«Останній козак на гетьманському столі»

«Останній козак на гетьманському столі»

Отже, у 1727 році, через п’ять років після смерті гетьмана І. Скоропадського, новий російський імператор Петро ІІ дозволив вибрати гетьмана на Лівобережній Україні. Малоросійська колегія, яка з 1722 року управляла цією територією, була ліквідована. Питання політичного та економічного життя Лівобережжя з підпорядкування Сенату Російської держави перейшли до Колегії закордонних справ. Безумовно, що однією з причин змін у політиці російського уряду щодо Лівобережної України було загострення міжнародної обстановки. На початку 1725 року визначилося розмежування політичних сил у Західній Європі на два ворожих табори. 19 квітня 1725 року Австрія та Іспанія об’єдналися у Віденський оборонний союз, спрямований проти Англії та Франції. Ці ж країни, до яких приєдналася Пруссія, підписали Ганноверський союз. Росія деякий час не приєднувалась ні до одного з утворених союзів. Але у липні 1726 року було укладено російсько-австрійський договір, і Росія фактично увійшла до іспано-австрійського союзу. Англія ж і Франція підтримали турецького султана, як противагу Росії. Наближення війни з Туреччиною саме і спонукало до послаблення прямого тиску російської воєнно-бюрократичної машини на Україну. Тепер податки з населення Лівобережної України планувалося передавати не у царську скарбницю, а до Військового скарбу. Планувалося також відновити створення на території України власних судових органів. Невдовзі був опублікований указ Петра ІІ про порядок виборів гетьмана і старшини на Лівобережній Україні. Згідно з цим указом для проведення виборів був направлений таємний радник Ф. В. Наумов із спеціальною інструкцією, в якій зазначалося, що миргородський полковник Данило Апостол «по старшинству и по заслугам» повинен стати гетьманом. Таким чином, спрацювала протекція князя О. Меншикова, і Данило Апостол у 73 роки реально наблизився до «гетьманського столу». 18 вересня 1727 року таємний радник царя Ф. В. Наумов, призначений міністром при гетьмані, приїхав до Глухова, де знаходились адміністративні установи управління Лівобережної України, і оголосив про дозвіл царя на вибори гетьмана. 1 жовтня 1727 року у Глухові призначений царським урядом Данило Апостол був затверджений козацькою радою. Бунчуковий товариш Я. Маркович так пише про це у своєму щоденнику: «Октябрь месяц. Неделя 1. Сегодня рано приехали мы до полковника Миргородского Данила Апостола, где все были с знатных людей и бунчуковые и полковники, и старшина полковая, и сотники с всеми казаками при войсковой музыце с знаками йшли пешо в город… а постановилися округ площаде».

До площі везли на срібному блюді, «тавтою червоною покрытом», – царську грамоту та несли козацькі клейноди: гетьманську булаву, корогви, бунчук і печатку. На площі стояв стіл зі сходами, накритий червоним сукном. З одного боку стояли міністр Ф. Наумов і Д. Апостол разом з іншими полковниками, а з іншого – ті, хто ніс козацькі клейноди. Ф. Наумов оголосив, що приїхав для виборів гетьмана, і тричі спитав, кого хочуть козаки обрати. І тричі йому відповідали, що миргородського полковника. Тоді міністр, звернувшись до Д. Апостола, сказав: «Его императорское величество… именным указом жалует тебя в гетманы…»

Таким чином, новим гетьманом став один із найбільш досвідчених і старих представників козацької старшини. Однак слід зазначити, що при виборах Апостола і Скоропадського, всупереч домовленостям, не було складено договірних статей між царським урядом і Військом Запорозьким. Знову було порушено традиційне зобов’язання, яке було дійсним з часів Переяславського договору Б. Хмельницького.

Однією з перших дій Данила Апостола як гетьмана було створення впорядкованої системи володіння маєтками, насамперед ранговими. Такі володіння були тимчасовими – з втратою посади втрачалось і право на маєток. Проте козацька старшина різними шляхами намагалася закріпити їх у довічне володіння. Попередній гетьман І. Скоропадський вільні військові села роздавав особам, які взагалі не були на військовій службі. (Так, рангові села Пушкарі, Рогівка та Бирин він віддав своїй дружині і затвердив їх за нею царською грамотою.)

За зловживання був засуджений і усунутий з посади лубенський полковник А. Маркович. Та й сам таємний радник Ф. Наумов виявився ласим до рангових маєтків. Він продав бунчуковому товаришу Фаю села Стахорщину і Блистову, які були надані йому Данилом Апостолом. Гетьман вчинив рішуче – наказав старшині, що управляла Генеральною канцелярією і судом, вилучити село Середину Буду з володінь Наумова. Про факти продажу рангових володінь та одержання міністром Наумовим хабарів Апостол повідомив російський уряд. Міністра було відкликано з Лівобережної України.

Перед Данилом Апостолом стояло величезне і складне завдання – реформувати й організувати українське економічне життя. Щоб зрозуміти всю складність цього завдання, треба нагадати, що в старій Польщі місто не було зв’язане з шляхетською земською організацією. В козацькій Україні було ще гірше – після Переяславської угоди міста і містяни через голову українського уряду виходили на уряд московський, бо Військо козацьке, особливо його верхівка, хотіли забрати від міської громади всі ті економічно-соціальні здобутки, які були забезпечені національно-визвольною боротьбою. Таким чином, московський уряд, користаючись таким положенням, на свій лад писав закони і формував соціально-економічне життя, підпорядковував собі торгівлю. З одного боку, становище міщанства, яке було опорою національно-визвольного руху, поліпшилось – зникли польські побори, але московська рутинно-азійська бюрократія виявилась не кращою. Допоки був живий Богдан Хмельницький, державна машина працювала чітко, перш за все дякуючи особистим якостям національного лідера. Але конструктивності, звичайно, не вистачало. Ще не настав час для реформи адміністрації, судочинства, фінансів. Полковий устрій тільки починав діяти як державно-адміністративний апарат. Полковники залишились полковниками, долучивши до того функції старост. І то старост не юридичних, а старост-державців, які виконували перш за все поміщицькі функції. Інші верстви не були зв’язані з козацьким устроєм. Вони сприймали державу не як державну організацію, а як Військо.

Отже, новий гетьман Данило Апостол мав перед собою завдання не просто створити нові органи державної влади Гетьмащини, а й «пристосувати» їх до реалій тодішнього життя, «вписатись» у загальноімперську російську державну машину, але так, щоб не стати безвольним коліщатком. До кінця виконати це завдання Данило Апостол не зміг, але він, дивовижно балансуючи, в неймовірних реаліях того часу зумів відродити економічне життя країни, не віддати на поталу ті великі зрушення, що ініціював Іван Мазепа. Апостол чудово розумів, що його власний особистий приклад стане запорукою міцності його правління. Тому він не примножував безоглядно свого власного багатства, не йшов на ризики державного масштабу, маючи перед собою приклад Івана Мазепи. Він виконував тяжкий, сповнений драматизму і навіть відчаю обов’язок перед долею і народом – зберегти, реформувати і поставити на службу нації все, що було завойовано у кривавій боротьбі. І з цим він впорався. Україна-Гетьманщина відчула свій кревний зв’язок з державністю Київської Русі, було повернуто деякі права, прийняті ще за часів Хмельницького. Розтерзаний війною, підірваний зрадою і визиском народ дихнув на повні груди. Потяглися з України чумацькі мажі, запрацювали млини і винниці, цегельні й олійниці. Виросли нові церкви і собори, ожили козацькі монастирі.

Через рік після відновлення гетьманства у зв’язку з проблемами суспільно-господарськими новий гетьман Данило Апостол 1728 року звернувся конфіденційно через канцлера до імператора Петра ІІ з «пунктами статейными». Це були пропозиції щодо політичного та економічного устрою України:

1) щоб гетьмана на Україні обирали вільними голосами, але з дозволу царя;

2) щоб полкову й генеральну старшину обирала полкова старшина й заможне козацтво, а стверджував гетьман;

3) щоб кандидатів на полковників та генеральну старшину стверджував цар;

4) щоб сотників обирало козацтво, а стверджував гетьман і т. д.

Гетьман невдовзі одержує від імператора відповідь у вигляді так званих «Решительных пунктов». Вони скасовували податки, введені Малоросійською колегією, і повертали норму договору 1654 року, до того ж планувалося створити посади двох підскарбіїв – росіянина та українця. Заводилось письмове діловодство. Головним досягненням нової угоди було те, що зібрані доходи призначались для військових потреб на місцях, а не в царську казну.

Отже, найбільших успіхів у реалізації проекту відокремлення фінансів від адміністративної установи – Генеральної військової канцелярії – було досягнуто за часів гетьманування Данила Апостола. Саме тоді було створено фінансовий орган управління з визначеними обов’язками – Канцелярію малоросійського скарбу.

Також російський уряд дав згоду на те, щоб судові справи було передано у відання місцевих судових органів. Генеральний військовий суд залишив за собою тільки апеляції. Упорядковувався порядок ведення рангових та ратушних маєтків, адже земля почала відігравати головну роль у накопиченні багатства. Через те рангові та ратушні володіння, які були в особистому володінні козацької старшини, за «Пунктами» гетьмана, слід було повернути. В особистому володінні залишались тільки вислужені та куплені маєтки. Однак було встановлено обмеження гетьманської влади і порядку надання нових володінь. Раніше гетьман надавав володіння своїм універсалом, який затверджував цар жалуваною грамотою. Тепер це право повністю переходило до царя, тому у травні 1729 року Д. Апостол спеціальним розпорядженням, надісланим в усі полки, зупинив дію своїх універсалів на володіння маєтками.

Гетьману вдалося ґрунтовно поліпшити судочинство. 13 липня 1730 року була розіслана «Інструкція Українським судам». Вона передбачала ступеневу систему апеляцій, також інструкцією регламентувався склад полкових, сотенних і сільських судів і визначалася їх компетенція. Сотенні, городові і магістратські урядовці в свою чергу зобов’язувались видавати купчі на продаж ґрунтів, духівниці та інші документи.

Дуже важливе значення мала кодифікація українського права. Для цього треба було звести до одного кодексу всі «правні книги», які використовувалися у судочинстві України. Гетьман звертається до архімандрита Києво-Печерської лаври з проханням надіслати знавців цієї справи. Також він зобов’язав юристів глибоко вивчити тисячолітню практику українського судочинства – звичаєве право й різні письмові джерела, починаючи від «Руської правди», «Литовських статутів», «Саксонського права» тощо. Кодифікацію було завершено вже після смерті Данила Апостола.

Багато зробив гетьман Апостол і для захисту економічних інтересів Гетьманщини. Він прагнув повернути українському купецтву і всій системі торгівлі ті права, які вони мали за Мазепи. Було відновлено вільну торгівлю між Україною та польським містом Шльонськом. У подальшому Данило Апостол усіляко сприяв розвитку українсько-австрійських торговельних контактів через землі Правобережжя. Варто згадати і привілеї, надані гетьманом українським містам – центрам зовнішньої торгівлі (зокрема Ніжину). Так, в універсалі 1729 року, підтверджуючи надані ще Скоропадським привілеї київським торговцям, Данило Павлович надавав також митні пільги купцям, що мали торгівлю із Шльонськом і Гданськом. До того ж у «Решительных пунктах» було зазначено, що євреї могли вільно приїздити у Малу Русь з товарами. Це було безпосередньо пов’язане з існуванням транзиту через Правобережжя українських та іноземних товарів, оскільки транзитна торгівля через українські землі вже давно перебувала в сфері інтересів єврейських купців.

Гетьман створив у Києві своєрідну вільну торгову зону з вільним торговим портом. Зрозуміло, це не дуже подобалось в імперській столиці, де з протестом виступали представники російських міст.

Ось якою бачив Україну у другій половині ХVIII столітті мандрівник Павло Алепський: «Який же це благословенний нарід! Яка це благословенна країна! Велика її вартість у тім, що в ній зовсім нема чужовірців, а тільки чисто православні: вірні й побожні. Щасливі наші очі тим, що вони бачили, уха наші тим, що чули, і серця наші – тою радістю і захопленням, що вони пережили. Бувши колись у неволі, ці козаки живуть тепер у радощах, веселощах і свободі. Вони побудували соборних церков. Навіть по селах церкви одна одної красніші. Ще з більшим запалом люди стали вчитися, читати, співати гарним церковним співом.

Знай, що в козацькім краю в кожнім місті і в кожнім селі побудували доми для мешкання бідаків і сиріт – при кінці мосту або на краю міста.

Кожне місто і містечко в козацькій землі багате на людей, а особливо на маленьких дітей. Кожне місто має, мабуть, 40, 50 тисяч людей і ще більше. Але дітей більше як трави. І всі вміють читати, навіть сироти! Вдів і сиріт у цім краю множество. Чоловіків побито в безнастанних війнах. Але у них гарний звичай: дітей своїх вони женять замолоду, і через те їх більше, як зір на небі і піску на морі.

Кожну хату оточує город, засаджений вишняками, сливами та іншими деревами, а в середині капуста, морква, ріпа, петрушка, цибуля. Долиною один за другим ставки для риби. По ставах млини. Загати обсаджені вербами, на ставах велика сила жовтого і білого цвіту.

Друге збіжжя зветься жито, воно подібне до пшениці, се тонка пшениця, хліб з неї чорний, а росте вона так високо <…> так що їздець ховається у ній. В козацькій землі сіють її дуже багато, так що траплялось годинами їхати полями жита довгими й широкими як море. Зерно це перемелюють, заливають водою і потім женуть горілку, варячи разом з цвітом хмелю, що надає горілці гостроти. В землі козацькій вона дешева, просто як вода, а в московській дуже дорога».

Коли Данило Апостол отримав гетьманську булаву, йому вже виповнилось 73 роки. І можливо, хтось в царському уряді сподівався, що сивочолий козак вже не має жодних серйозних політичних планів. Але вони помилились. Мало того, що Данило Апостол прожив ще більше шести років, він встиг залишити помітний слід в історії козацької України саме як гетьман. При цьому і російський уряд, і імператриця Анна Іоаннівна практично не мали до нього претензій, хоча і намагалися всіляко стримувати його державницькі устремління. Тому не дивно, що в 1731 році за виявлену особливу хоробрість і на відзнаку особистого вкладу українського полководця царський уряд нагородив гетьмана Данила Апостола однією з найпочесніших нагород імперії – орденом Святого Олександра Невського (50 діамантів і 599 сколків діамантів на золотому і срібному фоні).

Видатний політик і стратег, полководець дійсно приділяв багато уваги війську. Після закінчення Північної війни Данило Апостол сприяв тому, щоб при генеральному обозному була створена артилерійська канцелярія, яка доглядала над полковою і сотенною артилерією, відала виробництвом гармат і пороху, добуванням і доставкою селітри, а також побудовою валів і фортець.

До речі, виконуючи обов’язки полковника, Апостол відзначався особливо уважним відношенням до своїх козаків: «стрільцям куреня пана полковника Миргородського… видається з дому його коні і оружжя, а коли покличе військовий случай до походу, то оним видається харч з дому полковника».

Особливою заслугою гетьмана Данила Апостола було також будівництво в 1731—1733 роках оборонної лінії, що простягалася на 285 кілометрів – від Дніпра, де впадає річка Орель, і до Сіверського Дінця. Ця оборонна споруда являла собою глибокий і широкий рів, мала 16 фортець, понад 200 редутів, з’єднаних між собою земляним валом. Щороку на оборонну лінію гетьман направляв близько 22—25 тисяч козаків і 10 тисяч селян зі своїми харчами, знаряддям.

Також, говорячи про роль Данила Павловича Апостола в історії України, слід відзначити його зусилля по збереженню козацького стану українського суспільства і самого Війська Запорозького. Ім’я Апостола пов’язують з просуванням запорожців на землі, які вони вважали здавна своїми: від Переволочної до річки Орелі почала збільшуватись кількість переселенців з-за Дніпра. Запорожці починають вести регулярно переписи населення. Історики приписують заснування поселень в межиріччі Орелі і Самари ініціативі полковника Д. Апостола.

Відомо, що він сприяв тому, щоб запорозьке козацтво повернулося на свої землі і заснувало січові укріплення і кіш на річці Підпільній. Данило Апостол, як досвідчений військовий діяч, розумів значення Запорожжя як форпосту у боротьбі з Кримським ханством, тому значною мірою саме завдяки його старанням повернулися «під ясні зорі, на тихі води», після 25-літнього поневіряння під магометанським небом, запорожці. На чужині, де вони опинилися після зруйнування Запорозької Січі у 1709 році, козаками порядкували кошовий отаман Кость Гордієнко і гетьман Пилип Орлик. Оскільки 1733 року назрівала російсько-турецька війна, а в Польщі настало безкоролів’я, цар дозволив запорожцям повернутися з Олешківської Січі на свої вольності. На жаль, запорожці змогли повернутися до України вже після смерті старого гетьмана. Це сталося 1734 року, коли понад 7 тисяч запорожців заснували Підпільненську Січ. Так Запорозьке військо відновило свій статус в межах Російської держави.

Останні роки свого життя гетьман Данило Апостол провів у Сорочинцях, де знаходилась резиденція гетьмана (ми вже розповідали, що саме туди миргородський полковник Апостол перебрався з полковим правлінням).

У Сорочинцях та по навколишніх хуторах і займищах добували селітру і поташ для виробництва пороху, славились сорочинські майстри-зброярі. 1729 року в Сорочинцях налічувалось близько дев’ятисот дворів. За часи ж полковництва Данила Апостола війтом сорочинської громади був Прокіп Йосифов, а бурмистром – Василь Савченко[7]. Найвідомішими полковими писарями, що одночасно виконували і роль своєрідних літописців і постійно служили в Сорочинській полковій канцелярії, були Петро Ліскевич, Самійло Малинка, Федір Тихонович. Тому не дивно, що саме в Cорочинцях було створено список «Літопису» Граб’янки. На ньому є напис: «З бібліотеки Семена Капніста», тож очевидно, що список було зроблено для миргородського полковника Василя Петровича Капніста[8], який заступив на цьому посту загиблого сина Данила Апостола Павла.

Роду Апостолів належало чимало сіл і містечок. І старий гетьман дбав про добробут своїх людей.

У містечку Хомутці, де був «дворець полковничий», після смерті Д. Апостола залишалися його придворні служби. При церквах у великих селах, що належали Апостолам, діяли школи та шпиталі. У Хомутці при Воскресінській церкві були школа і шпиталь, у Попівці – школа при Спаській і шпиталь при Нікольській церквах, у Перевозі – школа при Покровській церкві.

У самих Сорочинцях, оточених земляним і дерев’яним валами, неподалік від «гетьманської» Спасо-Преображенської церкви був двір Данила Апостола. Про це говорить Гіляровський, який, відшукуючи «сліди Гоголя», знайшов «надзвичайно міцний підвал, сухий, чистий, який залишився від часів Гетьманщини. Підвал належав гетьманові Малоросії Данилу Апостолу. А з підвалу вів підземний хід, що виходив до церкви, котра була збудована Данилом Апостолом. А коли вона будувалась, Апостол, за переказом, ночами збирав ради в будинку, що споруджувався, і сам з’являвся на ці ради через цей хід».

Але попри те, що гетьман Данило Апостол був, безперечно, дуже багатою і впливовою людиною, його ніколи не обвинувачували в здирництві і загарбанні чужого майна, що подекуди ставили в провину його непересічним попередникам.

Таким чином, його чесність, безперечна військова вдача, адміністративні таланти та по-справжньому державницький розум сприяли тому, що Данило Апостол користувався загальною повагою протягом усього свого життя.

Та, на жаль, людина смертна. Прийшов час і Данила Апостола: гетьман помер 15 січня 1734 року на вісімдесятому році життя і був похований у Сорочинцях у побудованій його коштом кам’яній церкві.

Ще у 1733 р. Данило Апостол, відчуваючи наближення смерті (з ним стався удар), звернувся до імператриці Анни Іоаннівни «с испрошением всемилостивого ее императорского величества на дом и детей его по смерти его… защищения».

Треба сказати і про нащадків старого гетьмана. Як ми пам’ятаємо, у нього було дев’ятеро дітей, з них три сини. Двоє його синів – Петро і Павло – займали посади лубенського та миргородського полковників. Павло Апостол загинув під час Кримського походу. А другий син, Петро, прожив довге життя, мав блискучу освіту і відомий як автор щоденника російською і французькою мовами, що був виданий. Саме його власністю став бакумівський маєток після смерті батька, а від нього перейшов до гетьманового онука Данила Петровича Апостола та його дружини Марини Власівни. Д. П. Апостол, у 1762—1767 роках генеральний хорунжий, після знищення полкового ладу здобув чин статського радника. Він передав бакумівський маєток у спадщину своєму сину Михайлові Даниловичу Апостолу. Цей правнук гетьмана, секунд-майор, був останнім представником роду Апостолів за чоловічою лінією. Щоб зберегти славетне прізвище Апостолів, він 1801 року звернувся до імператора з проханням щодо успадкування прізвища Апостол його двоюрідним братом, таємним радником Іваном Матвійовичем Муравйовим, який став називатися Муравйовим-Апостолом. Отже, і Бакумівка на рубежі ХVIII – ХIX століть перейшла у власність Муравйових-Апостолів.

Сини І. М. Муравйова-Апостола – Матвій, Сергій, Іполит – у 1825 році приєдналися до декабристів.

Серед інших нащадків Данила Апостола Я. М. Горленко, відомий під іменем Йоасафа Білгородського, настоятель Мгарського монастиря; В. Я. Ломиковський, автор історичного «Словника Малоросійської старовини». З родом Данила Апостола тісно пов’язаний рід Журахівських. Василь Журахівський у 1710—1724 роках мав посаду генерального осавула в уряді гетьмана І. Скоропадського. Саме він посилав до Петра І старшинський план відновлення автономних прав України. За це наказного гетьмана Павла Полуботка, миргородського полковника Данила Апостола, генерального бунчужного Якова Лизогуба і генерального осавула Василя Журахівського арештували й ув’язнили у Петропавлівській фортеці.

Після революції 1917 року нащадки старого гетьмана покинули Батьківщину, і тільки у лютому 1991 року Андрій Володимирович Муравйов-Апостол з дружиною та сином (усі вони сьогодні громадяни Швейцарії) відвідали Великі Сорочинці. Біля Спасо-Преображенської церкви, усипальниці гетьмана, мешканці Великих Сорочинців слухали старого сивого чоловіка у чорному костюмі. Він говорив про велику силу рідної землі і віри, про її неперехідне значення для кожного з нас.

18 серпня 2006 року у селі Великі Сорочинці поруч із Спасо-Преображенською церквою, де знаходиться родова усипальниця Апостолів, було відкрито пам’ятник гетьману Данилу Апостолу.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.