10

Можна сміливо сказати, що Львів ні перед тим, ні після не зазнав такої галасливої, відверто безпардонної, цілеспрямованої, всеосяжної пропагандивної кампанії, як восени 1939 року. Советська влада тоді готувала пародійні «вибори» до винятково декоративних народних зборів, які мали заднім числом просити Москву і, звичайно, «батька» Сталіна особисто включити «визволену» Західну Україну до складу СССР. Щоденно з ранку до вечора на підприємствах, в установах, школах, на вулицях, у домоуправліннях, навіть у медичних закладах спеціальні агітаційні бригади організовували мітинги, читали лекції, доповіді, проводили пропагандивні бесіди. Літаки розкидали над вулицями міста агітаційні листівки. Колишній польський уряд і польське правління неодмінно звали «буржуазним», а польську державу — «панською». Дорадянську дійсність всебічно шельмували як часи гноблення, експлуатації та безпросвітної нужди. Натомість під небеса вихвалялося майбутнє «заможне, квітуче життя в СРСР». Про це кричали з ранку до вечора чорні гучномовці, почеплені на людних перехрестях міста. Явка на щоденні передвиборні мітинги була нібито вільною, але насправді — «непримусово-обов'язковою». І страх перед Сибіром гнав закручених у вирі подій людей на большевицькі агітаційні зборища. Звичайно, було також природне бажання якось пристосуватися до нового способу життя.

Львів'яни, як уже згадувалося, погано розуміли тоді російську мову. Називали її «какаючою». Коли виступав тією мовою військовий, слухачі ввічливо мовчали, але досить було цивільному почати говорити російською, як невдоволена аудиторія протестуючи гомоніла: «Не розуміємо! Говоріть з нами по-польськи або по-українськи!».

Сам мітинг ділився на дві частини: політичну і художню. У нудній політичній частині нескінченно повторювалися ті ж самі звертання і гасла у різних варіаціях. Починалося з засудження проклятого капіталістичного минулого під вигуки «Ганьба Пілсудському!», а завершувалося палким закликом «Хай живе батько Сталін!». Промовці в потрібних місцях першими починали плескати, змушуючи аудиторію їх наслідувати. В художній частині, крім професійних, нерідко брали участь і самодіяльні актори. Вокальні номери чергувалися з поетичною декламацією або, як це ще називали, художнім читанням. У репертуарі самодіяльних артистів незмінною популярністю користувалася «Давня казка» Лесі Українки. На кожному мітингу декламувалися уривки з цієї поеми. Акцент робився на таких «грізних» рядках:

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров проллється,

Як проткнути пану груди?

Натяк був прозорий. Чекістський терор вже показав свої кігті і незабаром збирався ухопити місто за горлянку.

На закінчення мітингу головуючий, за усталеним ритуалом, звертався до публіки: «Чи є якісь запитання?». Одного разу я був свідком, коли не зовсім тверезий муляр з дев'ятого будинку нашої вулиці зголосився, що він має запитання, але не з місця, а з трибуни. Його люб'язно запросили туди. Він вибрався на трибуну і гучним голосом запитав:

— Скажіть, коли вас, нарешті, шляк трафить?

Своє запитання муляр висловив польською мовою. Головуючий, приїжджий східняк, не зрозумів цієї галицької ідіоми, що походить від німецького (ein) schlagen — вдарити, бігти, тут в розумінні «Коли ви щезнете?». На вимогу головуючого муляр знову повторив запитання під загальний регіт аудиторії. Хтось з президії тихо пояснив зміст фрази. Головуючий отямився і сповістив, що муляр сильно п'яний і швидко розпорядився, щоб міліціонери стягнули його з трибуни. Ніхто більше нещасного муляра не бачив.

В людних місцях Львова, на стінах високих будинків з'явилися величезні портрети Сталіна, Леніна та менші — інших комуністичних «вождів» — небожителів з Політбюро, серед яких, до речі, не було жодного українця чи поляка, але був український єврей Лазар Каганович. Усього вождів разом зі Сталіном було дев'ять: Андреєв, Ворошилов, Жданов, Калінін, Мікоян, Молотов, Хрущов. Скрізь порозвішували червоні транспаранти з серпом і молотом, зіркою та написами на зразок: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» або «Хай живе Сталінська Конституція!». Львів'яни призвичаїлися не звертати на них уваги. Але один із транспарантів постійно викликав у поляків дику лють. На ньому було написано: «Хай живе стародавній український Львів!».

Зміна влади в місті відчувається болючіше, ніж на селі. Раптом усі численні високооплачувані престижні адміністративні посади районного та обласного рівня, а також посади в армії, поліції, судочинстві, шкільництві, освіті, культурі, керівні посади у торгово-банковій сфері, у системі зв'язку, на виробництві стали для поляків недоступними. Їм залишалися робочі місця біля верстатів, на будівництві, у санітарно-очисних закладах міста, тобто в соціальному плані поляків зрівняли з українцями. До пори, до часу зберігала свої посади лише польська «трудова інтелігенція». Але домінуючі позиції втримати надовго вона не змогла.

Щоб притягнути на свій бік «єдинокровних братів», про яких говорив Молотов, проводилася поверхова українізація. В урядових установах Львова вперше зазвучала українська мова, радіо теж заговорило українською. Стали напівукраїномовними театри. Але справді реальним кроком у припиненні віковічної полонізації Галичини стало стихійне масове переведення шкіл на українську мову. Всього за декілька місяців кількість українських шкіл зросла з 371 до 5 536. Зросла теж кількість єврейських шкіл — з 23 до 103. Із 7 000 західноукраїнських шкіл в 1940 році польськими залишилися 984 школи. Пропорція 1 до 7 відповідала, в основному, справжньому кількісному співвідношенню польського і українського населення. Якщо ще додати українські етнічні землі, що опинилися тоді у німців за Сяном (Лемківщина, Посяння, Холмщина), то співставлення не на користь поляків буде ще більшим. Ось якого скромного результату досягли поляки за шістсотрічну політику всебічної полонізації. Національний склад Галичини напередодні війни був таким: українці — 4 257 тисяч (73,2%), поляки — 984 тисяч (16,2%), з них 73 тисячі колоністів 1920-1930 років, і 570 тисяч (9,9%) євреїв. Крім того, 49 тисяч (0,8%) припадало на німців та інших. Росіян у довоєнній Галичині статистика не знала. Щоб зрозуміти подальший хід подій варто ці цифри запам'ятати.

Галицькі євреї поставилися до українізації спокійно, хоч були прихильниками німецької та польської культури. Мусьо Штарк, який любив мало не щодня приходити на бесіди з моїм батьком (спілкування з пролетарієм — за його поняттям), спробував перейти на українську розмовну мову. Цією ж мовою Мусьо взявся викладати в університеті, де відразу дістав посаду. Раніше євреям важко було отримати в університеті посаду, а українцям- неможливо. Львівський університет ім. Яна Казімєжа (за австрійської доби ім. Франца І) перейменовано в університет ім. Івана Франка. Як завжди, польська професура всіма силами намагалася протистояти українізації вищих шкіл, зокрема університету. Єдиним аргументом їм служила та обставина, до якої вони самі приклали руки, що українською мовою, як бездержавною, не існувало навчально-наукової літератури. А ця література, у свою чергу, не була потрібна українською, оскільки немає українських вищих навчальних закладів. Цим лукавим софістичним аргументом російські українофоби широко користуються і донині. Слід підкреслити, що поверхова большевицька українізація не змінила істотно реальний мовний режим міста. За весь період війни Львів зберігав польськомовний характер. Польською мовою львів'яни спілкувалися на вулиці, на ринку, в транспорті, на пошті тощо.

Відомий у Польщі літератор і дотепник Бой-Желенський, що втік перед німцями з Варшави до Львова, говорив тоді так: «Я тепер працюю в українському університеті імені Івана Франка, отримую за це зарплату російськими рублями, читаю курс французької літератури єврейським студентам польською мовою». Якби там не було, за сприяння нової влади і зусиль галичан українська мова у Львові стала звучати масовіше.

Десь тоді я потрапив до Міського театру, який перейменували на Оперний, на виставу київського театру — драму «Богдан Хмельницький» (автор — О. Корнійчук). Коли зі сцени донеслися козацькі крики: «Кари ляхам, кари!», польські глядачі втягнули голови в плечі і стали озиратися. У виставі така сцена: королівські посли вручають Хмельницькому польський біло-червоний прапор до рук, він розглядає його усебіч на хвильку замислюється, а потім рішуче з відразою шматує і топче ногами. У театрі почувся збурений шум серед глядачів. Присутні на виставі поляки у той момент демонстративно встали і покинули зал. Українці спільно з євреями, навпаки, дружно зааплодували, зазвучали вигуки «Браво!».

З Києва до Львова прислали на пропагандивні гастролі крім драмтеатру, артистів з інших театрів. Особливою популярністю серед львів'ян користувалася солістка Київського театру опери і балету, знаменита співачка Оксана Петрусенко. Мені пощастило потрапити декілька разів на її концерти. Свій виступ вона розпочинала арією Наталки з опери «Наталка Полтавка», далі виконувала російський класичний романс, потім якусь народну пісню, але публіка не відпускала Петрусенко зі сцени, поки вона не заспіває своїм чудовим лірико-драматичним сопрано пісню «Україно, моя Україно». Зараз ця пісня не виконується, на жаль, вона зовсім забута, хоча красива і мелодійна. Щоб передати дух епохи, дозволю собі привести довший уривок цієї пісні:

У неволі в полоні була ти,

Україно, вітчизно моя.

Ще недавно шляхетськії кати

Перекраяли рідні поля.

А тепер ти могутня, єдина,

Вільна й радісна ти, як весна,

Україно моя, Україно,

Золотая моя сторона.

Задзвеніла співучая мова,

Вже інакше звучить «Заповіт».

Українськеє звільнене слово,

Наче пташка, із клітки летить.

В повні груди співає дівчина,

І ця пісня далеко чутна.

Україно моя, Україно,

Золотая моя сторона.

У 1939 році цю пісню, створену двома євреями (слова Лебедєва-Кумача, музика Дмитра Покрасса), в Галичині сприймали мало не як національний гімн.

Проте ніякі єрихонські труби большевицької пропаганди не зуміли прихилити на свій бік навіть незначну частину львівських українців. Вони бачили і розуміли, що Галичина залишалася надалі колоніальною територією, призначеною для наживи тепер вже не польського, а російського чиновництва, та полігоном для підготовки до війни. Тим паче, не прихилила совєтська влада на свій бік львівських поляків. Одні євреї поставилися лояльно до нової влади, зрештою, щиро теж не всі.

Керована НКВД і парторганами імітація виборів до так званих Народних зборів завершилася перемогою блоку «комуністів і безпартійних», які отримали сміховинні на здоровий глузд 90,4% голосів. Подиву гідно, але сучасні єврейські історики ці бутафорські «вибори» трактують дуже поважно — як волевиявлення населення, і скаржаться на непропорційно малий відсоток делегатів єврейського походження, нібито це грало хоч би якусь роль. Правдиве значення тоді і потім мав національний склад владної партійно-чекістської вертикалі, яка була винятково російськомовна. Галицьких українців і поляків там не знаходимо. Не було там і галицьких євреїв.

Делегацію від Народних зборів на чолі з академіком Кирилом Студинським повезли до Москви просити «Верховний совєт» про приєднання. Прохання милостиво задовольнили. На тому функція Народних зборів закінчилася. Через півтора року непотрібного більше Студинського, який драматичним тоном проголошував у Львівському оперному театрі встановлення на Західній Україні «радянської влади», доблесні чекісти за невияснених обставин «пустілі в расход».