вибухом війни припинилися наші традиційні літні прогулянки на природі. Влітку діти і підлітки близьких до нас кварталів постійно збиралися на розлогому зеленому пагорбі, який мав аж три назви: дві офіційні та одну посполиту. Офіційно пагорб називали то «Горою страти», бо тут відбувалися страти гайдамаків, то парком Вісьнєвського, бо тут австрійці повісили і похоронили двох польських терористів — Вісьнєвського і Капусцінського, пам'ятник яким там стоїть досі, а нащодень у поточній розмові, пагорб просто йменувалн «гицля» гора, бо біля її підніжжя колись жив міський гицель (живодер). За горою «гицля» аж до широкого і глибокого яру, де містилося військове стрільбище, та ген аж до Будинку інвалідів простягався горбистий пустир. На траві, під тінистими кущами на цій мальовничій місцині любили відпочивати цілими сім'ями сотні простих львів'ян. У переносних буфетах жваво торгували морозивом, солодощами та молочними виробами. Зараз ця місцевість щільно забудована коробками багатоповерхових будинків у стилі «розвинутого соціалізму». А сам пагорб з доріжками, незугарно вимощеними потрісканими бетонними плитами, перетворився у брудний, затоптаний скверик для звісних собачих потреб.

Якось ми з Павлом Матіївим після багаторічної перерви заглянули туди і не повірили очам своїм, як зуміли післявоєнні господарі міста сплюндрувати затишну зелену оазу нашого дитинства. Але що ж дивуватися, коли після війни до керівництва містом приїхали зі сходу всуціль малоосвічені чужинці, до того ж «деревенщина», яка органічно була нездатною розуміти особливості стародавнього європейського міста. Для них як взірець містобудівництва усталився вигляд невпорядкованої довжелезної російської «прамишлєнной деревні», а вершинним мистецтвом архітектури — нудні, псевдопомпезні, казармоподібні будівлі столиці їхньої «родіни». Це ж вони виказали фатальну безпорадність з водопостачанням, каналізацією, транспортом і міським бруком. Післявоєнні міські власті «насазідалі» у Львові жахливих передмість з хаотичною, одноманітною низькоякісною житловою забудовою. Щоб якось хоч трішки вивищити пам'ятник своєму лисому ідолу, здійснили реконсрукцїю площі перед Оперним театром у такий спосіб, що ця перлина львівської і європейської архітектури позбулася вхідних сходів і стала нижчою на півметра.

До слова, до війни львівські парки за австрійською традицією дбайливо і старанно доглядалися. У кожному парку реально, а не лише у паперових звітах, працювали повний робочий день сторож, двірник, садівник. Паркові стежки не заливали канцерогенним асфальтом, а утрамбовували подрібненою цегляною крихтою, що давало змогу надлишку вологи легко просякати в землю, не утворюючи калюжі. Обабіч простягалися чисті, незамулені канавки. Мураву відгороджували від стежок невисокими, пофарбованими в зелений колір дерев'яними стовпчиками, між якими блищав натягнутий дріт. Ходити можна було лише по доріжках, а не човгатися, як кому заманеться, в усіх напрямках парку. Кущі та дерева висаджувалися за продуманим композиційним планом, а не абияк. Трав'яне покриття ретельно плекали, підсівали і чистили, щоб на радість людям утримувати живий смарагдовий килим серед міських мурів. Псів у парках не вигулювали.

Влітку 1941 року «гицля» гора спорожніла. Припинилися й наші спільні заміські прогулянки, які влаштовував непосидющий Самуель Валах. Кравець народився у містечку Гримайлів, що на Поділлі. З гримайлівського дитинства він виніс зачароване захоплення українською народною піснею та любов до чудової подільської природи. Народних пісень він знав не менше, ніж музикальний українець, а щодо природи, то околиці Львова трохи нагадували йому його рідне Поділля. При всякій нагоді, збираючи навколо себе галасливу компанію, Валах проводив життєрадісні походи в Брюховичі, на Чортову скелю, на Кайзервальд або ще кудись.

Спекотним, трагічним літом 41-го року львівські євреї стали уникати зайвої зустрічі з німцями і без нагальної потреби на вулицях не показувалися, відсиджувалися вдома. Батьки перестали випускати дітей на вулицю, для забави та ігор їм залишалися тісні подвір'я. Йосале дуже тим мучився. На додаток на нашому подвір'ї стало неможливим ні пограти в м'яч, ні навіть голосно скрикнути. В Мормурека раптово померла донька і ми своїм дзвінким галасом заважали йому дотримуватися обряду жалоби. Зі своєї кімнати Мормурек виніс усі меблі, застелив підлогу килимом і без взуття в самих шкарпетках сидів на ньому. Так Мормурек цілими днями, сидячи на килимі, приймав від знайомих співчуття, віддаючись посту та молитві.

Десь у ті дні розійшлася неймовірна вістка, що німецькі сапери методично знищують у Львові синагоги. Не рахуючись ні з чим, німці зруйнували в центрі міста «Золоту розу» — синагогу, яку в середньовіччі спорудив знаменитий архітектор Павло Римлянин, той що збудував Успенську церкву та костел Бернардинів (тепер церква св. Андрія). Неподалік від нас німці знищили синагоги на старому єврейському кладовищі і на вулиці Бема. Гнітюче враження на моїх єврейських сусідів справило зруйнування величної синагоги на Старому Ринку, що називалася «Темпель». До неї ходили сім'ї Валахів, Блязерів, Ребішів та інших знайомих євреїв.

Мій нерозлучний друг Йосале мав світлу душу, наповнену щирим, простим, не скаламученим ще нічим релігійним почуттям, яке часто буває у підлітковому віці і яке іноді повертається на схилі віку, як дар небес. Чутка про знищення синагоги «Темпель» його доглибинно потрясла. Він не міг у це повірити.

— Ходімо, — звернувся Йосале до мене, — я мушу наочно пересвідчитися.

І ми пішли на площу Старий Ринок, обминаючи головні вулиці, щоб не зустрічати німців. Йосале їх боявся. По дорозі, однак, ми побачили дивних солдатів в капелюхах, прикрашених півнячим пір'ям.

А хто це? — здивувався Йосале.

Я часто вештався містом і вже знав, що у такий спосіб одягнена угорська військова жандармерія. Поблизу вокзалу, на теперішній вулиці С. Бандери, стояла військова частина угорської армії.

Нарешті без пригод ми добралися до того місця, де колись стояла синагога «Темпель». Німці спочатку підпалили її, щоб вигоріло убранство храму, а потім заклали динаміт і підірвали будівлю. Сапери виконали свою справу вміло — цегла не розлелетілася по площі, не загородила уламками трамвайну колію, що проходила поряд, а рівно, великими кусками мури синагоги розпалися на місці, немов осіли.

Йосале довго споглядав на руїни синагоги «Темпель», обійшов усю синагогу по периметру, постояв у задумі і спитав гіркотно:

— Як Бог таке дозволив?