41

Несподівано з фронту до брата приїхав Михайло Щур. Прибув він з військового лазарету, на один день, по дорозі в тиловий шпиталь. Не був пораненим, але його обличчя набрало зловісного сірого кольору, очі глибоко запали, виглядав кепсько.

Батальйон «Нахтігаль», який він називав не інакше як легіон, брав участь у важких боях під Браїлівом, на підступах до Києва. Обороняла Браїлів добірна дивізія НКВД і бої там були запеклі. «Мене, — розповідав Михайло, — разом з іншим стрільцем післали на розвідувальну стежу. Завдання ми дістали ризиковане: з'ясувати, де розмістився штаб дивізії противника.

Ми обережно заглибилися у рідкий ліс, терен на Вінничині хвилястий — то горбок, то долинка. Припускали, що штаб знаходитиметься у якомусь яру. Так і було. Ми знайшли той яр, у якому перебував штаб противника. Стояла там прикрита гіллям штабна машина з радіоантеною. Звідти, з яру, тягнулися вгору телефонні дроти, туди під'їжджали на мотоциклах зв'язкові.

Завдання своє ми виконали, тепер залишалося непомітно вислизнути назад. У зворотній дорозі, коли, пригинаючись, перебігали через якусь полянку, нас таки зауважили. Зав'язалася перестрілка. Ми побігли, а за нами посипався град куль. Одна з них наздогнала мого товариша і він впав з простреленою головою навиліт. Я побіг далі, розуміючи безнадійність свого становища. За мною гналося зо два десятка «бойцов». Шансів на порятунок не мав. А здаватися у полон невільно. Всі ми знали, солдатів з синьо-жовтими нашивками на барчиках рукавів комісари розстрілюють відразу.

Вибіг я на якусь заболочену долинку, глянь, між очеретом блищить озерце. Там, на Вінничині, розкидано по долинках чимало таких ставків. Чую, погоня насувається і ось-ось мене наздоженуть. Вирішив, прийшов мені тут кінець. В останній момент згадалися козацькі хитрощі, про які я юнаком читав у повістях Чайковського. Миттю зірвав грубе стебло очерету і пірнув з ним в озеро.

Ліг плечима на глиняне дно, а через очеретину став дихати. Погоня прочесала навколишні кущі і, не знайшовши мене, помчала далі. Хотів я вже вилазити з води, коли чую підійшла нова група солдатів. Розклали вони неспішно на березі вогонь та почали варити кашу. Один з кашоварів підійшов до того місця, де я заховався, зачерпнув води. На мить наші погляди зустрілися, але він, на щастя, мене у воді не розгледів, хоч я бачив його виразно. Мабуть, тінь верби мене спасла.

Лежу під водою, проте виразно чую, що робиться довкруги. Солдати повечеряли і посідали покурити біля багаття. А я лежу на дні ставка і замерзаю. І ще кляті п'явки кружляють біля обличчя. Надійшов вечір, солдати гомонять і, як на зло, довго не влягаються спати. А мене від холоду стали бити дрижаки. Майже півночі довелося пролежати у воді, тільки десь над ринком вибрався зі ставка і крадькома відповз. Тіло начисто задубіло, голова йшла обертом, ледве якось добрався до своїх.

Хлопці, побачивши в якому я стані, кинулися на порятунок. Міцно розтерли спиртом усе тіло з ніг до голови. Напоїли чаєм з ромом, переодягли в сухе. Командир наказав підправити в лазарет. Лікарі боялися, що в мене почалося запалення легенів, але знайшли запалення нирок. Не знаю що ліпше. Тепер маю скерування до шпиталю в місті Франкфурт. Сподіваюся, там мене поставлять на ноги».

Михайло захоплено ще розповідав про українського командира легіону — Романа Шухевича. З гордістю підкреслював, що німецький командир полку постійно спілкується з Шухевичем, радячись з ним у всіх важливих справах.

— Часто радиться з ним і сам командир дивізії, Шухевич -це людина великих військових здібностей, — говорив Михайло, — він достойний стояти на чолі майбутньої української армії.

Усіх цікавило, як ставляться до легіону люди на східно-українських землях.

— Спочатку з недовірою, — відповів Михайло, — але пересвідчившись, що ми справжні українці, — з великою симпатією. На постої ми залюбки співали народні пісні. Це приваблює молодь і старших. Українці закохані в хоровий спів. Нам стани носити молоко, мед і неймовірно смачні яблука. Подібних я ніколи не їв навіть у Франції. Однак найбільше на українське населення впливає наш священик. Коли перед польовим вівтарем капелан відправляє Службу Божу за участю батальйонного хору, збігаються навколишні люди і моляться разом з нами. Жінки плачуть від зворушення. Адже там зовсім немає діючих церков, большевики їх давно знищили.

Розмова поволі зайшла на найголовніше. Тоді львівські українці мали одну єдину болючу тему: власна держава. Арешт українського уряду, Бандери, Стецька та інших провідних членів ОУН німцями, приєднання Галичини до польської Генеральної губернії, а Буковини до Румунії, недвозначно вказувало, що Німеччина виступає проти української незалежності. «Чи може бути нашим приятелем той, хто виступає проти української незалежності?» — говорили львів'яни.

— Ми не присягали ні на вірність Гітлеру, ні на вірність Німеччині, — сказав Михайло, — ми присягали на вірність Україні. Ми воюємо за інтереси України, за інтереси Гітлера воювати не збираємося.

— А як же бути? — спитав хтось. — Адже солдати воювати зобов'язані.

— Ми не німецькі солдати, ми українські добровольці і воювати за Німеччину не будемо, — повторив Михайло.

— У воєнний час за відмову воювати розстрілюють, — сказав хтось.

Михайло спохмурнів:

— Не знаю, як це зроблять, Роман Шухевич щось, напевне, придумає. За Німеччину воювати не будемо.

На початку серпня 1941 року сотник Роман Шухевич вислав до Головної команди вермахту заяву, що, внаслідок арешту українського уряду і керівників ОУН, батальйон «Нахтігаль» не може надалі залишатися у складі німецької армії. Легіон роззброїли і розпустили, а частину, перетворену в поліційний відділ, змусили один рік відслужити на Білорусі.

Михайло Щур приїжджав до брата ще кілька разів. Його здоров'я неухильно і швидко погіршувалось. Запалення нирок (пієлонефрит) не піддавалося лікуванню. Через неповний рік він передчасно помер. Від природи Михайло мав гарний голос і любив співати. Під кінець життя наспівував лише одну і ту саму пісню. Згодом її чув не раз від інших осіб. Для розуміння тогочасних подій на Західній Україні варто навести слова цієї програмної для його покоління пісні:

Зродились ми великої години,

З пожеж війни із полум'я вогнів —

Плекав нас біль по втраті України,

Кормив нас гніт і гнів на ворогів.

І ось ідемо в бою життєвому,

Тверді, міцні, незламні, мов граніт —

Бо плач не дав свободи ще нікому,

А хто борець — той здобуває світ.

Не хочемо ні слави, ні заплати -

Заплатою нам розкіш боротьби!

Солодше нам у бою умирати,

Як жити в путах, мов німі раби.

Доволі нам руїни і незгоди -

Не сміє брат на брата йти у бій,

Під синьо-жовтим прапором свободи

З'єднаєм весь великий нарід свій.

Велику правду для усіх єдину

Наш гордий клич народові несе:

«Батьківщині будь вірний до загину —

Нам Україна вища понад все!»

Веде нас в бій борців упавших слава —

Для нас закон найвищий — це наказ:

Соборна Українськая Держава —

Вільна, міцна, від Тиси по Кавказ.