3
Похмурого дощового вечора, пізньої осені 1941 року, в оселі кравця-полатайка Самуеля Валаха на вулиці Клепарівській, номер п'ять, якось мимохіть зійшлися близькі сусіди і стали ділитися невеселими думками. Сподівання «галіціянтів», що з теплим сентиментом любили згадувати старі добрі порядки часів «небіжки Австрії», ані на крихту не збулися. Замість чіткої німецької раціональної дисципліни і впорядкованого адміністративного ладу запанував у галицькому краї жорстокий, нелюдський гітлерівський «орднунг». На місто, через злочинну байдужість гітлерівського керівництва, насувалася примара голоду і холоду. Становище євреїв з кожним днем катастрофічно погіршувалося. З Києва, незважаючи на відновлений старий Збручанський кордон, долинула страхітлива звістка про масові розстріли цивільного єврейського населення в Бабиному яру. У тому, що німці здатні на організовані звірства, жителі Клепарівської вулиці мали вже змогу пересвідчитися наочно. Пережили вони єврейський погром у липні, а на прилеглій вулиці св. Анни (тепер Леонтовича) німецькі солдати без видимої причини вивели з двох будинків чоловіків єврейського роду і тут же, під муром, їх розстріляли. Екзекуція відбулася в білий день навпроти школи св. Анни, в самому центрі міста.
Цього смутного дощового вечора на квартирі кравця Валаха була серед нас й Іда Штарк. Дівчина належала до всіма в будинку шанованої інтелігентної родини. Один брат -лікар, другий- доцент університету. Сама Іда — студентка торгового інституту. Мешканці любили цю вродливу, повну життя та енергії дівчину. В певний момент загальної розмови Іда Штарк звичайним спокійним голосом, ніби про щось буденне, сказала:
— Знаєте, скоро німці винищать усіх євреїв.
У гомінкому помешканні Самуеля Валаха зависла драматична тиша, Іда повторила:
— Кажу вам, скоро всіх євреїв повбивають. — Як усіх? — опам'яталися присутні.
— А діти? — перепитала жінка кравця Фріда, мати п'ятьох ще малих дітей.
— Вимордують усіх без винятку. Німці — безжальні. Вони знищать і дітей.
— Америка до такого не допустить, — висловив хтось надію.
— Америка далеко, — відказала Іда, — поки схаменеться, буде по нас.
— Ось так усі пропадемо, і ніхто, ні хто на світі не дізнається про нашу загибель? — спитала тремтливим голосом середуща донька кравця Туська.
— Ні, чому не взнає? Дізнаються, — заперечила Іда Штарк і раптом вказала пальцем на мене.
— Він про це напише, і читатимуть це євреї до цілому світі, — З тими словами вона дістала з торбинки сріблясту авторучку і вручила її мені, додавши, — Затям, маєш про все докладно написати.
У воєнну завірюху срібляста ручка десь затратилася, але віщування Іди Штарк запало мені в душу. За першої нагоди, а нагода трапилася не раніше, як постала вистраждана, довгоочікувана незалежна Україна, я опублікував у першій безцензурній львівській газеті «Віче» спогади очевидця про Катастрофу львівських євреїв. Згодом єврейська газета «Шофар» передрукувала звідти сюжет про Асю Валах і довгий уривок «В окупованому Львові» про деякі обставини Катастрофи. Потім у трьох числах газети «Поступ» була опублікована моя розгорнута рецензія на книжку відомої єврейської дослідниці Жанни Ковби про Шоа в Західній Україні під назвою «Галичина в часи страху і печалі». Газетні публікації, зрозуміло, не могли бути розлогими — формат пресових шпальт цього не дозволяє. Треба зазначити, що я пишу спогади, а не історичне дослідження. Пропоную тепер повнішу версію спогадів про львівську Катастрофу, якою я її бачив і запам'ятав. Звичайно, мої спогади не читатимуть євреї по всьому світі, проте сподіваюся на певну категорію україномовних читачів, які цікавляться українсько-єврейськими відносинами загалом і під час Другої світової війни у Львові зокрема. Вони, маю надію, знайдуть у моїх нотатках якусь дещицю корисної інформації для себе.