45

З вибухом німецько-радянської війни для польського суспільства настала різка зміна орієнтирів. Большевицька Росія, досі заклятий ворог і ненависний окупант, перетворилася на політичного союзника. Для львівських поляків, які спізнали на собі принади совєтського режиму, що обезкровив польську еліту Галичини, така метаморфоза була нелегкою для сприйняття. Ще ятрили незагоєні рани від систематичного антипольського терору. Як уже згадувалося, серед львів'ян у червні 1941 року поширився поголос, що совєти готують новий великий вивіз на Сибір. Ще подейкували, що списки на вивіз складалися за активною допомогою євреїв. І ось тепер, відразу, в один день, вражі большевики зробилися друзями-союзниками. За такої ситуації мій батько не пропускав нагоди ущипнути самолюбство польських знайомих.

— Чути стало, що у вас появився новий приятель.

— Цікаво хто?

— Як хто? Кохані большевички.

Співрозмовники замовкали у соромливій задумі. Вуйко Камінський, ревний слухач лондонського радіо і пильний читач підпільних видань, пояснював зміну політичних орієнтирів тим аргументом, що: «Незалежність Польщі не має ціни. Якщо треба задля цього дружити з післанцями самого пекла, то ми, поляки, не вагаючись, з ними дружитимемо. Адже капіталістичні Аліянти — Англія і США — почали дружити з Комуністичною Москвою. Мета в політиці виправдовує засоби. А державна незалежність є найвищою політичною метою кожного уярмленого народу».

Традиційне вороже ставлення львівських поляків до України після короткочасного епізоду з проголошенням української незалежності так поглибилось, що набрало рис тяжкої істерії. Хоч ґестапо заарештувало український уряд, у тому числі Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського та інших провідних українських діячів, і розпочало полювання за рядовими членами ОУН, саме тоді, як не парадоксально, «нашіптувана» польська пропаганда стала приписувати Українським патріотам колаборацію з гітлерівською Німеччиною. Міф про українське співробітництво з Німеччиною з різних причин став на довгі роки вигідним не лише Варшаві, а й Москві, а також згодом певним єврейським авторам.

Хоч у Галичині запанували німецькі окупанти і далі йшла кровопролитна війна з неясними кінцевими результатами, поляки вперто, усіма способами, старалися зберегти своє привілейоване, колонізаторське становище. Проте започаткований ще радянською владою демонтаж панівного статусу польської меншини, більш освіченої, краще влаштованої, ніж корінне населення, за німецької окупації далі продовжувався. У Галичині наставали інші, непольські часи. Львівські поляки, засліплені українофобією, втрачали почуття історичної реальності, не розуміли перебігу подій.

Одночасно з розпалюванням антиукраїнської істерії малоприхильне ставлення польського суспільства до євреїв не зазнало змін. Їм не могли пробачити поведінку в радянські часи. Всупереч сподіванням євреї тоді не проявили польського патріотизму, радше єврейській молоді став до вподоби совєтський «пролетарський інтернаціоналізм». Татові товариші з друкарні, наприклад, обурювалися, що єдина польськомовна газета «Czerwony Sztandar» постійно безчестить польські національні святощі. «Що від тої газетки чекати, — говорилося, — коли там в редакції поляків на лікарство немає, а лише одні євреї, а для них немає нічого святого».

Треба тут сказати, що відразу після упадку Польщі почалася організація польської конспірації. За планами польського уряду, що перебував в еміграції на Заході, місто Львів мало стати центром підпілля радянської зони окупації, а Варшава німецької. Однак діяльність польського підпілля у Львові органами НКВД була напрочуд швидко паралізована. Дійшло до того, що на чолі львівської конспірації чекісти поставили свого провокатора. Керівництво польського підпілля невдачі у Львові пояснювало прокомуністичною поставою галицьких євреїв, про що воно повідомляло польський уряд.

З приходом німців польське підпілля у Львові відродилося, ожило і набрало великого розмаху. Гестапівські методи поборювання таємних організацій характеризував примітивізм і шаблонна прямолінійність. Режим, встановлений німецькими окупантами, був нещадним і жорстоким, але йому далеко було до дієвості радянських спецслужб. За радянської влади у львівському суспільстві панувала загальна паніка і страх, викликані масовими арештами і вивезеннями на Сибір, в тому числі жінок і дітей. Таємні агенти НКВД, здавалось, проникали скрізь. Люди повсякчас відчували над собою «недремне око». Чекістам йшлося про позбавлення громадянина власних, незалежних від пануючої доктрини, поглядів. Большевицькі кати вимагали, щоб стероризоване населення публічно проявляло до них любов. Ґестапо мало цікавили настрої львівського суспільства. Вони й так знали, що всі проти них, і не намагалися тут щось змінити. За переказом, професійний конспіратор Юзеф Пілсудський на запитання, яка окупація для поляків гірша — російська чи німецька, відповів: «Німці загрожують лише фізичному існуванню польського народу, тоді як Росія убиває їх душі».

Восени 1941 року у Львові стали поширюватися польські підпільні листівки і газети. Конспірація швидко розросталася, охоплюючи своїми впливами усеньке польське суспільство. Павло Матіїв поділився зі мною спостереженням, що в сусідньому будинку, під номером сім «а», є явка польського підпілля. Там поселився польський поручник, що прибув з Варшави, і розгорнув бурхливу діяльність. До нього постійно приходять зв'язкові: хлопці та дівчата. Якось Павло показав мені того варшавського поручника, який виявився зовсім молодим. Ми побачили, як перед ним, не криючись, юнаки ставали «струнко» і віддавали честь, по-військовому. Відчувалося, що поручник — чоловік енергійний і рішучий — кадровий військовик.

Невдовзі до нас прийшов старший Матіїв і повідомив, що збирається міняти квартиру.

— Мені лячно, — сказав він, — ми в кам'яниці єдина українська родина, а під боком майже відкрито діє польський підпільний осередок. Краще, від гріха подалі, вступитися.

Сім'я Матіївих перебралася на вулицю Городоцьку, 31 (тепер, після зміни нумерації, 19). Став я частенько заходити до Павла на їхню нову квартиру. З вікон помешкання чітко проглядався вхід до головної пересильної казарми міста. Браму казарми постійно обліплювали підлітки, які намагалися підмовити солдатів вермахту продати їм якісь харчі.

Паролем розмов служило запитання: «Haben sie etwas zu verkaufen?» («Чи маєте щось на продаж?»). Рядових німецьких солдатів, як, зрештою, солдатів усіх армій, цікавив у першу чергу «шнапс». Саме на горілку вони залюбки обмінювали ситні солдатські пайки. У покупців особливим попитом користувався такий делікатес воєнного часу, як солдатський білий хліб. Ті хлопці, яким не було чим торгувати, старалися біля казарми якось інакше підробити. Одні чистили німецьким coлдатам взуття, інші ставали носильниками, допомагаючи солдатам нести важкі військові наплечники З казарми на головний залізничний вокзал. Мало не щодня 14-15-річні підлітки супроводжували в якості носильників німецькі регіменти з казарми на вокзал. Солдати розплачувалися за таку допомогу м'ясними консервами. Ніхто такий спосіб заробітку польських хлопців не осуджував. Час був голодний.

З внутрішнього балкона кам'яниці, де мешкали Матіїви, видно було, як на долоні, ще іншу казарму, розташовану на вулиці Замкненій у приміщенні української школи ім. Шашкевича (тепер СШ № 34). Після війни там близько спорудили цирк, що заслонив огляд. Біля цієї казарми ніхто з підлітків не вистоював. Зрештою, її всі обходили стороною. Там стаціонувала есесівська команда, яку в повсякденні називали «Зондердінст» (Sonderdienst). Щоранку есесівці цієї особливої служби шикувалися на подвір'ї школи на фізичну зарядку. Роздягнені до пояса, вони демонстрували молодії дужі тіла представників нордійської раси. Підібрані за приємною зовнішністю і за зростом, ці красиві, біляві, синьоокі німецькі юнаки в акуратних одностроях скидалися на глибокодумних університетських студентів, а насправді були огидними, безжальними вбивцями беззбройних мирних людей — жінок і діток.

Коли на подвір'я колишньої школи заїжджали криті вантажні машини і есесівці в чорних шоломах з гвинтівками в руках спритно туди сідали, то ми знали, що відбудеться чергова каральна акція. Тим словом у Львові називали німецькі терористичні заходи. Саме команда Зондердінсту з вулиці Замкненої виконувала «брудну роботу» — масові розстріли львівських євреїв. І не лише євреїв.