17

Сім'я Шнеєбаумів поселилася в нашому будинку за кілька місяців перед вибухом світової війни. Львів мав стати для них короткочасним, транзитним етапом на шляху з рідної Волині до заморської Америки. Прихід до влади Гітлера змішав єврейським емігрантам усі карти. Німецькі морські порти балтійського узбережжя для євреїв закрились і заокеанський маршрут вимушено перемістився до Чорного моря, до румунського порту Констанца. А місто Львів розташоване поблизу румунського кордону (тоді ж кордон проходив ще ближче: Чернівці були під Румунією). В 1939 році рештки розбитих частин польської армії, на чолі зі своїм маршалом Ридз-Сьмігли, втікали від німців та большевиків саме через Галичину до Румунії, а звідти — у Францію.

Глава сім'ї Бернард Шнеєбаум, містечковий єврей, за фахом швець, людина спостережлива і розсудлива, якось розповів моєму татові про те, що спонукало його вибратися в далеку морську подорож. Змалювавши утиски поляками волинських українців, а заодно і волинських євреїв, зробив Шнеєбаум такий прозорливий висновок: Польщу чекає або революція, або війна. Встояти така штучно зліплена, різнорідна держава довше не в силі. Треба звідси тікати.

З таким прогнозом щодо Польщі погодилася б тоді більшість українців. Насильно зліплена, з мілітарною та дипломатичною допомогою Антанти, збиранина різноетнічних земель (українських, білоруських, німецьких, литовських), якою була передвоєнна поверсальська Польща, що складалася наполовину з не польської людності, не могла уникнути внутрішніх чвар, як і не могла не принаджувати войовничих зазіхань Німеччини та Росії. Агресивний напад імперіалістичних сусідів на внутрішньо кволу, нестійку Польщу ставав неминучим.

Чимало євреїв, особливо молодих, відчуваючи вибухову ситуацію, мріяли з Польщі виїхати, утекти кудись у світ за очі, від біди подалі. Але для єврейських емігрантів з Польщі настали напередодні війни важкі часи. Тоді з Німеччини з великим галасом примусово виселили 15 тисяч єврейських іммігрантів назад у Польщу, звідки вони колись прибули. По сусідству від нас, через два будинки, поселилася така вигнана з Данціґу єврейська жінка з молодим сином (її чоловіка як агента Комінтерну гітлерівці заарештували). Хлопця звали Ґерд. Він любив приходити до нашого двору. Серед нас він вивчив розмовну польську мову, бо, вихований у німецькому середовищі, зовсім її не знав. Данціґська сім'я марно старалася виїхати до Америки. Тоді, про що Шнеєбауми не здогадувалися, було таємно запроваджено вето на еміграцію євреїв до Палестини і Америки. Західні демократії напередодні війни в такий спосіб відмежовувалися від єврейської проблеми.

У США проживали близькі родичі Шнеєбаумів, які вислали запрошення, звідти надсилали пакунки та іншу матеріальну допомогу, туди ж, зрозуміло, Шнеєбауми линули усією душею. Діти Шнеєбаумів: Куба (Яків) та Ґіза, які мали по 12-13 років, парадували в американському вбранні незвичного для львів'ян крою, фасону та поєднання кольорів. Ототожнюючись з американськими підлітками, вони начепили собі круглі значки з пелехатою Шірлі-Темпл — тогочасною модною зіркою Голівуда. Якось щебетушка Ґіза пригостила мене жуйкою, небаченим ще продуктом — дивом у наших краях, і довго сміялася над моїм невмінням ласувати нею. Жуйку, гадаючи, що це цукерок, я миттю проковтнув.

Омріяну візу до омріяної Америки сподівалися з дня на день. Сім'я Шнеєбаумів жила в тривожному очікуванні, сидячи на спакованих валізах. Про дозвіл на виїзд, тобто про бажану візу, клопотався невсипно швець Бернард, якого поза очі в нас дома звали просто Берком. Його дружина Ніна мала російську гімназійну освіту і сиділа здебільшого в хаті, займаючись зі своїми потіхами англійською мовою. Євреї, як народ музикально обдарований, легко вивчають чужі мови.

Я полюбляв забігати до Шнеєбаумів у гості. Тут вгощали мене чаєм, який пили на російський манер з тарілочки («с блюдца»). Вони єдині в нашому будинку мали чудо тогочасної побутової техніки — патефон. У компактній, як невелика валізка, скрині голубого кольору вміщався у складеному вигляді сам апарат, а по кутах скриньки, в двох металевих шухлядках, зберігалися патефонні голки. Набір платівок був, на жаль, цілеспрямовано одноманітним. Лише одна музична платівка мала запис італійського тенора Енріко Карузо, а решту становили декламації текстів англійської класичної літератури.

Куба, який розпоряджався патефоном, наставляв зазвичай платівку, де звучав уривок з п'єси Шекспіра з гамлетівським монологом. З патефона лунав акторський голос виконавця ролі Гамлета — єврея за походженням, що раз у раз, аж до нудоти, підкреслювала Ґіза. Пишається своїми видатними людьми кожен народ, а у євреїв це почуття розвинуте надзвичайно сильно, бо закладається у свідомість з раннього дитинства.

Найцікавіша для мене хвилина наступала тоді, коли Ґіза, по закінченню патефонного монологу надягала берет, закутувалася в темне покривало, що мало замінити плащ, і так, втілившись у роль Гамлета, наслідуючи актора, з почуттям проказувала: «To be or not to be, that is the question»… Дивитися на її струнку постать, палаючі натхненням очі, розкидані навколо блідого личка густі темні кучері, слухати її дзвінкий, мелодійний голос було немалою втіхою.

Голова сім'ї продовжував невтомно клопотатися про американську візу. Щодня він кудись ходив у цій справі, навіть раз чи два їздив у польську столицю Варшаву на прийом до американського посольства. Звідти Берко вернувся радісно збуджений від пустих, як виявилося згодом, обіцянок. Імпульсивна Ніна раз у раз щасливим голосом сповіщала сусідкам остаточний термін виїзду за океан, але в означений час виникали якісь непередбачувані, малозрозумілі, дрібні перешкоди і від'їзд відкладався. Так він відтягувався, аж прийшла Червона армія. Тоді стало зрозумілим, що ніхто вже в Америку не поїде. Пастка для галицького єврейства їм зачинилася. Ґіза з Кубою пішли до звичайної львівської школи, а Берко тимчасово змирився і став шукати собі роботу, що було не просто.

Після закінчення польсько-німецької війни у Львові, крім біженців, згромадилось ще й немало таких безробітних, як Берко. Нова влада активно, мало не силоміць, вербувала їх на шахти Донбасу та заводи Кривбасу, на соціалістичні, як галасували агітатори, підприємства. Тобто на підприємства, де відсутня експлуатація людини людиною, де трудящі самі керують. Хто піддався агітації, того чекало гірке розчарування: мізерні заробітки, каторжна праця, дефіцит найнеобхідніших ужиткових товарів, невлаштованість побуту, брак елементарного порядку. Завербовані галичани невдовзі, кидаючи там усе напризволяще, дружно втікали назад. З тієї нагоди появився у Львові такий сатиричний куплет:

До Донбасу сяко-тако,

А з Донбасу з голов сраков.

Тоді серед львів'ян жваво обговорювалося, як, піддавшись агітації, а, може, розвідати стан речей, до Донбасу поїхав чоловік Ванди Василевської — відомої тоді польської письменниці комуністичного спрямування. Її чоловік, на прізвище Богатко, був простим робітником. Повернувшись з Донбасу, він любив посидіти в шинку, побалакати і за чаркою порозповідати про справжнє буття робітників у соціалістичному раю. Одного разу, коли Ванда Василевська поїхала у відрядження (казали — навмисне вступилася), до дверей їхнього особняка на вулиці Павліковського (тепер Грицая) подзвонили. Богатко відчинив двері і тут же був розстріляний. Влада ніяк не відреагувала на вбивство, ніхто не був затриманий, нападників не знайшли, та й не шукали. Демонстративне вбивство Богатка досягло мети: утікачі з Донбасу прикусили язики. А хто цього не зробив, того неухильно прибирало всюдисутнє НКВД.

Деякий час Берко Шнеєбаум вагався: їхати чи ні, але здоровий глузд переміг, і він не піддався донбасівській спокусі, хоч легко настроювався на переїзди. Врешті-решт йому якось вдалося влаштуватися на львівську взуттєву фабрику, розташовану в районі Жовківської вулиці. Пристосуватися до режиму фабрики було спершу важко: Берко любив вранці поспати. Коли влітку 1940 року «робітничо-селянський» уряд оголосив кріпосницьке розпорядження, за яким робітникам не лише заборонялося змінювати місце праці, але за п'ятихвилинне запізнення їх дошкульно карали, в домі Шнеєбаумів вранці починався шалений, всім чутний ґвалт. З квартири Берко вибігав, коли до гудка (початок і кінець роботи фабрики сповіщали гудками) залишалося 10-15 хвилин.

На розвилці вулиць Городоцької та Шевченка, нижче церкви св. Анни, була тоді трамвайна зупинка. Беркові, щоб дістатися до взуттєвої фабрики, необхідно було сісти на п'ятий номер, який курсував з вокзалу через вулицю Жовківську (тепер Б. Хмельницького) до міської різні. На зупинці він заставав теж запізнілий, а тому агресивно налаштований натовп молодих чоловіків, що кидалися на трамвай, мов на штурм ворожої фортеці. В хід йшли лікті, коліна, а часом і кулаки. М'якотілому Беркові влізти до переповненого п'ятого номера з першого разу не завжди вдавалося. Мусив чекати на наступний. За перше запізнення Берко дістав догану, потім другу з втратою прогресивки. Після третьої догани прогульників чекав так званий товариський суд, з яким було не до жартів. Суд давав щонайменше три місяці примусової праці.

Мені казали, ви досконало знаєте місто, — розпачливо звернувся Берко якось до мого тата, — вкажіть мені найкоротшу дорогу до фабрики. Їздити туди трамваєм мені не виходить. На зупинці збираються знайомі між собою чоловіки. Для них я чужак, і мене брутально відштовхують.

Батько наочно показав Шнеєбауму пішохідний маршрут звивистими львівськими вуличками. З того часу Берко спокійно добирався на роботу. Але мрія вирватися за кордон не покидала сім'ю Шнеєбаумів, про що йтиметься згодом.