«Я впевнений – Кучмі були надані гарантії»
«Я впевнений – Кучмі були надані гарантії»
Все ще діючого українського президента справді кілька разів могли реально захопити. Але більш ефективною виглядала демонстрація його безсилості.
В перші дні Кучма наочно явив її сам, навіть не відреагувавши офіційно на події на Майдані та в парламенті. Один мій знайомий провів потім досить дивну паралель: приблизно так само відмовчувався 1941 року Сталін, коли почалася Велика Вітчизняна війна. Адже до радянського народу звернувся Молотов, хоча люди чекали заспокійливих слів від «культового» вождя. Поки що ніде чітко не прописано, що робив Сталін у перші дні війни. А про Кучму говорять однозначно – пив. Про те, що глава повсталої проти нього держави перебуває в явно плачевному стані, яскраво свідчили телекамери, котрі фіксували його зустрічі з Хав’єром Соланою та іншими іноземними «миротворцями».
У своєму інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» відразу після перемоги «помаранчевих» Тарас Стецьків проводить інші аналогії. Коли у Франції Людовік XVII утік у Версаль, то парижани довго думали, як бути, а потім пішли туди і повернули його в Париж. Ця історія була нами розказана, відразу переосмислена, і «Пора» негайно пішла блокувати дачу президента.
Справді, Кучма в ті дні був повністю деморалізований. Луценко згадує випадок, коли польові командири оголосили: президента не можна пускати на робоче місце, тобто – в адміністрацію. Саме тоді Кучмі було дуже важливо з`явитися там і довести самому собі та всьому світові, що він поки що лишається президентом і має якусь владу, може на щось впливати. Тому напередодні його появи на Банковій на Майдані оголосили повну бойову готовність, а Микола Томенко закликав людей згуртуватися на десяту ранку.
Юрій Луценко (з диктофона):
– Приходжу о сьомій. Мені пообіцяли, що буде машина з озвучкою – голосу на той час уже не було, зірвав до хрипоти. Виявляється, машини не буде, зате є десять мегафонів. Правда, в них нема батарейок, а в цей час їх купити ніде. Довелося знову напружувати голос – треба, аби мене почули тисяч десять людей, які зібралися для чергового походу на Банкову. Колона пішла вгору, міліція розступилася. Потім мені розказали: міліцію навезли з інших міст, київській не дуже довіряли. Ці загони мусили утримувати людей на підступах до Адміністрації Президента. Наші демонстранти були не навчені в позиційних боях, тому Юра Гримчак допоміг колоні пройти через ці ланцюги – він мав такий досвід. А тоді просто на нас поїхав кортеж Кучми, озвучений мигалками. Йому було важливо в`їхати в підворітню адміністрації, аби довести – він може пересуватися столицею, не зважаючи на Майдан. І в цей момент броньований «мерседес» Андрія Деркача, хресника Кучми, перекриває йому цей в`їзд! І ми тут же затоплюємо собою все довкола. Кучма розвертається і повертається в Кончу-Заспу. На цьому, здається, Кучма зрозумів, що його влада скінчилася. Коли хтось сьогодні щось там каже про Деркача і критикує мене за дружбу з ним, я відповідаю: він тоді зробив вчинок і в той момент ризикував. Кожному треба дати право як на помилки, так і на нове нормальне життя.
Проте, здається, останнє правило має винятки. До яких, поза сумнівом, належить Леонід Кучма, ворог номер один як для Луценка, так і для більшості революціонерів іще з часів «України без Кучми». Коли «пористи» заблокували його на дачі в Кончі-Заспі, це видавалося не лише Майдану, а й більшості громадян України цілком логічним та правильним ходом. Помилкою не буде навіть припущення, що діючий український президент на той час дістав практично всіх: друзів, ворогів, «помаранчевих», «біло-блакитних», «червоних», «зелених», революцію, контрреволюцію, європейських переговірників на чолі з Хав’єром Соланою та, за чутками, навіть власну родину. Ситуація могла бути розв’язана лише за двома сценаріями.
Перший – стосовно Кучми приймається якесь законне юридичне рішення, бо він усе ж таки – діючий та легітимний глава держави, формальний гарант Конституції. Будь-які насильницькі дії проти нього вже є порушенням закону: без пред’явлення звинувачень, суду та вироку позбавлення волі вважається незаконним, а Майдан, який ухвалив таке рішення – великою злочинною групою. Навіть якщо це рішення виправдане і справедливе. Другий – Кучма щось вирішує із собою сам. Це було б найбільш сприятливо для всіх, і за такого повороту подій Майдан міг би згорнутися набагато швидше.
Проте варіант, за яким Кучма кається і здається на милість переможця, виглядав надто утопічно. Так само як можливість притягти його до суду на законних підставах. Тому на якомусь етапі з діючим Президентом почали домовлятись, і це був той самий третій шлях, який став подразником і київського Майдану, і численних Майданчиків, що виникли по Україні. Люди хотіли воювати з Кучмою.
Однак до діючого президента прийшло розуміння: революція схиляється до мирного шляху розв’язання ситуації. І в цьому процесі, як не крути, його роль як формального голови держави дуже важлива. Тому, коли Кучма приїхав у Маріїнський палац для переговорів, він відразу почав вимагати поступок з боку «помаранчевих». У першу чергу – розблокувати його дачу, інакше за стіл переговорів він не сяде.
Виглядало так, що Ющенко не знав про блок-пост у Кончі-Заспі. Це зайвий раз підтверджує: політики-«вожді» та польові командири Майдану жили своїм окремим життям, ставлячи перед собою абсолютно різні завдання і бачачи абсолютно різні способи їх вирішення. Тому Ющенко міг уже тоді почати торгуватись і вимагати від Кучми в обмін на різні поступки виконувати дані ним обіцянки і підписувати документи про відставку Уряду Януковича, Генерального прокурора Геннадія Васильєва та ін.
З інтерв’ю Юрія Луценка
(«Дзеркало тижня», 11–17 грудня 2004 р.)
– Я тоді вийшов на Майдан і думаю: потрібно ж якось людей підготувати до того, що з Кучмою усе-таки домовлятимуться. Виходжу на сцену і кажу: «Дорогі мої, я можу вам принести сюди руду шкірку Кучми і повісити її тут на цвяшок». Усі закричали: «Ура!». А я їм: «Але потрібна не шкірка, а його підпис». А вони кричать: «Шкуру давай!». Коли Кучма таки все підписав, Литвин, Ющенко і Мороз пішли з ним у кабінет Литвина. І там за столом три революціонери припустилися історичної помилки: вони спробували перепити Кучму, що не вдавалося ще нікому. Але, попри це, там була можливість домовитися про що завгодно. Першим звідти вийшов Мороз. Він домовився про те, що Кучма зніме блокаду з озера, де Олександр Олександрович колись ловив щук. У цьому весь Мороз. Справа зроблена, і він домовився, що на половині озера, котре нині перегороджене і куди його не пускали вісім років, він тепер знову зможе ловити щук. Він не домовлявся з президентом ні про прем’єрське крісло, ні про щось інше, а вирішив проблему з озером, піднявся і пішов. По дорозі сказавши пресі «Слава політреформі!». Другим вийшов Ющенко – він не п’є, тільки пригублює. Цей розповів про «велику перемогу українського народу». Останнім залишив цю сцену Литвин. Про що він домовлявся з Кучмою, я не знаю.
Політреформа, яку тоді вважали компромісним рішенням для виходу з кризи і порятунком для революції, ще трохи – і загнаної в глухий кут через пасивний опір Кучми, тепер хочуть скасувати. Адже саме вона через дії спікера парламенту Володимира Литвина на початку 2006 року черговий раз призвела до політичної кризи в Україні. Але тоді таких наслідків ніхто не чекав. Додавити Кучму – ось що виглядало головним.
За словами Тараса Стецьківа, Кучма все ж усвідомив, що знайдеться кілька тисяч відчайдушних людей, котрі перелізуть через паркан його дачі. В такому разі він буде змушений дати команду стріляти. А це, у свою чергу, призведе до ще більш масових заворушень. Хоча він не знав, що штурм дачі не готувався. Блокада відбувалася лише для того, аби чинити психологічний тиск. Адже Кучма розуміє лише мову сили, переконати його нікому ніколи ні в чому не вдавалося.
Хоча на якомусь етапі драбини в Кончі-Заспі все ж таки з`явилися. Польові командири згадують дзвінок Романа Зварича, якому, в свою чергу, подзвонив посол США в Україні Джон Хербст, а тому – донька Кучми Олена Франчук. За її розпачливими словами, до паркана вже прихилили драбини і хочуть перелазити. А через те, що поскаржитися нема кому, бо зараз в Україні президента захищати або не можуть, або не хочуть, вона звернулася по допомогу до американського посланця.
Виявилося, все дуже просто. Драбини, котрі так налякали президентську родину, активісти «Пори» не прихилили до паркана, а примостили до стовбурів сосон за десять метрів від нього. Зробивши своєрідний оглядовий майданчик, аби кожен бажаючий міг подивитися бодай на відстані, де і як живе український президент.
Однак реальна загроза штурму свою справу зробила. Пізніше, коли Ющенко спробував завалити невигідну йому політреформу, польові командири запропонували: «Якщо ви тиснете на Кучму, а той опирається, то потрібно йти і Кучму захопити. Але, дорогі депутати, при цьому ви підете попереду. І перелазити через паркан будете першими. І по вас можуть стріляти. Коли ви до цього готові, тоді валіть політреформу, посилайте Литвина в Кончу-Заспу, і, якщо він повернеться з фінгалом і непідписаними змінами закону про вибори, то ми змушені будемо очолити похід людей на Кончу. Але, повторюю, там можуть стріляти. Особисто ми до такого революційного сценарію готові. І якщо ви теж готові, то ходімо. А якщо ви, шановні, не готові до цього, то йдіть і голосуйте за політреформу».
Чим усе закінчилося, вже відомо.
Леонід Кучма все ж таки привітав Україну з новим, 2005 роком. Він був у чорному костюмі і виглядав, наче мумія, що повернулася. Коли за кілька тижнів у держави був уже інший президент, Кучма замовк, дуже рідко погоджуючись на якісь інтерв’ю. Він узагалі відмовлявся нагадувати про себе в будь-який спосіб. З боку це виглядало так, наче він хотів, аби про нього швидше забули.
Юрій Луценко (з диктофона):
– Чому нема політичної волі його принаймні допитати в Прокуратурі – це питання. Він зараз сидить в Україні і має наглість давати свої оцінки політичній ситуації. А тепер тим більше – просто героєм себе подає, ожив. Ожив. Насправді після посмертної записки Кравченка[5] йому взагалі не можна з’являтися на людях. Бо бувають вироки юридичні, а бувають – моральні. Тому записка Кравченка – це моральний вирок Кучмі. Мені здається – це взагалі найбільший вирок у справі Гонгадзе, який йому можна було дати в нинішній ситуації. У протоколах допиту Чечетова[6] та інших матеріалах слідства було розказано про причетність бізнес-сім’ї Кучми до розкрадання країни. Але він на свободі, і це зайвий раз доводить неприпустиму бездіяльність Генеральної прокуратури України. Він доторканний де-юре, а де-факто лишається недоторканний. Я впевнений у цьому, бо очевидно, неофіційні гарантії про недоторканість були надані йому під час круглого столу в ході революції.
Розуміння цього всього прийде потім. Поки що Кучму справді гнали геть. У процес втручається Європарламент і 1 грудня закликає Україну провести повторні вибори президента, аби розв’язати кризу демократичним шляхом. Понад 500 співробітників дипломатичного відомства України приєднуються до заяви про те, що Україну має очолити лідер, який має реальний мандат довіри народу.
У цей самий час в урядовому аеропорту «Внуково-2» (Москва) проходить зустріч Президентів Росії й України – Володимира Путіна та Леоніда Кучми. А Віктор Янукович подає до Верховного Суду зустрічний позов, у якому просить визнати недійсними підсумки другого туру виборів у зв’язку з фальсифікаціями на Західній Україні й зобов’язати ЦВК повторно встановити результати голосування. Верховна Рада 229 голосами «за» висловлює недовіру уряду Януковича, наслідком чого є відставка Кабміну. Петро Порошенко оголошує про зняття облоги з будинку Верховної Ради. Багатотисячна колона «помаранчевих» революціонерів на чолі зі щасливими Петром Порошенком, Юлією Тимошенко, Юрієм Луценком, Валентиною Семенюк, які стоять на даху мікроавтобуса, повз будинок Кабміну вирушає на Майдан.
А наступного дня перший заступник міністра внутрішніх справ Михайло Корнієнко заявляє про порушення 15 кримінальних справ за фактами блокування державних установ і доріг. Після зняття з посади міністра Луценка він знову опинився при владі в МВС.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.