63

Вуйкові Камінському, чоловікові в літах, який страждав на поліартрит, нелегко вже було зі Стрілецької площі, де він мешкав, добиратися до нас на вулицю Каспра Бочковського власним ходом. Мусив їхати трамваєм. Найближча зупинка до нашого будинку була неподалік вулиці Королеви Ядвіґи (тепер Марка Вовчка), майже під самісінькою брамою солдатського борделю, що містився у високому будинку на Городоцькій, 46.

Під входом до борделю частенько збиралися зграйки молодих німецьких солдатів, що збуджено галасували.

— Іржать під борделем, як жеребці, — з огидою говорив вуйко, — кляті шваби сорому не мають, відкрили собі бордель на людному місці. Стид і ганьба!

Слухали його моралізаторські інвективи з поблажливістю, бо в нашому домі існували свої, не німецькі Содомі Гоморра. На першому поверсі мешкала молода жінка на ім'я Гелька, яка вела розпусне життя. У Гельки безперестанку збиралися розгульні компанії. У цьому кублі розпусти цмулили самогонку, яку поляки називають «бімбер», і грали в карти на гроші. Звідти часто можна було почути модну пісеньку:

Му m?odzi, mу m?odzi,

Nam bimber nie zaszkodzi!

Вже влітку 1941 року у львівських парках можна було спостерегти молоді пари; німецький офіцер і, переважно, польська дівчина. Чепурні німецькі офіцери, на противагу совєтським, виглядали культурнішими і симпатичнішими. А дівчата, звісно, полюбляють молодих військових, особливо офіцерів. Цією ситуацією намагалося, небезуспішно, скористатися польське підпілля. Одним, на погляд українців, підступним, улюбленим польським прийомом була так звана «політика спідничкова», коли окупаційним можновладцям і бюрократам підсовувалися у якості стенографісток, секретарок, перекладачок рафінованих полюбовниць.

У будинку навпроти мешкала одна із них — красива полька, яку звали Ґрета. Працювала Ґрета перекладачкою при якомусь німецькому начальникові. Використовуючи службові можливості та жіночі принади, ця метреса добувала окупаційні бланки: «аусвайси», різні дозволи і перепустки. Ґрета допомагала влаштовуватися знайомим полякам на такі роботи, звідки не забирали до Німеччини на примусову працю. Отож, допомагала своїм як могла. Ґрета не виїхала своєчасно до Польщі і дістала від радянського трибуналу вісім років за «сотрудничество с оккупантами». Вийшовши з ув'язнення, Ґрета якось під час зустрічі скаржилася мені, що її засудили несправедливо, адже вона «крутила» з німцями за спонуканням і згодою аківського підпілля.

«Спідничкова політика» давала свої результати. Поляки набирали щораз більшого впливу на німецьку окупаційну адміністрацію, на всіляких там крайсгауптманів, ляндкомісарів й ляндвіртів. Краще освічені від українців, маючи більше людей, що знали німецьку мову, львівські поляки ставали для окупантів незамінними фахівцями в багатьох ділянках господарського життя міста.

Війна послаблює громадську мораль, крім того, німецькі окупаційні власті ненав'язливо сприяли деморалізації молоді. Зокрема міської, бо село ще твердо зберігало консервативні засади. Алкоголь видавався на роботі у вигляді премії. Або, наприклад, спеціально розповсюджувався напівпорнографічний ілюстрований журнал під назвою «Fala». Як ніколи, за тихою згодою влади, широко процвітала проституція. Проте звести зацікавлення міської молоді до алкоголю і сексу гітлерівцям, як вони не старалися, не вдалося. Зате успішно вдалося львівську молодь захопити кіноманією. Кінотеатри в часи окупації були переповнені. Техніки дубляжу ще тоді не знали і для населення Генеральної Губернії випускали фільми з субтитрами двома мовами: польською і українською. За радянських часів, до слова, кінофільми йшли лише російською. У Львові діяли чотири кінотеатри, де показували фільми з українськомовними титрами. Найбільший український кінозал містився в музичному Інституті ім. Лисенка і називався «Одеон». Другий був на вулиці Зеленій (пізніше «Зірка»), а два інших, з невеличкими залами, — десь у передмістях. Два кінотеатри на головних вулицях міста (пізніше «Україна» і «Спартак») обслуговували лише німців, а всі решта були польськими, в тому числі такі великі кінозали, як «Сьвіт» (тепер театр Армії) і найбільший у Львові кінозал «Рокс» (Клуб залізничників). Демонструвалися численні розважальні фільми німецької кіностудії «Дефа» і також фільми передвоєнних польських студій, якщо режисерами не були євреї. Намагання керівництва польського підпілля відвадити молодь від окупаційних кінотеатрів не вдалося, глядацькі зали, як уже зазначалось, постійно були переповнені. Заклик підпілля: «Tylko ?winie siedz? w kinie» — абсолютно не спрацьовував. Мабуть, молодь інстинктивно прагнула відгородитися ілюзією кіно від жорстокої дійсності. Згодом, після війни, ці ж німецькі розважальні фільми, але вже з російськими титрами, демонструвалися у Львові як трофейні. Найпопулярнішим був фільм «Die Frau meines Traum», що в радянському прокаті називався «Девушка моей мечты».

На початку кожного сеансу демонстрували кінотижневик, званий «Wochenschau», котрий розпочинався пафосним вигуком диктора: «Вікторія! Німці воюють і перемагають на всіх фронтах!». Водночас на екрані поставала велика літера «V». Інколи перед кінофільмом додавалися коротенькі сюжети на місцеві теми. Постійною пропагандивною темою був ролик про євреїв і небезпеку плямистого тифу. Виглядав він так: у брамі будинку стоїть п'ять-шість молодих пейсатих євреїв у традиційних чорних капелюхах і про щось жваво розмовляють. Євреї весь час неспокійно погойдуються або ритмічно хитаються, як це роблять при молитві. До брами з вулиці раптом заходить дама — яскрава блондинка у дорогому хутрі. Молоді євреї не звертають на неї жодної уваги і продовжують розмовляти. Блондинка з гримасою відрази змушена їх розштовхати, щоб пройти вглиб кам'яниці до сходів. Коли вона поминула євреїв, збільшеним планом показано, як по її хутрі повзе велика воша. На екрані висвітлюється застереження: «Воші спричиняють плямистий тиф, євреї — рознощики вошей!».

Як уже згадувалося, у 1942 році Львів перетворився на глибокий тил, тут навіть майже скасували затемнення від можливих бомбардувань авіації. Вечорами вулиці освітлювались газовими ліхтарями. Отож, не лише кінотеатри запрацювали, а й комунальні служби міста. На вулиці Шпитальній, наприклад, знову відновила свою роботу міська лазня, яка призначалася для військ гарнізону. Саме біля цієї лазні я востаннє побачив велике скупчення львівських євреїв.

Якось під вечір, проходячи повз лазню, зауважив єврейських в'язнів з Янівського лаґера, яких привели помитися. Охороняли їх кілька німців, сувора з вигляду єврейська поліція і наряд «аскарів» зі сторожовими вівчарками .«Аскари» в чорних шинелях з сірими комірами і сірими манжетами виглядали зловісно екзотично. Розмовляли «аскари» між собою (я спеціально прислухався) російською мовою. Деяких з них, з розкосими очима, можна було прийняти за чистих азіатів. Повторю, окремі єврейські автори полюбляють лаґерних охоронців російського походження переназивати в українських, або вживати нейтральний термін «власовці».

Став я вдивлятися в колону в'язнів з надією впізнати когось Із знайомих. Але марно. Вразило те, що лаґерники скидалися на одне лице. Чомусь усі однакового зросту, більш-менш однакового віку, худющі, аж висохлі, вбрані в дешевеньку чорну робу, достоту схожі на рідних братів. Підсилював враження загальний нестерпно страдницький вираз їхніх облич. Євреї гляділи на нас, випадкових перехожих, великими, зболілими очима приречених на близьку смерть людей. Людей з правдивого мертвого дому, з якого немає вороття.

Загарчали пси, — «аскари» ледь отримували на повідках лютих сторожових вівчарок. Німець подав команду, і під наглядом суворої єврейської поліції колона зникла в лазні.

— Чому вони не пробують утікати? — спитав якийсь перехожий.

— Куди їм втікати і до кого? — впала відповідь. — Адже за переховування євреїв — смертна кара.

— У них кругова порука, якщо втече один — розстріляють двадцятьох, — додав хтось.