6

Німецько-польська війна набирала потужних обертів -сили були явно неспівмірні. Небавом фронт підкотився аж до мурів Львова. Розпочалася облога. Місто стали, на щастя зрідка, обстрілювати з польових гармат. Один шрапнельний снаряд влучив у верхній поверх нашого будинку. На Сусідньому подвір'ї шрапнеллю поранило людей, які необачно вийшли на той момент з укриття. У нашому будинку жертв не було, лише повилітали віконні шибки і затягло грубим шаром битої цегли та штукатурки всеньке подвір'я. Якогось дня затріщали часті постріли з ручної зброї. Німці наблизились майже на півсотню метрів до нашого будинку — впритул до костелу св. Анни. Захопити зненацька місто їм не вдалося. Польські війська пішли в рішучу контратаку і німців відігнали.

З бігом часу пивниця-бомбосховище перетворилася на велику «комуналку». То тут, то там гуділи примуси, пахло їжею, чулися скимління дітей, жіночі перемовки. Внутрішньо-родинне життя втратило (значною мірою) свою інтимність. Повсякденні сімейні стосунки, ставлення старих до молодих, батьків до дітей, чоловіків до дружин, зробилися мимоволі відкритими для сторонніх вух та очей. Єврейські сім'ї демонстрували тверді моральні засади та родинну злагоду, Чоловіки єврейського роду не мали згубної звички при всякій нагоді утворювати веселі компанії, щоб напитися. Алкоголь їх взагалі не цікавив, рідко хто з них і курив. До своїх нащадків єврейські батьки ставилися ніжно, вміло дбаючи перш за все про інтелектуальний розвиток дитини. 3 малечих років дітей напучували, що вони особливі, мудрі, талановиті, бо належать до вибраного Богом святого народу. «Ви ж будете зватися Господніми священиками; слугами Бога нашого вас будуть величати. Їсти будите скарби народів, їхньою славою оздобитеся» (Ісая, 61, 6).

Люди, як я вже казав, швидко звикли до воєнного життя в підвалі. Чоловіки створили собі наче дискусійний клуб: залюбки годинами балакали про актуальне становище на фронтах, про воєнну стратегію, політичну ситуацію та детально розглядали інші світові проблеми. Воєнний конфлікт тоді не маскувався ідеологічними причинами. Між двома ворогуючими народами -німцями і поляками йшла відкрита війна за територію, про що відверто говорилося. Жінки мали свої теми для розмов. У підвальних чоловічих бесідах незаперечним авторитетом визнавався Мойсей Штарк або Мусьо, як його зазвичай називали знайомі. Цей молодий неодружений математик здавна переймався політикою. До війни Мойсея Штарка декілька разів коротко затримувала польська поліція за «вивротову» комуністичну діяльність. Формально Мусьо не належав до діючої на наших теренах московської агентури — не чисельної компартії Західної України. Проте, як ідейний марксист, брав участь у пропагандивних акціях (розповсюдження листівок, участь у заборонених зібраннях, маніфестаціях тощо) отих горезвісних «капезеушників». За таку роботу, яка мала ослабити польську державу і одночасно розколоти український визвольний рух, з каси московського Комінтерну, розповідали, платили їм непогані гроші.

Одного дня мешканцю будинку переполошила німецька листівка. Авіація люфтваффе розкинула листівки зі зверненням до жителів Львова з вимогою капітуляції. Інакше погрожувалося нещадним загальним штурмом міста. Цивільному населенню — жінкам, дітям, чоловікам за 50 років для спасіння пропонувалося залишити місто з 10-ї години ранку до 5-ї пополудні; в напрямку Збоїська — Ляшки Муровані. В пивниці відбулася коротка нарада. Блязер виступив проти втечі з міста. Його одностайно підтримали всі глави сімейств. Однак знайшлися львів'яни, які послухали німецьке командування. Клепарівською вулицею у напрямку Збоїськ йшли літні чоловіки і жінки з дітьми. Одяглися вони як в туристичний похід: наплечники, чоботи, в руках — ціпки. Євреїв серед утікачів не було видно. Вони не піддалися німецьким обіцянкам. І мали рацію. Основну групу цивільних утікачів, зібраних у лісі, німецькі літаки знищили з повітря, закидавши бомбами. Облога міста тривала.

Мусьо першим звідкись приніс несподівану вістку, що Червона армія перейшла польський кордон і прямує до Львова. На ту пору газети до нас не доходили, а тодішні примітивні детекторні радіоприймачі на кристалах мали обмежений діапазон, а дорогі лампові радіоапарати ще становили велику рідкість. Просте населення живилося чутками й плітками. Відомість про несподіваний похід Червоної армії сприйняли львів'яни неоднозначно. Позаяк між Річчю Посполитою і Совєтським Союзом існував урочисто підписаний пакт про ненапад, то деякі поляки стали логічно припускати, що большевики йдуть як союзники Польщі на допомогу. Вони не знали, що принципи совєтської зовнішньої політики полягали в глибокій зневазі до суверенітету сусідніх держав і до міжнародних угод. Хутко настало протверезіння. Досі ще певні себе бундючні офіцери, які вважали, що Польща є «silna, zwarta i gotowa» (сильна, згуртована і готова) і свято вірили, що могутня Франція виконає своє зобов'язання: ось-ось перейде до офензиви (наступу) і завдасть Німеччині блискавичного розгромного удару, тепер розгублено заметушилися. Усіляка надія згасала. Неминучий мілітарний крах Польщі ставав очевидним для всіх.

Від річки Збруч, що слугувала кордоном, до міських рогачок Львова Червона армія підійшла за три дні. Наші непосидющі польські сусіди в будинку — брати Роман і Владислав Желязні -дісталися у той же день личаківської рогачки і принесли звідти небачену досі совєтську грошову купюру із зображенням лисої голови. Потім набридле зображення лисого вождя довгі роки не зникало з вулиць і площ Львова. Брати розповіли, що на личаківській рогачці стоять вже червоноармійські патрулі, а Львів має відійти під панування большевиків. Їм не відразу повірили. За свої пов'язання з кримінальним світом брати мали серед нас лиху славу нечесних людей. Багато львів'ян все-таки сподівалося, що Львів заберуть собі німці, хоч би з тієї причини, що місто було півтора століття під австрійським (тобто німецьким) володінням. Але цього разу брати говорили правду.

Польський гарнізон Львова 22 вересня 1939 року, внаслідок ультимативних переговорів, змусили капітулювати саме перед Червоною армією. Німецький вермахт, згідно з таємною домовленістю Ріббентропа-Молотова, відступив на захід, за річку Сян. Опівдні у день капітуляції тривожне затишшя на вулицях та площах міста змінилось справжнім гармидером. Польські жовніри, серед яких було чимало українців та білорусів, радо жбурляли свої рушниці, боєприпаси, шоломи та інший військовий обладунок і довгими колонами тяглися здаватись у полон. До слова, до польської армії на війну було мобілізовано понад 150 тисяч українців, з них біля 6 тисяч загинуло. Потім рахунок українців, які загинуть у боях з гітлерівцями, піде на мільйони. У той трагічний для польських патріотів день траплялося, що гоноровиті офіцери з розпачу стрілялися.

У нашому кварталі з початку облоги Львова розмістили штаб з'єднання, і в будинку квартирувало кілька штабістів. Один із них, молодий елегантний офіцер, білявий красень, який упадав за Ідою Штарк (казали не без взаємності), затягнув до брами станковий кулемет на коліщатках і став вигукувати, що большевикам він живим у руки не дасться, відстрілюватиметься до останку. Колеги-офіцери, повторюючи: «Янек, в тому немає сенсу», ледве його вгамували. Коли Янек трохи оговтався, товариші повели його до Іди Штарк. У ті години розгардіяшу і безголов'я вона виказала неабияку притомність і практичне розуміння ситуації. Іда привела свого красеня до нашого помешкання і попрохала мого батька, який мав схожий зріст, переодягти Янека у поношений цивільний одяг. Скоряючись її наказам, офіцер скинув новенький вовняний мундир і нап'яв на себе старі пом'яті лахи. Іда, мов режисер, усебіч розглядала свого красеня, поправляючи на ньому одяг, вказувала, як йому необхідно горбитися, щоб не проступала офіцерська виправка. Моделювала вона польського офіцера на затурканого сільського хлопця. Коли йому стало шкода добротних офіцерських чобіт, Іда різко гримнула:

— Не корч з себе недоумка! По лискучих чоботях тебе відразу впізнають!

Переодягнутий у цивільне, в старих шкарбанах, у дірявому, засмальцьованому капелюсі Янек сів на ровер (велосипед), який йому теж десь роздобула Іда, і від'їхав бічними вуличками на південь. Він, як і більшість польських офіцерів, мав намір дістатися до Румунії, а звідти — до союзної Франції. Якщо йому це вдалося, то своїм спасінням мусив завдячувати кмітливості єврейської дівчини. Навесні наступного року 20 тисяч польських полонених офіцерів, серед яких були й українці, без жодного суду і слідства були таємно розстріляні в Катині, Осташкові та Старобільську під Харковом. До сьогодні ця, проведена в мирний час, варварська акція НКВД над полоненими є відкритою раною польської історії.

Характеризуючи тодішні галицькі звичаї, треба додати, що логічне завершення роману між польським офіцером та єврейською дівчиною було принципово неможливим. Євреї затято і категорично виступали проти змішаних шлюбів, оберігаючи чистоту крові, а поляки вимагали від іновірців обов'язкового вихрещення. Проте якщо польсько-єврейські шлюби і траплялися, то про винятково рідкісні випадки українсько-єврейських шлюбів газети розписували як про надзвичайну подію.