35

Старі, з австрійських часів, житлові будинки у Львові мають здебільшого внутрішні балкони. Довгі, з залізним поручням, ці балкони оперізують поверхи таких будинків з краю в край. Влітку у гарну погоду жіноцтво нашого кварталу любило на гамірливих внутрішніх балконах ніжитися на сонці. Мамам і бабусям зручно було теж з висоти поверхів наглядати за своїми юними нащадками, що гралися з ровесниками внизу на подвір'ї. Голосні розмови перелітали з балкона на балкон, траплялося, що говорили одночасно кілька поверхів нараз. Серед мешканців панували доброзичливі стосунки спільноти і мало не родинна лагідність.

Будинки із внутрішніми балконами подобалися і вуличним музикантам. Сценою для музик служило подвір'я, тому їх зазвичай називали «подвірковими». Послухати і подивитися подвіркових артистів мешканці виходили на балкони, утворюючи там глядацьку публіку. В подяку за концерт належалися дрібні монети. Їх загортали в папірці, аби не розгубилися по подвір'ї, і в такому вигляді кидали вниз, цілячись у підставлений капелюх музиканта. Подвіркові концерти користувалися незмінною увагою нашого жіноцтва, яке мало свої улюблені пісні. Вуличні скрипалі часто виконували одну із них — сентиментальну єврейську пісеньку про містечко Белз: «Мейн штейтелє Белз».

Kochany m?j Be?z,

Male?ka mie?cina,

Gdzie moja rodzina,

Gdzie dom m?j by?.

Ця тужлива, мелодійна пісня сприймалася як своєрідний гімн галицького єврейства.

Матронам, які висиджували влітку на внутрішніх балконах, перепадали з подвір'я ще й інші розваги. Якось серед чоловіків кам'яниці зайшла мода проводити у погожий вихідний день шахові змагання. Відбувався шаховий бліц-турнір прямо на подвір'ї. Глядачі на балконах з нетерпінням чекали на закінчення кожного поєдинку. Той, хто програв, мав, згідно з домовленістю, встати на повний зріст, повернутися обличчям до глядачів на балконах і тричі вигукнути на повний голос: «Я -не грач, а — партач, люди, навчіть мене грати!». У відповідь З усіх балконів нісся нестримний регіт.

З вибухом радянсько-німецької війни товариське життя на спільних балконах обірвалося. Ніхто більше не виходив побалакати з сусідами, погрітися на сонці. Балкони спорожніли.

Наприкінці липня з верхнього балкона будинку, розташованого на вул. Янівській 16, долетів до нас галас крикливої суперечки. Ми стали придивлятися, що там відбувається. Під дверима квартири, що виходила прямо на балкон, син двірнички Микола про щось затято сперечався з її господарем. З приходом німців Микола, недавній селюх, зробився поліцаєм. Його сусід за радянської дійсності працював службовцем в облвиконкомі. Микола, молодий ще хлопець, силоміць тягнув кудись статечного літнього сусіда, який опирався з усіх сил.

Раптом відчинилися двері і на балкон вискочила чорнява дівчина, яку звали Адою. Дружила вона з Ідою Штарк, і в нас її усі знали. Ада вхопила за плечі статечного чоловіка, що був її батьком, і стала тягнути назад до помешкання, а Микола тримав йога за рукав і тягнув на сходову клітку. Всі троє при цьому сильно кричали. Ада все ж таки перемогла — затягнула батька назад у хату.

Приголомшений рішучою відсіччю, Микола безрадно затупцював на балконі під їхніми дверима. Нарешті зібрався з духом і почав безперестанку люто гримати в двері. Коли стало зрозумілим, що він не зупиниться і поламає благенькі засклені двері, його впустили до помешкання. Незабаром він звідти вийшов, тримаючи за рукав статечного сусіда. Так вони разом підійшли від дверей на кілька кроків.

Але за ними знову вибігла розлючена Ада і стала відбирати батька. Гострий жіночий крик лунав над принишклим подвір'ям. Ні перекричати, ні втримати сусіда Микола не зумів — Ада ще раз повернула батька до хати.

Похнюпившись, Микола зник. На балконі все затихло. На тому, здавалось, інцидент вичерпався, Але насправді драма тільки розгорталася.

Через короткі хвилини Микола повернувся з двома німецькими жандармами. Львів'яни щиро ненавиділи українських поліцаїв, але не дуже їх боялися. З поліцаями могли вступати в суперечки, входити з ними, як говорилося, в «коншахти» (таємні зносини), давати їм хабарі та постійно з них, переважно вихідців із села, кпинити. Популярною стала дошкульна приповідка: «Як я жив на селі, то я пас корови, а тепер у місті я пан постерунковий». Зате німецьких жандармів, подібно як совєтських чекістів, люди боялися, мов вогню. З ними в ніякі суперечки, зрозуміло, навіть не пробували вступати.

Жандарми, не заходячи до середини квартири, викликали господаря на балкон. Переляканий до смерті, той слухняно вийшов. Його підштовхнули рушницею у напрямку сходової клітки, де чекав Микола. Нараз з квартири, вже вкотре, вибігла Ада і розпачливо заголосила. Жандарми зупинилися. Як потім розповідали близькі сусіди, що все чули, Ада кричала до німців, навіщо і куди вони забирають її батька. Жандарми спокійно пояснили, що він, як большевицький функціонер, підлягає суворому покаранню. Ада заскиглила і стала крізь сльози обзивати німців бандитами, на що жандарми наказали «проклятій єврейці, якій пора здохнути», долучитися до батька.

— Ні! — скрикнула у нестямі Ада, — Не дочекаєтесь! Мене не візьмете!

Вона вхопилася за поруччя балкону, перегнулася вперед головою вниз і відпустила руки. Ми почули лише глухий удар на бетонному подвір'ї.

Через декілька днів Микола зайшов у коридор своєї брами, приклав до скроні пістолет і натиснув на гачок.