ОСТАННІЙ РЕЙД

ОСТАННІЙ РЕЙД

Крокував планетою 1945 рік — останній рік другої світової війни. Фронт невпинно котився зі сходу на захід та з півночі на південь. Червона Армія визволяла від фашистської неволі країни Центральної Європи, але гітлерівці ще чинили запеклий опір. Німецьке командування покладало великі надії на укріплення в Словаччині. Вороже угруповання «Південь» готувалось до контрнаступу, скупчуючи свої сили в районі словацьких міст Банська Бистриця, Рожнява, Брезно.

Спецзагін на чолі з М.П.Морським, що діяв на той час у районі Банської Бистриці та Ружомберока, був вимушений часто передислоковуватись і дедалі вище підніматися в гори, щоб уникнути сутичок з переважаючими силами противника. Ворожі підрозділи особливо скупчувались поблизу залізничних та шосейних шляхів. Діяльність загону звужувалась, а іноді ставала зовсім неможливою. Радіохвилі все частіше несли в Центр повідомлення про важкі бої з гітлерівцями, скрутне становище, відсутність боєприпасів, харчів, про людські втратив

Невтішні радіограми надходили і від Зіни, яка виїхала до Німеччини слідом за «Соколом». Шлезінгер відбув до фашистської столиці згідно з наказами з Берліна й Києва. Тривалий час він не виходив на зустріч із зв’язковою, не давав про себе жодної інформації. Намагання відновити перерваний зв’язок не давали бажаних наслідків. Що сталося з «Соколом», куди він пропав — лишалось загадкою. Пайчер теж безслідно зник разом зі своєю сім’єю.

— Що робитимемо із загоном Морського? — запитав генерала полковник Сидоров, передаючи йому радіограму, в якій повідомлялося:

«…Після 6-годинного бою гітлерівці захопили і спалили наш табір. Щоб уникнути оточення, пробиваємось далі в скелясті гори по глибокому снігу».

Генерал задумався. Потім розкрив папку, що лежала на столі, й простягнув Сидорову щойно одержане з Москви повідомлення:

«Верховне Головнокомандування Червоної Армії зобов’язало 2-й і 4-й Українські фронти розгромити основні сили ворожого угруповання «Південь» і визволити південну Чехословаччину від фашистської неволі».

— То що робитимемо із загоном Морського? — запитав на цей раз уже генерал.

— На мій погляд, йому слід іти на з’єднання з частинами Червоної Армії. Основне завдання він виконав. З наближенням фронту до району дій загону, останній може потрапити у ще скрутніше, або й безвихідне становище…

— От вам і відповідь на питання.

Увечері Морський одержав розпорядження Центру: «Ідіть на з’єднання з Радянською Армією. Маршрут вибирайте, виходячи з обстановки. Час і місце переходу лінії фронту заздалегідь повідомте для попередження командування фронту».

У штабі почалась підготовка до походу на схід. Бобров, який кілька діб вишукував найбезпечніший шлях до фронту, дійшов висновку, що тільки гірські стежки надійні для переходу.

Начальника штабу підтримав комісар, але вимагав провести попередню розвідку. Це означало, що треба комусь пройти важким і небезпечним о цій порі року гірським маршрутом.

У першопрохідці зголосився один з досвідчених командирів груп розвідки Олександр Ларіонов.

— А як ваші рани? — запитав Морський.

— Уже загоїлися. Та ви не хвилюйтесь, товаришу підполковник, гірські шляхи східного напрямку мені відомі.

На світанку наступного дня шестеро лижників вирушили в багатокілометровий похід. Незважаючи на небезпеку, вони невпинно просувалися вперед. Заночували на хуторі за кілька кілометрів од фронту. Там знайшли собі провідника, який гірськими стежками на ранок вивів групу в долину, де вже стояла радянська військова частина.

Зв’язавшись з командуванням підрозділу й погодивши план переходу лінії фронту загоном, розвідники пішли назад тим же шляхом. За кілька годин вони проминули знайомий хутір і заглибились у гори.

Вечоріло. Сутінки згущувались. Шістка, долаючи втому, пробиралася косогором. Раптом у горах почувся гуркіт. Ларіонов збагнув: снігова лавина, і вчасно відвів людей під скелю, що височіла правобіч стежки. Всі притиснулись до кам’яної брили. Поволі гуркіт почав стихати. Коли розвідники вийшли з укриття, то побачили, яка небезпека їм загрожувала: величезні снігові кучугури застряли в гущавині правічного лісу, повз який пролягав їхній маршрут. Тепер гірські проходи були завалені снігом.

Обходячи небезпечні місця, люди спустилися з гори і мало не наткнулися на групу гітлерівців, що будувала оборонні укріплення. Довелось чекати ночі. Але й з настанням темноти просуватися вперед було неможливо — освітлювальні ракети весь час висіли над фашистським об’єктом. Вернулися назад і стали шукати інших стежок…

Затишне словацьке село Балаш лежало в глибокій долині, оточеній вінком гір з хвойним лісом. Навкруги панував величний спокій, пронизаний сонячним сяйвом.

Леготом бралися гори, веселіше дзюркотіли струмки, І навіть сніговий пилок, що сипався з смерек, іскрився й палахкотів, пахнув весною.

Бійці раділи сонцю, теплу, поверненню на рідну землю. Ще зусилля — і фронт лишиться позаду, а там — все по-іншому, все своє…

У штабі, що розташувався на околиці Балаша, не стихала робота. Загін готувався в дорогу. З нетерпінням чекали повернення з розвідки групи Ларіонова.

— Термінове повідомлення дозорної варти! — вигукнув начальник штабу, входячи до кімнати. — З віддалених постів доносять: в напрямку нашого розташування суне велика колона гітлерівців.

— Попросіть до мене комісара, — стрепенувся Морський.

Григор’єв з’явився так швидко, ніби за дверима стояв. Радились недовго.

— Підніміть по тривозі всі підрозділи. — наказав командир. — Рушимо на з’єднання з армією. — Після невеликої паузи додав: — Пошліть розпорядження Кисловському в Зазрів, хан використає увесь запас снарядів і вдарить з гармат по гітлерівцях, що йдіть сюди, та по скупченню противника на залізничній станції. А потім, години через дві, хай підніме угорців і веде слідом за нами.

За кілька хвилин тихе гірське село завирувало: лунали гучні команди, в небі спалахували сигнальні ракети, поспішали зв’язкові. Довідавшись про виступ загону, заметушилися й селяни. Почувся плач жінок, дітей. Багато місцевих жителів пішло разом з загоном, щоб уникнути репресій. Це певною мірою сповільнювало рух. сковувало маневреність.

Майже весь день підрозділи йшли на схід гірськими стежками, розтягнувшись окремими ланцюжками на кілька кілометрів. У надвечір’я почала псуватися погода: низько опустились густі хмари, закрили сонце, повіяв північний морозний вітер. Завирувала віхола. Йти ставало дедалі важче. Майже через кожні сто — сто п’ятдесят кроків мінялися люди, що прокладали дорогу її глибокому снігу. А командир підганяв:

— Не зупинятись! Швидше вперед!

Тоді ще Морський не знав, що фашистам було не до погоні. Коли гармата підрозділу Кисловського засипали ворожу колону й станцію снарядами там зчинилася паніка. З уст в уста передавалась тривожна звістка: «Росіяни, як завжди перед наступом, ведуть артпідготовку…» Ворожі частини, що розташувалися по навколишніх селах, мерщій підтягувались до Банської Бистриці.

Ніч у горах насувалася швидко. Темрява, завірюха, холод давалися взнаки, Люди брели з останніх сил. Плакали діти. Жінки, що йшли з загоном, тепер виказували бажання лишитися з дітьми десь у селі, а до найближчого було ще далеко.

В цей час із загоном зустрілися лижники Ларіонова. їхній командир доповів Морському результати розвідки.

Гори Козиного Хребта в завірюху завжди небезпечні своїми сніговими обвалами. Це змусило командування загону дещо відхилитися від наміченого маршруту й обійти небезпеку, та незабаром шлях перетнула швидка, глибока річка Грон.

Розвідники доповіли, що її можна перейти лише по залізничному мосту біля села Подканов. Але той міст пильно охороняють гітлерівці. По краях стоять спарені пости, а на відстані 150 метрів у караульному приміщенні — близько двадцяти есесівців. Вони мають кулемет і міномет.

Після короткої наради Морський наказав командирові групи розвідників-захоплювачів Борисові Некрасову знешкодити охорону мосту.

…Пізнього вечора до мосту підійшли шестеро жінок і хлопчина з санчатами і з різними пожитками. З дощатої сторожки висунувся солдат. Висока жінка, кутаючи руки у старій хутряній муфті, обернулася, щось сказала своїм супутницям, взяла за руку хлопця-підлітка й підійшла до вартового.

— Ми городяни, веземо в село одяг, взуття та різні хатні речі, щоб обміняти на харчі. Дозвольте перейти міст.

Есесівець не зразу зрозумів, чого від нього хочуть.

— Геть звідси! — кричав він.

Жінка з хлопцем продовжувала просити й запропонувала фашистові у винагороду медальйон. Той зацікавився, виліз назовні й, присвічуючи ліхтариком, заходився розглядати коштовність.

Хлопець, опинившись позаду охоронця, миттю всадив йому в спину фінку, а жінка сильним ударом в груди звалила гітлерівця на землю. Вона тут же кинулась на другого есесівця, звалила і його, а хлопець заткнув кляпом рот. Підбігла друга жінка, що володіла німецькою. Вона з’ясувала пароль охорони мосту й переодягнулася в солдатський одяг.

Невдовзі «есесівець», який замінив того, що мертвим покотився з насипу, вів через міст «затриманих» — високу жінку з муфтою і хлопчину. «Солдат» весь час посилав ліхтариком на протилежний пост умовні сигнали. Там його зустріли спокійно, і лише придушений зойк вартового забринів у нічній тиші. Шлях туди, де чекала найбільша небезпека, був відкритий.

За умовним сигналом міст перейшли ще три «жінки». Потім переодягнений в есесівця Мірослав Ключар, насвистуючи веселий німецький мотив, спокійно пішов до приміщення, біля якого стояв кулемет. Короткий окрик вартового. Почувши пароль, він попросив закурити. Ключар поволі наблизився, і кулеметник тільки мекнув у дужих руках розвідника.

Незабаром Некрасов та його помічники Іван Мархіль, Антін Немець, Ян Мінера, Ян Мидло та малий Ферко Горак вже були біля караульного приміщення, готові першої-ліпшої хвилини прийти на допомогу Клки чару. А той безборонно зайшов до приміщення, де спали чи дрімали охоронці моста, заволодів їхньою зброєю. Слідом за ним туди зайшли Некрасов, Мархіль, Немець.

Командир групи розвідників-захоплювачів Борис Некрасов голосно, але цілком спокійно наказав по-немецькому:

— Лежати й не рухатись! Хто спробує чинити опір, буде знищений на місці!

Охоронці не відразу зрозуміли, що коїться. В караульному приміщенні стояли озброєні жінки. Несподівано з сусідньої кімнати з’явився з пістолетом в руці єфрейтор і крикнув:

— До зброї!

Це були останні його слова. Автоматні кулі прошили ще двох есесівців, які намагалися чинити опір. Перелякані солдати нерухомо лежали на своїх місцях, Ключар підіймав їх по одному, обшукував і ставив обличчям до стіни.

Через річку, в бік спостерігачів загону, полетіли умовні світлові сигнали.

Невдовзі люди, яких вів Морський в останній рейд на схід, кинулися до мосту й за лічені хвилини перейшли по ньому через бурхливий Грон. Невелика частина гітлерівців, що розташувалася в селі Подканово, була зненацька атакована підрозділами загону і розсіялася.

Надходив новий, день — 18 березня 1945 року. Весняне сонце перемогло хуртовину. Його тепло гріло людей. А вони поспішали назустріч уже добре чутній фронтовій канонаді. Артилерійський гуркіт Червоної Армії запалював серця радістю, надавав сили.

Ополудні загін Морського в районі словацького містечка Брезно перейшов лінію фронту і з’єднався з військами 7-ї гвардійської армії генерала Шумилова 2-го Українського фронту.

А наступного дня Кисловський і Артинський доповідали Морському, що завдання Центру виконано: 482 військовополонених угорців, об’єднаних у військову частину, переведено через лінію фронту. То був дуже ризикований хід: радянські розвідники вели колону угорців до фронту нібито для поповнення гітлерівських військ, що готувалися до оборони.