«ЗЕМЛЯК»

«ЗЕМЛЯК»

Ранкові сутінки танули в промінні молодого сонця. Дозорець, який оберігав короткий відпочинок групи розвідників, що поверталася в розташування загону Морського, раптом побачив на схилі гори чоловіка. Сторожко озираючись, він щось ховав у дупло розлогого клена.

Дозорець розбудив командира групи О.І.Новикова. Невдовзі той уже читав вибрані з дупла папери. На одному з аркушів засвідчувалось, що якийсь Чорновус Іван Михайлович, колишній старший поліцай міста Сам-бора, керівництвом ОУН на Львівщині командирується в розпорядження штабу батальйону «Гіві» в містечку Вікулі, що неподалік Моравського Святого Яна.

Олексій Іванович оголосив тривогу й послав розвідників затримати власника документів. Але його вже поглинув ліс.

Бійці докоряли Рудольфові Лішку за те, що не підняв їх одразу ж, як тільки помітив підозрілого. Та він і сам шкодував — із самих рук вислизнув «лісовий птах».

Партизани вернулися в табір і про все доповіли начальникові штабу загону.

— Цей втікач з України, либонь, уже розкумекав, що до чого, — мовив контррозвідник загону Олександр Олевський, розглядаючи документи. — Мабуть, зрозумів, що незабаром з кубла «Гіві» тільки пух полетить, тож вирішив облетіти його стороною. А папери заховав про всяк випадок. Гадаю, блукає десь недалеко, вигадує собі якусь вірогідну легенду, щоб приєднатися до партизанів.

Олевський не помилився.

Через кілька днів, перевіряючи групу бійців, котрі нещодавно прийшли до загону Морського, він виявив Івана Чорновуса. Той розповів про себе: народився в Ростовській області в сім’ї селянина, закінчив три класи сільської школи, працював стрілочником на залізничній станції в Батайську, де і потрапив в окупацію. В лютому сорок третього року окупанти перевели його в Таганрог. Там працював зчіплювачем вагонів. За випадкове пошкодження вагона був ув’язнений і вивезений до Жмеринського табору. Пізніше, коли бранців везли до Німеччини через Словаччину, йому разом з іншими шістьма арештантами вдалося втекти з ешелону. В кінці вересня 1944 року приєднався до партизанського загону майора Волинського. В бою з карателями був поранений, відстав од загону і пізніше разом з партизаном Зайцевим потрапив у загін Морського.

Чорновус запевняв Олевського, що ненавидить окупантів, нічого не робив на користь німців. Сумніву не було: цей «партизан» і є той самий Чорновус Іван, власник захованих у дуплі паперів. Але, щоб не сполохати «птаха», контррозвідник зробив вигляд, наче повірив йому. Чорновус лишився в загоні під наглядом, звичайно.

Тим часом командир загону вирішив послати до вікульської шпигунської школи когось з досвідчених розвідників, забезпечивши його знайденими в дуплі документами. Шостак був обізнаний з місцями перебування Чорновуса, добре знав місто Самбір, а також поліційних верховодів, під керівництвом яких працював Чорновус. На думку Морського й Григор’єва, це мало стати найпереконливішим доказом того, що Шостак чи підготовлена ним людина — не підставна особа.

Але спочатку треба було вивчити біографію Чорновуса та його характерні особливості. Цим зайнявся сам Шостак з допомогою Морського.

…Командир викликав до себе Чорновуса. Зустрів його так, наче давнього знайомого.

— Сідай, Іване, — запросив.

Прибулий швидко заспокоївся. Очевидно, був певен, що легенда справила на Морського належне враження.

— Випадково довідався, що ти з Ростовщини, — почав командир.

— Так, із Самарського району, з села Нова Миколаївка. Але довше жив і працював у Батайську.

— А я з Азовського району, з Павлівки. Радий, що зустрів земляка. Тож і викликав, аби познайомитись, допомогти, якщо потреба є в чомусь.

Чорновус дещо знітився, проте розмову підтримав. Оповідав про чарівну красу Дону, всіляко показував, що дуже радіє зустрічі з таким уславленим земляком.

Розмова тривала довго. Свідками й учасниками її стали розвідники Шостак, Григор’єв, Олевський, які в різний час, як і було домовлено, зайшли до землянки. Морський жартував, навіть про «цимлянське» згадував.

— Будеш другим моїм порученцем, тобто виконуватимеш мої особисті доручення в загоні,— сказав командир Чорновусові. — Я не можу будь-кому довірити цих обов’язків, а ти, земляче, сподіваюся, не підведеш.

— Вдячний за довір’я, але я, мабуть, не справлюся, бо малописьменний, — про людське око відмовився Чорновус.

— Я теж в академії не вчився, — посміхнувся Морський. — Але війна, ненависть до ворогів навчили боротися з фашистами. Писати вірші чи шукати золота в тутешніх горах тобі не доведеться. А тому сумніви твої зайві і боятися нема чого. Іди з товаришем Шостаком, він навчить тебе, як і що треба робити.

— Пішли, Іване Михайловичу, — мовив розвідник, пропускаючи поперед себе Чорновуса.

— Ну, як вам подобається мій «земляк»? — звернувся Морський до Григор’єва і Олевського, коли вони залишилися втрьох.

— Добре було б, якби Чорновус сам розкрився, хто він такий і куди «відряджений». Але на це поки що сподіватися не можемо. Бачили, як він упевнено тримався під час розмови? — зауважив Олевський.

— Нема гарантій, що слідство дасть більше, ніж живий контакт з Шостаком, — сказав Григор’єв. — А Шостак витягне з Чорновуса все, що потрібно.

— Будемо сподіватися, — підсумував Морський. — А ти, Олександре Хомичу, — він глянув на Олевського, — ще раз накажи своїм людям, хай не спускають очей з цього типа. Він знадобиться навіть тоді, коли хтось з наших розвідників з його документами вже буде в шпигунській школі.

В землянку зайшов майор Бобров і доповів:

— Командири підрозділів загону прибули.

Морський глянув на годинник, немов хотів ще раз пересвідчитись у пунктуальності начальника штабу. Потім звернувся до комісара:

— Ну що ж, Григорію Миколайовичу, послухаємо командирів, чим і як підрозділи готуються відзначити 27-у річницю Жовтневої революції.