ПАСТКА
ПАСТКА
У новій секретній установі «Зондерштабу-Р», як і на карантинній фермі № 8, існували свої усталені порядки. Ретельно дотримуючись усіх правил конспірації, сюди привозили й вивозили звідси тих, хто виконав або мав виконати спеціальні завдання розвідки.
Вартовий, що вивів Криворученка з кабінету обер-лейтенанта, не цікавився, хто він, не задав жодного запитання. Одначе старанно обшукав: обмацав з ніг до голови, вивернув усі кишені, та нічого не знайшов. Відібрав ремінь і наказав йти попереду. Вузькими східцями спустилися до підвалу. Конвоїр відчинив двері, кивнув головою — «заходь». Полонений ступив у напівтемну камеру. Глухо зачинилися двері, клацнув замок.
Більше року Криворученко поневірявся по гітлерівських концтаборах, а в таку ось пастку потрапив уперше. Запах сосни! Звідки він? Обдивився приміщення. В тьмяному світлі лампочки, що ледь жевріла під стелею, побачив дерев’яний тапчан. На дошках виступили крапельки живиці. Ліворуч зяяло квадратне віконце з металевими гратами. Уздовж — свіжі сліди електрозварки.
«Камера-одиночка», — згадались слова обер-лейтенанта. Тепер він не військовополонений, а в’язень, що опинився в лабетах зрадника. Мерзотник Розе! Зрікся Батьківщини і, ставши офіцером розвідки, вислужується перед фашистами, вербує для них агентів. Та цього разу марно старається. Чорноморський матрос Олександр Криворученко перед ворогом на коліна не стане!
Долала втома. Олександр зачерпнув кружкою з відра води, спорожнив її. Потім ліг на тапчан, заплющив очі, але сон не приходив — підвальна нічна прохолода, важкі думки відганяли його. «Найдорожче в людини — це життя…» — зринали в пам’яті слова Островського. За життя треба боротися. Та як вирватись з цього «кам’яного мішка»? Вдатися до хитрощів? Розе пропонує реальний шлях до волі. Харків! Дістатися б на рідну землю, а там хай чекають. Фашистський агент зникне. Прийде до органів державної безпеки, і не з порожніми руками. Чому ж тоді запроданець йде на це? Бракує досвіду? Навряд! Гадає, побоюся з’явитись з повинною? Чи, може, виходить з інших міркувань? Що ж він задумав, цей клятий зрадник?
До самого ранку різні, часом навіть фантастичні припущення роїлись у голові бранця. Потім, як і вчора, звідкись долинули звуки похідного маршу, вулицею прогуркотіла автомашина. Згодом надворі посвітлішало, і передмістя ожило. В темну камеру стало проникати сонячне проміння. Зайчиком воно весело ковзнуло по стіні. Однак та золота краплина поволі меншала, доки, нарешті, не зникла зовсім.
Коли відчинилися двері й до камери увійшов конвоїр, матрос уже не чекав виклику.
— Aufstehen![6] — скомандував солдат і наказав мерщій підніматися сходами.
— Як спалося? — привітно запитав Олександра обер-лейтенант, коли в’язень переступив поріг кімнати.
На столику вже стояв сніданок на двох — яєшня і кава.
— Сідай, — запросив господар. — Спершу перекусимо, а тоді приступимо до роботи.
Після кількахвилинного вагання — їсти чи, може, зачекати, що буде далі, — Криворученко, нарешті, сів, узяв виделку і мовчки почав снідати.
— В дитинстві я жив у Судетах, — мовив Шлезінгер. — Там так уподобав яєшню, що й досі не приїлась. Справді, хороший сніданок!
Олександр мимоволі посміхнувся. Дивно виходить: за одним столом — колишній комсомольський секретар І фашистський офіцер. Обстановка, начебто, цілком мирна. Насправді ж кожне вголос сказане слово, навіть кожний жест мають особливе значення, бо сповнені непримиренної боротьби, з якої, врешті-решт, лише хтось один вийде переможцем.
Шлезінгер помітив зміну на суворому обличчі (матроса, і, коли той витер серветкою губи, запитав:
— Що ти відмовчуєшся? Зневагу до мене облиш. Сьогодні, а не пізніше, ми повинні домовитись: приймаєш мою пропозицію вернутися на Батьківщину чи ні?
— А кому ж хочеться гнити за тюремними гратами чи в концтаборі?
— Бачу, ти вже навчився цінувати життя, — полегшено зітхнув обер-лейтенант. — Гадаю, про це не шкодуватимеш. Мені теж хочеться жити спокійно, не озираючись. Та що поробиш? Війна! — Він пильно глянув у вічі співрозмовникові і зморшок на чолі наче побільшало.
Олександр задоволено посміхнувся. Це новина — фашистам захотілось спокою. А може, відчули: припікає?!
Видно, офіцер пожалкував, що дозволив собі захопитися й повестись з полоненим не так, як належить німцеві. Він тут же підвівся, строго запитав:
— То як, Криворученко, даєш згоду?
— Вчора ви згадували про Україну… З цього я зробив висновок, що вона визволена. Скажіть, якщо не секрет, як я туди потраплю?
— Гаразд, приховувати не стану. Більшовики досягли певних успіхів на фронті. Війська фюрера тимчасово залишили значну частину території України. Я кажу «тимчасово», бо німецьке командування планує новий наступ. Тебе ж перекинемо літаком в район Волинських лісів. Там найсприятливіші умови для десантування. Звідти дістанешся до Харкова. Матимеш справжні документи. Влаштуєшся на той же завод, де працював до війни. Нас дуже цікавить його продукція. А згодом з тобою встановить зв’язок наш представник. Надалі виконуватимеш його завдання.
— Може, то будуть такі завдання, з якими я не зможу справитись? — входив у несподівану роль Криворученко.
— Нічого складного. Його буде цікавити продукція заводу. А таку інформацію зібрати — дрібничка. Адже будеш працювати на тому заводі.
— А як той представник знайде мене?
— Не хвилюйся, він одержить відповідні вказівки. Та про деталі поговоримо пізніше. Сьогодні треба домовитись у принципі.
Розмова затягнулася. Криворученко довго вдавав, що не так легко змінює свої погляди. Він навмисне зволікав, мучив обер-лейтенанта десятками запитань. Хотів «упевнитись», чи завдання справді не таке вже й складне, чи не загрожує йому небезпека в разі провалу резидента. Лише тоді, коли Шлезінгеру урвався терпець і він гримнув на полоненого, матрос дав остаточну згоду повернутись у рідне місто із завданням фашистської розвідки.
Під вечір обер-лейтенант відвіз Олександра на своїй машині в невеликий будинок, що теж належав «Зондерштабу-Р».
— Поживеш тут трохи, відпочинеш. Усе необхідне дасть господар. І не здумай тікати, навкруги — охорона. Завтра зайду, почнемо готуватися до завдання.