РОЖЕВИЙ СВІТАНОК

РОЖЕВИЙ СВІТАНОК

Трьох, відібраних обер-лейтенантом, відправили в інший табір. Моряка відвезли в так звану карантинну ферму № 8, розташовану в господарстві бауера Крюгера неподалік Берліна. її влаштував «Зондерштаб-Р» для перевірки і навчання майбутніх агентів розвідки та диверсантів.

Роль сина власника господарства, що повернувся із Східного фронту «сліпим», виконував досвідчений лейтенант таємної служби. Свій гнів і ненависть до росіян він «сплачував» полоненим.

Першого ж дня матрос не стерпів знущань і за це поплатився — бауер жорстоко побив його, а потім зачинив у цегляний хлів. Через кілька годин з’явився фургон. Бунтівника в супроводі охорони кудись повезли.

Машина зупинилася біля будинку на околиці міста. Чорноморця завели в під’їзд, тоді конвоїр вштовхнув його до кімнати.

Кабінет, куди потрапив в’язень, нічим не нагадував холодну камеру з вогкими стінами й цементною підлогою. З-під зеленого абажура настільної лампи лилося м’яке світло. Біля письмового столу стояли великі крісла, затягнуті чорною шкірою. Навпроти — така ж канапа. У простінку між вікнами висіла картина в золотистій рамі «Рожевий світанок». Чисте ранкове небо, широке плесо річки… В матроса це викликало згадку про ніжні світанки на рідній землі, і той миттєвий спогад болем озвався в серці…

В кутку на буфеті стояв графин. У ньому живим сріблом поблискувала вода. В’язня мучила спрага. Ось уже третій чи четвертий день йому не давали пити. Минулої ночі в химерному півсні нахилився до відра. Вода знадливо плюскотіла в руках, вигравала срібними лелітками, а потім немов розтанула у повітрі. Губи пересохли й потріскались, в роті пекло.

Моряк ступив до буфета. Тремтячою рукою схопив склянку, налив води, пригубився… І тієї ж миті ліворуч на стіні гойднулася людська тінь.

— Смачна водичка? Ніби з Дінця! — почулося за спиною.

Бранець від несподіванки завмер. Скільки тривав цей психічний шок? Секунду, дві, хвилину? Краплі стікали по неголеному підборіддю за комір. Нарешті, обернувся. Перед ним стояв обер-лейтенант, якого бачив уже в кабінеті начальника табору. Тепер чорноморець впізнав його: «Це той Розе, що колись працював на Харківському заводі».

Криворученко здригнувся, поставив склянку на столик.

Обер-лейтенант уважно розглядав полоненого. Бліде симпатичне обличчя, великі голубі очі. Саме таким він бачив Сашка ще на тих зборах, коли комсомольці цеху обрали його своїм ватажком.

— А ти не з полохливих, — порушив мовчанку обер-лейтенант. — Не кожен за подібних обставин зважиться на таке. В нас за найменшу провину карають на місці.

— За склянку води? — уточнив матрос.

— За те, що було в Карлхорсті, — пояснив офіцер ї втупив погляд у співрозмовника. — Ти мав зв’язок з партійним або комсомольським підпіллям у таборі?

— Хоч поріжте мене на шматки, товаришів все одно не видам, — з викликом відповів бранець.

— Заспокойся. Від тебе цього не вимагаю. І все ж, може, поясниш, як зважився на фермі підняти руку на арійця?

— Небагато важить життя полоненого матроса…

— Справді, «улов» був би невеликий, — посміхнувся обер-лейтенант. — Ти здатний на більше. Повір у мою щирість, я хочу визволити тебе з неволі.

— Для чого?

— Я можу зробити так, що ти знову станеш людиною, м’яко спатимеш, смачно їстимеш, досхочу питимеш. Не тільки воду, а й пиво. Німецьке пиво. Але спершу треба переконатися, чи ти вартий цього. Розкажи, ким до війни був, як потрапив у табір.

Матрос нахмурив брови, його блакитні очі немов закрижаніли. Шлезінгер відступив кілька кроків назад, потім перегнувся через стіл і натиснув кнопку виклику. На порозі з’явився солдат.

— Перукаря до мене.

— Яволь! — клацнув закаблуками охоронець.

Обер-лейтенант знову глянув на полоненого:

— Ну, розповідай про себе.

Хвилину повагавшись, Олександр став викладати своє минуле цілком правдиво, бо воно могло бути відоме абверівцям з обставин, за яких потрапив до концтабору, та з фронтового документа. Однак приховав приналежність до комсомолу. Обер-лейтенант, здавалося, повірив. Коли мова зайшла про Харків, вигукнув:

— О, я добре знаю твоє рідне місто! Там мені довелось бувати ще в сорок другому. Багатий край, і люди у вас ділові, роботящі…

У двері постукали, до кабінету зайшов перукар.

— Зробіть цього пана молодим, — жартома кинув Шлезінгер, вказуючи на полоненого.

Олександр присів, відгорнув комір бушлата. За кілька хвилин він був пострижений, поголений. І справді, наче помолодшав, Перукар зібрав інструменти і мовчки вийшов. Обер-лейтенант відклав набік «справу», посміхнувся:

— Тепер ти схожий на людину, Криворученко.

Він не зводив погляду з полоненого, прокручуючи в пам’яті стрічку минулого: Харків, завод, комсомольські справи… «Чудово! — вирішив нарешті. — Здається, Олександр мене не пригадує».

Насправді ж було інакше. Матрос як тільки міг приховував, що пам’ятає Розе. Колись знав його як щирого хлопця, комсомольця, патріота. Не міг збагнути, чому той став на шлях зради, служить нацистам. Розумів лише одне: від таких перевертнів можна всього сподіватися.

Полонений підвів голову, глузливо запитав:

— Скажіть-но, добродію, чим я заслужив вашої ласки?

— А ти не поспішай з висновками. Камери-одиночки ось тут, поряд, — відрубав Шлезінгер і знову перейшов на дружній тон: — Сподобався ти мені своєю сміливістю, тож хочу допомогти, підказати рятівний шлях. Звідси є лише дві стежки: в життя або в небуття. Раджу обрати першу. Трапиться нагода побувати в Харкові, провідати рідних. Треба тільки виробити іншу лінію поведінки. Тоді ми відправимо тебе на Україну з відповідним дорученням. Воно не з важких, але потребує, як би точніше висловитись… Ну, кмітливості. Часу на роздуми в тебе обмаль. Прогавиш момент — підеш тією, другою стежкою.

— Краще відправте мене в небуття, — звівся на ноги полонений. — Зрадником Батьківщини я не стану.

Запанувала насторожена тиша. Лише десь за вікном лунав похідний марш. Але й він скоро замовк.

— Он який ти швидкий. Все уже й вирішив, — кинув з докором Шлезінгер. — Хочеш жити, це я знаю, та умови мої відкидаєш. Не квапся відмовлятись. Зваж, за логікою здорового глузду з такою пропозицією я не повинен був би звертатись саме до тебе — матроса, який навіть не приховує ненависті до німців. Де гарантія, що ти, потрапивши до Харкова, не зробиш якоїсь дурниці? Як бачиш, я теж ризикую. Чого домагаюся від тебе? Щоб врахував наші та свої власні інтереси. А там буде видно. Для таких, як ти, краще загинути в боротьбі, ніж тут, за гратами, або за колючим дротом концтабору. Подумай, добре подумай про це. Даю тобі ніч. Більше не можу.

Обер-лейтенант глянув на картину, що висіла на стіні. Очі його потеплішали.

— Ти все зрозумів? — запитав бранця.

Той розгублено кивнув головою. Шлезінгер натиснув на кнопку.

— Я викличу тебе завтра…

Того ж дня обер-лейтенант повідомив Пайчера, що приступив до обробки матроса. Той, мовляв, клюнув. Мотиви? Війну Ради все одно програють. Скоро вступить у дію нова, надсекретна зброя. З голоду теж умирати не хочеться. Якщо буде матеріально забезпечений, то згоден виконувати накази німецького командування.

Звичайно, розвідник багато що сказав авансом. Фактично матрос міг відмовитись.