8

З першого дня встановлення совєтської влади на Західній Україні було заборонено діяльність і розпущено всі без винятку політичні партії, громадські організації і товариства з «Червоним Хрестом» включно. Комінтерн із дивною завбачливістю розпустив, щоб не заважала, свою КПЗУ ще за рік перед війною. Проте діяльність однієї політичної сили залишилася поза засягом нової влади. ОУН як була, так і залишилася в підпіллі, не потребуючи дозволу на існування. Крім політичних та громадських організацій, було негайно закрито всі газети, журнали, видавництва, незалежно від їхнього політичного забарвлення. Треба сказати, що перед війною у Львові виходило аж 300 періодичних видань. Замість традиційно широкого політичного спектру львівської преси (перший часопис в Україні з'явився 1776 р. саме у Львові) під назвою газети почали виходити дві вбогі партійні агітки — одна українською, друга польською мовами. Під тотальний контроль взято також радіомовлення, театри і кіно. Таким чином львів'ян позбавили достовірних джерел інформації. На довге півстоліття в Галичині забули, що існує реально правдива свобода слова. Громадськість стала повністю здезорієнтованою якраз в момент зіткнення двох світів: московсько-большевицького і європейського з їх відмінними політичними, моральними та економічними засадами.

Ошелешені наростаючими змінами люди природно бажали довідатися, як їм буде вестися при новому режимі. В перші два-три дні львів'яни масово виходили на вулиці, прагнучи ввійти в контакт з червоноармійцями, що наповнили місто. Вражало убоге, некрасиве, неєвропейського фасону обмундирування Червоної армії — землистого кольору шинелі, гімнастьорки до колін, широченні галіфе, шпичасті повстяні будьоновки, обмотки, кирзові чоботи. Натомість озброєння і військова техніка, зокрема танки, на голову перевершували польські.

На Янівській (тепер Шевченка) вулиці, до її перетину з Клепарівською, наступного дня, під вечір, зупинилася довга військова механізована колона. Стояла погожа тепла осіння днина. 3 усього виникало, що колона зібралася ночувати просто неба. Червоноармійці за командою марширували взводами до поблизу розташованої парфумерної фабрики «Одоль» на «оправку». На вечерю солдатам видали сухий пайок. Спраглі інформації жителі прилеглих кварталів буквально обліпили броньовики й автомашини колони, намагаючись поспілкуватися з військовиками. Хотілося їм почути безпосередньо з уст людей в шинелях відповіді на свої численні запитання про життя-буття в «Країні Рад».

Але, вияснилось, без дозволу політруків-комісарів «байци» або «красноармєйци» (назва «солдат» тоді не вживалася) не сміли зронити й слова. Політруки воліли самі розмовляти з людьми і вирішували, хто з бійців може спілкуватися з цивільними, а хто ні.

Комісари, звісно, ретельно пильнували сам перебіг розмови. На всі запитання на кшталт: «Чи є у вас той чи інший товар, або той чи інший виріб?», бійці, під невсипущим оком комісарів, неодмінно відповідали, мов папуги: «Єсть многа, многа». На цьому ґрунті зродилися численні львівські анекдоти. Найпопулярнішим був про цитрини. На запитання, чи є в Радянському Союзі цитрини, червоноармієць, хоч не розумів, що це таке, бадьоро відповідав: «Єсть многа, два завода дєлают, адін в Масквє, втарой в Харькавє». На лукаве запитання, чи є в Совєтському Союзі «шкарлатина» (скарлатина), червоноармієць завчено бездумно відповідав так само: «Єсть многа, многа».

Мовні непорозуміння траплялися і з протилежного бoку. Червона армія мала офіційний епітет: «рабочє-крєстьянская». Деякі прості львів'яни, не розуміючи значення російського слова «крєстьянє», переклали його собі на «християни». Особливо старі богомільні жінки дуже втішались, що армія називається, на їхню гадку, християнською. Яке ж було розчарування, коли вони від комісарів «християнської армії» почули, що ніякого Христа не було — «ета видуманая лічнасть». Більше того, почули, що немає і самого Бога. Тоді ж розказували такий анекдот: Направляє большевик серед дороги автомашину. Надходить чоловік і каже:

— Боже помагай!

— Ні, — каже солдат, — у нас в Совєтах не так здороваються. У нас кажуть: «Дармо робиш!», а відповідають: «Правду кажеш!».

Спілкування з червоноармійськими командирами (слово «Офіцер» не вживалося) теж не йшло легко. Львів'яни 1939 року з натугою розуміли російську мову. Для поляків — російська важча для розуміння ніж словацька або чеська. В кращому становищі перебували українці. Серед щойно мобілізованих червоноармійців на «польський похід» траплялися жителі Поділля, їхня говірка мало чим відрізняється від тієї розмовної мови, якою користуються українці Львівщини.

Мій батько зупинився біля одного такого стрункого, чорнявого подоляка перекинутися словами. Чимось той йому сподобався, і батько гостинно запросив його до нас на чай. Політрук, який уважно стежив за розмовою, заборонив подолякові відлучатися і тут же припинив балачку. Не допомогло батькове пояснення, що живе він зовсім поруч, що кличе тільки на хвилинку. І тоді мій батько, людина запальна та наполеглива, зважився на відчайдушний крок. Він сміливо підійшов до штабної машини і голосно, щоб чула навколишня цивільна публіка, заявив, що, мовляв, він, львівський пролетарій, прагне поговорити у важливій справі з головним командиром. Навколо зібрався чималий гурт цивільних зівак. Командир неохоче вийшов із машини.

За професією мій батько був поліграфістом-цинкографом. Для виготовлення цинкографічного кліше використовували соляну кислоту. Згідно з технікою безпеки працювати з кислотою треба в захисних рукавицях. Цинкографи здебільшого нехтували рукавицями, бо вони заважали, і тому потерпали від поверхневих опіків. Руки, або точніше долоні, на певний час. до загоєння, набирали через опікові шрами страхітливого мозолястого жовто-білого вигляду, ніби каторжно опрацьованих, хоча цинкографічна робота й не вимагала значних фізичних зусиль. Батько, який теж не любив працювати в рукавицях, простягнув перед командиром свої недавно обпечеш кислотою долоні й запитав: «Хіба не можна мені, робітникові, запросити до себе на хвильку бійця робітничо-селянської армії на склянку чаю? Живу ж поруч».

Демагогічний «класовий» прийом спрацював. Командир глянув на пролетарські долоні, на принишклий натовп цивільних, що зібрався навколо, і з люб'язною усмішкою вдоволив прохання «львівського пролетарія». Однак політрук міркував по-своєму. «Сам не піде, підуть двоє», — розпорядився він і долучив до подоляка вертлявого рудого москаля. Ще подумав, поправив на поясі кобуру з наганом і вирішив супроводжувати червоноармійців особисто.

Так у нашому помешканні опинилося троє червоноармійців: українець, росіянин і єврей. На столі з'явився чай і, звичайно, «до чаю». Невдовзі цікавість привела до нас сусідів: Мойсея Блязера, Муся Штарка, Весту Вайсман, братів Желязних, ще когось. Стали говорити всі нараз. Наша домовласниця Вайсман з трепетом запитала, чи правда, що совєтська влада забиратиме будинки. Комісар весело примружився і відповів: «Пролетарська влада не будинки забирає, а їх жирних власників». Коли напруга розмови трохи спала, хтось заговорив до політрука на їдиші. Той спочатку сердито відмовчувався, довго удавав, що не розуміє, але, мабуть, знайшлися потрібні слова, бо політрук раптом засміявся і відповів. Слово за словом, Мусьо забрав політрука до себе на окрему балачку. Залишилися бійці без пильного «всевидящего» ока. Рудий походив з московської глибинки, української мови майже не розумів і безнастанно, заважаючи розмові, перепитував. Подоляк шепнув батькові, що незле було б для святого спокою «кацапа» напоїти. Делікатне завдання поклали на досвідчених у таких справах братів Желязних. Брати виправдали сподівання.

Вони напрочуд легко знайшли з рудим спільну мову, заманили його до себе на квартиру і небавом, не випускаючи з рук чарки, він міцно спав, поклавши голову на стіл.

Отак батько нарешті залишився з подоляком наодинці, чого він з самого початку прагнув. Мати поралася біля кухні, а я принишк, роблячи вигляд, що зайнятий грою «каро» (гра типу кубика-рубика). Чоловіки заговорили про колгоспи, ще там про щось. У розпалі розмови батько став покусувати нижню губу — вірна ознака, що готується поставити важливе запитання. І він запитав:

— Чи то правда, що на Великій Україні в тридцять третьому році багато людей померло з голоду?

Подоляк від тих слів сильно знітився, перевів погляд на образи (ікони), на портрет Шевченка і, перехиливши чарку, тихо відповів:

— Пів-України померло. Виморили б усіх, але спохватилися, що не стане кому обробляти землю.

З очей у нього беззвучно скотилися дві сльози, Батько ж з докором запитав:

— Як могли люди покірно, мов вівці, допустити до такого?

— Поживете, побачите, — похмуро відповів подоляк і глянув зболілими очима.

Треба сказати, що тодішні українці зі східних областей — «східняки», потрапивши до оселі «західняків», раптом опинялися у приворожливій атмосфері патріотизму і релігійності, про яку мали тільки дуже неясне уявлення і про яку їхнє щире українське серце таємно мріяло.

Наступного дня зайшов до нас Мусьо. Виглядав він пригаслим. «Ми досі жили в державі», — повідав Мусьо, — де дозволено було все, що не заборонено законом. А тепер живемо в державі, де заборонено все, крім того, що наказано». Батько ще не раз повторював ці Мусьові слова.