56

Мабуть, ніщо так не дивує і не гніває людей, які спостерігали за перебігом Шоа у Львові, як твердження деяких єврейських авторів, що львів'яни мало не оплескували та оваціями зустрічали трамвайні платформи, заповнені євреями, яких везли на Янівську чи в Лисиничі на страту. Може і траплялися окремі виродки, одурманені антисемітизмом, які виказували зловтіху, але переважна більшість львівських людей щиро, по-християнськи співчувала приреченим. Побачивши таку платформу, перехожі ціпеніли й зупинялися, схиляючи голови, як під час похорону. Жінки, за природою своєю, органічно не могли не жахатися гестапівським дітовбивством. Не раз я чув жіночі розмови на цю тему: для них найбільшим злочином, який волає до неба, було беззастережно дітовбивство. Церковні структури, як українські, так і польські, намагалися, по можливості, хоч якось рятувати, в першу чергу, саме єврейських дітей.

Одного вечора, коди ми зібралися вдома всі разом, мати розповіла, що зустріла Весту Вайсман і та запропонувала їй взяти єврейську дівчинку, доньку її племінниці, на переховування. Обіцяла за спасіння дитини добрі гроші авансом, а після війни ще більші, бо родичі дівчинки, багаті американські «євреї, готові будуть за врятування кревної дати кругленьку суму. Певна річ, для мами головне тут були не гроші. Вона завжди бажала мати дівчинку. «Якщо справді після війни об'являться багаті американські кревні, то віддамо дитину, а якщо ні, то залишимо собі, — сказала замріяно мати. — Дівчинка білява, синьоока, зовсім не схожа на типових єврейських дітей. І дуже, дуже мила дитина».

Батько відразу заперечив і навів низку вагомих перешкод, Чому не можна адаптувати єврейську дитину. Треба було, перш за все, дістати десь сфальсифіковану метрику, По-друге, усі наші численні родичі і знайомі знали, що в нас немає ніякої дівчинки, а звідки раптом могли взятися у тих часах три-чотирирічні діти, не важко було здогадатися. Наші нові малознайомі ще сусіди теж знали, що в нас немає дівчинки і як тепер пояснити її несподівану появу. Сім'я наша була україномовна, а чому тоді наша дівчинка не знає української мови. І таких колізій було повно. Нарешті, маленька чотирирічна дівчинка могла легко при сторонніх щось випатякати про себе і своїх справжніх, батьків.

За переховування євреїв за окупаційними законами належалася смертна кара. Скрізь по місту були розліплені оголошення «Командира Безпеки й СД Галицької області», що переховування жидів — це кари гідний страшний злочин і замах на німецьку справу «відбудови» Генеральної Губернії. В оголошенні говорилося: «Забороняється приймати жидів до будинків і мешкань нежидівської людності. Той, хто свідомо надає жидові притулок, зокрема приміщує, харчує або переховує жида, буде покараний смертю». Повідомлялося: «Згідно з цим приписом, застосовуватимуться заходи поліційної безпеки проти того, хто, довідавшись про безправне перебування єврея поза його мешканевою дільницею, не повідомить про це поліцію». Тобто передбачалося покарання за недонесення. Далі сповіщалося, що зокрема несе відповідальність кожний домовласник, домоуправитель і відповідальний квартиронаймач. Про безправне перебування євреїв слід негайно повідомляти поліцію. За таке повідомлення можна отримати винагороду.

За друкованими погрозами наступили конкретні дієві заходи. Дільничі поліцисти регулярно робили по квартирах обшуки. Сховатися у тісних квартирах центральної частини міста з її суцільною забудовою було нелегко. Виникали проблеми з туалетами, які були, як правило, загальними на спільному балконі. Утих голодних роках цікаві сусідки любили заглядати на чужі кухні, до чужих баняків, встановлюючи, що і скільки вариться. Словом, у місті чужі допитливі очі, при бажанні, бачать багато, якщо не все. Недарма професійні конспіратори обирали за свій осідок будинки поза центром міста. Керівника польського підпілля у Львові, полковника Окуліцького чекісти впіймали в особняку біля «Рокси», а Роман Шухевич мав свою останню квартиру в окремому будинку на Білогорщі. Ті євреї, яким вдалося переховатися у Львові, збереглися, як правило, саме на околицях міста.

У сільській місцевості німці пригрозили за переховування євреїв не тільки стратити укривачів, а й спалити все село. Тут застосовувався принцип колективної відповідальності. У неділю під церквою св. Юра якось розповідали, що гестапівський офіцер, дізнавшись про проживання в одному селі літньої єврейки-вихрестки, що давно асимілювалася, прибув до її хати і там власноручно застрелив на порозі бабусю, заборонивши хоронити її за християнським обрядом. Крім грізних наказів, ґестапо широко застосовувало метод «шептаної пропаганди». Серед населення постійно поширювалися чутки про жахи, які чинять німці тим, хто переховує євреїв. Про розстріли людей, які рятували євреїв, повідомлялось в газетах і в спеціальних розклеюваних на видних місцях плакатах червоного кольору. Метою такої оперативної інформації було залякування українського і польського населення.

Можливо, мої батьки зважилися б взяти єврейську дівчинку, але склалося так, що десь на другий день наша худа і писката двірничка зібрала квартиронаймачів і заявила їм приблизно таке:

— Я бідна вдова, мій чоловік помер, залишив мене з трьома дітьми. Німецький жандарм нас двірників попередив, що коли в будинку знайдуть захованого єврея, то відправлять усю двірничу сім'ю за недогляд у лаґер примусової праці. Я не бажаю, щоб мої дітки загинули в лаґері. Я все спостерігаю і все бачу, чесно, відкрито попереджаю усіх, за найменшої підозри піду і викажу.

Вона тут вжила популярний термін «зденціоную». На початку 1945 року ця ж сама двірничка говорила мешканцям: «У мене троє ще малих дітей. Совєтський начальник сказав, що в місті багацько дезертирів і підозрілих непрописаних осіб. Я все спостерігаю і все бачу. Чесно, відкрито попереджаю- на Сибір за когось з дітьми не поїду. Зауважу щось підозріле — негайно повідомлю кого слід. Начувайтеся!».

Додатково оливи до вогню підлив вуйко Камінський. Він розповів, як у його знайомого знайшли єврея і німці повісили не лише його, а й усю сім'ю укривачів. Страх пройняв нас, і мати з болем серця відмовилася взяти дівчинку, про що потім жаліла до кінця життя. Треба наголосити, що люди, які бралися переховувати євреїв, незалежно від мотивів, ризикували не лише власним життям, а й життям своїх близьких. А це вияв великої особистої відваги, довготривалого межового ризику, словом, це — тихий героїзм.