65

На початку лютого 1943 року Німеччина оголосила триденну жалобу по загиблій під Сталінградом шостій армії. За розпорядженням німецьких властей у Львові вивісили чорні прапори, зачинилися кінотеатри та інші розважальні заклади. Серед львів'ян запанувала затаєна радість. Найупертіші песимісти стали погоджуватися, що німці війну не виграють, а оптимісти твердили, що кінець німецької окупації наступить через кілька місяців, згідно з поширеною тоді політичною приповідкою «z wiosn? nadzieje rosn?» (з весною ростуть надії), тобто навесні відновиться польська влада.

Десь у березні цього ж року, проходячи повз червону будівлю школи св. Анни, яку перетворили у військовий шпиталь, я побачив колону санітарних амбулансів, що привезла поранених солдат. Перехожі на мить зупинялися, щоб глянути на знівечених німаків. Санітари виносили все нові й нові ноші, а медсестри у високих накрохмалених сніжно-білих очіпках зі знаком червоного хреста розпоряджалися, на який поверх пораненого віднести. Ходили чутки, що знову, як і взимку 1942 року, серед солдатів є багато сильно обморожених. «Чимало солдатів, — говорилося, — мають обморожені животи від вимушеного в бою довгого лежання на замерзлій землі», У гурті випадкових перехожих хтось зронив: «Відвоювалися».

Цієї весни за якоїсь нагоди татові вдалося здійснити своє давнє прагнення — близько познайомитися з працівником Винниківської тютюнової фабрики. Під час війни і довгі роки після підльвівське містечко Винники, де знаходилася тютюнова фабрика, звісне було передусім тим, що тут торгували «лівими» цигарками. Міські курці за окупації не мали легкого життя. На картки, траплялося, видавали дещицю низькосортного курива, але нерегулярно. З тим робітником тютюнової фабрики батько узгодив, що за цигарками прийду я. Туди, до Винників, — пішки, а назад мене має до рогачки підвезти підвода.

Надворі стояла гарна весняна днина, коли мене відрядили за цигарками. Йшов я не сам, а в гурті кількох молодих хлопців, родовитих мешканців Винників, що верталися зі Львова додому. За личаківською рогачкою, вирвавшись із суцільних сірих, припорошілих мурів міста, я став жадібно вдихати свіжий запах трав і ніжний аромат лісу, що линув з навколишніх зелених пагорбів. Крокувати мальовничим винниківським шляхом було легко і приємно. Мої попутники, зайняті своїми розмовами, не звертали уваги на знайоме їм довкілля, а я насолоджувався шумом дерев, співом пташок і весняним сонцем.

Коли ми оминали селище Лисиничі, що по дорозі на Винники, долинули приглушені, але достоту виразні звуки коротких кулеметних черг: тра-та-та, невеличка пауза і знову; тра-та-та. Мої супутники, як мені здалося, не чули ці кулеметні сальви і спокійно продовжували свої балачки. Ми пройшли добрий шмат дороги під постійний акомпанемент кулеметного «тра-та-та».

— Що це за стрілянина? — не витерпів я.

Ніби про щось буденне мої попутники відказали:

— А, це жидів стріляють.

— Їх тут давненько розстрілюють, — пояснив хтось.

— Либонь, з початку війни, — додав котрийсь з винниківців.

«Ось де, — кольнула болюча думка, — вбили Йосале, Асю та вбивають когось зараз».

Став я розпитувати хлопців, що їм відомо про подробиці страт у Лисиничах. Байдужим тоном вони розповіли, що німці відгородили частину Лисиницького лісу колючим дротом -заборонили туди наближатися. Зону оточення стережуть «аскари» і українська поліція. Але дехто, ризикуючи життям, туди зазирав. Бачили вони, що сюди привозять на автомобілях євреїв, а часами — українців та поляків. Євреїв шикують у колону і змушують співати пісеньку:

Jak by? ?mig?y Rydz,

Nie robili?my nic.

Przyszed? Hitler z?oty,

Da? ?ydam robot?.

Колону приречених ведуть на місце колишнього піщаного кар'єру, до заздалегідь приготовлених глибоких ям. Людям наказують роздягатися, а потім партіями підводять до ями під приціл встановленого кулемета. Розстрілює спеціальна гестапівська команда. Щоб приглушити зойки мордованих, пускають на повну потужність танцювальну музику з декількох патефонів нараз.

Про Лисиничі не раз розповідають небилиці. Недобросовісні дослідники намагаються підвести читача до думки, що, мовляв, гестапівці у Львові виконували лише функції спостерігачів, а всю «брудну роботу» — українська допоміжна поліція. Такі твердження не відповідають правді. Випадки траплялися, коли поодинокі садисти з допоміжної поліції брали добровільно безпосередню участь у розстрілах євреїв. Але українська громадськість в особах митрополита Шептицького і голови УЦК Кубійовича протестувала перед німецькими властями проти використання української допоміжної поліції в будь-яких антиєврейських акціях. Програму остаточного розв'язання («Endl?sung») єврейського питання запланували, організували і виконували німці, а точніше -досвідчені фахівці з ґестапо. Передовірити таку «відповідальну роботу» нижчій слов'янській расі, зокрема українцям, німці не могли з ідеологічних засад. І у Львові, і в провінції, по численних галицьких містечках, знищували євреїв за наперед розробленими планами спеціально призначені для цього німецькі пересувні команди СС (Rollkommando, Vernichtungskommando), а не українські поліцаї.

Заступник голови ізраїльського кнесету Ш. Вайс, родом з м. Борислава Дрогобицького повіту, який в роки німецької окупації переховувався в сім'ї українського поліцая Лосота, написав у листі до голови товариства «Американці в обороні людських прав в Україні» таке: «А вам і вашим приятелям раджу я, щоб ви ходили до церкви не тільки в неділю, а кожного дня, і щоб стояли там на колінах, поки кров не виступить, благаючи прощення за те, що ваш народ зробив нашому».

Мабуть, якби заступник голови ізраїльського кнесету мав глибше обізнання з історичною долею українського народу, то знав би, що українці вже понад триста років стоять на окривавлених колінах, і стоять кожного дня і не лише в церкві, як він радить, а скрізь, на кожному кроці. І від того, якщо глобально розглядати історичний хід подій, євреям аж ніяк не легше. А навпаки. Якби ми, українці, не стояли на окривавлених колінах, не було б ні Сталіна, ні Гітлера, ні єврейської Катастрофи.

Ще тривала війна, як по гарячих слідах опубліковано в 1945 році в Києві повідомлення Спеціальної урядової комісії «Про злочинства німців на території Львівської області». Тоді ж вийшла присвячена цій темі документальна брошура «Звірства німців на Львівщині». У повідомленні та брошурі названо поіменно понад двісті прізвищ львівських гестапівських катів — від рядового есесівця Фокса, шарфюрера СС Адольфа Коланко і до бриґадефюрера СС, начальника поліції в дистрикті Галичина, генерал-майора поліції СС Фріца Кацмана. У цьому переліку злочинців, які займалися Знищенням єврейського Населення Львова, українських прізвищ немає. Я це зазначую не заради виправдання, а заради правди. Слід наголосити, що німці запланували, організували і здійснили Шоа у Львові, а всі інші твердження є політичними спекуляціями.