24

Львів через своє географічне положення у новітню епоху не надавався до стійкої, довготривалої оборони. Достатньо було ворогові захопити якийсь з навколишніх пагорбів, як місто, розташоване в долині річки Полтви, лежало перед ним беззахисно, мов на долоні. Остерігаючись оточення, совєтське командування на дев'ятий день війни вирішило вивести війська зі Львова.

В полуднє останнього дня до брами нашого будинку під'їхав вершник. Не злазячи з коня, він став щось голосно гукати Зацікавлені мешканці висипали з підвалу в коридор з'ясувати в чому річ. Яке ж було їхнє здивування, коли побачили у сідлі на великому світло-рудому коні сусіда — «фризієра». На ньому була новенька військова форма, нові чоботи, а на голові до болю знайома синя енкаведистська «фуражка». Щоб кашкет не злетів під час їзди, він причепив його ремінцем до підборіддя. Це надавало обличчю суворого вигляду. Аж тепер вияснило ся, де трудився вдаваний працівник ножиць і бритви. Не підвела мене спостережливість.

З обміну репліками випливало, що частина сусідів давно добре знала, ким є насправді «фризієр», але по-змовницькому мовчала. «Фризієр» приїхав на буланому коні забрати зі собою сім'ю. Товстенька, тілиста його дружина, про яку казали, що має усього сімнадцять літ, відзначалася мало не дитячою полохливістю. Мала вона звичку забиватися в глухий кут підвалу і там, не випускаючи свого малюка з рук, сидіти годинами вже після того, як пролунала команда «відбій повітряної тривоги». Як її не вмовляли, вона довго не вступалася з підвалу.

Поки її розшукували, сусіди обступили «фризієра», випитували у нього як в особи, наближеної до армії, про воєнні новини. Лише Веста Вайсман відійшла убік. Ми знали, що в неї на квартирі переховуються від енкаведистів дві польки, яким удалося втекти з в'язниці. Якийсь єврей напередодні з криком «Саро, де ти?» дістався до малих Бриґідок і повідчиняв жіночі камери. У цей момент тривала повітряна тривога і наглядачі сиділи в бомбосховищі та дудлили горілку. Таким чином врятувалося декілька десятків жінок, серед них ті дві польки. Вайсман і Желязни заопікувалися ними. Їх викупали, нагодували, переодягли. Вийти на вулицю без документів вони не наважувалися. Синій кашкет і для утікачок, і для самої Вайсман не віщував нічого доброго.

Незважаючи на те, що кінь злякано роздимав ніздрі, жінки впритул підійшли до «фризієра», щоб почути його власний погляд на військове становище. Вершник заспокійливо гладив буланого і тихцем, «по секрету», повідомляв сусідів, що до завтра Червона армія покине Львів, Звичайно, покине тимчасово. «Через тиждень-два ми повернемося», — запевняв «фризієр». Від такої звістки єврейська частина мешканців упала в зажуру.

А тим часом підійшов Блязер і заявив, що він в супроводі трьох сусідів ретельно обшукав увесь підвал, але дружини «фризієра» там нема.

— Вона у себе в квартирі — сказав хтось.

— Покличте її негайно, — попросив «фризієр», — у мене обмаль. часу. Скажіть, хай візьме з собою лише документи, решту хай покине. Хай швидко йде з дитиною як стоїть.

— Забираю їх зі собою, — розповідав «фризієр» сусідам, — посаджу на коня.

Він показав приторочений до сідла килимок і поплескав коня по широкому крупу. Буланий скидався на тих могутніх важковиків, що возили пиво з бровару. На ньому могло вміститися і п'ять осіб.

Квартира «фризієра» знаходилася на третьому поверсі. Туди побігли Іда Штарк і ще хтось. Їх довго не було видно, нарешті повернулися ні з чим.

— Двері замкнеш на ключ. Ні на дзвінок, ні на стукіт ніхто не відзивається.

— Бідолашна, цілу ніч, мабуть, просиділа в пивниці. Зараз, певно, міцно спить, — заговорили жінки.

— Треба виламати двері. Немає іншої ради, — запропонувала Іда.

— Навіщо ламати, ми маємо фахівця, пішліть Желязного, він зуміє відчинити без ключа, — порадив Мусьо Штарк.

Так і зробили. Желязни разом з Блязером і Мусьом подалися на третій поверх. Через хвилину вони знічені повернулися.

— Вашої дружини там немає. Квартира порожня, — повідомили засмученого «фризієра».

Хтось нарешті згадав, що жінка «фризіера» збиралася піти з малюком ночувати до подруги, в якої була глибша пивниця, тобто надійніша. Наш підвал видавався їй не зовсім безпечним.

— До якої ще подруги? Де вона живе? — перепитав «фризієр» з нотками розпачу в голосі. Ніхто не знав, що відповісти. «Фризієр» мало не плакав. Глянувши на годинник, він натягнув вуздечку і стиснув буланого стременами.

— Я ще неодмінно приїду! — гукнув він, повернувшись до нас на прощання.

«Фризієр» дотримав слова. Він приїхав у 1945 році, відразу після закінчення війни. Вдруге він приїхав у 1947 році з Польщі, де проживав на той час. Останній раз приїхав у 1965 році із Західної Німеччини, громадянином якої він якимсь чином тоді став. З подиву гідною кмітливістю «фризієр» відразу знаходив мого батька, який за той час аж тричі міняв адресу. Він полюбляв з батьком вести ностальгійні розмови про ті часи, коли мав юну дружину і синка-первістка. За збігом обставин кожен раз, коли він приїжджав, мене не було у Львові. Можливо, так вийшло на краще, бо заощадило йому дізнатися від мене трагічно-жахливі подробиці, які батько не хотів йому розповідати.

Повідомлення «фризіера» про відхід Червоної армії розвіяло ілюзії і про налагодження постачання хліба. З вибухом війни продовольчі крамниці відразу спорожніли. За хлібом утворювалися величезні черги. Міщани, відомо, не мають великих запасів їжі: дезорганізація постачання відбивається на них вкрай боляче, ставить їх на грань голоду.

Зразу після від'їзду «фризіера» Блязер скликав чоловіків нашого будинку на нараду. Мешканці кварталу знали, що неподалік, на військових складах, роздають цивільному населенню продовольство, щоб воно не потрапило до німецьких рук. Блязер запропонував піти на склади, щоб трохи запастися харчами. Йти туди зголосилися не всі чоловіки, а найвідважніші, а може, найголодніші. Пішли Блязер, Валах, Желязни і мій батько.

Верталися вони поодинці. Кожен сам по собі ніс додому щось їстівне. Усі повернулися, а батька все не було. Ми хвилювалися. І не без підстав. Як дужий чоловік батько взяв на складі найважчий товар; мішок борошна. Так з мішком на плечах пішов він Янівською вулицею додому. Несподівано по дорозі його перестріли озброєні молоді хлопці з червоними пов'язками на рукавах. За батьковим визначенням, це були євреї. Назвалися вони комсомольським патрулем. Комсомольці зажадали квитанцію на борошно. Пояснення, що зі складу роздають червоноармійці продовольство без усяких квитанцій, їх не задовольняло. Вони стали вимагати ще й особисті документи. І тут батько допустив фатальну помилку — пред'явив їм паспорт. Побачивши в паспорті запис трефної національності, комсомольці впали в лють.

Мародер! Саботажник! Диверсант! — загорлали. Потім пошепталися між собою і оголосили батькові, що вія підлягає негайному розстрілу.

Ставай під стінку! — скомандували. Від нехибної смерті батька дивом, в останню мить, врятували знайомі єврейські жінки, які надійшли з того ж складу, де теж чимось запаслися.

Ви, хлопці, його розстріляєте і собі підете, — сказали вони комсомольцям, — а нам тут з сусідами жити, подумайте про наслідки.

Хлопці подумали. Батька не тільки відпустили, але ще й завдали мішок на плечі. Запас муки дав змогу нашій сім'ї якось пережити перші голодні місяці німецької окупації.