Загибель євреїв Львова — спогади і роздуми очевидця (замість післямови)

Історик і бібліотекознавець Євген Наконечний відомий тим, хто цікавиться історією України, як автор опублікованої вже п'ятьма виданнями (два останні вийшли у видавництві «Піраміда») змістовної праці про причини заміни самоназвою «українці» попередніх назв народу України, а також книги про знищення нацистами євреїв Львова. Друга з цих книг, яка виходить тепер зі змінами й доповненнями, є поєднанням спогадів автора і його роздумів, що грунтуються не лише на власних згадках, але й на аналізі джерел, які стали відомі через багато років після описуваних подій. Особливо цінні розповіді автора про трагічні події, які він бачив своїми очима, але дуже цікаві також його аналізи й інтерпретації. Важливо й те, що стилістика книги дозволяє вдумливому читачеві розрізнити власні свідчення автора від запам'ятаних ним повідомлень інших людей — як більш або менш гідних довіри очевидців, так і тих. які передавали те, що видавалось людям загальновідомим. Це теж істотне для істориків, які вивчають не тільки фактичну канву подій, але й процес формування суспільних поглядів на них, вплив на ці погляди задавнених стереотипів, а також чуток — і тих, що виникали стихійно, і свідомо спровокованих.

Відомо, що гітлерівські правителі Німеччини, як тільки прийшли до влади, розпочали геноцид євреїв. Відразу ж їх позбавили громадянських прав. «Кришталева ніч» 9-10 листопада 1938 р. започаткувала організовані владою погроми, масові вбивства і ув'язнення в концтаборах. Особливо жорстоким стало масове винищення єврейського населення в окупованих Німеччиною країнах Східної Європи. Механізм фабрики смерті, організованої гітлерівською державою, Є. Наконечний показав на прикладі Львова.

В центрі уваги будинок на вул. Клепарівській 5, біля перехрестя цієї вулиці з Городоцькою і Янівською (тепер Шевченка). Багато хто з ностальгією згадує рідне село, де провів дитячі роки. Для Євгена Наконечного — рідним є будинок, невелика кам'яниця, така, яких у Львові було найбільше. Всі, хто там мешкали, зналися між собою, особливо приятелювали діти, що виростали на одному подвір'ї. Книжку починає присвята пам'яті сусідів майбутнього історика, його однолітків, їхніх батьків і кревних. Першою названа Іда Штарк, яка спонукала Євгена описати після війни трагедію львівського єврейства, другою — Ася Валах, вбивство якої стало першою особистою трагедією для майбутнього автора, третім — його найближчий приятель дитячих років Йосале Валах. А далі ще дев'ятнадцять типово єврейських імен і прізвищ. Про одних з них на дальших сторінках написано порівняно докладно, про інших зовсім мало, але всі вони — люди зі своїми рисами, з власними щоденними клопотами, планами, надіями. Всіх їх поглинуло полум'я Катастрофи, всі стали майже одночасно — в другій половині 1942 і другій половині 1943 р. — жертвами геноциду. Разом з ними загинули близько 6 мільйонів євреїв, лише у Львові — понад 170 тисяч чоловіків, жінок і дітей, як корінних львів'ян (таких була більшість), так і втікачів з інших міст і тих, кого гітлерівці привезли до львівського ґетто з навколишніх містечок. Те, що львівський історик описує Катастрофу крізь призму індивідуальних доль, надає його розповіді людський вимір, допомагає відчути, в яких кошмарних умовах прожили нещасні жертви геноциду свої останні місяці перед обличчям неминучої смерті.

Катастрофа, яку в Ізраїлі називають мовою іврит «Шоа», є основною темою книги, вона домінує у всіх розділах. В той же час, — і це цілком природно, — трагічні події років війни висвітлюються на тлі замальовок повсякденного життя окупованого міста. Чіпка пам'ять підлітка врятувала від забуття багато подробиць, не зафіксованих у документах та інших спогадах. Цілком закопомірно, розповідь починається з перших днів Другої світової війни. Приєднання Львова до УРСР переважна більшість поляків вважали окупацією, натомість певна частина українців і багато євреїв сприйняли Червону Армію як визволительку з-під польської окупації. Однак і ті, хто спершу вітали нову владу, незабаром розчарувалися. Є. Наконечний згадує, що масові арешти й депортації, а згодом й розстріли, відкрили добу масового терору, знущання над гідністю людей. Гітлерівська пропаганда доклала дуже багато зусиль, щоб приписати саме євреям жахливі вбивства у львівських тюрмах, вчинені енкаведистами напередодні відходу Червоної Армії з міста. Незважаючи на це, не вдався план спровокувати масові погроми і знищити євреїв руками місцевого населення. Погроми на початку липня були обмеженими і влаштували їх декласовані елементи, яких львів'яни називали «люмпенами», «шумовинням». Співвідношення серед них поляків і українців було приблизно таким, як співвідношення польського й українського населення в місті, отже, в цій соціальній групі були переважною більшістю польськомовні.[1] Є. Наконечний нагадує, що саме львівське «шумовиння» відповідальне і за погром євреїв Львова, що стався 22 листопада 1918 р., як тільки українські військові були витіснені польським військом зі Львова. До цього можна було б додати, що в погромній акції, як встановила офіційна комісія, діяльну участь взяли також військові. Сучасний вроцлавський українофобський часопис «Semper fidelis» трактує погром як продовження боїв, «оскільки багато євреїв воювало на боці українців».[2] Насправді, як добре відомо, під час польсько-української війни 1918-1919 рр. єврейське населення проголосило нейтралітет і саме за це йому відомстили погромники.

Злісним наклепом є найменування погромів початку липня 1941 р. «днями Петлюри» — мовляв, це була помста євреям за вбивство головного отамана УHP Симона Петлюри Шварцбартом. Насправді, Петлюра був вбитий 25 травня 1926 р., а не в липні, а Шварцбарт діяв не сам, а з ініціативи Кремля.[3]

Погром влітку 1941 р. запланований і спровокований нацистами, був прологом до тотального геноциду. Суцільне знищення єврейського населення Львова розпочалося навесні 1942 р., коли євреїв зігнали в ґетто. Звідтіля їх вивозили до табору смерті в Белжці[4] і на місце масового розстрілу в Лисиницькому лісі. Решта євреїв знайшли смерть в самому ґетто і в «Янівському лаґері» — таборі в кінці Янівської вулиці. У всіх цих місцях масові екзекуції виконували німецькі військові і поліційні формування, але допоміжні функції доручалися також польським, українським і єврейським поліцаям, які здійснювали облави й арешти, пильнували приречених і знущалися над ними, ловили і вбивали втікачів. Поліцаї, як підкреслює автор, часто були добровольцями, хоч багато хто опинився в поліції і примусово, рятуючись від смерті або намагаючись хоча б трохи й відкласти. Це стосується зокрема єврейських поліціянтів («єврейської служби порядку») в ґетто. Слід гадати, під примусом стали на службу вбивцям і частина озброєних стражників (вахманів, «аскарів») з числа військовополонених. Згадує автор і покидьків, які видавали німецькій владі і поліції тих, хто переховував євреїв. Він підкреслює, що основним знаряддям окупантів був терор: нещадно вбивали кожного, хто надавав будь-яку допомогу євреям. Тим більшої пошани заслуговують ті українські і польські «праведники світу», які надавали євреям посильну допомогу, приймали в свої сім'ї єврейських дітей.

Описуючи прилюдні страти українців і поляків на вулицях і площах Львова, автор спогадів відзначає, що в списках страчених називалась одна з двох причин смертного вироку: переховування євреїв або належність до заборонених організацій (ОУН або польської АК), Автор не міфологізує українсько-єврейських стосунків ні в кращий, ні в гірший бік, а просто описує те, що бачив і знав — співжиття, українських і єврейських родин, співчуття українців жертвам геноциду, і, — в той же час, — випадки ганебної колаборації з нацистами людей різних національностей. Відзначено, що, на жаль, добровільні колаборанти і помічники виконавців геноциду були й серед українців, як і серед інших народів. Але Є. Наконечний підкреслює тенденційність авторів, що приписували саме українцям ініціативу знищення євреїв, при цьому звертає увагу на фальшування документів, цитування уривків з них у відриві від контексту. Так, Олександр Солженіцин у своїй антисемітській (?) книжці «Двести лет вместе» наводить з постанови Другого Великого Збору ОУН твердження, що Організація Українських Націоналістів «поборює жидів як підпору московсько-більшовицького режиму, усвідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог». Однак він заміняє трьома крапками найважливіше речення: «Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів». Спираючись на незаперечні факти, Є. Наконечний підкреслює; «приписування структурам ОУН організації у Львові єврейських погромів є зловмисною вигадкою українофобів з метою дискредитації української визвольної боротьби».

Відтворенню автором клімату подій сприяє те, що він не модернізує мови, а називає людей і речі так, як вони називалися свого часу. З одним лише винятком: слово «жид», яке до вересня 1939 р. було в Західній Україні єдино вживаним і не містило тоді в собі чогось образливого, замінено прийнятим у наш час визначенням «єврей». Справа в тому, що сучасне єврейське населення Західної України — це вихідці із земель колишньої Російської імперії, де ще з XIX ст. слово «жид» стало вважатись зневажливіш і замінялось (принаймні тими, хто не сприймав антисемітизму) на біблійне «єврей» (з давнього «гебрей»). У своїй недавній книжці «Украдене ім'я» Є. Наконечний підкреслює, що українці, які вважають неприйнятними нав'язувані їм колись визначення «русини», «малороси», «хохол» тощо, не повинні називати євреїв словом, яке для них є небажаним. Відзначимо однак, що неправомірною є заміна будь-якого слова в цитатах з документів.

Для Львова тотальне знищення євреїв (за неточними даними, з них окупацію пережило лише бл. 800 чоловік) було втратою етнічно-культурної спільноти, яка сформувалася ще за княжих часів, а пізніше впродовж віків становила приблизно третину населення міста. Серед них були ремісники й візники, крамарі й фінансисти, лікарі й адвокати, письменники, журналісти, митці, представники всіх інших професій. Євген Наконечний стверджує — на наш погляд, надто категорично — начебто суспільно-культурне життя львівських українців і євреїв рухалось по різних орбітах. Але і сам він наводить факти про зв'язки і взаємовпливи, згадує успішне блокування українських і єврейських партій на виборах до Крайового сейму і ради міста, спільну боротьбу українців і євреїв проти дискримінації меншин в університеті.

Євген Наконечний привернув увагу громадськості до дуже важливої теми. В Ізраїлі видано багато «книг-пам'ятників», присвячених окремим містам. Книга Є. Наконечного — перший і єдиний у своєму роді унікальний пам'ятник долі одного будинку, всіх його мешканців. На прикладі однієї кам'яниці вдалось показати долю єврейських співгромадян особливо яскраво, більш всебічно, а в чомусь і більш переконливо, ніж це можна було б зробити на матеріали цілого міста.

Заслугою Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника HAH України є публікація дуже потрібної, талановито написаної і правдивої книги, яка відразу ж стала бібліографічною рідкістю. Без сумніву, і друге видання не залежиться на книгарських полицях, не сумніваємося, що будуть подібні дальші перевидання. Бажано також, щоб з'явилися переклади німецькою й англійською мовами. Хочеться також сподіватися, що цінна книга Євгена Наконечного спонукає й інших очевидців поділитися спогадами про трагічне минуле.

Ярослав Ісаєвич,

академік HAH України,

директор інституту українознавства

ім. І. Крип'якевича НАН України