СЛІД ОБРИВАЄТЬСЯ

СЛІД ОБРИВАЄТЬСЯ

«Мабуть, легше знайти голку в копиці сіна, ніж Шлезінгера у Словаччині, — подумки нарікав Григор’єв — комісар групи підполковника Морського, яка одержала завдання розшукати в Братіславі «Сокола». — Як натрапити на слід розвідника, коли він так засекречений?»

Щоправда, в Центрі командиру й комісару показали фотографію людини, що була змушена носити осоружну фашистську форму й жити подвійним життям розвідника. Але як фото, так і словесний портрет застаріли.

Основними засобами пошуку мали стати зовнішні прикмети та захоплення, за якими треба було впізнати колишнього берлінського «кореспондента 2066». Перше: він пристрасний автолюбитель. Однак лишалось невідомим, якої марки автомобіль обер-лейтенант матиме на цей раз. Друге: захоплюється унікальними антикварними виробами…

До речі, контакт належно шукати через комісійні крамниці або кав’ярні. Шлезінгер міг запропонувати для продажу чудову африканську статуетку богині з чорного дерева із золотою пальмовою гілочкою. Ціна має бути такою, що навряд чи знайдеться покупець в окупованій Словаччині.

Розвідники уже кілька разів з’являлися на вулицях Братіслави. Обійшли всі комісійні крамниці. Дві з них були зачинені взагалі. В одній, що торгувала, на полицях, крім фарфорових сервізів, не було нічого. На стіні висіло кілька картин — невдалі копії полотен майстрів фламандської школи.

Щоб зблизитись з антикваром, Григор’єв усе-таки вирішив дещо придбати. Погляд зупинився на запальничці ручної роботи. Це був маленький пістолет з перламутровою рукояткою.

— Нею можна насправді користуватись, чи це сувенір-бутафорія? — запитав господаря крамниці.

Той звів догори кошлаті брови:

— Пане, ви мене ображаєте. На прилавках непотріб не лежить.

— Даруйте, але тепер такий час… Коштовних речей зі свічкою не знайдеш.

— Чому ви так гадаєте?

— Колекціоную вироби з червоного, чорного дерева. Пересвідчився, такого добра давно уже немає.

— Якби ви прийшли кілька днів тому…

— Невже вам пропонували скарб?

— Скарб — це не те слово. Ви знаєте, що таке чорне дерево в руках сенегальського майстра?

— У вас була така річ?

— Авжеж, богиня із золотою пальмовою гілочкою. Просто казка!

— Де ж вона?

— Ви все одно не купили б її. За неї правили таку ціну, що навіть я відмовився. Сорок років стою за ось цим прилавком і в порожнє не граю…

— Хто вам пропонував богиню?

— Німець, пане. Військовий німець. Прийшов, здається, напідпитку й приніс свою, як він сказав, родинну реліквію…

— Той чоловік залишив свої координати?

— Хіба німецькі офіцери довіряють словакам?

— Скільки ж він хотів за свою богиню?

— Багато. Дуже багато! Дивак якийсь. Прийшов і каже: посперечався з друзями в кав’ярні «Карлтон», що візьме за родинний африканський талісман, знаєте, скільки? Три тисячі крон! Я ахнув. Де ж мені взяти таку суму? Тоді він запропонував: дві тисячі шістдесят шість». І пояснив: дві тисячі в нього боргу, а шістдесят шість хоче залишити собі. Це, мовляв, щаслива для нього сума: кілька разів починав з неї грати в карти і завжди загрібав добрячу калитку.

— Тепер я, добродію, відчуваю, що то справді коштовна річ, — захвилювався Григор’єв. — Гроші в мене є. Але як знайти того німецького офіцера?

— На жаль, нічим не можу зарадити…

— Гадаю, він ще прийде сюди. Я або мої друзі будемо до вас навідуватись. Хотілося б придбати ту «африканську казку».

Уже прощаючись з антикваром, Григор’єв запитав:

— Може, ви запам’ятали зовнішність власника богині?

— Якось не придивлявся. Самі розумієте: моє діло — оцінити товар, поставити на комісію. Правда, впала в очі одна деталь. Коли той офіцер сідав у машину, то зачепив плечем цяцьку, що теліпалась на вітровому склі. Вона впала, і німець не поїхав, доки не почепив її знову.

Григор’єв повертався на конспіративну квартиру в хорошому настрої. Ціна «2066», яку запросив офіцер за богиню, точно відповідала номерові берлінського кореспондента. Отже, «Сокіл» у Братіславі! Він шукає зв’язку. Треба навідатись до кав’ярні…