ПЕРЕМИШЛЯНСЬКИЙ ПОВІТ

Копань, ґміна Свірж – село зі значною перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 580 мешканців.

14 лютого 1944 року бандерівці спалили 30 господарств і вбили п’ятьох поляків. 10-особова родина Жовтанських весь час перебувала у криївці. «Бандити, не знайшовши в хаті нікого, пограбували будинок, вивозячи речі, потім розгромили його гранатами, врешті хату підпалили. Дим і вогонь, дістаючись до сховища, ледве не задушили схованих. Зойки привернули увагу сусіда-українця, який, з допомогою інших людей, витягнув усю, напівмертву, родину зі сховища і привів їх до тями».

Джерело: Meldunek tygodniowy, opracowany przez pracownika lwowskiej ODR Kazimierza ?wirskiego, z 22 IV 1944, [у:] Kwestia ukrai?ska i eksterminacja ludno?ci polskiej w Ma?opolsce Wschodniej w ?wietle dokument?w Polskiego Pa?stwa Podziemnego 1942–1944, wst?p i oprac. L. Kuli?ska i A. Roli?ski, Krak?w 2004, с. 91–92.

Лагодів, ґміна Погорільці – село з перевагою українського населення над польським, яке налічувало понад 2500 мешканців.

24 лютого 1944 року бандерівці вбили Петра Снежика. «Інші члени цієї родини врятувалися завдяки допомозі українця Олександра Лаби. Родина Петра Снежика виїхала в Новосанчівський район. Олександр обробляв їхню землю, розраховуючи на їхнє повернення. Насмілився про це сказати сусідам. Коли про це дізналися бандерівці, вони помстилися родині Олександра Лаби. У липні 1944 року вбили всю його родину – п’ять осіб».

Джерело: H. Koma?ski, Powiat Przemy?lany, ч. 1, „Na Rubie?y” 1997, № 20, с. 23.

Плеників, ґміна Дунаїв – село з перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 700 мешканців.

Станіслава Палька, згадуючи роки війни у своєму селі й околицях, підкреслює згідне співжиття обох національностей. «Українські родини допомагали полякам навіть тоді, коли в околицях з’являлися відділи націоналістів. Остерігали й попереджували перед запланованими нападами та надавали заховання у своїх хатах. [...] На початку весни 1942 року (точних дат не спосіб навести) моя мама, тітка й дідусь були остережені про планований напад бандерівців. Водночас родина Василя Шеремети запросила нас до себе на нічліг. Ми спали на підлозі на забраній з хати постелі. [...] Терор націоналістів спричинив те, що поляки мусили користуватися українською мовою, щоб не привертати до себе їхню увагу. [...] У дитячі ігри я бавилася разом з дітьми нашого знайомого лісничого Боровського, українця, дружина якого була полькою. Незабаром їхня допомога виявилася нам дуже потрібною. У квітні 1943 року (було дуже холодно) мешканець Пленикова, українець (прізвища я не пам’ятаю), повідомив дідуся про черговий напад на поляків у визначену ніч. Цього разу ми подалися до лісничого Боровського [...] Ми втекли до ближнього лісу і звідти зранку повернулися до будинку лісничого. Від садиби лісничого залишився тільки попіл».

Джерело: S. Palka, By?am ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2002, № 59, с. 31–32.

Чемеринці, ґміна Дунаїв – польсько-українське село, яке налічувало понад 2800 мешканців.

У 1944 році від рук бандерівців загинуло близько 100 поляків. Болеслав Сенкевич, власник млина, у грудні 1943 року був важко поранений бандерівцями. Описуючи напад на Чемеринці, скоєний 18 лютого 1944 року, він вимінює ситуації, коли українці ставали на захист поляків. «Мої сестри з двійкою дітей змогли втекти через річку і сховатися в сусідки-українки, Параньки Форись. Потім бандерівці подалися до дому Чака Юзефа і його застрелили. Застрелили також Стефана Росицького, який перебував у Чака. На їх захист став українець Павло Петрик, якого важко підстрелили в живіт. Перевезений до лікарні в Перемишлянах, поранений українець був прооперований і за якийсь час видужав. [...] Іншим разом, на подвір’ї українки Ірини Хрусцельової було вбито дочку коваля, Станіславу Вільк. Хрусцельова взяла Станіславу в обійми й кричала: „Не дам, не дам”. І обидві були вбиті».

Джерело: B. Sienkiewicz, ps. „?uraw”, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2002, № 59, с. 16–17.