57

Мене сильно здивувало, коли, йдучи Городоцькою, поблизу костела св. Ельжбети, з вікна наріжного будинку вулиці Хотинської до мене привітно замахали руками і покликали по імені. Вражений, я глянув у той бік — не підлягало сумніву, з відкритого, облитого сонцем вікна на мене дивилися усміхнені, радісні обличчя Ґізи та Куби Шнеєбаумів. Виявилося, що вони тепер мешкають саме тут, на Хотинській. Тепер у цьому будинку розмістилися адміністративні установи, а браму, що тоді виходила на Городоцьку, після ремонту замурували. На мої запитання, чому вони, Шнеєбауми, не перебувають у ґетто. в'юнка Ґіза відрубала чітким, твердим голосом:

— Чого нам там бути, адже ми — не євреї.

— А хто ж ви? — перепитав я вкрай спантеличений.

— Ми румуни, — відказала Ґіза.

— Незабаром від'їдемо до Румунії, — додав Куба.

— І ви не носите єврейських пов'язок? — перепитав я недовірливо.

— Не носимо і батьки наші не носять, адже ми не євреї, — знову з притиском відказала Ґіза, дивлячись навмисне мені прямо в очі.

— Ні, так ні, — відповів, — мені ж то все одно. Раз румуни, то румуни, — хоч насправді був я вкрай здивований.

За тих десять-одинадцять місяців, що ми не бачились, сестра і брат помітно підросли, подорослішали. Ґіза оформлялася на вродливу чорняву дівчину, а Куба помітно змужнів, набрав у плечах ширини. Шнеєбауми мешкали тепер в просторій двокімнатній квартирі, обставленій добротними, старими меблями. Їм явно велося непогано. Батьків не було вдома, як розповів Куба, вони працювали в якійсь поважній німецькій фірмі.

Згадалися колишні часи і я попросив завести патефон з шекспірівськими монологами.

— На жаль, патефон довелося нам продати, — сумним тоном сповістила Ґіза. — Зрештою, ми зараз вивчаємо не англійську, а румунську мову. — Вона вказала на румуно-польський словник і ще якусь грубу румунську книжку, що лежала на столі. Потім Ґіза метнулася на кухню, вийшла звідти у барвистому, заквітчаному фартушку і стала щось декламувати, як сказала, румунською мовою. Я уловлював лише окремі зрозумілі слова пробив висновок, що декламується поезія, присвячена красотам румунського краю.

Куба запропонував мені зіграти шаховий бліц з трьох партій, і я при активній допомозі Ґізи програв усі три. Грали ми з веселими приповідками, Ґіза сипала незлобними дотепами і мені не зробилося ані боляче, ані образливо програвати. Потім Куба показав свої гантелі, похвалився нарощеними м'язами і запропонував поборотися. Хлопчаки, як молоді півники, люблять при нагоді і без нагоди помірятися силою. Досі я постійно його долав. Тепер кряжистий Куба, як я не старався, на велику радість Ґізи мене поборов. Щоб потішити, Куба подарував мені поштову марку з зображенням красивого молодого чоловіка з написом «Romania».

— Це — наш румунський король Міхай, — пояснив Куба. Став я розповідати про трагедію Валахових дітей, про Аську Валах, але Ґіза рішуче мене обірвала, сказавши: «Нам то не цікаво слухати». Потім Ґіза запросила до кухні на філіжанку чаю. Окупаційний чай не був справжнім, якийсь квітковий, і солодили його не цукром, а сахарином. Ґіза вкинула до філіжанок по крихітній білій таблетці. Потрапивши у воду, таблетки сахарину бурхливо розпускалися ще й з шумом. Смак від них був приторно солодкавий, аж до гіркоти. Такий це був німецький «ерзац» цукор. Як настала пора мені йти додому, Куба попросив:

— Знаєш, ми зараз нікуди не ходимо, постійно сидимо вдома, тільки те й робимо, що заглядаємо через вікно. Заходь до нас частіше.

— Заходь частіше, — радісно підтримала його Ґіза.

Я задоволено погодився приходити частіше, і ми домовилися, що прийду наприкінці тижня. Призначили і конкретний день.

— А ви за той час не дременете у свою Румунію? — перепитав я.

— Ні, — відповіла Ґіза, — ми маємо від'їхати на початку наступного місяця. Не турбуйся. Приходь, ми завжди тобі раді, сказала вона і зиркнула на мене своїми блискучими, чорними, як вугілля, очима. Я вловив якусь глибинну затаєну печаль в її погляді.

Минула обумовлена кількість днів, і в призначений час я. радісно збуджений, прийшов на Хотинську вулицю. Вікно було зачинене. Я зайшов у коридор і подзвонив до квартири Шнеєбаумів. Ніхто не відповідав. Постояв, вичекав і знов подзвонив — безрезультатно. «Може дзвінок зіпсутий», — подумалось, і я став стукати в двері. Ніхто не відповідав. Нарешті, коли востаннє сильно грюкнув, відчинилися двері, але не ті, а навпроти і звідти спочатку вибіг, дзявкаючи, кудлатий песик, а за ним двірничка. Тодішніх двірничок я впізнавав відразу. Чомусь це були переважно вічно сердиті, худющі, пискаті і нахабні істоти, від яких пахло капусняком, а траплялося — й алкоголем.

— Тобі кого? — запитала двірничка, нічого доброго не віщуючи сварливим тоном, а її песик і собі став на мене дзявкати.

Я знітився.

— Мені, власне, треба сюди, — показав на двері Шнеєбаумів.

— А ти хто їм такий?

— Просто знайомий.

— У тебе є з ними якісь справи?

— Ніяких спеціальних справ, я домовився сьогодні з ними зустрітися.

— Цікаво, що в тебе за справи з жидами? — запитала двірничка крикливим тоном. Кудлатий песик не переставав на мене дзявкати.

— З якими жидами? — перепитав я наївно. — Вони ж румуни.

— Які ще, такої матері, румуни, — визвірилася двірничка. — Вчора була тут і поліція, і ґестапо і твоїх жидів забрали. А я не збираюся за всяку приблудлу холєру відповідати. Забирайся геть звідси, поки я добра, і не швендяйся тут більше. А то покличу поліцію і ще й тебе загребуть як жидівського посібника.

Двірничка почала на мене так верещати, вкупі зі своїм песиком, що, здавалось, чутно стало аж на Городоцькій. Я утік як ошпарений.