23

З Йосале Валахом ми росли разом від колиски. Взаєморозуміння між нами досягло тієї гармонійної злагодженості, яка трапляється між найближчими родичами. Досить було комусь одному ледь кивнути головою, моргнути або ще в інший непомітний для сторонніх спосіб подати умовний знак, щоб другий відразу без зайвих слів здогадався, про що йдеться. З ранку до вечора весь вільний час ми проводили нерозлучно. Тільки до шкіл ходили різних: Йосале віддали до польської школи, а мене, зрозуміло, — до української. Поза домом, на горі «гицля», куди залюбки взимку і влітку ходили гуляти, ми з Йосале теж трималися разом. Задерикуваті хлопчаки з чужих кварталів нас оминали, знали: зачеплять одного — заступиться другий. Словом, товаришували ми — нерозлийвода.

Постійно сидіти в темному підвалі ми з Йосале довго не могли. Тим більше, що на дворі стояла чудова погода: ясні, сонячні червневі дні. Як нас не пильнували батьки, при кожній зручній нагоді ми виривалися на світ божий. Одного разу, коли довший час вже не чутно було гуркотіння німецьких літаків, ми вилізли, мов щурі з нори, з остогидлої пивниці. Ніхто не стояв на заваді, коли ми крадькома подалися на вулицю. Вийти з брами тепер стало просто і легко. На випадок обвалу будинку від прямого попадання бомби перегородки між подвір'ями окремих будинків наказано було розібрати. У нас утворилося одне велике спільне прохідне подвір'я аж для чотирьох будинків: двох будинків на Клепарівській та двох на Янівській вулицях. Для виходу на вулицю можна було скористатися однією з чотирьох брам. Ми спритно шмигнули через розгороджені подвір'я і враз опинилися на вулиці Янівській.

Трамвайні колії на Янівській припали пилом, автомобілів теж не було видно. Без звичного руху вулиця спорожніла і затихла. Лише біля костелу св. Анни зібрався у коло гурт жінок, щось гаряче коментуючи. Зацікавлені, ми підійшли до них Поважні матрони-домогосподарки круглим вінком оточили двох військових. Посередині стояв чорнявий, схожий на кавказця, дебелий чоловік у добротній комісарській формі, а перед ним — молоденький рядовий червоноармієць у вилинялій до білизни довгій, схожій на дитячу сорочку, гімнастерці. То був ще зовсім хлопчисько з дівочим рум'янцем і ніжним пушком на щоках та тендітним юнацьким станом. Білява стрижена голова його золотилася на сонці. Пілотки він не мав, як і не мав при собі жодної зброї.

Комісар злими, уривчастими фразами допитував бійця, вдивляючись у нього яструбиними очима. Той стояв, виструнчившись, і щось тихо, безживним голосом відповідав. Він чимось нагадував школяра, що сильно завинив. Після кожної відповіді жінки дружно голосили:

— Не чіпайтеся хлопця! Пустіть бідного хлопчину! Пустіть, хай собі йде!

Комісар, не звертаючи уваги на їхні вигуки і вмовляння, навдивовижу спокійно вів допит, можливо, слабо розумів польське лементування жінок. Коли одна з них заговорила українською, він миттю відреагував:

— Що витріщилися! Розійдіться!

Жінки не послухали. Комісар розстебнув кобуру, витяг ремінцем причепленого пістолета і повів ним по колу:

— Забирайтеся геть!

Жінки замовкли, але продовжували стояти. Обличчя комісара стало наливатися кров'ю, зробилося темним і перекошеним. Розмахуючи перед жінками пістолетом, він люто гаркнув. Вашу мать, стрілятиму!

Не було сумніву, комісар готовий виконати свою погрозу. Жінки сахнулися і кинулися врозтіч. Більшість відбігла далеко, аж на Городоцьку, але деякі лише відійшли на інший бік вулиці. Ми з Йосале перейшли туди разом з ними.

Не випускаючи з рук оголеного пістолета, комісар вказав червоноармійцю на свіжовикопану траншею, що залишилась від будівельних робіт біля підніжжя костелу. Ґрунт зверху був перемішаний з жовтим, золотистим піском. Розгублений хлопчина, скоряючись команді, заліз у траншею. Вона сягала йому по пояс. Червоноармієць приклав благально до грудей долоні і щось спитав. У відповідь комісар сердито гримнув:

— Лажись!

Стрижена білява голова зникла в траншеї. Комісар виждав, поки хлопець вляжеться, а тоді вистрелив. Потім неквапно заховав у кобуру пістолет і подався Янівською вгору.

Ми підійшли до траншеї. Червоноармієць лежав долілиць з простреленою головою. По шиї вже повзли, невідь звідки взявшись, мурашки.

Клятий єврей убив такого гарного хлопця, — сказала одна з жінок.

Євреї безжальні, — додала інша.

— Хіба ж він єврей? — спитав я, здивовано кинувши у бік комісара, що розмашистим кроком віддалявся.

А то ж хто? — сказала жінка. Коли ми з Йосале повернулися додому, нас зустріли докором:

— Де ви, шибеники, так довго лазили?

Нашою спільною відповіддю було тягуче мовчання.