«Воин добрый, из всех полковников давнейший»

«Воин добрый, из всех полковников давнейший»

4 грудня 1654 року в родині Павла Охрімовича Апостола в селі Великі Сорочинці, яке було одним з його основних володінь, народився син Данило. Дослідники вважають, що він отримав найкращу на той час в Україні освіту – закінчив Києво-Могилянську академію, хоча документального підтвердження цього історики не мають. У двадцять років Данило вже безпосередньо виконує обов’язки полковника, а через вісім років його офіційно обирають на уряд полковника Миргородського полку. А це ж був особливий полк. За твердженням автора «Історії русів», полк у Миргороді був уже на початку ХVI століття (1514 р.), до того ж, нагадаємо, 1653 року Богдан Хмельницький збирався перенести свою резиденцію саме до Миргорода.

До першої половини ХVII століття Миргородщина належала до «корони польської», тут були володіння найбільших польських магнатів – Острозьких, Конецпольських, Обалковських, Вишневецьких. У 1637—1638 роках тут прокотилось грізне повстання проти польської шляхти під орудою Павла Бута та Якова Остряниці.

Остряниця отаборився під Говтвою: повсталі насипали вал між річками Пслом і Говтвою й успішно протистояли військам Потоцького – поляки зазнали поразки. Розгромивши польське військо, Остряниця став володарем Східно-Південної України у поріччях Псла і Ворскли. До того ж він мав зв’язки із Запорожжям і Доном та Слобожанщиною, що стала прихистком українських бунтівників. Згодом Остряниця повернув на Хорол, звідти пройшов униз до Миргорода, де з великих запасів селітри наробив пороху для своїх гармат. Далі пішов на Сулу і зайняв позицію за три милі нижче Лубен. І тут нагодився Ярема Вишневецький, котрий прагнув вирвати свої задніпровські землі з рук повстанців. Але Остряниця, на підмогу якому прийшов полковник Секирявий[2], і не думав здаватися. Польську кінноту повстанці прийняли так «гаряче», що вона мусила чимдуж тікати до Миргорода. Полягло багато товариства – рицарства кварцяного і панського, «що великий жаль не дає їх обчислити». Вражений Потоцький писав: «За ласкою Божою і щастям королівським доводилось нашим добре кілька разів: багато разів сильно громили ту своєволю, табори їх міцно розривали, їх самих по кілька тисяч вирубали – але що ж! Як їх одного дня згине стільки, зараз другого-третього дня на те місце прибуває ще більше тої своєволі, що з усіх боків валом валить до них!»

Крім поляків, діставалося від миргородських козаків і московським зайдам – «не зарікаються миргородські козаки царські городи воювати і кафтани з московських людей носить».

Та й в історію визвольної війни українського народу, очолюваної Богданом Хмельницьким, миргородські козаки вписали славні сторінки. Вони були серед перших під Жовтими Водами, Пилявцями і Корсунем. Блиск їх переможних шабель бачили Львів і Замостя та фортеця Збараж. Вони першими увірвалися у Зборівську браму. До останнього стояли миргородці на чолі зі своїм полковником Матвієм Гладким під Берестечком.

Миргородський полк підтримував тісні зв’язки із Запорожжям, і коли універсалом Б. Хмельницького було утворено Чортомлицьку Січ, миргородці створили там три своїх курені. До речі, сам славетний гетьман приїздив до Миргорода у 1650 році і приймав тут посланців путивльського воєводи С. Прозоровського – Марка Антонова і Бориса Салтанова. Саме тоді за розпорядженням Хмельницького миргородський полковник Матвій Гладкий пішов з Миргорода із запорозькими козаками на польське місто Таборець, бо там ляхи вбили козацького полковника Нечая.

Про те, що Миргородський полк завжди був дуже важливою військово-адміністративною одиницею Гетьманщини, свідчать також події весни 1670 року, коли гетьмани П. Дорошенко і Д. Многогрішний прагнули заручитись підтримкою саме Миргородського і Полтавського полків. Але, за свідченням сучасника подій, миргородці і полтавці зачинились у своїх містах і нікого не слухали.

Однак не так було, коли йшлося про захист рідної землі. Миргородський полк, а також Гадяцький і Полтавський, у лютому 1696 року на чолі зі своїми полковниками Д. Апостолом, М. Бороховичем і П. Герциком зупинили татарську навалу у межиріччі Псла і Говтви. У 1701 році Миргородський полк на чолі з Д. Апостолом проявив чудеса хоробрості під шведським містечком Ерестфер, а пізніше козацьке військо (17 тисяч козаків) здобувало Варшаву. Під проводом Данила Апостола миргородські козаки штурмували Азов, брали участь у Північній війні, у Перському та Гілянському походах. Під Гезлевом (Євпаторія) у липні 1736 року загинув син Данила Апостола Павло.

Як бойова і військово-адміністративна одиниця Миргородський полк проіснував до початку 1782 року, коли указом імператриці Катерини II козацький устрій в Україні було ліквідовано.

Миргородські і сорочинські козаки уміло володіли не тільки шаблею. Ще на початку ХVII століття в Миргороді було засновано полкову школу, підпорядковану Генеральній військовій канцелярії, а згодом запровадили обов’язкове навчання старшинських дітей при сотенних і полкових канцеляріях, у церковно-парафіяльних школах. У той же час верхівка миргородського козацтва вчилась у Київській академії та Переяславському колегіумі. В часи гетьманування Данила Апостола у Миргороді налічувалось понад шістсот дворів, згодом значно зросла кількість козацьких хуторів.

У ХVII столітті полкова адміністрація містилась у Миргороді, але вже на початку ХVIII століття миргородський полковник Данило Апостол перебрався з полковим правлінням до Сорочинців. Згодом це містечко, маєток свого батька, миргородського полковника Павла Апостола, гетьман Данило Апостол зробив своєю резиденцією і центром управління. У «городі», тобто укріпленому миргородському городищі, залишилось тільки сотенне керівництво, будинок полковника та житловий двір миргородського сотника Мусія Зарудного.

Саме в Сорочинцях у 1728—1734 роках очільник козацтва підписував універсали про призначення на старшинські посади, про надання рангових маєтностей та дарування угідь і сіл тим, хто відзначився у бойових походах та на державній службі.

Сорочинці, як і Миргород, мали свій «город» – укріплене городище, оточене дерев’яним і земляним валами, ровом з баштами, де в бійницях було видно гарматні жерла. Були також два ряди оборони з внутрішніми і зовнішніми воротами. У центрі фортеці височіла кам’яниця, здатна витримати нищівні удари ворогів. Саме тут на узвишші, над крутим обривом тихоплинного Псла у 1732—1734 роках постала чудова Спасо-Преображенська церква, споруджена за наказом гетьмана.

Але повернемося до 70-х років ХVIІ століття, коли Данило Апостол, фактично виконуючи обов’язки полковника, офіційно ще не очолював Миргородський полк. Саме тоді, у 1677 році, він одружився з Уляною Іскрицькою. (Її батько, Василь Іскрицький, був племінником гетьмана Павла Тетері.) У них народилося дев’ятеро дітей: троє синів – Іван, Петро, Павло і шість доньок – Тетяна, Парасковія, Ганна, Марія, Марфа та Анастасія.

На той час гетьманом був Іван Самойлович (очолював Лівобережну Україну з 1672-го до 1687 року). Молодого миргородського полковника вважали його довіреною особою. Тому коли після невдалого Кримського походу, що його організував князь В. В. Голіцин, Самойловича скинули з гетьманства, становище Данила Апостола ускладнилося. Новий гетьман Іван Мазепа, що мав безпосереднє відношення до відсторонення Самойловича, не дуже «жалував» миргородського полковника.

Багато дослідників вважають, що спершу Данило Апостол уник зміщення з посади завдяки приятельським стосункам із севським воєводою Л. Неплюєвим, який, за спогадами С. Величка, «з миргородським полковником дружив». Ця прихильність впливового російського вельможі заважала Мазепі розправитися з полковником, якого він повинен був остерігатися. Гетьман, не бажаючи мати у власній команді «не свого» старшину, вдався до випробуваного ще на початку своєї кар’єри засобу: подав до Москви компрометуючі дані про небажану персону. Уже на початку 1688 року Малоросійський приказ був проінформований про те, що Д. Апостол «пишет к запорожцам без ведома ево, и противные на возмущение народу малороссийскому письма».

У жовтні того ж року з Москви до Батурина приїхало посольство Ф. Шакловитого у справі Другого Кримського походу. Мазепа знову повідомив: «Полковник де Апостоленко, который в прошлую зиму запорожцев кормил и дарил, и обещал им дать зимовые становища в своем полку, также челядника своего, без его ведома, в Польшу посилать и по возвращении челядника о нем не писал же и в том не оправдался, – теперь еще учинил также поступку: был он поставлен с полком своим на побережье для опасения от неприятельских людей, и писал к нему, гетману, чтоб ему для лучшаго поиска над неприятелем перейти за Днепр, и он вместо промыслу, учал иметь съезды, и банкеты и разговоры с вором и беглецом с Апостольцом». Але московські урядовці, ознайомившись у листопаді 1688 року з цим гетьманським звинуваченням, схоже, прислухались до думки Л. Неплюєва і залишили все по-старому. Та й відставка миргородського полковника в момент розгортання військових дій теж була, очевидно, небажаною, а тому Апостол утримався на полковницькому уряді.

Та згодом ставлення Мазепи до молодого полковника змінилося. Можливо, не останню роль в цьому зіграли родинні стосунки Апостола з Іскрицьким.

Як ми вже згадували, дружиною Данила Апостола стала Уляна Іскрицька. Іскрицькі служили у гетьмана Виговського, а тому після його поразки залишились у Польщі. Можливо, там вони зустрічалися з Мазепою. Та хоч би як там було, зустріч Василя Іскрицького з Іваном Мазепою зняла напругу у стосунках Данила Апостола з гетьманом.

Миргородський полковник «у дусі традицій часу» відразу після реабілітації перед гетьманом знаходить «неложныи сведытели», які дають свідчення проти генерального писаря Кочубея: «Кочубей с Жученком, тестем своим, на той час бившим полковником Полтавским, до Сечи и до Криму виправили Петрика». Так Данило Апостол стає довіреною особою Івана Мазепи, і той пізніше неодноразово покладає на нього обов’язки наказного гетьмана.

До речі, саме гетьман Іван Мазепа і миргородський полковник Данило Апостол були ключовими фігурами з української сторони при крутому повороті політичних подій на Московщині і «воцарении» Петра І. Сталося це так. Князь Василь Васильович Голіцин, фаворит царівни Софії, відчуваючи нетривкість її становища, прислав до гетьмана Мазепи грамоту з монаршим указом (але без відома царівни), щоб той їхав з генеральною старшиною та полковниками в Москву. З України на Московщину потягся великий обоз, який налічував близько трьохсот людей. Це були полковник миргородський Данило Апостол, чернігівський Я. Лизогуб, полтавський Ф. Жученко, лубенський Л. Свічка, ніжинський С. Забіла. При кожному був полковий писар, а іноді й суддя. За деякими свідченнями, Мазепа постійно радився з Данилом Апостолом, розуміючи, що українців хочуть використати як розмінну монету в інтригах царського двору. І саме Апостол порадив гетьману не йти у кільватері політики Голіцина, нагадуючи Мазепі про крах гетьманування Самойловича, якого зробили винним за невдалі кримські походи, що їх ініціював саме В. Голіцин. Апостол нагадав, як розправилися з синами І. Самойловича. І хоча Мазепа прийшов до влади саме з «легкої руки» Голіцина, куди він поклав чималу суму із скарбниці Самойловича, гетьман вирішив дослухатися порад досвідченого полковника, який зумів зберегти своє становище і при Самойловичі, і при ньому самому.

Але, як повідомляє «Літопис» Самовидця, перш ніж Мазепа з генеральною старшиною приїхав до Москви, відкрилася змова проти царя Петра, і той виїхав з Москви з Донського монастиря у Радонезький Свято-Троїцький монастир і прикликав до себе кілька полків. Дипломатичний та іронічний Самовидець красномовно описав панічну втечу Петра «в одном исподнем».

Тим часом Мазепа з обозом прибув у Москву і вже тут одержав указ їхати у Свято-Троїцький монастир. Голіцин зі своїм однодумцем Шакловитим прибули туди раніше і були взяті під варту. Всесильного князя прикували до саней, позбавили всіх прав і відправили на заслання, а Шакловитому відрубали голову. Але цар Петро ще перебував у панічному стані, оскільки доля Московського царства і його особиста висіла на волоску. Гетьман і полковники (в цьому головну роль відіграв Данило Апостол) дали знати царю про підтримку з їхнього боку, але переляканий Петро наказує українському обозу стояти у селі Воздвиженському. Коли ж він дізнався від гетьмана і полковників про послання Голіцина, його вдячності не було меж. І після шеститижневого «карантину» в Москві козацьку депутацію відпускають. Цар прикрашеною золотом монаршою грамотою підтверджує всі права і вольності Запорозького Війська і всього малоросійського народу, а Мазепа одержує особливу грамоту на гетьманські маєтності. Таким чином, стає зрозумілою довіра Петра І і до гетьмана Мазепи, і до полковника Данила Апостола, адже саме вони стали одними з гарантів його «воцарения».

На деякий час полишимо нашого головного героя і розповімо про ще одну видатну особистість – українського хроніста Самовидця. Справжнє ім’я цієї людини Роман Ракушка-Романовський. Він був генеральним підскарбієм Війська Запорозького, брацлавським протопопом і стародубським священиком, сучасником Данила Апостола. Першу частину свого літопису (1648—1675 рр.) Ракушка-Романовський писав, спираючись на власні спогади. Досить докладно й достовірно автор змальовує драматичні, а нерідко й трагічні події вітчизняної історії, відомої під назвою «Руїна». Події 1672—1702 років Ракушка-Романовський записував услід за подіями, це – продовження класичної традиції. Необхідно відзначити, що український хроніст вміло використовував різні стилі письма, демонстрував дотепність та іронію, особливо в описанні тих історичних осіб, які були далекі від його симпатій. Ось як він характеризує царювання Петра І: «Впродовж усього царювання сотворив такі славні діла – два марні походи на Крим. 1695 року було взято Мазепою і Шереметом (Шереметєвим) турецький Кизикермен з іншими трьома замками. 1701 року він зачав війну зі шведом і під Ругодивом утратив усю свою армію. Полякам віддав тогобічну Україну, яка незабаром була повернена в унію. Зачав з превеликою затратою коштів Ладозький канал – і трохи не докінчив його. Встановив вічні лінії для життя своїм регулярним військом на різних місцях, а особливо на великоросійському порубіжжі з Малою Росією. Втрутився був нещасливо для Хінської держави, відправив низовий похід до Дербена. Потім підкорив під свою владу своїми й козацькими малоросійськими військами Шанкала й інших гірських володарів. Заклав і уфортифікував своїм і малоросійським військом преміцне місто Ставрополь, або місто Чесного Хреста, біля гір над Сулаком… З неуків зробив росіян ученими і просвітив їх розум різними науками та вміннями».

До речі, саме українські вчені з Києво-Могилянської академії стали центром ученості в Московщині, а майже всі походи Петра забезпечували війська Гетьманщини. Український хроніст підкреслює роль, що відіграла його Батьківщина у найважливіших історичних подіях того часу, активним учасником і безпосереднім виконавцем яких був і наш герой – Данило Апостол.

Воєнні дії російських військ кінця XVII – початку XVIII століття, в яких було задіяне козацьке військо, виявили військові здібності Данила Апостола. Так, у 1695 році, коли козаки взяли участь у поході російських військ під Азов, миргородський полковник Д. Апостол, за свідченням літописця, «знатную паче прочиих показывал храбрость».

Брав він участь у російсько-шведській війні 1700—1721 років, що увійшла в історію під назвою Північної війни. В 1701 році миргородський полковник був призначений наказним гетьманом козацьких полків, що їх направили на допомогу російським військам, які воювали зі шведами у Прибалтиці. В бою біля поселення Ерестфер, на схід від Чудського озера, об’єднані російсько-українські війська здобули блискучу перемогу над шведським генералом Шліппенбахом. У цьому бою проявились неабиякі командирські здібності Д. Апостола.

У 1704 році Мазепа на прохання польського короля Августа направив у Польщу три тисячі козаків на чолі з Данилом Апостолом. Миргородський полковник був прикомандирований до генерала Брандта, разом з ним вступив у бій проти шведського загону майора Лейонгельма, і шведи у кількості близько восьмисот чоловік були розбиті. Більшу частину шведів було вбито, а триста полонених доправили до короля Августа. Після поразки Лейонгельма у Варшаві здався шведський генерал Горн – козаки зробили вирішальний внесок у перемогу в цій битві. Апостол у своєму донесенні гетьману Мазепі писав про генерала Брандта: «Це людина правдивої совісті; любо і жити, і вмирати з ним, можна з ним розмовляти без товмача, якби не він, то ми б не знали, як порозумітися з німцями». Зовсім по-іншому оцінили козаки генерала Паткуля, під начало якого вони поступили згодом. За словами Апостола, це була людина «гордомисленна», говорив генерал тільки німецькою і навіть не показав козакам царський указ, який засвідчував його командування. Козаки лишились без провіанту, їм наказували самим для себе молоти зерно і пекти хліб. До того ж Паткуль задумав учити козаків німецькому строю та нещадно бив усіх, хто не міг виконувати його бузувірських наказів. У Познані, коли козаків оступили дві тисячі саксонських вершників і дві тисячі піхотинців, їм було наказано віддати кращих коней. І козаки Данила Апостола змушені були йти пішки до Кракова, де вони наткнулись на шведів і поляків, що підтримували шведів, і були розбиті. Тоді загинуло 1700 козаків і тільки близько сотні пробились на Україну.

У 1706 році Данило Апостол і Леонтій Неплюєв прийшли на допомогу переяславському полковнику Мировичу, оточеному шведськими військами у місті Ляховичі. Коли війська наблизились до вузької греблі біля Клецька, по боках якої було багнисте болото, Данило порадив Неплюєву пересвідчитись, чи немає за греблею шведських військ. Той не зважив на пораду, і війська потрапили в пастку. «Даниил Апостол, – як свідчить літописець, – спешившись легко, в болото впал и копьем оборонялся от шведов, выскочил до своего через силу войска, ругаючи добре гаразд в глаза Неплюева, что своим нерадением много запропастил войска».

Про військові здібності Д. Апостола свідчив також Іван Мазепа у 1708 році: «Апостол породы волошской, человек от отца заслуженный в войске, воин добрый, из всех полковников давнейший, старейший, знатный, заслуживший честь и любовь от всех полков».

Миргородський полковник відрізнявся від надто обережного, а часом і нерішучого Мазепи – він був людиною активної, цілеспрямованої дії. Породичавшись з усією українською старшиною, а також маючи необхідні зв’язки з російськими можновладцями, Данило Апостол зі своїми однодумцями почав підготовку старшинського перевороту для подальшого активного спротиву Москві. У 1707 році Пилип Орлик був свідком зібрання у Києві у домі генерального обозного Ломиковського, на якому Ломиковський і полковник Данило Апостол читали Гадяцький договір 1659 року гетьмана Виговського з королем (цей текст дістав у бібліотеці Києво-Печерського монастиря саме миргородський полковник[3]).

Грушевський зазначає: «Два полковники, миргородський Апостол і прилуцький Горленко, так сказали Мазепі: “Очі всіх на тя уповають і не дай Боже на тебе смерть, а як зостанемось в такій неволі, то й кури нас загребуть”».

На це Мазепа відповів, що буде чинити згідно з волею старшини. Обозний Ломиковський написав присягу і разом з іншими однодумцями подав Мазепі. Мазепа взяв написане, дещо виправив. Після цього принесли хрест і Євангеліє. Цілували хрест і Євангеліє, склали присягу. У цій присязі було сказано, що обставини склались так, що союз із шведським королем допоможе Україні стати повністю незалежною державою. Після цієї взаємної присяги думка про відлучення від московського царя стала поширюватись між іншими генеральними старшинами, полковниками і військовими товаришами. Але Мазепа поводився дуже обережно, він більш за все боявся, що про його договір з Карлом ХІІ стане відомо Петру І занадто рано і це зруйнує його плани.

Пилип Орлик повідомляє, що коли Мазепа дізнався про те, що шведські війська вже в Україні, то вигукнув перед старшинами: «От нечистий його сюди несе! Та він усі мої міркування зіпсує і великоросійські війська за собою всередину України впровадить на кінечний розор і на погибель нашу!»

Тепер тягнути далі було неможливо. І 28 жовтня 1708 року гетьман Лівобережної України І. Мазепа, реалізуючи наміри опозиційно налаштованої до царського уряду козацької старшини, з 1200 старшинами, компанійцями і козаками перейшов на бік шведського короля Карла XII, розпочавши антимосковське повстання. Серед козацької старшини був і миргородський полковник Д. Апостол, який давно знав про намір гетьмана відокремити Лівобережну Україну від Росії і в цьому питанні був його однодумцем.

І ось уже Данило Апостол та його товариші почали розсилати універсали для підтримки Мазепи. Апостол із Красного Колядина біля Конотопа сповіщає обозного свого Миргородського полку Онисимовича, що шведські війська розміщуються від Борзни до Ромен, сам король буде перебувати в Ромнах, а обозний з полковим суддею і з усіма сотниками повинні поспішати засвідчити вірність гетьману, а тих, що будуть тинятись із грамотами царя і нового гетьмана Скоропадського, ловити і вести у шведський табір.

Але народ у своїй масі не сприйняв шведів як спільників у боротьбі з московським царем. Тут, звичайно, відіграла роль релігія і ментальність українців, які вбачали у росіянах єдиновірців і єдиноплемінників. Навіть брутальна жорстокість царських військ, ігнорування прав українського народу не переважили цього моменту. Далося взнаки постійне розхитування українського «національного корабля», який часто не мав ні досвідченого лоцмана, ні мудрого капітана.

На той час на Гетьманщині знаходились два загони царських військ: один – у Миргороді, другий – у Ніжині. Лохвицький сотник Яків Яременко за наказом шведського генерала Мейєрфельда збирав провіант у Сенчі, а тамтешній отаман переслав його в Сорочинці до російського генерала Волконського, який відправив сотника на розправу в Лебедин, де стояв цар. Були також забрані скарби Мазепи у Білій Церкві і Києво-Печерському монастирі.

Коли ж Петро І пообіцяв амністію всім, хто залишить Мазепу, українці почали покидати шведський табір. Одними з перших пішли миргородський полковник Данило Апостол і генеральний хорунжий Іван Сулима. (Шведський історик Адлерфельд зазначає, що Мазепа наказав привезти їхні сім’ї в Ромни, і це стало головним приводом для їх втечі.)

Отже, 21 листопада 1708 року Апостол покинув Мазепу і з великими труднощами добрався до свого маєтку в селищі Сорочинці, де стояла російська військова частина. Звідти він написав листа обраному гетьманом замість Мазепи Івану Скоропадському, в якому запевняв, що потрапив у халепу через незнання справи і мусив коритися Мазепі.

Таку ж мотивацію вчинку Д. Апостола знаходимо і в козацьких літописах. Так, у літописі Самовидця зазначалося: «Полковник миргородский Даниил Апостол, страхом и лестию от Мазепы уведеними, последовал ему дочасно, (а как) получил свободное и удобное себе время, тотчас от Мазепи тайно на пути отлучившись и отцуравшись его, в сторону государеву к великороссийскому войску прибегл…»

А ось що писав про ці події М. Грушевський: «Апостол був один з ближчих товаришів Мазепи, як той укладався з шведами, але вернувся скоро, поміркувавши, що з того шведського союзу нічого не буде. Тримався здержливо і тим кінець кінцем здобув собі віру і ласку правительства, але заразом ніколи не встряв в якусь ворожу для України справу – вів свою лінію українську. Належав також до невеликого числа старшини, які не замазали рук своїх кривдою народною».

Таким чином, можна стверджувати, що, пересвідчившись у слабкості шведської та української армій, їх нечисленності (більшість козацьких полків ще до того за наказом Петра І були виведені з Гетьманщини), Данило Апостол вирішив припинити боротьбу. Звичайно, вирішальну роль відіграло падіння Батурина і кривава різанина, влаштована там Меншиковим. Недарма сам Мазепа відзначав: «Уже тепер в нынешнем нашем нещасливом состоянии всі діла иначе пойдут, и Украйна, Батурином устрашенная, боятися будет едно с нами держать».

По-іншому трактує факт таємної втечі миргородського полковника відомий історик Д. Н. Бантиш-Каменський, який опублікував у збірнику документів з історії України два листи, написані гетьману Івану Мазепі Данилом Апостолом і канцлером Росії графом Г. Головкіним 22 грудня 1708 року із штабу царя в Лебедині. Зміст цих листів наводить на думку, що Мазепа знову вирішив змінити свою політичну орієнтацію і перейти на бік Петра І. Саме для цього він і направив для переговорів з царем Апостола. Але спочатку посланець гетьмана не викликав довіри Петра, бо ніяких документів про наміри Мазепи при ньому не було.

Цар доручив цю справу канцлеру Головкіну. Той піддав полковника секретному допиту, і Апостол повідомив, що бачив у Мазепи привілей польського короля Станіслава Лещинського, у якому Україні були обіцяні по завершенні війни всі вольності, якими славилась польська корона і Велике князівство Литовське. Мазепа також показував полковнику листи, одержані від великого канцлера коронного Яблоновського і підканцлера литовського Щуки, де повідомлялось, що привілей Станіслава буде затверджений сеймом, але ні з привілею, ні з листів Апостол не міг скласти списків. Найважливіше, що повідомив миргородський полковник, – Мазепа обіцяє передати в руки царя Карла ХII із найзнатнішими генералами, але просить, щоб договір з ним про його безпеку гарантували іноземні двори, ним вказані.

Через кілька днів до Апостола з’явився з листами цирульник, який служив у Войнаровського, і тоді полковник написав Мазепі – хоча і в непевних виразах – про те, що його пропозиції прийнято. Через деякий час прибув новий посланець із шведського стану – полковник Гнат Галаган, він приніс від Мазепи підтвердження попередньої пропозиції. А 22 грудня 1708 року вже Головкін написав Мазепі, що імператор повністю пристає на його пропозицію з тим, щоб він постарався «здобути найголовнішу особу». Таким чином, гетьману пообіцяли повернути всі його права і привілеї, якщо він захопить у полон якщо не Карла ХII, то хоча б «прочиих знатнейших» осіб.

Однак Мазепа про це нічого не знав, бо не мав відомостей від своїх посланців. Тоді, шукаючи виходу зі скрутного становища, він звернувся до польського короля Станіслава Лещинського з листом, в якому переконував польського короля поспішити з військом на допомогу шведам, щоб спільно боротися «проти Москви».

Посланця Мазепи було затримано російськими солдатами, а лист обнародувано гетьманом І. Скоропадським. Звичайно, після цього про переговори Петра І та Мазепи не могло бути й мови.

Данило Апостол залишився у стані російських військ. Йому, через гетьманський універсал, не тільки повернули всі колишні маєтності, але й додали нові. Апостол і його товариші, які повернулись із шведського стану, також підписались на «виборі» гетьмана Скоропадського поряд з учасниками виборів.

Після втечі миргородського полковника шведи вже не довіряли українцям. Тому, коли за Апостолом хотів було піти лубенський полковник Зеленський, шведи поставили у його дворі варту.

Шведський генерал Крейц розумів, як важливо зберегти гетьманські багатства. Він вийшов із Лохвиці, перейшов Хорол, потім Псьол у Савинцях. Росіяни намагались перешкодити переправі і захопили кілька возів, де були пожитки Мазепи. Тут з ними відзначився і миргородський полковник, він взяв у полон двох симпатиків Мазепи – генерального осавула Гамалію і свого зятя Андрія Горленка.

Так українці почали боротись з українцями, і ця боротьба нікому не принесла перемоги.

Невтомний миргородський полковник також послав на Січ козаків з письмовим повідомленням не вірити Гордієнку – січовому кошовому. Але, прочитавши листа Апостола на раді, запорожці вирішили послати лист кошовому, а тих, хто привіз листа, прикувати до гармати. За п’ять днів повернувся осавул від Гордієнка, і тоді миргородських козаків пообіцяли розстріляти. Але спритні хлопці розламали кайдани і поспішили до свого полковника. Вони повідомили, що козаків на Січі лишилось не більше тисячі, але сірома не хоче коритись царю і закликає до бунту. Тим часом рада Січі обрала кошовим отаманом замість Гордієнка Петра Сорочинського. Цар був задоволений вибором запорожців, але невдовзі Сорочинський за дорученням Мазепи особисто поїхав у Крим просити допомоги проти москалів.

Миргородський полковник і гетьман Скоропадський просили також царя за опального полковника Палія, на якого свого часу написав донос Мазепа, бо Палія любили в народі.

Під Полтавою, яку обложили шведи, зростала напруга. З Харкова з частиною царського війська прибув Меншиков і став на лівому березі Ворскли. Шереметєв стояв між Сорочинцями і Говтвою. Спочатку між ворогуючими сторонами не було жодних дій. А тим часом із шведського стану прибували перебіжчики. Так, до миргородського полковника прийшли два ротмістри з двома волоськими хоругвами, а згодом від Мазепи пішов ще один полковник з 80 козаками. До того ж царські війська, яким допоміг колишній кошовий Війська Запорозького Галаган, з нечуваною жорстокістю розгромили Січ.

Таким чином, результат Полтавської битви був уже визначений. Для України настала ніч царського самодержавства.

Перейшовши на бік російського царя, Д. Апостол хоробро воював проти шведських військ до переможного закінчення війни, яка завершилася підписанням у 1721 році Ніштадського мирного договору, після якого російський імператор спрямовує свої полки на Південь, на Кавказ. У 1722 році Петро І оголосив війну Персії і з військами спустився до Астрахані, потім морем – до гирла річок Терек і Сулак, завоював місто Дербент і заклав поблизу нього фортецю Святого Хреста. Разом з царськими військами у Перському поході брали участь десять тисяч українських козаків на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом, якому на той час виповнилось майже 70 років, прилуцьким – Гнатом Галаганом, київським – Антоном Танським.

За успішні дії проти військ султана Махмуда Апостол одержує оздоблений діамантами портрет царя, при цьому Петро І у присутності своїх міністрів говорить про недостатність цієї відзнаки. Повернувшись до України, український державець і воєначальник готує військо до нових боїв. В одному з них під Дербентом він, скоріше за все, і втрачає око.

А восени 1723 року російські війська на чолі з князем М. М. Голіциним і козацькі полки під керівництвом Данила Апостола вже готуються до нового походу. Зберігся лист миргородського полковника від 5 січня 1723 року до керівника Малоросійської колегії С. Вельямінова, в якому Апостол зазначає, що, коли він прибув до Астрахані після битви під Дербентом, від нього на наступну кампанію почали вимагати таку ж кількість козаків (10 тисяч). Він просить не задіювати Миргородського полку, бо в минулому поході з нього було дві з половиною тисячі чоловік (з них більш ніж три сотні на конях).

Ми говоримо про цей лист не для того, щоб підкреслити, що Данило Апостол брав безпосередню участь у плануванні військової кампанії, хоча це, безперечно, мало місце і свідчить про його високе становище. Цей лист доводить, що миргородський полковник, який мав у війську великий авторитет як воєначальник і стратег, завжди турбувався про своїх козаків. Якщо подивитися на кількість козаків Миргородського полку на канальних роботах 1723 року та на їх втрати, то у порівнянні з іншими полками вони значно менші.

Тепер на деякий час залишимо нашого героя у військовому таборі і повернемося до «високої» політики.

Після закінчення Північної війни у політичному житті Гетьманщини відбулися суттєві зміни. Коли Петро І після перемоги над Швецією почав провадити політику обмеження автономії Лівобережної України, російські землевласники отримали на Україні понад вісім тисяч дворів. Половиною всього «російського» земельного фонду володів О. Меншиков. На Україні звив гніздо і ще один «птенец гнезда Петрова» – Рагузинський. Він міцно осів у Ніжині – традиційному центрі торгівлі з турецьким Сходом. До того ж ще раніше Меншиков задивлявся на землі Мазепи. Земельна вотчина «светлейшего» почала стрімко зростати, врешті цим зацікавився Сенат, і Меншиков нагрянув до гетьмана у Гадяч – «утрясати справи». Величезна свита Меншикова із 137 чоловік включала не тільки секретарів, лікарів, особистих кухарів, але навіть танцмейстера і «конфектного майстра Матіса Хелма». Однак нічого не допомогло – невдовзі скаргу на Меншикова подав уже гетьман Іван Скоропадський. Цар призначив нове межування земельних володінь. У травні 1722 року для управління територією Лівобережної України створюється Малоросійська колегія під керівництвом бригадира Вельямінова, яка почала безпрецедентний наступ на козацькі права.

Всі ці перипетії не минули безслідно для старого гетьмана, і Скоропадський помирає у липні того ж 1722 року. Наказним гетьманом Лівобережної України був призначений чернігівський полковник Павло Полуботок. Представники козацької старшини – наказний гетьман П. Полуботок, генеральний писар С. Савич та генеральний суддя І. Чарниш – від імені всього Війська Запорозького звернулись до Петра І з проханням дозволити вибори гетьмана. У вересні 1723 року вони представили миргородському полковнику Д. Апостолу підготовлене подання до царя про вибори нового гетьмана та про передачу збирання податків на Лівобережній Україні з царської казни до Військового скарбу[4]. За підписами миргородського полковника і наказного гетьмана Д. Апостола, полкової і сотенної старшини, бунчукового і значкового товариства, від імені усього козацького війська ці чолобитні-прохання було передано Петру І. Розлючений цар віддав наказ заарештувати П. Полуботка, С. Савича та І. Чарниша, які тоді були в столиці[5]. Данило Апостол із сином Петром теж невдовзі стали заручниками північної російської столиці.

Однак вони й цю обставину перевернули собі на користь, робили візити і зав’язували дружні стосунки з членами верховної таємної ради Голіциним, Апраксіним, Головкіним. Велике значення мало також те, що Данило Апостол мав добрі стосунки з всесильним Меншиковим, з яким особливо зблизився під час Перського походу.

Із французького щоденника сина Апостола Петра видно, що саме Меншиков клопотався про якомога швидше повернення опального миргородського полковника із петербурзького заслання. А за рік до смерті імператриці батько і син Апостоли були допущені до її руки у Літньому саду. І 27 травня 1726 року Д. Апостол поїхав на Україну готувати ґрунт для свого гетьманства. Його син Петро, блискуче освічений молодий чоловік, який вільно володів французькою, німецькою мовами і латиною, був прийнятий у домі Меншикова, до того ж день смерті Катерини І обидві дочки і син князя провели саме в Апостола, а вже наступного дня Петро Апостол був представлений Меншиковим Петру ІІ.

Не дивно, що меткий і тямущий українець з європейською освітою фактично став одним із домашніх секретарів Меншикова. Зрозуміло, що син Данила Апостола виконував дуже делікатні і важливі доручення Меншикова, вів його переписку з іноземними банкірами, а це, погодьтесь, не можна було доручити людині, яка б не була обізнана з таємницями свого патрона. Князь, добре знаючи російську дійсність і закони імперії, що мали здатність «дишла з поворотом», зберігав свої гроші та коштовності за кордоном.[6]

Така довіра до сімейства Апостолів з боку всесильного Меншикова, звичайно ж, зіграла певну роль при виборах гетьмана у 1727 році. Не випадково також, що генеральним писарем став Михайло Турківський, який не скупився на прийом князя у Гадяцькому замку.

Не викликає також сумніву меркантильний інтерес Меншикова до України, вірніше, до українських маєтностей. Уже через місяць після від’їзду Данила Апостола на Україну він добився від Катерини І передачі йому мазепинської столиці Батурина (цього він безуспішно добивався у Петра І). А у липні того ж року Меншиков «присовокупил» близько трьох тисяч дворів, що належали Гадяцькому замку. Цілком зрозуміло, що далекоглядний Данило Апостол використав нестримні апетити «светлейшего» для свого утвердження, а відтак і відновлення прав Гетьманської України.

Вже через тиждень після смерті імператриці на першому засіданні Верховної Таємної ради у присутності Петра ІІ було прийняте принципове рішення «постановить гетмана и прочую старшину во всем по содержанию пунктов, на которых сей народ в подданство России вступил». Так була фактично відновлена допетровська система підлеглості України Іноземній колегії.

І хоча невдовзі зірка Меншикова стрімко скотилася з державного імперського горизонту, у 1728 році гетьман разом із старшиною подав петицію Петру ІІ, і правитель у «Решительных пунктах» підтвердив хоч і куцу, але ж автономію козацького краю.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.