ВИПРОБУВАННЯ
ВИПРОБУВАННЯ
Вулицями невеликого словацького містечка Вікула квапливо проходили люди, ховаючись під парасольками. В підобіддя подув студений вітер, і дощ на якийсь час припинився, та згодом полив ще завзятіше — дрібний і дошкульний, як восени. Незважаючи на холодну погоду, в кабінеті майора Шеркерта було досить тепло: ще з ранку за його наказом затопили в каміні.
До кабінету ввійшов ад’ютант у формі охоронця «Гіві», якої Шеркерт не любив. Та необхідність конспірації змушувала і наставника шпигунів міняти свій мундир на офіцерський служби «Гіві» чи цивільний одяг.
— Гер майор, до вас проситься чоловік зі Львова.
— Зі Львова? — здивовано перепитав Шеркерт, знаючи, що гітлерівські війська вже залишили це місто. — Впустіть.
Ад’ютант вийшов. Начальник школи відклав набік особову справу одного із своїх «вихованців», яку саме читав. Узяв сигару, надрізав її кінчик, запалив. Сиві цівки диму загойдались над широким столом і попливли під стелею.
Стукнули двері. В супроводі ад’ютанта поріг кабінету переступив високий, ретельно виголений русявий молодик.
— Дозвольте, гер майор? — звернувся гість німецькою мовою.
— Сідайте, — вказав Шеркерт на крісло, потім кивнув ад’ютантові, що він може йти.
— Слухаю вас, — глянув майор на прибулого. — Я від гауптмана Нушке…
— Давайте папери.
Відвідувач простягнув документи. Вони засвідчували, що він, Іван Михайлович Чорновус, керівництвом проводу ОУН командирується в розпорядження «Гіві» у Вікулі біля Моравського Святого Яна.
— Тут зазначено, що ви українець. Звідкіля так добре знаєте німецьку?
— Українець я лише за радянським паспортом, — пояснив гість. — Моя мати — німкеня. Вона й навчила рідної мови.
— Коли вибрались зі Львова?
— Ще на початку липня. Разом з СД переїхав до Жешува у зв’язку з наближенням фронту…
Далі, щоб випередити запитання Шеркерта, Чорновус розповів, з якими труднощами дістався з Жешува до місця розташування «Гіві». І справді, йому довелось з’їздити до Пряшова і назад, щоб вивчити становище на залізничних та шосейних шляхах. Навіть заходив до поліцейських і шляхових установ з проханням допомогти швидше дістатися до Моравського Святого Яна.
— Ви знаєте кого-небудь з оунівських керівників особисто?
Чорновус назвав чотири прізвища.
— Вам пощастило. Один з ваших знайомих перебуває в нас, — сказав майор і пильно глянув на співрозмовника.
Чорновус тримався впевнено, хоч і боявся якоїсь несподіванки.
— Давайте продовжимо розмову в присутності вашого знайомого, — запропонував Шеркерт. — Самі розумієте, куди прибули…
Він натиснув на кнопку сигнального дзвінка. З’явився ад’ютант.
— Проведіть цього пана до двадцять першої кімнати, — наказав майор. — Передайте лейтенантові фон Гольцу, щоб влаштував гостя.
Шеркерт не попрощався, а сказав:
— Ідіть.
Лейтенант зустрів Чорновуса підкреслено офіційно і помістив у кімнату з вузьким загратованим вікном. Металеве ліжко під стіною було застелене солдатською ковдрою, поряд — невеличкий столик, завалений старими журналами та газетами. Клацнули оббиті металевими штабами двері, й стало тихо, як у тюремній камері.
Через кілька хвилин бридко вискнули двері. В кімнаті з’явився солдат, наказав віддати ремінь та перо-чинний ножик і зник.
«Це схоже на арешт. Невже пастка? Невже мої документи викликали в майора сумнів? А що, коли справді доведеться зустрітися з людиною з проводу ОУН?» — непокоїли тривожні думки. «Вам пощастило, один з ваших знайомих перебуває в нас», — згадалися слова Шеркерта. «Хто ж це може бути? Чи визнає мене Чорно-вусом? А може, він знає моє прізвище, яке я носив під час наших зустрічей у Львові? Врешті-решт скажу, що відповідно до обставин те прізвище було вигадане», — заспокоював себе Чорновус.
Час минав повільно: день змінила ніч, потім знову настав новий неспокійний день. До кімнати у певні години приносили їжу, але ні майор, ані хтось інший ним не цікавився.
Начальник школи не любив особисто ознайомлюватись із справами майбутніх агентів і доручав це комусь з підлеглих. Так було і цього разу. Шеркерт викликав свого заступника Похомка:
— До нас прибув якийсь Чорновус з рекомендаціями проводу ОУН. Візьміть папери. Прошу розібратися. Покажете цього суб’єкта панові Сімчишину, що прибув до нас від оунівців. Скажете свою думку, а тоді вирішимо, що робити далі.
Незабаром Чорновуса завели в кімнату. Тут за невеликим канцелярським столом сидів набундючений капітан з «Гіві».
— Ви знаєте, куди потрапили? Вас не дивує моя уніформа? — не вітаючись, почав капітан.
— Мене послали до школи вчитись і, по-моєму, я потрапив за призначенням. Але не можу зрозуміти, чому мене тримають під замком, як арештанта, навіть паска забрали. Спасибі, хоч гудзики не зрізали — довелося б штани в руках тримати, — сердито виказував невдоволення Чорновус.
— Хіба вас не попередили, що в нашій установі завше так приймають новачків? — скривив тонкі уста капітан і зручніше вмостився в кріслі.
— Ні, не попередили. Тепер розумію. Хоч я себе новачком у наших справах не вважаю.
— Ви хочете сказати, що маєте досвід у розвідці?
— Розвідником я не був, але уявлення про це маю, бо не раз доводилось самому допитувати радянських розвідників.
— Ну, ну, розкажіть, де і коли ви так попрацювали?
— Даруйте, пане капітан, але я хотів би знати, в чиї руки, чи то пак, в чиє розпорядження, — всміхнувся Чорновус, — мене передав майор, бо я маю певні зобов’язання і обов’язки. Відкрити цього незнайомій людині не маю права. Тим паче, що порушення цих умов, як вам відомо, суворо карається.
Капітан примружив очі, підкреслюючи цим своє зверхнє ставлення до того, про що так наївно теревенить цей оунівець, майбутній агент.
— Я Похомко, — бундючно відповів капітан, але відразу збагнув, що це навряд чи справить потрібне враження на бесідника й додав: — Я Похомко, заступник майора Шеркерта. Що ж до конспірації, то я в цій справі більше забув, аніж дехто знає… Запам’ятайте, переді мною у вас не може бути жодних таємниць. Ми перевірятимемо вас не лише під час вишколу, а й при виконанні завдань.
— Я розумію, але…
— Ніяких «але» в наших вимогах, правилах і умовах не може бути. Сувора дисципліна і безоглядне виконання наказів чи завдань, хоч би це коштувало вам життя. Зарубайте собі на носі: до нас легше потрапити, аніж залишити нас. Це, безперечно, пов’язано з дотриманням тієї конспірації, про яку ви так піклуєтесь. Скажу відверто, мені подобається ваша дисциплінованість. Гадаю, ви зрозуміли мене. Тепер перейдемо до справи. Папери, які ви нам вручили, то ще не достеменне підтвердження вашої особи. Побачимо, що покаже перевірка. А тим часом я хочу почути вашу докладну розповідь про себе, своїх рідних, близьких, про ваше і їхнє ставлення до більшовицької влади. Чи були серед них комуністи, комсомольці, радянські активісти, де вони тепер перебувають? Чи належали ви самі до комсомолу або партії? Де, коли і ким працювали в Радянському Союзі? Де перебували з початку війни? Коли, де та на якому грунті зв’язалися з органами безпеки великої Німеччини, що практично зробили на її користь, хто, коли і чому рекомендував вас для роботи в німецькій розвідці?
Чорновус вдавав, ніби уважно слухає Похомка. Він був задоволений, що потрапив відразу до того, на кого заздалегідь розраховував. Але й міркував, яким чином збити зухвалість з цього самовпевненого, пихатого зрадника.
— Пане капітан, ви поставили мені стільки запитань, що навіть не збагну, як на них відповідати. Мені легше було б давати відповідь на кожне запитання зокрема, тобто так, як воно заведено в наших установах. — Чорновус зробив наголос на слові «наших», бо капітан повів з ним розмову, схожу на поліційний допит. Але вийшло трохи загостро, й він швидко додав:
— Якщо пан капітан дозволить, то я постараюсь послідовно відповісти в письмовій формі на все, що цікавить його, як відповідального працівника школи розвідки і такого, котрий користується великим довір’ям і повагою в органах безпеки великої Німеччини.
Похомко всміхнувся, засовався в кріслі й знову набундючився, смакуючи таку високу оцінку його особи.
— Можна й так. Просто розкажіть, хто ви?
Чорновус глибоко вдихнув повітря, немов збирався поринути у глибінь спогадів, і розпочав:
— Походжу я з козацького роду. Батька розстріляли більшовики ще в громадянську як одного з організаторів боротьби проти Радянської влади на Дону. Ще хлоп’яком я поклявся помститись і робив це, де тільки міг: труїв колгоспну худобу, підпалював скирти хліба в полі. А коли працював на залізниці, то в букси вагонів та паровозів насипав пісок, нівечив сигналізацію. Але подібні акції були не такі вже й значні. — Чорновус вдався до цього висновку, щоб показати, як самокритично й об’єктивно розцінює свої дії. — Дошкульніших ударів по більшовиках почав завдавати з липня сорок першого року, відколи став працювати диспетчером станції Азов. При виконанні своїх обов’язків навмисне затримував на станції ешелони, повертав назад у тил військові вантажі, що поспішали на фронт… Потім відкрито перейшов на бік армії великого фюрера і став працювати начальником кущової залізничної поліції. Тут, як кажуть, я віддячив. Не один комуніст і юда поплатилися життям за смерть батька.
Чорновус торкнувся хустинкою очей. Зітхнувши, продовжував:
— Згодом, коли був змушений залишити рідні місця й відходити на захід, виконував завдання німецького командування у Ростові, Таганрозі, на станціях Волноваха, Мелітополь, Кривий Ріг, Вінниця, Тернопіль. У місті Самборі працював старшим інспектором районної поліції.
— Так ви знаєте Самбірщину? — з цікавістю запитав Похомко.
— Авжеж, я там працював близько року.
Капітан зрожевів на обличчі. «Це ж найкращий спосіб перевірити цього базіку! — вирішив він і засипав бесідника запитаннями. Відповіді переконували Похомка, що Чорновус говорить правду. Та коли той розповів, що знає пана Сімчишина, колишнього начальника поліції в Самборі, котрий пізніше переїхав до Львова, капітан скочив з місця й радісно вигукнув:
— Друже, ви маєте приємну нагоду побачитись з паном Сімчишиним. — І зразу ж по телефону комусь наказав: — Розшукайте негайно і пошліть до мене керівника групи зв’язку. — Швидко обернувшись до Чорновуса, Похомко продовжував: — Пан Сімчишин у Самборі був першим моїм наставником в ОУН. Ми, молоді націоналісти, називали його своїм хрещеним батьком. Тепер, як бачите, ми помінялися ролями. Досить уже старому наказувати. Настав час виконувати накази інших!
До кімнати квапливо зайшов трохи змарнілий, колишній грізний начальник поліції Сімчишин. Розвідник Шостак знав його як запеклого ворога Радянської влади.
— Пане капітан, ви мене викликали?
— Впізнаєте цього чоловіка? — замість відповіді з веселою усмішкою запитав Похомко, кивнувши на Чорновуса.
— Обличчя знайоме, а от прізвища пригадати не можу. Старіє пам’ять, — пильно розглядаючи Чорновуса, сказав Сімчишин.
— А ви пильніше придивіться. Уявіть, що перед вами цей пан стоїть в добре знайомій вам формі.
Розвідник скористався натяком і, не гаючи часу, підхопився з місця:
— Іван Чорновус, колишній старший поліцай у Самборі! Та, мабуть, ви мене не запам’ятали, бо ж таких у вас було багато, але я закарбував ваш образ в серці на все життя… Тому відразу впізнав у Львові, як потрапив до розвідбоївки проводу ОУН.
— А, Чорновус! Тепер пригадав. Навіть пам’ятаю, як вас дражнили в поліції: «Чорновус без вус».
— Вашій пам’яті можна позаздрити, коли ви не забули навіть такої дрібниці,— улесливо зауважив Чорновус, міцно потискуючи руку Сімчишину і вдаючи, що він щиро радий зустрічі з колишнім командиром.
Далі йшла розмова про долю самбірських керівників ОУН, бургомістрату й поліції, що втекли на захід. Декого з цих запроданців Шостак добре знав. Отож він брав активну участь у цій важливій і, може, навіть вирішальній для нього розмові.
Результат не забарився: радянського розвідника Шостака, що на деякий час став «поплічником фашистів» Чорновусом, зарахували до складу німецької розвідувальної школи у Вікулі, ще й особистий номер сімдесят два присвоїли.