«Між ними теж були голови і правителі неабиякі…»

«Між ними теж були голови і правителі неабиякі…»

Щоб яскравіше виокремити постать гетьмана Данила Апостола на всеукраїнському тлі видатних постатей часів розбудови Козацької держави, ще раз поглянемо на відмітні риси його попередників і сучасників. Почнемо з її, так би мовити, творця – Богдана Хмельницького. Відомо, що Хмельницький дбав про зміцнення й укріплення гетьманської влади. Так, він постійно скликав ради, брав активну участь в обговоренні й ухваленні їхніх рішень; очолював державну адміністрацію; не уникав роботи у сфері судочинства; опікувався фінансами; очолював військо; визначав зовнішньополітичний курс уряду; вів рішучу боротьбу з найменшими проявами сепаратизму. Саме така активна позиція позитивно позначилася на формуванні харизматичності постаті гетьмана, що відігравало помітну роль у консолідації національно-патріотичних сил. Не випадково у свідомості широких мас людей з 1650 року Хмельницький починає виступати як «Богом даний» гетьман над Військом Запорозьким, тобто стає символом визволення від «лядської неволі».

Звертає на себе увагу і той факт, що Хмельницький, зосередивши всю повноту влади у своїх руках, з початку 1649 року безумовно став виявляти самодержавні устремління. Встановлений ним режим влади дуже нагадує протекторат Олівера Кромвеля.

На жаль, наступник Хмельницького Іван Виговський не став послідовником політики великого гетьмана. На час народження Данила Апостола Виговський натрапив на міцний «камінь спотикання» у ключових полках Гетьманщини – Полтавському і Миргородському. Гетьманський уряд почав відверто нехтувати «свободи і вольності» городового і запорозького козацтва, зокрема було усунуто кошового, заборонено ловити рибу в річках і продавати вино, поширено практику оренд і непомірних поборів. Було зроблено спробу відновити шляхетське землеволодіння. Так, у Полтавському полку соратник гетьмана Юрій Немирич отримав маєтки, у Полтавському і Миргородському полках гетьманський намісник Тимофій став конфісковувати у козаків та міщан маєтності, «понаставляв панів». Усе це призвело до опозиційного руху, який до кінця 1657 року набув загрозливого характеру. Його центрами стали Запорожжя на чолі з кошовим Яковом Барабашем і Полтавський полк, очолюваний полковником Мартином Пушкарем. Підтримували полтавців і миргородці. З обох боків починається політична тяганина з Москвою, яка тільки посилювала позиції останньої. Відбувається бій в околицях Полтави, де українці б’ються один проти одного. В результаті цього зіткнення загинуло близько п’ятдесяти тисяч людей. До того ж Іван Виговський починає відверто спиратись на Польщу, що призводить до українсько-російської війни. Гетьман рухається через Миргород, Зіньків, Гадяч, де зустрічає серйозний спротив. Навіть перемога українсько-татарських військ під Конотопом над військами Трубецького стала пірровою. Як державний і політичний діяч Виговський зазнав краху, оскільки не мав підтримки в народних масах.

Очевидно, що Данило Апостол аналізував діяльність гетьмана Виговського. Тому, ставши гетьманом, він уникнув суспільного і громадського протистояння, навчився використовувати можливості Росії для українських потреб. За час його гетьманування не було скарг на його діяльність з боку російського уряду, при цьому він, за висловом Грушевського, «не забруднив руки зрадою національних інтересів».

Але повернемося до попередників Данила Апостола на гетьманському столі.

Наступним представником української верхівки, який тільки поглибив протиріччя і мало не призвів до братовбивчої війни, став Іван Брюховецький. У 1665 році він прибуває до Москви, щоб побачити «пресвітлі царські очі».

З’являються так звані «Московські статті», де збирання податків покладалося вже не на гетьманську адміністрацію, а на царських воєвод, кількість яких на Україні мала зрости удвічі. Брюховецький одержує боярський титул, а старшина – дворянство. Згодом гетьман усвідомлює свої помилки і намагається позбутися царських воєвод в українських містах. Але було вже пізно – знову українці сходяться на сумнозвісному Сербиному полі, де перед цим воювали Виговський і Пушкар. Але до бою справа не дійшла – невдатний гетьман був убитий.

Можна припустити, що Данило Апостол, якому на той час виповнилося 14 років, уже розумів, які грізні відцентрові сили розривають його Вітчизну, адже батько його був миргородським полковником і готував сина прийняти полковницький уряд. Може, тому у своїй діяльності полковника і гетьмана Данило Апостол жодного разу не допустив, щоб власне українські справи вирішувались на полі бою громадянської війни. Саме йому належить спокійна і плідна «золота осінь Гетьманщини», що зберегла для нас тяглість державотворчої традиції. Але цього чекати ще майже шістдесят років.

Минали роки… Коли ж Данилу Апостолу виповнилось вісімнадцять, гетьман Петро Дорошенко з бунчуком і прапором увійшов у намет Мохамеда ІV, від якого одержав каптан, булаву й прекрасного коня. Але дуже дорогою ціною далася Дорошенку, який знову став гетьманом Правобережжя, перемога над політичними противниками: в руїнах лежав квітучий край, населення Правобережжя було майже знищене, забрано у кримську неволю, втікало на Волинь, Галичину, Лівобережну Україну.

Про свої претензії на українські землі заявила Польща. Новообраний король Ян Собеський кинув добірне військо на Поділля. Розгублений і вражений Дорошенко присягає «на вечное подданство» московському цареві перед кошовим Запорозького Війська Іваном Сірком, передає йому частину клейнодів – булаву і прапор. Але знову було вже пізно – Дорошенко вимушений поїхати до Москви, де він спочатку став заручником царя, а потім його призначили воєводою у В’ятку. До речі, на чужині він востаннє одружився (його нащадком – праонукою – від цього шлюбу була Наталія Гончарова, дружина Олександра Пушкіна).

Коли Данилу Апостолу виповнилось 44 роки – на той час він був миргородським полковником, загартованим у боях козаком, – помер Дорошенко. Новий гетьман Іван Самойлович безмежно довіряв миргородському полковнику. Із Самойловичем Данилу Апостолу довелось пройти довгий шлях. Історики визнають, що у внутрішній політиці Самойлович обстоював ідею сильної авторитарної гетьманської влади. Різними заходами і нововведеннями він намагався надати Козацькій державі елітного характеру, коли б на всі адміністративні посади обиралися представники знатних старшинських родин. Саме в період гетьманування Самойловича починається народження майбутнього українського дворянства. Гетьман остаточно припинив скликання генеральних військових рад, а збирав лише раду старшин. «Зверхній владця і господар вітчизни» – так іменували його підлеглі, зважаючи на його бажання передати владу сину Семену. Найважливішим наслідком п’ятнадцятирічного гетьманування Івана Самойловича було утвердження державних форм Гетьманщини, які залишались незмінними майже сто років. Данило Апостол, як людина, особливо наближена до гетьмана, долучився до цих позитивних змін на державному і політичному обширі гетьманської України.

На політичному обрії України після Самойловича з’являється Іван Мазепа, який ініціює «Коломацькі статті». В них говориться про повернення українському народу давніх прав та вольностей Хмельницького, невтручання московських воєвод у військові справи, про збір грошей і податків. Передбачалось вільне зарубіжне листування гетьмана, власна політика Гетьманщини щодо Кримського ханства, також «щоб московські війська у козацьких дворах не ставали, мужиками і зрадниками не називали».

Особливо наголошувалось на честі козацького звання, наслідуванні майна козаків їх жінками і дітьми. Виписувались і узаконювались також права міщан, планувалось побудувати нові міста і фортеці на річках Самарі й Орелі, а також у гирлах Берестової та Орчика.

І знову Данило Апостол знаходить шляхи, щоб увійти до найближчого оточення гетьмана. Саме він під час гетьманування Івана Мазепи спонукав того до рішучих кроків для відновлення самостійності Гетьманської держави. Апостол зрозумів, що саме надмірна «конспіративність» намірів гетьмана призвела до того, що народні маси не підтримали Мазепу під час Полтавської битви. Старий полковник був вірний Мазепі, але усвідомлення повної безперспективності боротьби з військами Петра І змусили Апостола шукати нової конфігурації політики Гетьманської держави.

Данило Апостол теж був, без сумніву, особою харизматичною. Сам факт його майже півстолітнього перебування на вершині влади, спочатку як полковника, а згодом гетьмана України, свідчить про це. Однак не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку: національна державна ідея створення соборної України, яка була закладена у 1649 році, вже не мала перспектив, іншими стали реалії життя Гетьманської держави. Данилу Апостолу доводилось рятувати те, що утверджувалось при Хмельницькому, – легітимізацію рішень через старшинську раду, а також «Статті про устрій Війська Запорозького». Їх прерогативи виходили за межі суто військового статуту й поширювалися на всі сфери життя козацької України, виконуючи в такий спосіб роль першого конституційного акта молодої держави.

Особливе місце в історії України посідає ще один соратник Данила Апостола – Павло Полуботок. Ставши після смерті І. Скоропадського наказним гетьманом, він докладає чимало зусиль для того, щоб в умовах міжгетьманства запобігти неминучим соціальним та політичним потрясінням. З перших днів свого перебування при владі Полуботок реформує державний устрій гетьманату, прагнучи поліпшити його судочинство, організацію фінансової справи, знизити рівень соціальної напруженості в суспільстві і тим самим позбавити російський уряд приводу для втручання у внутрішні справи Гетьманщини. Надзвичайно наполегливо Полуботок домагається у царя дозволу на проведення нових гетьманських виборів. Він знає, що в Гетьманщині гетьман уособлює державну владу, а його тривала відсутність підриває авторитет національної державності. Полуботок пише з цього приводу численні листи до Сенату та імператора, посилає до них представницькі депутації, енергійно шукає покровителів у царському оточенні. Тож ми бачимо, що у своїй діяльності Данило Апостол продовжив і розвинув політичну лінію Полуботка. Та це й не дивно, адже вони були друзями і соратниками, а ініційовану Полуботком чолобитну до царя на повернення вольностей складав саме Данило Апостол. Саме тому вони опинилися в казематах Петропавлівської фортеці, де Павло Полуботок відповів царю: «Нащо мені життя, коли я не можу бути корисним Батьківщині» – і помер, не скорившись деспотії.

В особі і долі гетьмана Данила Апостола ми вбачаємо продовження драматичної боротьби Гетьманщини-України як складової ланки державо– і націєтворчого процесу української людності починаючи з часів Київської Русі.

Данило Апостол народився якраз у рік підписання Переяславської угоди, на яку український народ покладав такі великі надії. Але вже найближчі роки показали, що Московщина і царська влада зовсім не мали на увазі існування незалежної України. Золота Орда, трансформувавшись на північно-східних теренах Київської Русі, породила мутанта – Російську імперію з двоголовим орлом на гербі, яка успадкувала азійську жорстокість Орди. У той же час «руська» голова імперії хилилась у бік Заходу, а точніше – у бік Київської Русі, яка на той час була представлена польсько-литовсько-українським утворенням під назвою Річ Посполита.

Таким чином, Данило Апостол став реальним продовжувачем європейської політики Богдана Хмельницького. Він, як і раніше його батько, полковник Павло Охрімович Апостол, органічно вписався у контекст української історії, маючи генетичне тяжіння до європейського обширу.

Щодо політичних переконань Данила Апостола слід відзначити, що серед вищої української старшини в період Північної війни особливою популярністю користувалися дві політичні концепції, обидві традиційні в історії Гетьманщини: ідея Великого князівства Руського у федеративній (чи конфедеративній) системі Речі Посполитої та ідея союзу України з Кримом і Туреччиною для боротьби проти Московщини (і Польщі) за незалежну Українську державу. Д. Апостол, разом з генеральним обозним І. Ломиковським, прилуцьким полковником Д. Горленком та лубенським Д. Зеленським, належав до першої, так званої гадяцької концепції, яка була пов’язана з Гадяцькою угодою 1658 року.

За майже півстолітнє перебування на владному олімпі Гетьманщини Данило Апостол не раз змінював свою політичну орієнтацію. І було б дивно, якби він цього не робив у той час, коли його країну шматували і турки з кримцями, і поляки з москалями. Згадаймо Богдана Хмельницького, який змушений був постійно лавірувати між великими імперськими хижаками і непередбачуваними кримцями. На це у своїй «Історії України-Руси» вказує М. Грушевський: «Але сих здібностей не вистачало йому (Хмельницькому. – Л. Т.) для розв’язання історичного вузла нашого життя, так як не вдалось цього зробити і його епігонам. Між ними теж були голови і правителі неабиякі. Виговський, Дорошенко, Мазепа – се теж були не рядові люди…» Додамо сюди й ім’я Данила Апостола, який заслуговує на право стояти в цьому ряду.

Проблеми перед миргородським полковником, а згодом гетьманом України стояли великі. Це, по-перше, дефекти соціальної структури – слабкий розвиток українського міста, невиразність міської верстви, інтелектуальна і національна оспалість. Далася взнаки також культурна відособленість України після того, як було втрачено культурну візантійську тяглість. Через це українська нація, яка проходила другий цикл «омолодження» через Козацьку державу, а згодом Гетьманщину, не знаходила опертя ні в католицизмі, ні в протестантстві. Згадаємо і такий, дуже важливий аспект: за часі Данила Апостола, а особливо після Полтавської битви, у Петербурзі Петро І та «птенцы гнезда Петрова» дуже добре усвідомили, що без України Російська імперія просто неможлива. Саме тому російський самодержець вивіз у північну столицю інтелектуальну еліту України, а московський патріарх став на чолі православної церкви. Новостворена імперія перебрала навіть назву – «Русь», заявляючи про себе на всіх усюдах як Росія. В таких несприятливих умовах важко було досягнути чогось значного у державотворенні, і можна тільки дивуватись тому, що національна традиція не була перервана.

Разом з тим не варто і перебільшувати здобутки владної еліти Гетьманщини на чолі з Данилом Апостолом. Він був сином своєї доби, часто йому не вистачало широти погляду, він був змушений іти в кільватері імперської політики Росії. Але його господарські і правові реформи, підтримка українського купецтва, опікування церквами і монастирями, де ще зберігся дух вільнодумства і козацтва, дали змогу «дихнути» українському народу, змученому безперервними війнами і хаосом у державотворчій політиці. Данило Апостол використав можливості Гетьманщини у складі Російської імперії для докорінної зміни у сфері відносин козацько-татарських. Закінчилось це побудовою Української оборонної лінії, яка поставила крапку на домаганнях Кримського ханства. Про це читаємо у передмові до літопису Грабянки: «Не точію сами славеннороссійскіе монархи мужества своего страхом обносили вселенную, но и раби за отечествіе собственных государей и за обиду россіян могут и преможнейших чуждих монарх силам вооружившись противостати».

Данило Апостол до кінця життя залишався корисним Україні, отож і його місце у галереї найкращих синів України цілком заслужене.

І, на наш погляд, була ще одна людина, яка мала вплив на Данила Апостола. Йдеться про Пилипа Орлика. Не залишилося свідоцтв про те, що старий гетьман знав про діяльність Орлика за кордоном. Але, беручи до уваги той факт, що він цікавився подіями в Європі (ми знаємо, що гетьман одержував французькі газети), не можна відкидати припущення, що він був поінформований щодо ідей Орлика.

Ми знаємо, що і сам гетьман Данило Апостол, а особливо його син Петро, був людиною високоосвіченою: Петро володів кількома європейськими мовами, зокрема французькою, як уже згадувалося, вів фінансово-дипломатичні справи всесильного Меншикова. Тому очевидно, що для них ідеї П. Орлика не залишились невідомими.

У 1728 році, коли Данило Апостол уже рік був на гетьманському уряді, на конгресі європейських країн у Суасоні, гетьман України у вигнанні Пилип Орлик оприлюднив меморандум, у якому, зокрема, містилася вимога до Росії відновити Переяславсько-московський договір 1654 року, який гарантував державні права козацької України. Ці заходи сприяли поступовому усвідомленню європейськими політиками та державними діячами прагнень українців відновити власну державу. Людовик ХV писав за два роки до смерті Данила Апостола: «Я дуже цікавлюся долею і станом пана Орлика, вважаю корисним для інтересів Франції підтримати пана Орлика… Треба, щоб Порта допомогла гетьманові Орлику зібрати біля себе свою націю, таку велику й хоробру, щоб вона могла скинути московське панування».

Таким чином, двох гетьманів – Данила Апостола і Пилипа Орлика (гетьмана у вигнанні) можна назвати двокриллям Гетьманської держави. Якщо Данило Апостол займався практичною державотворчою і організаційно-економічною діяльністю, то Пилип Орлик засвідчував права цієї держави на європейському обширі.

І закінчити свою розповідь про Данила Апостола – «останнього козака на гетьманському столі», як назвав його історик М. Уманець, – ми хочемо словами відомого українського історика і громадського діяча Дмитра Дорошенка: «Його шестирічне гетьманство було коротким ясним променем на темному тлі українського життя після занепаду Мазепи. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана всупереч російській і місцевій українській владі».

Данный текст является ознакомительным фрагментом.