58

Мешканці кам'яниці на вулиці Каспра Бочковського, до якої ми нещодавно переселилися, рахувалися всуціль поляками, за винятком малописьменної біженки-українки зі східних областей. Після війни стало відомо, що «біженка» — дружина офіцера НКВД і росіянка, а не українка, ще й до того вчителька. Мій батько, який любив проявляти здоровий скепсис до справжньої ідентичності львівських поляків, познайомившись з мешканцями будинку, заявив удома, що всі тутешні родини або мішанці, або за походженням таки полонізовані українці. лише про наших безпосередніх сусідів по балкону на прізвище Офман висловився, що це хіба єдині правдиві чисті поляки. І помилився. Тими сусідами була поважна матрона з двома синами і донькою. Голова сім'ї помер ще перед війною. Жили Офмани скромно, якби не сказати бідно. Зрештою бідував тоді цілий окупований Львів, а про нужду євреїв казати вже нічого. Сини десь працювали, один з них, горбатенький, зумів влаштуватися в годинникарську майстерню, що містилася неподалік на Городоцькій. Саме він підтримував на плаву цілу родину. Німецькі військові за ремонт годинників розплачувалися пайковим хлібом. Старший син і донька заробляли, як і всі, мізерні гроші.

Донька, років двадцяти, на ім'я Катерина, поводилася, як запекла полька. Стала вона мене буквально переслідувати, маючи утопічний намір переробити на поляка. Кася переконувала мене, що бути поляком- це висока честь і відповідальність. Зауваживши мій нахил до читання, Кася постійно підсовувала мені патріотичну польську літературу, а серед неї, — бо якже інакше, — біблію польського шовінізму «Огнем і мєчем» Генрика Сєнкевича. Цей, сповнений туги за втраченою імперією, псевдоісторичний художній твір, що є частиною ширшої «Трилогії», де переплутані справжні події з вимислом, справжні історичні постаті з вигаданими, а все разом має доказати виняткову цивілізаторську роль поляків у Східній Європі і зокрема в Україні, на польських читачів справляв і досі справляє заворожуючий вплив. Катерина, згадуючи героїв цього роману, впадала в патріотичний транс ніби в гарячку. Вона задихалася, вимовляючи імена Скшетуського, Заглоби, Яреми та інших літературних героїв з цієї книжки. Проте скоро вона мала пересвідчитися, що художні образи в белетристиці — це щось зовсім інакше, аніж жорстока реальність окупаційного Львова.

Влітку 1942 року німці завоювали майже всю Європу і гітлерівський Третій Райх досяг вершини своєї військової могутності та успіху. Львів'яни це стали відчувати на кожному кроці і про це говорили. На подвір'ї собору св. Юра після Служби Божої чоловіки, скупчуючись невеликими гуртами, обмінювалися думками про актуальні події.

— Гляньте на німаків, — почув я там одного разу, — пригляньтеся, як вони стали тепер ходити. Мов індики.

Справді, німецькі солдати влітку 42-го ходили поважно надуті і з особливою пихою так енергійно розмахували руками, що долоні мало не торкалися сідниць. Самовпевненість і бундючність німців тоді сягла апогею. На тубільців споглядали зверхньо, а якщо й говорили з ними, то підкреслено з погордою.

Якось ми стояли в черзі за буряковою «мармолядою», яку видавали на продовольчі картки. Ерзац-повидло мало за німецьким звичаєм замінити споживачам і цукор, і жир, і молоко, і ще там щось. Продавець сповістила, що «мармоляди» всім не вистачить. Збуджений натовп миттю утворив клубок при вході до крамниці. Спалахнули сварки, піднявся шум і гам. Багатьох жінок вдома чекали голодні дітки. Надійшов на це німецький старшина і почав наводити порядок серед тубільців. В руках у нього звідкись взявся замашистий ціпок і він став ним бити людей. Лупив, куди попало: по головах, по плечах, по раменах, відсікаючи від черги так звані «прилипки», тобто тих, хто не стояв чітко в шерензі, а дещо збоку. Так німець, б'ючи ціпком, пройшов уздовж усю чергу. Вкінці, засапаний, мав він презирливо-торжествуючий вигляд: навчив слов'янську голоту дотримуватись порядку. Не мине й року, як сотні тисяч голодних німецьких військовополонених стануть безладно юрмитися перед котлом з баландою, не дотримуючись ні черги, ні порядку. Голод — не тітка. Зі ста восьми тисяч полонених німців на Волзі додому повернеться заледве п'ять тисяч…

У 1942 році Галичина стала глибоким німецьким тилом. У Львові скасували затемнення — по вечорах на вулицях світилися ліхтарі, вітрини і подекуди неони. На вулиці Зеленій німецька гімназія наповнилася дитячим гамором. Стала виходити німецькомовна газета «Lemberger Zeitung». Львів германізувався — в центрі біля Оперного театру встановили гранітний куб з бронзовим написом «Adolf Hitler Ring». Зверху в чавунній чаші горів «вічний» вогонь. Потім на тому самому місці большевики встановили пам'ятник Леніну і, що цікаво, у фундамет пам'ятника заклали хрести з українських і польських військових поховань. Офіційно Львів українською і польською мовами треба було називати Лємбергом. Усі основні вулиці дістали німецькі назви.

Німецький адміністративний апарат намагався охопити своїм контролем життя галицького краю. Проте цивільних німців на таку велику територію не вистачало. З одного боку, гітлерівці дуже дбали про чистоту германської раси, але з іншого -треба було, щоб німців було багато. Клопіт кожної окупаційної влади в Галичині полягав у відсутності потрібної кількості надійних, етнічних кадрів, особливо в середній та нижній ланках, в тих, що найближче до місцевого населення. Німці стали шукати вихід і знайшли його у фольксдойчах. Існувала низка спеціальних державних установ, які мали завдання вишукувати асимільованих німців і виявляти осіб німецького походження. Юридичноправні німецькі громадяни називалися «reichsdeutsche», а особи німецького походження, що прожинали поза межами німецької держави, носили назву «volksdeutsche». Під цю останню категорію стали поступово підганяти щораз ширше коло осіб, Запис на так звану «volksliste» першопочатково відбувався на добровільних засадах. Спочатку фольксдойчами вважалися родовиті німці з матері і батька, потім — нащадки мішаних сімей. Згодом планку опускали все нижче і нижче: фольксдойчами визнавали осіб, якщо хоч один з предків у третьому коліні (дід або баба) мали в собі німецьку кров. З часом осіб, які мали по материнській лінії німецького предка або мали німецьке прізвище, стали записувати у фольксдойчі майже примусово.

Ми довідалися, що Офмани піддалися натискам та намовам і подали заяву на включення їх до списку фольксдойчів. Їхній дід виявився німцем і по лінії матері щось там було німецького. Процедура надання статусу фольксдойчства тривала певний час. Завершувалася вона огляданням квартири спеціальною комісією. Одного дня під наш будинок під'їхало аж три легкові автомобілі. Вийшла група поважних цивільних німців Один з них носив на вилозі піджака позолочений значок Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії — «NSDAP» (таку офіційну назву мала гітлерівська партія). Серед членів комісії буди також заклопотані, серйозні немолоді німкені Комісія докладно перевірила житло сім'ї Офманів на стан порядку та гігієни. Розповідали, що з особливою прискіпливістю члени комісії оглядали кухню і шафи з жіночою білизною. Вважалося: справжня німецька родина повинна культивувати ідеальну чистоту. Висновок комісії був позитивний для Офманів.

Незабаром в житті наших сусідів відбулися разючі зміни. Старший син став носити тирольський капелюшок з пір'ячком і працювати у львівській кримінальній поліції. Ця поліція, про що не люблять говорити українофоби, мала значно більше прав і впливу, ніж українська допоміжна, і складалася виключно з поляків з додатком польських фольксдойчів. Діловодство львівської кримінальної поліції, відомо, велося польською мовою. Годинникаря відразу поставили директором майстерні. Він вже не мусів сидіти, як раніше, за шибкою вітрини, на очах у перехожих. Катерина стала секретаркою в якійсь німецькій установі, А головне: як фольксдойчі, вони були закріплені за спеціальною німецькою крамницею. Звідти носили білий хліб, масло, шинки, ковбаси, голландський сир, французькі вина, рибні консерви та подібні, недоступні львів'янам, продукти. До того ж — в належній кількості. А ще — одержували одяг, взуття тощо, І, звичайно, мали різні привілеї.

Невдовзі їм виділили нову квартиру на вулиці Тарнавській. Ходив я раз туди, щоб віддати Касі забуту книжку.

Офмани займали тепер цілий поверх в солідному будинку з австрійських часів. Мали вони високі, просторі кімнати, повні гарних меблів.

— А як же, Катрін, бути з гордістю польки? — уїдливо запитав я дівчину.

— Я цього не бажала, — відповіла Катерина, — але так склалося життя, що ж поробиш. Ми — німці.

Фольксдойчі у Львові і в Галичині рекрутувалися майже виключно з польського середовища. Кількість їх у Львові оцінювалася на дев'ять тисяч осіб. З історії відомо, руські князі, а потім польські королі, запрошували німецьких ремісників поселятися у галицьких містах. З плином часу німецькі міщани асимілювалися, злилися з польським міщанством. З тих пір немала кількість німецьких прізвищ побутує серед польської інтелігенції. Деякі львівські фольксдойчі, знаючи місцеві обставини, спричинювалися до виловлювання євреїв, які скривалися поза ґетто. Вони ж часто нацьковували німецькі власті на українців.