ШЛЯХ НА БАТЬКІВЩИНУ

ШЛЯХ НА БАТЬКІВЩИНУ

Вихори пожеж і чорного попелу вже нуртували на вулицях столиці третього рейху. Задимленим Берліном хлопці з Підмосков’я, Сибіру, України та інших місць, яким випало пройти шлях від Волги і Кавказьких гір до Східних Альп і Берліна, вели незліченні колони полонених німців. Серед тих, що добровільно склали зброю, чи поміж тими, хто відлежувався в німецьких госпіталях, був і особистий уповноважений штандартенфюрера СС і шефа управління спеціального відділу «Зондерштабу-Р» Пайчера обер-лейтенант Рауль Шлезінгер.

Тамуючи в грудях біль тяжкої рани від осколка англійської бомби, Шлезінгер лежав на нарах того самого карлхорстського табору військовополонених, де не так уже й давно відшукав земляка Олександра Криворученка й, нарешті, через нього відновив утрачений зв’язок із своїм Центром.

«Як час і обставини змінили призначення табору і становище людей! Куди поділася зухвалість тих, що ще недавно вважали себе завойовниками Європи, знищували полонених в таких ось таборах? — розмірковував він, пильно вдивляючись в есесівських офіцерів у переповненому дерев’яному бараці. — Вони замаскувалися під рядових полонених, але навряд чи допоможуть їм солдатські мундири…»

У відчинене вікно, переплетене поміж гратами колючим дротом, вривалось яскраве світло квітневого ранку. Віддалік сіріла бігова доріжка іподрому.

Раптом в уяві Шлезінгера з’явилася постать дорогого, хоча й нерідного батька Карла Розе. Він любив його усім серцем, прикипів до нього душею, а надто відтоді, коли ось тут, на бігах Карлхортського іподрому вперше зустрівся з ним як з радянським розвідником. Смерть радиста була великою втратою для нього і не лише через те, що Розе — його названий батько, що виростив і виховав його. Карл Розе був розвідником-радистом і для нього найнадійнішою опорою.

Обер-лейтенант не став домагатися в адміністрації табору, щоб влаштували йому зустріч із співробітниками контррозвідки Радянської Армії. Поклав собі чекати своєї черги — виклику для допиту як полоненого.

Чекати довелось недовго, допомогли обставини. Якось вранці до бараку зайшло троє військових: майор, старший лейтенант і жінка-сержант. Жінка переклала на німецьку мову розпорядження майора: «Всім пораненим військовополоненим з відкритими ранами вийти з приміщення». їх виявилось небагато. Шлезінгера і ще сімох відвели до щойно влаштованого шпиталю. Жінка-лікар з утомленим, але напрочуд гарним обличчям, уважно й довго оглядала рану обер-лейтенанта. В цей час до кабінету зайшов санітар:

— Ніно Миколаївно, вас просить уповноважений «смершу»[7] негайно зайти до нього.

— Варваро, обробіть рану і накладіть пов’язку, я за кілька хвилин повернуся, — наказала лікарка медсестрі й вийшла.

Дослухаючись російської мови, розвідник ледве стримувався, щоб не заговорити: «Здрастуйте, брати і сестри! З великою перемогою вас!» Становище розвідника не дозволяло зробити цього.

Коли лікарка повернулась, а медсестра вийшла, Шлезінгер попросив:

— Лікарю, будь ласка, повідомте про мене негайно товаришеві, який щойно вас викликав. Мені конче потрібно зустрітися з ним.

Ніна Миколаївна здивовано подивилася на полоненого німця, що раптом так добре заговорив російською мовою, і викликала з сусідньої кімнати медсестру Варвару. Поглядом показала їй на пораненого і зникла за дверима.

Незабаром полоненого завели до кімнати, де за невеличким столиком сидів офіцер Радянської Армії.

— Обер-лейтенант абверу Рауль Шлезінгер! — чітко по-військовому відрекомендувався він майору.

Такий рапорт і тим більше російською мовою здався дещо незвичайним майорові Покровському, бо такі ж полонені, як Шлезінгер, намагалися приховати своє офіцерське звання, видавали себе за рядових солдатів. А цей відразу назвався не лише офіцером, а й абверівцем!

Покровський і Шлезінгер пильно дивилися один одному в очі, немов намагалися розпізнати чи пригадати, де і коли вони зустрічалася. В кімнаті запанувала тиша. Крізь вікно долинув шелест кучерявих лип та струнких сосон. Між сіро-золотистих стовбурів у далині вигравала сріблом річка.

«Цей абверівець, мабуть, хоче спокутувати свої злочини якоюсь оманою», — подумав Покровський і спокійно, приємним баритоном запитав:

— Так що ви хочете повідомити?

— Я б хотів розмовляти з вами без свідків, — озираючись на солдата, що супроводив його до майора, сказав Шлезінгер.

Той зразу ж розпорядився:

— Зачекайте в коридорі.

Солдат вийшов.

— Перш за все, товаришу майор, дозвольте мені так вас називати, я повинен упевнитись, з ким маю честь розмовляти. Отож, коли ви не заперечуєте, покажіть, будь ласка, своє посвідчення. Не дивуйтеся, бо тільки після цього я зможу бути з вами відвертим. Щоправда, хоч справа найбільше стосується моєї особи…

Така незвичайна вимога обер-лейтенанта ще більше зацікавила контррозвідника. Не зводячи погляду з полоненого, він дістав посвідчення. Шлезінгер розкрив червону м’яку обкладинку. І раптом його бліде обличчя осяяла радісна усмішка.

— Товаришу майор, дозвольте сісти, — повертаючи посвідчення, хрипко попросив Шлезінгер.

Він приклав руку до поранених грудей: хвилювання від жаданої зустрічі відгукнулося гострим болем..

— Присядьте і розповідайте, хто ви, — нетерпляче запропонував контррозвідник.

— Я громадянин Радянського Союзу Соколенко Петро Петрович, — виструнчився, немов на військовій клятві, Шлезінгер.

Та раптом закашлявся.

— Сідайте, сідайте. Заспокойтесь.

Соколенко сів у глибоке крісло. Воно було велике, гарно оббите чорною шкірою і аж ніяк не гармоніював ло з канцелярським столом, що стояв поряд. А ще у кімнаті потріскані стіни та вибиті шибки.

— В мене до вас єдине прохання. Негайно повідомте органи державної безпеки України, що розвідник «Сокіл» після тяжкого поранення в груди потрапив у полон і зв’язався з вами. Запитайте, що я маю робити далі. У зв’язку з цим збережіть моє нинішнє становище у госпіталі й таборі військовополонених до одержання відповідних вказівок з Центру.

Він хотів щось додати, але новий напад кашлю зсудомив горло. На губах з’явилася кров. Покровський зрозумів: за пораненням легень стоїть небезпека для життя розвідника. Він викликав начальника-лі-карку:

— Зробіть усе, щоб невдовзі поранений офіцер став на ноги.

Того ж вечора у Києві полковник Сидоров доповідав генералові:

— Розвідник «Сокіл», тяжкопоранений у груди, потрапив у полон до Радянської Армії. Перебуває в госпіталі карлхорстського табору на околиці Берліна. Вжито заходів щодо його безпеки, лікування. Медики вважають поранення тяжким і навіть небезпечним. «Смерш» просить наших вказівок…

Сидоров помітив жорсткі зморшки довкола генералових уст, помовчав з хвилину й продовжував:

— Мабуть, через це «Сокіл» майже два місяці не виходив на зустріч із зв’язковою Зіною. Дозвольте, товаришу генерал, забрати пораненого в Київ. Адже питання, що робити далі, — залежатиме від стану здоров’я «Сокола», — закінчив полковник.

— Згоден. Пошліть шифровку Богданові до Берліна, хай негайно зв’яжеться із «смершом» і на літаку в супроводі лікаря відправить «Сокола» в наше розпорядження. Але все не має залишатися в цілковитій таємниці. Можливо, розвідник повернеться до Німеччини для дальшої роботи.

— Дозвольте йти?

— Ідіть.

Сидоров залишив кабінет генерала.