ТЕРЕБОВЛЯНСЬКИЙ ПОВІТ

Буданів, ґміна Буданів – місто, населене українцями, поляками та євреями (до 1943 р.), яке налічувало 5500 мешканців.

У березні 1944 року бандерівці спалили 120 будинків та вбили декількох поляків. Спалено також обійстя українця Йосипа Дюка, якого прозивали Ґедзиком. Він врятував коней і корів своїх польських сусідів Гречухів, під час пожежі розбиваючи двері стайні.

Джерело: K. Witomski, By?em mieszka?cem Budzanowa, „Na Rubie?y” 1999, № 35, с. 49.

Вербівці, ґміна Стара Могильниця – польсько-українське село, яке налічувало близько 2500 мешканців.

У 1943–1944 роках від рук бандерівців загинуло понад 60 поляків. Антоні Ґомулкевич пише, що місцеві українці, за деякими винятками, відмовлялися від будь-якої допомоги полякам: «Більшість із них побоювалися покарання з боку бандерівців». Згідно зі свідченнями Яна Шозди, українець на прізвисько «Криворукий» остеріг поляків про планований напад 12 березня 1944 року. Завдяки цьому, поляки підготували відповідні сховища й криївки.

Михайло Бербець розповідає, як під час нападу 22 березня 1944 року (йому тоді було 12 років) він врятувався: «Зранку я пішов до тітки у Ласківцях. Її чоловік, мій дядько, був українцем. Я дуже вважав, щоб мене ніхто не побачив. Я сховався в їхній стодолі. Коли сюди зайшла тітка за сіном, побачила мене. Вона негайно забрала мене до своєї хати, нагодувала та сховала на ліжку під периною. Недовго потім прийшов дядько і запитав мене, чи хтось мене бачив, як я заходив. Я відповів, що ні. Тоді дядько заборонив мені виходити з хати і сказав: твій батько вже не живе».

Джерело: A. Gomu?kiewicz, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 1999, № 37, с. 35; J. Szozda, By?em ?wiadkiem, там само, с. 37; M. Berbe?, By?em ?wiadkiem, там само, с. 33.

Заздрість, ґміна Дарахів – село з перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 2000 мешканців.

12 лютого 1945 року від рук бандерівців загинуло близько 40 осіб. Врятувався, між іншим, священик Казимир Лехман, якому місцевий греко-католицький священик дав заховання.

Джерело: K. Turza?ski, Powiat Trembowla, ч. 1, „Na Rubie?y” 1994, № 9, с. 20.

Іванівка, ґміна Іванівка – польсько-українське село, яке налічувало близько 2800 мешканців.

12 березня 1944 року, в результаті нападу УПА, загинуло 19 осіб. Священик Франциск Напєрач встиг сховатися у греко-католицькій садибі священика. «Я вирішив, – він декількома днями пізніше писав у звіті, – побоюючись можливих розставлених сторожових постів, переодягнутися в жіноче вбрання і прийти до українського настоятеля у цій місцевості, щоб звернутися за порадою, що робити далі. [...] Я вийшов з костелу у напрямку укр[аїнської] садиби священика, де втішилися, що я живий, заспокоїли мене, що в них мені безпечно, але насправді я відчував, що вони самі бояться. Я переночував, отримав близько 120 злотих, до мішка їжу і зранку вони відвезли мене на передмістя Теребовлі в цьому самому жіночому вбранні».

Джерело: Лист о. Франциска Напєрача зі звітом про напади та вбивства українських націоналістів у парафії Іванівка, [у:] ks. J. Wo?cza?ski, Eksterminacja narodu polskiego..., ч. 1, с. 450.

Слобідка, ґміна Долина – село з перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 1280 мешканців.

За свідченням Войцеха Плещака, 9 вересня 1944 року бандерівці вбили дев’ять осіб з польських родин та українку, на прізвисько Сиворисиха, на пізніх місяцях вагітності, за те, що вона повідомила полякам, коли до села зайшли бандерівці.

Джерело: AW, II/1906, W. Pleszczak, Ludzie jednej polskiej wsi Podola, арк. 201.

Сороцьке, ґміна Сороцьке – село з перевагою українського населення над польським, яке налічувало понад 2900 мешканців.

23 листопада 1944 року бандерівці вбили понад 90 поляків. Зигмунт Гарц описує, як він пережив напад. «Мій вхід до стодоли зауважив місцевий мельник Петро Дутка, українець, який мене забрав до хати і там зробив перев’язку лівої руки. Хата, до якої я попав, належала українці, жінці похилого віку. Це вона, разом з мельником, зробила перев’язку лівої руки, яка звисала і кровоточила, та плеча. Бандерівці, в погоні за мною, добралися до цієї стодоли [...]. Коли вони мене там не знайшли, зайшли до хати українки, питаючи її, чи не бачила пораненого ляха? Та їм категорично сказала, що такого не бачила і в неї його нема. [...] Я в той час був на горищі, схований за широким димоходом, тримав у руці свою останню гранату типу Ф-1, готовий, у разі викриття, скоїти самогубство. [...] Ці самі бандерівці вдруге повернулися до хати-мазанки українки і один з них із сумки витягнув цілу пачку радянських банкнотів і сказав цій жінці, що це все буде її, якщо вона скаже, де сховався поранений лях. Вона вдруге відповіла, що в її хаті нема ляха».

Серед убитих був також священик Адам Джизґа. Раніше, греко-католицький настоятель парафії Сороцьке остерігав його, що члени УПА винесли йому смертний вирок, і порадив, щоб той якнайскоріше виїхав. «Священик Джизґа вирішив так і зробити, однак вже не встиг, загинув мученицькою смертю».

Джерело: Z. Harc, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 1997, № 25, с. 36; Лист о. Яна Ференса у справі вбивства українськими націоналістами о. Адама Джизґи, [у:] ks. J. Wo?cza?ski, Eksterminacja narodu polskiego..., ч. 1, с. 443.

Стадниця, ґміна Ілавче – село з перевагою польського населення над українським, яке налічувало 140 мешканців.

12 лютого 1945 року бандерівці вбили 25 поляків. Свідком події був Владислав Білінський. «Цієї ночі багато польських родин спало у своїх приятелів-сусідів на горищах, переважно за їхнім знанням, але також траплялося, що і без. Наша родина спала на горищі в сусіда-українця Василя Пташинського. [...] Цієї ночі бандерівці прийшли також і сюди. Вони зупинилися в сінях і випитували Василя, чи він не знає, де знаходяться криївки поляків-сусідів, а коли він сказав, що не знає, тоді бандерівець йому сказав: „Василю, в тебе сплять прокляті ляхи!”. Він їм відповів: „Я герой! Я воював разом з Михайлом Білінським проти більшовиків і не вагався б його від вас приховати, це мій приятель. Але зараз він мені не вірить і мене боїться так само, як і вас, молодих українців. Якщо ви мені не вірите, шукайте”. Після його рішучої відповіді, бандерівці пішли далі». Свідок оцінює, що враховуючи незначну кількість поляків у цьому районі, на боротьбу з УПА не було шансів. «Єдиним засобом, який давав певність виживання, були нічні й денні криївки, постійні зміни місць перебування в районі і за межами села. Нам допомагали пережити наші сусіди, русини-українці, часто нас остерігаючи або надаючи заховання від бандерівців».

Джерело: W. Bili?ski, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 2003, № 65, с. 45–46.

Струсів, ґміна Струсів – польсько-українське село, яке налічувало близько 2500 мешканців.

У жовтні 1943 року бандерівці вбили греко-католицького священика Панасюка, українця, одруженого з полькою, який у своїх проповідях засуджував злочини УПА щодо поляків. Було вбито також його дружину на пізніх місяцях вагітності.

Джерело: K. Turza?ski, Powiat Trembowla, ч. 1, „Na Rubie?y” 1994, № 9, с. 19.

Тютьків, ґміна Дарахів – село з перевагою польського населення над українським, яке налічувало понад 1100 мешканців.

23 березня 1944 року бандерівці вбили 22 поляки. «Незважаючи на терор проти непокірних, – пишуть Павло Бурий та Казимир Пельц, – багатьох чесних українців не вдалося втягнути до участі в злочинах, як це показують численні приклади. Наприклад, у нашому селі, українець Михайло Капуста під час нападу сховав у себе дві польські родини, а бандерівцям, які їх розшукували, сказав, що в нього нема ляхів. Він врятував їм життя. Той же Михайло Капуста був сильно побитий своїм братом-бандерівцем за відмову брати участь у вбивствах поляків. Інший поляк з нашого села, Скренткович, цієї ночі під час нападу намагався вигнати худобу з обори, щоб її не спалили. Його при тому застав один з нападаючих. Не тільки дозволив йому це виконати, але сказав: Тікай, бо як прийдуть інші, то тебе вб’ють. Скренткович врятувався».

Джерело: P. Bury, K. Pelc, Byli?my ?wiadkami, „Na Rubie?y” 1997, № 25, с. 38.