БРОДСЬКИЙ ПОВІТ

Боратин, ґміна Суховоля – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 2000 мешканців.

Українці цього села, між іншим, Семко Громляк, надавали заховання полякам, а також окремих людей остерігали про небезпеку, яка їм загрожувала.

Джерело: E. Gross, Zbrodnie..., s. 170.

Волохи, ґміна Ясенів – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 1000 мешканців.

24 грудня 1943 року бандерівська боївка напала на хату родини Жеґлінських і вбила чоловіків, серед них українця Володимира (Дмитра) Бенедика, зятя господаря. Бенедик не видав ані тестя, ані його кузена. Перед смертю він був підданий тортурам за те, як повсюдно говорили, що не хотів вбити свого тестя й дружину.

Джерело: E. Gross, Zbrodnie..., с. 186–187.

Гута Пєняцька, ґміна Пєняки – село зі значною перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 800 мешканців.

У селі діяла польська самооборона. У 1944 році кількість населення, разом з утікачами з сусідніх місцевостей, яким загрожував терор УПА, зросла до 1500 осіб. 28 лютого 1944 року українські солдати з дивізії СС «Галичина», під командуванням німців, здійснили пацифікацію села, вбиваючи, за різними оцінками, від 600 до 1000 поляків.

З родини Чеслава Яроша, історію якої у своїй книжці згадує Едвард Ґросс, врятувався він сам і його дочка Марія. «Зараз після поховання дружини, доньки, матері і інших родичів, він завіз поранену Марисю до Гутиська Пєняцького та залишив у Бялковських – споріднених українців. Він їм пообіцяв, що, як тільки знайде безпечне місце, то зразу забере дитину. На жаль, він не знайшов безпечного місця. Сам приховувався по різних ярах і болотах. У цей час Бялковські дійшли до висновку, що приховування Марисі в їхній хаті може трагічно закінчитися як для неї, так і для них. Отже, Бялковський посадив Марисю на віз, накинув на неї велику кількість хмизу і так відвіз до батька. З того часу Марися ховалася з батьком у найбільш недоступних місцях». Ярош помістив дочку в самотньої українки у Старому Почаєві (Кременецький повіт). Та, однак, застерегла, що в її хаті інколи збираються бандерівці. «Якщо дізнаються, хто ви, то вас вб’ють». Для безпеки вона наказала, щоб дівчинка говорила тільки українською. «Може все було би добре, – пише далі Ґросс, – якби незабаром Марися не забула про застереження батька й доброї жінки. Одного вечора, під час присутності бандерівців, Марися, лягаючи спати, стала перед ліжком на коліна і голосно почала: «Ойче наш, ктурись єст в нєбє». [...] Один з них закликав до себе господиню і владним тоном наказав: – Завтра її має тут вже не бути!».

На самому початку пацифікації Гути, Станіслав-Сулимир Жук, який тоді був дитиною, українцями був схований та вивезений у безпечне місце.

За інформацією, поданою Едвардом Прусом, греко-католицький настоятель у Старому Хорості, Іван Дорук, під час проповіді, виголошеної після загибелі Гути, закликав вірних до покаяння, за що був убитий.

Джерело: E. Gross, Zbrodnie..., с. 313–314; S.S. ?uk, Zag?ada Huty Pieniackiej (fragmenty relacji naocznego ?wiadka), „G?os Kresowian” 2004, № 15, с. 40; E. Prus, Requiem nad zamordowanym polskim sio?em, „Nowy Przegl?d Wszechpolski” 2001, № 3–4. Див. також: W. B?kowski, Zag?ada Huty Pieniackiej, Krak?w 2001.

Гутисько Брідське, ґміна Ясенів – село з великою перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 900 мешканців.

13 лютого 1944 року, в результаті нападу бандерівців, загинуло близько 50 поляків. Згідно зі свідченнями Тадеуша Соколовського, записаними Едвардом Ґроссом, в останній момент його родину остеріг українець із сусіднього села. «Через деякий час до нашої хати забіг Мартинюк з Гутиська Літовиського. – Рузя, забирай дітей і тікай, бо зараз тут буде гаряче! – крикнув і вискочив на подвір’я. [...] Невідомо, чи мав намір швидко повертатися додому, чи хотів остерегти ще інші польські знайомі родини. Бандерівці, які були вже дуже близько, ймовірно подумали, що це якийсь поляк хоче від них утекти. Вицілили в Мартинюка і чесний українець вже не жив».

Влітку 1944 року до знищеного села, незважаючи на загрозу з боку УПА, повернулося кілька польських родин, серед них Анна Боярська з дітьми. Свого сина Тадеуша вона вислала до знайомої українки, сестри його хресної. «Українка поставилася до Тадека нарівні з дітьми своєї сестри. [...] дала їм гарячу страву, що для зголоднілого Тадека було чимось надзвичайним, і задумувала покласти їх спати». До хати забігли вояки УПА, шукаючи поляків. «Це діти моєї сестри, чого ви від них хочете?, – запитала господині, яка трусилася від страху». Нападаючі наказали дітям говорити молитву. Хлопець та дівчинка, виховані в польсько-українській родині, склали екзамен без проблеми, а Тадеуш умів лише перехреститися. Жінка йому поспішила на порятунок. «Відчепіться від дитини! Не бачите, як ви його перелякали? Він і слова вимовити не може». Бандерівці дали йому спокій і вийшли.

Джерело: E. Gross, Zbrodnie..., с. 241, 428–429.

Жарків, ґміна Ясенів – мале село з перевагою українського населення, тут проживало шість польських родин.

1 січня 1944 року бандерівці, переодягнені у форму української поліції, вбили в селі 17 поляків. Про цей день пише Владислав Музика: «Повертаючись з костелу, я зайшов до мого приятеля-українця на прізвище Ксей, що мешкав на краю нашого села. [...] В ході розмови я запитав його, як відрізнити тих, хто є бандерівцями, і хто не є. Стах Ксей відповів, що якщо прийде до мене поліція, то я мушу знати, що це вони». Ще того самого дня відбувся напад, з якого Музика врятувався, між іншим, завдяки цьому знанню. Після цієї події, разом з усією родиною вони ходили ночувати до знайомого українця.

Джерело: Свідчення Владислава Музики, [у:] H. Koma?ski, S. Siekierka, Ludob?jstwo..., с. 589.

Літовищі, ґміна Підкамінь – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 1000 мешканців.

У 1944–1945 роках бандерівці вбивали українців зі змішаних родин, які відмовлялися вбивати членів своїх родин. «У Гутиську Літовиському [польський присілок Літовищ] розігрувалися „сцени з Данте”, – згадує Здзислав Іловський. – Вбивали не лише поляків, але також українців, які в будь-який спосіб сприяли полякам, наприклад, українця Горобйовського, який мешкав посередині нашого села, було вбито за те, що він не хотів вбити свою дружину-польку. Чайку було вбито, вкидаючи його до криниці, тому що він добре ставився до поляків».

Інший Горобйовський з Літовищ, а також українська родина Панчишин з чотирьох осіб та Аполлонія Жарковська зі змішаної родини були вбиті за відмову вступити або вислати синів до УПА. Разом від рук УПА загинули понад 30 українців.

Джерело: H. Koma?ski, S. Siekierka, Ludob?jstwo..., с. 74–75; Свідчення Здзислава Іловського, там само, с. 577; Cz. Blicharski, „Petruniu ne ubywaj mene!”..., с. 65.

Малиниська, ґміна Підкамінь – маленьке село зі значною перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 170 мешканців.

У 1944 році від рук бандерівців і солдатів дивізії СС «Галичина» загинуло кілька десятків поляків. Жертв було би імовірно більше, якби не діяльність самооборони під командуванням Станіслава Шерльовського та допомога з боку деяких українців. «Захист села полегшував, крім цього, факт, – пишуть члени самооборони у Малиниськах, – що серед українців була довірена людина, яка багато знала або могла дізнатися, тому що серед своїх побратимів користувалася великою довірою. Завдяки тому „Гайдамаці”, як його Шерльовський називав, самооборона знала, які в бандерівців плани, кого вони вирішили вбити. Шерльовський, як член лісової охорони, часто ходив по лісах і селах. Завдяки цьому він мав можливість остерегти поляків, яким УПА винесла смертний вирок. Зрозуміло, що „Гайдамака” не завжди вчасно здобував вісті».

Джерело: Свідчення Станіслава Ґросса, Чеслава Іловського, Гелени Скварек, дівоче Ґросс, Станіслава Шерльовського та Яніни Зьомбри, дівоче Ґросс, [у:] H. Koma?ski, S. Siekierka, Ludob?jstwo..., с. 567–568.

Паликорови, ґміна Підкамінь – село, яке налічувало понад 1500 мешканців, з яких 70 відсотків становило польське населення.

12 березня 1944 року відбулася акція бандерівців, яких підтримував підвідділ українських солдатів з дивізії СС «Галичина». Вони зібрали мешканців села, зробили селекцію, відділяючи українців від поляків, після чого поляків було вбито. За офіційними даними, тоді загинуло 365 осіб.

Свідок подій, Станіслава Пьотровська, яка пережила екзекуцію, стверджує, що відносини між мешканцями села обох національностей складалися нормально. «Цей взаємний симбіоз і толерантність повністю підтвердили трагічні події, які відбулися 12 березня 1944 року у Підкамені. Переважна більшість українців з нашого села декларували, що не хочуть мати нічого спільного з убивствами бандерівців, і багато з них засуджували злочинні вчинки націоналістів». Авторка стверджує, що до участі в антипольській акції не вдалося змобілізувати місцевих українців, навіть шовіністично наставленого православного священика – під час богослужінь, що відправлялися в церкві в Паликоровах. «Його заклики до своїх земляків до участі у вбивствах поляків в завуальованій євангельській формі „очищення пшениці від куколю” не принесли ефекту. Місцеві українці не взяли в цьому участі. Що взагалі не означає, що і в нашому селі не було готових до вбивання поляків. Вони становили, однак, значну меншість і під натиском більшості не могли цього зробити. [...] Під час сегрегації декільком полякам удалося вступити до української групи. Місцеві їх не видали, завдяки чому їм вдалося врятувати життя. Потрібно визнати, що завдяки суперечній інформації деяких місцевих українців, врятувалося ще декількох поляків. [...] Приблизно о 22 годині з-під гори трупів вибралося ще близько 20 осіб, у більшості поранених, більш або менш важко. Серед них була і я. Мене розпізнали три мої українські колеги, які надали мені заховання і завдяки цьому я врятувалася. [...] У цій акції взяла участь тільки нечисленна група українців – мешканців села. Врятовані з цього погрому поляки завдячують життям своїм сусідам-українцям».

«Потім я дізнався, – пише Франциск Недзвецький, який також пережив екзекуцію, – що під час селекції Мечислав Даньчак врятував своє життя завдяки українцеві Пьонтковському, котрий в останню мить подав йому свій документ і визнали його українцем».

13 березня 1944 року до Паликоров прибув Збігнев Шльосек, утікач з Підкаменя, в якому тривала атака бандерівців: «Я знайшов притулок у знайомого українця. У Паликоровах, завдяки Божому провидінню, я дочекався приходу радянських військ».

Джерело: S. Piotrowska, By?am ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 1995, № 12, с. 23–24; F. Nied?wiecki, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2001, № 54, с. 34; Z. Szlosek, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2002, № 60, с. 55.

Пєняки, ґміна Пєняки – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 1500 мешканців

Двоє дітей, які вціліли під час погрому в Гуті Пєняцькій (28 лютого 1944 р.) – Станіслава Бжузек та Флоріан Бжузек – під час повернення до рідного села Пєняки, були атаковані групою українських підлітків. Втрутився сусід і приятель їхнього батька, українець, який забрав дітей і віддав до місцевого посту української поліції, звідки вони потрапили до батьків.

Джерело: H. Koma?ski, S. Siekierka, Ludob?jstwo..., с. 84.

Підкамінь, ґміна Підкамінь – містечко, яке налічувало близько 4000 мешканців – поляків, українців та, до 1942 р., євреїв.

На території містечка й місцевого монастиря домініканців переховувалося багато втікачів з навколишніх сіл та велика група вцілілих з масового вбивства на Волині. У березні 1944 року, в результаті п’ятиденної акції націоналістів з ОУН і УПА та солдатів дивізії СС «Галичина», було вбито близько 600 поляків. Деякі українці остерігали перед атаками.

«Поряд з хатою нашої сусідки Анни Белей, – згадує Станіслав Бачевич, – стояв Стефан Баторина, брат Белейової. Коли він нас побачив, крикнув на повний голос: Бачевич, утікайте, зараз прийдуть різати!». Незабаром також остеріг матір Бачевича, яка приховувалася у сусідів на горищі, що там небезпечно й вона мусить тікати до лісу.

12-річному Казимиру Шереметі, якому бандерівець застрелив матір, а його самого підстрелив, українець Баторина перев’язав рани і переночував у себе.

«Одного дня, – згадує Марія Пясечна-Брощаков, – прийшла до нас сусідка-українка Бонкова і просила, щоб ми невідкладно виїжджали, бо вона нам ні в чому не допоможе. 3 березня 1944 року разом з мамою і братом ми покинули Підкамінь, а 4 березня ми вже були в брата [у Львові]. Батько не хотів виїхати, незважаючи на наші прохання. На наступний день прийшов до нього українець, якийсь Григорій Шавардницький, і сказав йому, щоб зранку забрався з німцями до Бродів. Він так і зробив. Коли 12 березня 1944 року до нашої хати прийшли бандерівці, будинок був порожній».

Анна Ясинська-Боровська згадує день 11 березня 1944 року, напередодні трагедії в Підкамені. «До вечора до нас не добралися жодні вісті, лише пізно ввечері прийшов наш сусід-українець, в якого дружина полька, якийсь Павло Салецький, і сказав, щоб ми погано про нього не думали, він не приховує того, що належить до тієї української організації, бо іншого виходу в нього нема. Він не має нікого на совісті, в жодних акціях не приймав участі, лише допомагав своєю підводою, бо мав коней і віз. Прийшов нас остерегти і порадив, щоб молоді хоча б на декілька днів виїхали до Бродів, бо зараз така ситуація, що вдень і вночі вбиватимуть поляків. Німці їм це уможливили. Він пообіцяв, що попіклується про батьків і зробить все, щоб ми колись сказали, що він був добрим сусідом».

Авторка свідчення описує також випадок своєї сестри, Анелії Іловської, та її родини. Ввечері до їхньої хати ввійшли два бандерівці. «Восьмирічна дівчинка, коли їх побачила, кинулася одному в ноги з плачем і криком: «Я прошу вас, не вбивайте маму. Наш тато в полоні [німецькому] і ми тут три сестрички». І ця дитина розчулила серце бандерівця. Він підняв її і сказав сестрі, щоб вона не боялася, він не зробить їй кривди, бо також залишив удома маленьких дітей, і запевнив її, що до неї ніхто більше не прийде».

Мечислава Воскресінська згадує, як разом з матір’ю і деякими іншими особами, що переховувалися в монастирі, вискочили з високого поверху, з того боку, який не охоронявся. Потім протягом двох днів їх обох переховували знайомі українці на горищі.

Джерело: S. Baczewicz, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2002, № 60, с. 49–50; K. Szeremeta, By?em ?wiadkiem, там само, с. 54; M. Piaseczna-Broszczakow, By?am ?wiadkiem, там само, с. 53–54; A. Jasi?ska-Borowska, By?am ?wiadkiem, там само, с. 52; AW II/2215/p, Mieczys?awa Woskresi?ska, Wspomnienia, арк. 3–4. Про події у Підкамені див. також: C. ?wi?toja?ski, A. Wi?niewski, Mo?emy wszystko przebaczy?...; Z. I?owski, S. I?owski, Podkamie?. Apokaliptyczne wzg?rze, ч. 1, Opole 1994, ч. 2, Opole 1996; pisana na gor?co relacja ks. J?zefa Burdy, „Nasza Przesz?o??” т. 93 (2000), с. 289–340.

Суховоля, ґміна Суховоля – село, яке налічувало понад 1500 мешканців, передусім українців.

17 січня 1944 року була здійснена атака бандерівців на польські обійстя, в результаті якої загинуло близько 50 осіб. Франциск Молинський з присілка Залісся згадує: «Ці всі поляки та люди зі змішаних родин, які переховувалися в сусідів-українців, врятувалися, бо там їх бандерівці не шукали». В обійсті українців під час нападу знайшла притулок сестра Молинського, Янка, та її подруга, 12-річна Дзюнка Баєвич. Після смерті батьків, яких вбили бандерівці, Баєвич переховували сусіди-українці.

Едвард Ґросс згадує дуже прихильне до поляків ставлення Івана Грицини. «Не одного він остеріг перед намірами бандерівців, і цим самим врятував їм життя».

Джерело: F. Moli?ski, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2001, № 53, с. 35; E. Gross, Zbrodnie..., с. 361.

Черниця, ґміна Підкамінь – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 2500 мешканців.

Як подає мешканець присілка Худинські, Ян-Генрік Врублевський, на вістку про вбивства поляків, він та його родина щоночі приховувалися в обійсті знайомого українця: «Вдень ми перебували дома, а в ночі через сосновий ліс ми ходили ночувати до стодоли знайомого українця Сафата у присілку Бакаї. Вранці ми поверталися додому. Це тривало декілька місяців». Цей сам українець надав їм заховання після нападу бандерівців на їхню хату 2 лютого 1944 року.

У лютому 1944 року у присілку Бакаї двох інших українців, Івана Квасюка (швець) та Івана Ломиковського, було вбито за надавання допомоги полякам.

Українці з околиць Черниці та Гутиська Брідського, між іншим, Оксана Гаврилюк, намагалися здобувати інформації про плани УПА щодо антипольських акцій та передавали їх знайомим полякам.

25 грудня 1944 року в результаті нападу бандерівців загинуло понад 20 осіб, серед них Антоні Вернер. Його син Ришард, – згадує Едвард Ґросс, – у той час перебував у сусіда-українця Проказюка. Він почув стріли і вирішив побігти до хати, однак українські господарі наказали йому залишитися та сховатись. У хату вбігли три нападаючі, забажали коня з возом та від’їхали грабувати. «Приблизно через півгодини після відходу бандерівців, у хату Проказюка прийшла дочка Яна Вернера, Антоніна Недзвецька. – Я знаю, що це для вас небезпечно, – вона сказала на початку, – але тато поранений і я прийшла вас просити, що б ви батька завезли у Підкамінь до лікаря. [...] Українець їхав до Підкаменя з душею у п’ятах, бо розумів, що його чекає, якщо бандерівці дізналися б, що він везе пораненого поляка до лікаря, але не відмовив. [...] Цю ніч Ришард ще провів в українця Проказюка, і зранку, за наполяганням матері, пішов до Підкаменя до монастиря. Його мати й сестра залишилися натомість в Черниці. Вони, однак, не спали у своїй хаті, тільки приховувалися в українських знайомих у Поникві».

Джерело: Свідчення Яна-Генріка Врублевського, [у:] H. Koma?ski, S. Siekierka, Ludob?jstwo..., с. 609–611; H. Koma?ski, S. Siekierka, Ludob?jstwo..., с. 62; E. Gross, Zbrodnie..., с. 169, 222–223.