ЗВ’ЯЗОК УТРАЧЕНО

ЗВ’ЯЗОК УТРАЧЕНО

Ще кілька днів над Берліном клубочились дощові хмари. Та, нарешті, під вечір сяйнуло сонце. Призахідне проміння посипалось крізь голубий серпанок на мокрі шосе й тротуари, ковзнуло по сірих мармурових колонах будинку імперської канцелярії і спалахнуло недобрим вогнем на зеленавих шоломах вартових біля входу.

А десь через годину — другу надсадно завили сирени, загахкали зенітки і на квартали затемненого міста посипались бомби.

Наступного ранку берлінці, втомлені нальотом авіації, побачили на Шарлотенбурзькому шосе чорний «опель». Він проминув Бранденбурзькі ворота і, звернувши на Вільгельмштрасе, помчав далі. Зупинився аж на Франкфурталеї, подекуди захаращеній руїнами будинків. З нього вийшов молодий чоловік у цивільному, купив на розі вулиці біля метро кілька свіжих газет і кинув їх на заднє сидіння «опеля». Підняв капот, нахилився до мотора й зиркнув на сіре авто, що зупинилося неподалік. Коли «вандер» зрушив з місця, пихнув димком і чорний «опель-капітан». Фіалкова хмарка гойднулась і розтанула в повітрі.

За містом, віддалік селища Мальсдорф, машину зупинили солдати.

— В чому річ? — нетерпляче запитав чоловік у цивільному.

— Попереду небезпечна зона, — застеріг патрульний. — Вночі американці бомбардували селище. Багато будинків знищено. Знешкоджено ще не всі бомби уповільненої дії.

— Я їду до автомайстерні, — пояснив той, що сидів за кермом «опеля». — Сподіваюсь, вона вціліла…

— їхати далі заборонено, — стояв на своєму солдат. — Повторюю, там військовополонені знешкоджують бомби.

— Хто у вас за старшого? — різко запитав чоловік у цивільному.

— Це не має значення, — байдуже відповів патрульний.

— Покличте старшого!

Пришкандибав старий єфрейтор, перевірив посвідчення, клацнув закаблуками:

— Гер обер-лейтенант, ми вас пропустимо. Але ж зважте: дуже небезпечно…

— Дякую. Будьте певні, нічого зі мною не станеться! Машина різко зірвалася з місця і помчала до селища.

Німці давно уже звикли до таких «сюрпризів», як бомбові удари. Нальоти авіації на глибокі тили фашистів стали звичним явищем. І все ж розголошувати про жертви від «повітряної зброї» вважалося вчинком непатріотичним. В листах на фронт цензура викреслювала навіть згадки про це. Щоб уникнути допитів в СД[4], близькі й родичі загиблих тримали язик за зубами. Балакунам, наприклад, приписувались «поразницькі настрої», а з підозрілими фашистська юстиція не панькалась.

Авто швидко поглинало стрічку асфальту. Чим ближче під’їжджав обер-лейтенант до селища, тим тривожніше ставало на душі. Наслідки нічного нальоту були страшніші, ніж він сподівався. Гостроверхі будинки на околиці, ферми і приміщення сільськогосподарських підприємств лежали в руїнах. Тут-там у центрі стирчали обгорілі стіни готичних споруд різного призначення, дорогу захаращували купи битої цегли. Тут же вовтузились добровольці з носилками й лопатами. Інші мешканці Мальсдорфа снували подвір’ями знівечених садиб.

Опель звернув у бічну вулицю, потім покотив бруківкою, обсадженою липами. Там, на затишній околиці, виднівся високий сосновий яр. Праворуч, в низині, була автомайстерня.

Стояла вона ще вчора увечері, а вночі, після нальоту американських бомбардувальників, її не стало. Ані майстерні, ані будиночка під зеленим дахом, де мешкав господар невеличкого підприємства. Лишились тільки закіптюжені руїни.

Картина вразила обер-лейтенанта. Він різко натиснув на гальма. Сидів блідий, кінчики пальців тремтіли. Вискочив з машини і в недоброму передчутті вбіг на подвір’я. Там було порожньо. Навкруги — тиша й нудотливий запах горілого. Придивився уважніше: вхід до будинку вже розчищено. Отже… Господар живий! Мабуть, десь тут, поблизу… Мерщій обійшов двір. Під кам’яною загорожею помітив літнього чоловіка в чорній сутані. То був священик. Схрестивши на грудях руки, він підійшов до прибулого.

— Сину мій, ким доводився вам пан Розе? — запитав співчутливо. Потім, побачивши на вулиці автомобіль, зітхнув: — Шукайте, далебі, іншу майстерню. — Пастор ще раз глянув на машину, обвів поглядом стіни колишньої оселі. — Як бачите, тут трапилось лихо. Нарікати ж на випадок — безглуздо. Погодьтесь, це не найгірше з того, що нас чекає. Так, сину мій, німці страждають за гріхи…

— Які гріхи? — підвищив голос чоловік у цивільному. — Чим завинив перед богом хазяїн майстерні? Він завжди чесно працював. А як чудово ремонтував машини!

— Авжеж. Усе це я знаю. Я завжди поважав пана Розе. А кажу так взагалі, бо ми не дотримуємось божих заповідей: не убий, не вкради… — І пастор заходився перелічувати гріхи, що вже давно стали нормою поведінки фашистського солдата на окупованих територіях.

— Постривайте, отче, — перебив співрозмовник. — Що трапилось з паном Розе? Він живий?

Священик скорботно похилив голову:

— Він загинув, царство йому небесне.

— Неправда! — вигукнув прибулий, сподіваючись, що той, хто так потрібний для зв’язку з Центром, ось-ось повернеться додому. — А може, ви, отче, помиляєтесь?

— Учора ввечері, коли оголосили повітряну тривогу, пан Розе був у мене. Ми рушили до бомбосховища. На вулиці він зупинився. «Піду, — каже, — заберу служницю, бо вона така глуха, що не почує навіть бомбових вибухів». Але ні пан Розе, ні його служниця до сховища не прийшли. Після відбою я побачив на місці будинку пана Розе чорну руїну. Майстерню теж розкидала вибухова хвиля. Люди розібрали завал і знайшли останки загиблих. їх кудись відвезли солдати…

Священик зробив паузу і раптом, наче грім з ясного неба, пролунав оглушливий вибух. Здавалось, розкололася земля, повітряна хвиля ударила в обличчя. Це спрацював механізм бомби уповільненої дії.

Пастор заквапився додому. Поспіхом попрощавшись, він зник за рогом будинку. Чоловік у цивільному навіть не поворухнувся. Він ще довго стояв біля руїни, немов закам’янілий, намагаючись до кінця збагнути усе, що трапилось цієї ночі.

Отже, зв’язок втрачено. Обірвалось життя не лише радиста, а й дорогої людини, яка виростила й виховала його, кого називав батьком, ким завжди пишався, особливо тут, на його батьківщині, куди обидва за велінням серця в різний час і різними шляхами прибули як бійці таємного фронту, щоб захищати Країну Рад.

Відтоді, коли вони вперше зустрілись у Німеччині, багато що змінилося. Із службових джерел обер-лейтенант був добре поінформований про становище на фронтах. Наступ радянських військ продовжувався. Частини «вермахту» чинили шалений опір, проте ініціатива була в руках Червоної Армії. Усе це радувало радянського розвідника, що діяв у «Зондерштабі-Р» під личиною обер-лейтенанта Шлезінгера й виконував нелегкі, ризиковані завдання. Тепер же, як це буває в складних лабіринтах розвідки, на мить розгубився. Загинув Розе — найближчий друг і порадник, обірвався зв’язок з Вітчизною… Що робити? Як повідомити Центр про смерть радиста, про події у Словаччині? Використати обумовлені тайники? Але хто і коли до них навідається?

Подув вітерець, здійняв з руїн кіптяву й поніс ту чорну хмару до понівечених осколками яблунь. Розвідник стрепенувся, струснув головою, немов відганяючи тривожний сон. Глянув на годинник і рушив до автомашини. «Відчай — поганий порадник, — міркував, сідаючи за кермо. — Треба заспокоїтись і шукати виходу».

Чорний «опель» повертався до Берліна. Приблизно там, де зупиняв його патруль, виринула колона військовополонених. Після знешкодження бомб їх знову гнали у табір. Бранців було небагато — чоловік двадцять. Голодні, виснажені непосильною і небезпечною роботою, вони ледве переставляли ноги. «Роковані на смерть, — з гіркотою зауважив розвідник. — Навряд чи вдасться кому-небудь з цих хлопців вернутися на Батьківщину…»

Несподівано згадалось: у концтаборі в Карлхорсті, куди декілька разів заходив разом з Пайчером у службових справах, серед таких же хлопців помітив людину у вилинялому морському. бушлаті. Від інших бранців той нічим не відрізнявся. Зате обличчя… Так, обличчя полоненого здалося знайомим. «Де і коли ми бачились? — напружено міркував обер-лейтенант. — Не інакше, як зустрічалися перед війною». І раптом тривожна думка пронизала мозок: «А що, коли той давній знайомий впізнає мене? Цим одразу ж скористається відомство Гіммлера». Щоб уникнути провалу, відвідування концтабору довелось припинити.

І ось тепер, після трагічної смерті Карла Розе, у розвідника виникла ідея — спробувати використати для зв’язку з Центром саме того матроса. Звичайно, щоб зважитись на такий крок, його треба вивчити, перевірити. Якщо виявиться цілком надійним — відповідно підготувати і, прикривши виконанням завдання «Зондерштабу-Р», переправити через лінію фронту. Варіант реальний і безпечний! Адже задум співпадає з дорученням шефа, який хоче послати в розпорядження харківського резидента добре підготовлену людину з військовополонених.

«Опель» їхав поряд з колоною. Він то зупинявся, то наздоганяв її. Конвоїри насторожено озиралися.

Нарешті, бранці зникли за воротами табору, тимчасово розташованого на іподромі в Карлхорсті. Машина різко набрала швидкість і згубилася в лабіринтах вулиць.