ЖІНКА З ОТРУТОЮ

ЖІНКА З ОТРУТОЮ

Командир разом з комісаром і начальником штабу обмірковував план передислокації підрозділів, які зали. Шили село Каліще: не сьогодні-завтра туди нагрянуть карателі.

До землянки зазирнув радист-шифрувальник Іван Горецький.

— Дозвольте, товаришу підполковник?

— Давай, що там у тебе?

— Розкодував шифрограму, ту, яку недавно принесли з Банської Бистриці.

Морський розгорнув густо списаний олівцем невеличкий аркушик. «Сокіл» повідомляв: «Поліція безпеки послала молоду жінку, красуню, з ампулою ціаністого калію отруїти Морського. Заложником тримають її чоловіка, що потрапив у полон».

— Ще цього нам бракувало! — сказав Морський, передаючи аркушик Григор’єву.

Той уважно перечитав повідомлення і спохмурнів:

— Повідомлення «Сокола» треба негайно передати Центрові.

— А чи варто? Справа стосується лише мене. Тим паче, що нам це стало відомо, — заперечив Морський.

Комісар за віком був старший від командира, мав великий життєвий і оперативно-чекістський досвід. Втупившись проникливими чорними очима в Морського, він радив:

— Не забувай, що ти — радянський розвідник, виконуєш важливе завдання за лінією фронту. До того ж, такі методи фашисти можуть застосувати і до інших наших людей, котрі діють у ворожому тилу. Тому Центр повинен знати, до яких саме терористичних актів вдаються гітлерівці. А ціаністий калій — отрута сильної і моментальної дії.

— Гаразд, — погодився Морський.

За кілька хвилин він написав донесення в Центр, прочитав комісарові й передав Горецькому.

Коли радист виходив із землянки, командир зупинив його:

— Хай зв’язковий знайде Олевського і направить до мене. Незабаром на вході з’явилась кремезна постать.

Сніг обліпив шапку, плечі. Від подиху вітру, що влетів до землянки, полум’я каганця здригнулося, затріпотіло.

— Ведмідь! Обережніше, загасиш світло, — пробурмотів Бобров.

Олевський знітився. Коли полум’я врівноважилось і сутінки порідшали, він посміхнувся.

— Роздягайся, сідай, — запросив командир.

Морський почував особливу симпатію до цього кмітливого й розсудливого чекіста, що став учителем і наставником багатьох розвідників та підривників загону. Олевського любили і поважали, та, мабуть, не кожен, навіть з найближчих друзів, відав, що пізніми ночами цей волиняк, тамуючи біль від утрати рідних, єдиної донечки (їх розстріляли фашисти), пише їм палкі листи, хоча добре знає: адресатів немає серед живих… Ті невідправлені листи були трагічною таємницею душі й серця Олевського.

— Слухай, Сашко, — в тиші землянки аж надто гучно пролунали слова Морського, — тобі знову фашисти підкинули роботу. І де ти думаєш? Ось тут, на столі,— він показав на казанок з їжею. — Не віриш? Слово честі, правду кажу.

Морський розповів зміст шифровки. Після короткої паузи запитав:

— Що будемо робити? Як і де шукатимемо цю таємничу красуню?

Олевський мовчки глянув на присутніх, не кваплячись, дістав сигарету, закурив. Потім розігнав рукою клуби диму і напівжартома відповів:

— Якщо вона й справді красуня, то виявити неважко. Жінок у загоні мало. Та все ж, орієнтуватись є на що. Важче буде знайти речові докази. Шкода, невідомо, коли ця терористка «відкомандирована» до нас. Якщо не помиляюсь, за останні два тижні жінок до загону не приймали.

— А коли прийшла Клавдія Кардаш? Може, вона і є тією красунею? Прикрилась легендою про втечу від поліції безпеки. Мовляв, не хотіла виконувати завдань по виявленню зв’язків населення з партизанами, — міркував уголос Григор’єв.

Начальник штабу мовчки потягнувся до своєї польової сумки. Дістав зошита в чорній клейончатій палітурці, знайшов запис і прочитав:

— Кардаш, вона ж Карташова Клавдія Олександрівна. Прибула в загін 8 січня з Банської Бистриці…

— Чому в неї два прізвища? — запитав Морський.

— Як вона пояснила, під прізвищем Кардаш проживала на фашистській конспіративній квартирі після звільнення з тюрми, — відповів Олевський. — Перевірка в Банській Бистриці це підтвердила. Не виключено, гітлерівці мають намір використати Карташову… Але поведінка її в загоні, участь у бойових операціях не дають підстав сумніватися, що вона розповіла правду…

— Ну що ж, побажаємо Олександру Хомичу швидше викрити гестапівську наволоч, — закінчив командир і перейшов до плану дислокації загону. — Нам треба вибрати надійні місця…

Всі четверо схилились над картою, що лежала на столі.

Тим часом на конспіративній квартирі поліції безпеки, влаштованій в будинку на вулиці Народній у Банській Бистриці, гауптман доктор Круцбергер давав останні настанови «Красуні», яка під прізвищем «Дикань» оселилась за цією адресою. То була інструкція, як розшукати партизанів загону Морського, завоювати довір’я командира й виконати підступне доручення.

Гауптман, звичайно, не підозрював, що за місцем його тимчасового перебування в Банській Бистриці пильно стежать розвідники Морського, відколи він поселив там завербованих поліцією безпеки і звільнених з тюрми сестер Карташових — Клавдію та Ганну. Розвідник «Кум» встиг уже познайомитись з новою жителькою — гарною, але чомусь надто сумною сусідкою за прізвищем Дикань. Вона ніби ненароком розповіла, що родом з України, втекла з Німеччини, куди її вивезли фашисти, і тепер шукає стежку до партизанів. Просила «Кума» допомогти зв’язатися з людьми, через яких змогла б вернутись на Батьківщину, або ж десь у горах дочекатися Червоної Армії…

І розвідники «допомогли», щоб використати зрадницю в своїх цілях.

Як тільки землю огорнули сутінки, добрі люди разом з Дикань рушили в дорогу. Вони вели її далі й далі, передаючи з рук у руки. Нарешті, холодного світанку дісталися до місця в горах, де чекали два хлопці з автоматами.

— Маєте при собі зброю? — запитав один з них по-українському і показав на свій автомат.

— Ні, не маю, — відповіла й усміхнулася.

— Ви знаєте українську? — перепитав хлопець.

— Це мой рідна мова. Я з Полтаващини. Ви, бачу, теж українець?

Боєць не відповів, став прощатися з провідниками» Тоді запропонував жінці:

— Ходімо, але ступайте так, щоб за нами на снігу лишився один слід.

І вони рушили до гірського схилу. Незабаром натрапили на занедбаний туристський будиночок, наказали супутниці чекати, а самі кудись зникли…

За годину з’явилося двоє інших людей. Жінка схвильовано запитала:

— Хто ви?

— Ми ті, кого шукаєте, — мовив Олевський. — А ви хто?

— Якщо вик партизани, то ведіть мене до свого командира.

— А може, я і є командир? — пильно глянув Олевський.

— Ви не той командир, який мені потрібен. Морський не так виглядає.

— Ви його знаєте? Десь зустрічалися з ним?

— Ні, не зустрічалась. Але певна, що ви — не Морський.

— Чому вам потрібен саме Морський, а не хтось інший?

— Про це я можу розповісти лише йому особисто, — з прикрістю в голосі сказала жінка. — Зрештою справа, з якою я прийшла, стосується лише Морського. Тому я мушу бачити командира загону.

«Видно, це та «Красуня», про яку повідомляв «Сокіл», — вирішив Олевський і, щоб викликати жінку на відвертість, відкрився:

— Я начальник контррозвідки партизанського загси ну, яким керує потрібний вам Морський. Можете довірити мені все те, що хочете сказати йому особисто.

Жінка зовсім розхвилювалася.

— Робіть зі мною, що хочете, але я нічого вам не скажу. Відкриюсь лише тому, чиє фото надруковано ось тут, — і вона показала газету з фотографією Морського,

Розмова не давала бажаних наслідків. Жінка вперто наполягала на зустрічі з Морським, і Олевський через свого вістового доповів командирові про дивну поведінку прибулої.

Згодом в будиночок, розташований неподалік бази загону, зайшли Морський і Григор’єв. Привіталися з Олевським.

— Ця красуня хотіла зі мною зустрітися? — запитав Морський, трохи мружачись.

Від слова «красуня» незнайомка здригнулась і пронизала командира поглядом блакитних, гарних очей. Потім зиркнула на фото в газеті, що вийняла з кишені, підступилася до Морського й побачила характерну прикмету — довгастий шрам на правій щоці й підборідді.

— Ось він, мій рятівник! — ледь чутно прошепотіла жінка. Її худі плечі затремтіли.

— Чого ви плачете? — запитав Морський.

— Від радості, що вирвалась з неволі, добралася сюди і, нарешті, зможу відвернути від вас смертельну небезпеку. Але це велика таємниця, і довірити її можу тільки вам.

— Заспокойтесь, будь ласка, і розповідайте при всіх. Це — мої найближчі помічники і жодних таємниць від них я не маю.

Жінка перестала плакати, витерла сльози, уважно глянула на присутніх.

— Я не «Красуня» і не Дикань. Моє справжнє прізвище Нечипорук Ганна, — вона зітхнула й тремтячими пальцями заходилась витягувати нитку з вилоги своєї сукні. Відпорола закладку, дістала відтіля невеличку пластмасову трубочку, обережно вийняла з неї іншу, мініатюрну, й поклала на стіл.

— Тут отрута, — продовжувала Ганна. — За наказом фашистського полковника я повинна була отруїти вас…

Вона довго ридала, мабуть, подумки, картаючи себе за ту хвилинну слабість, якій піддалася, сказавши ворогові «так», хоча могла сказати «ні». Сказати, і гордо вмерти.

— Я знаю, що вчинила підло, давши згоду на такий страшний злочин, — Ганна затисла пальцями горло. — Та повірте, я погодилась на такий крок, щоб скористатись єдиним шансом і вирватись з фашистських пазурів, вийти на волю. Лише так я могла врятувати життя і собі, і вам. Адже поліція безпеки доручила б убивство комусь іншому… Тепер робіть зі мною, що хочете, але благаю, хай моє щире зізнання залишиться в таємниці, інакше обірветься життя мого чоловіка… — І жінка знову гірко заплакала.

Приголомшені несподіваним ходом розмови, розвідники якийсь час не могли обрати потрібної лінії поведінки.

— Ну, що ж, — порушуючи мовчання, звернувся до Ганни Морський. — Мені залишається подякувати вам за щирість і запевнити, що ми збережемо в таємниці ваш вчинок. Зробимо все, щоб врятувати життя вам і вашому чоловікові. А тепер розкажіть, будь ласка, докладніше про себе та про все, що зв’язане з завдань ням поліції безпеки.

Жінка витерла заплакані очі й почала розповідь…