НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Осіння ніч в горах завжди прохолодна, та в землянці було душно, до стелі здіймались клуби тютюнового диму. Морський вийшов подихати свіжим повітрям.

Пітьма поволі відступала. Лише запізнілі зорі ще миготіли в небі, а обрій на сході вже червонів загравою так, наче десь палала велетенська пожежа.

«А може, то лісопильний завод горить у Косуцькому Новому Місті? Туди пішли хлопці на чолі з Кисловським», — подумав командир загону. Набігла згадка, як у такий-от досвітній час горіло село Кодра, що в лісах за кілька десятків кілометрів од Києва. Його до цурки спалив фашистський каральний загін як базу народних месників.

Морський хвилювався за людей, які пішли на розвідувальні й диверсійні завдання, і нетерпляче чекав їх, Навкруги — тиша. Десь зарипіли двері, нагадуючи, що там, за лапатими ялинками, в землянках живуть партизани.

— Стій, хто йде?! — пролунав у лісовій тиші голос вартового біля командирської землянки. — Пароль?

— Хвиля.

— Що сталося? — запитав Морський, побачивши радиста.

— Термінова радіограма, — відповів Горецький і простягнув аркуш паперу.

Командир повернувся в землянку і при світлі каганця прочитав:

«Негайно з’ясуйте і радируйте, які ворожі частини (кількість озброєння) перекидаються в напрямку Дуклінського перевалу через район ваших дій».

Того ж таки напрочуд теплого й сонячного дня, десь пополудні, Морський разом з начальником штабу Костянтином Бобровим виїхав до гірського селища Сучани, де розташувався один з розвідувальних підрозділів спец вагону. Треба було порадитись, як ліпше й швидше виконати завдання Центру.

В дорогу обоє вдяглися в уніформу гардистських офіцерів, шофер — у солдатську. Водій, веселий синьоокий словак Ян Купчак, наспівуючи пісеньку, хвацько кермував однією рукою. Невелика автомашина легко брала крутовину. Вибравшись на рівний шлях, авто помчало стрілою.

— Не захоплюйся, Яне, — торкнув його за плече Морський.

Купчак збавив газ. Минули стару напівзруйновану цвинтарну капличку. Попереду зачервоніли дахи села Прикола. І раптом всі похололи — назустріч сунула колона гітлерівців у чорних есесівських мундирах. Морський повернув голову й запитливо глянув на Боброва, їхні погляди зустрілися, потім ковзнули на сидіння: там лежало з півтора десятка німецьких гранат, автомати.

— Діяти за моєю командою. Поїхали! — рішуче, але спокійно наказав Морський.

— Куди? — прошепотів збентежений водій.

— Вперед. Не забувай: везеш начальство словацької армії.

Морський зняв кітель і лишився тільки в сорочці з краваткою. Те саме зробив Бобров. Тепер важко було визначити військове звання офіцерів. На обох — вбрання, в якому теплої днини полюбляли роз’їжджати в авто полковники та генерали тісовської армії.

Можна було звернути на узбіччя й дати дорогу есесівцям, але ж ті, напевно, влаштували б перевірку, і Морський наказав:

— Не звертай!

Колона наближалась. Гітлерівські офіцери їхали обіч неї верхи. Бобров приготував гранати й автомат. Відстань зменшувалася, залишалось метрів десять, коли Морський недбало махнув рукою, показуючи солдатам, щоб розступилися. Водночас кинув водієві!

— Газ!

Риск виправдався. Хтось з офіцерів-есесівців крикнув:

— Увага! Попереду машина! Розімкнись!

Шеренги розділилися, і машина посунула коридором крізь колону.

Морський і Бобров їхали поважно, із вдаваною байдужістю позираючи на солдатів.

Поки минули колону, встигли визначити її склад, озброєння. То були підрозділи 17-ї дивізії СС, котра, як стало відомо пізніше, прибула для каральних оцерацій проти партизанів.

Здавалось, небезпека — позаду, неподалік — ліс, гори. Там розвідники зможуть заховати свої сліди. Та несподівано з’явилася нова група есесівців. Вони стояли під дубом при самій дорозі.

«Контрольно-пропускний пункт! — здогадався Морський. — Певне, його щойно встановили… Отже — перевірка. Треба якось уникнути…» Командир обернувся до водія:

— Будь уважний, Яне, стеж за дорогою і щодуху мчи до лісу. Ти, Костю, відповідаєш за лівий фланг, я — за правий. Якщо спробують зупинити — відкриваємо вогонь.

Солдати на КП не сподівалися, що машина, яку немов вихлюпнула з себе колона есесівців, могла становити якусь небезпеку. Та все ж один із солдатів ступив на дорогу й прапорцем дав знак зупинитися.

— Давай! — крикнув Морський, жбурнувши в есесівців одну за одною дві гранати. Вибухи на мить заглушили татакання автомата Боброва, луною озвалися в горах.

Поки солдати, які лишилися живими, опам’ятались, а там, у колоні карателів, збагнули, що й до чого, розвідники вже наблизилися до залізничного переїзду. І саме тоді почав опускатися шлагбаум. Назрівала катастрофа. Та раптом залізничник упав, так і не перекривши переїзду.

— По нас стріляють! — вигукнув Бобров. — Он куля влучила у залізничника!

Купчак, що був зменшив швидкість перед шлагбаумом, знову піддав газу. Автомобіль немов скочив під поперечку, яка косо звисала над переїздом, і помчав до лісу.

Коли на контрольно-пропускному пункті почалася стрілянина, колона есесівців спинилась. З неї затріщав ли кулемети, загупали гранатомети. Над машиною зацвьохкали кулі, попереду спалахнув вибух. На узліссі снаряд підтяв дерево. Машина вже їхала між кущами. І раптом — удар. «Татра», збавляючи хід, звалилася на бік, вперлась радіатором у кущ ліщини.

— Відірвало заднє колесо! — крикнув водій.

Забравши зброю та одяг, Морський, Бобров і Купчак кинулися в ліс.

Незабаром шлях їм перетнув рів, в якому причаїлась група озброєних людей у цивільному. Морського й супутників обеззброїли, повели в гори. То були партизани.

— Браточки, облиште. Ми ж свої, — попросив Морський.

— Розповідай байки комусь іншому, а не нам, — кинув літній чоловік ламаною російською мовою. — Всі шпигуни в лісі видають себе за «своїх».

— Тоді ведіть до командира.

— Поведемо, — пообіцяв партизан.

— Товаришу майор, захопили двох офіцерів і рядового, — рапортував командирові старший групи. — Гардисти видають себе за «своїх». Розмовляють по російські.

— Давайте їх сюди. Затриманих завели до землянки.

— Михайле! Це ти? Яким вітром тебе занесло? — обіймаючи Морського, запитав майор Величко, Що колись у Словацьких горах приймав групу радянських десантників-розвідників, очолювану Морським.

Ця несподівана і дуже потрібна зустріч надовго запам’яталася партизанським командирам.