КОСТОПІЛЬСЬКИЙ ПОВІТ

Адамівка, ґміна Людвипіль (зараз Соснове) – польсько-українське село.

У червні 1943 року поляки, яким загрожував напад УПА, встигли втекти до Янівки. Діоніза Фелінська, яка не знала про остереження, з трійкою дітей прибула до села і була вбита. Сусідку-українку Совєту Філинську, яка заступилася за неї, також було вбито. Дитину Совєти взяли до себе поляки з партизанського відділу АК «Бомби» у Старій Гуті.

Троє малих дітей Фелінської викрав місцевий українець; члени УПА мали їх зарубати, але солтис Адамівки, українець Ніло Сероцинський, їх врятував.

Українець Іван Гольчик у 1943 році врятував Станіслава Фелінського та возив продукти для поляків, які сховалися в місцевості Стара Гута.

Джерело: Свідчення Юзефи Марциняк, дівоче Фелінська, с. 1–2 (у зборах Ромуальда Нєдзелька); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 242.

Антолин, ґміна Людвипіль – польсько-українська колонія.

У серпні 1943 року українець Михайло Міщанюк від УПА отримав наказ вбити свою дружину-польку Ґеновефу Шиндару та річну дитину. За невиконання наказу його з усією родиною було вбито.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VI/4, Свідчення Яна Бочковського, арк. 15.

Борек, ґміна Степань – польська колонія.

16 та 17 липня 1943 року, під час масової акції УПА на ближню Гуту Степанську, колонія була спалена, декілька осіб загинуло.

Мечислав Слоєвський з 7-річним сином Едвардом приховувалися в лісі, харчуючись ягодами й картоплею, які він підбирав на полях. Він був до крайності психічно й фізично виснажений. «Я двічі задумував вчинити самогубство, – згадував, – від страху бути схопленим і підданим тортурами, яких я від українських бандитів сподівався. Я брав свого синочка Едя і ми йшли до річки [...] Я думав втопитися разом з синком, щоб скоротити час поневірянь і жахливої боязні. І тоді, коли я брав сина за ручку, він говорив до мене, плачучи: татусю, повертаймося до нашої криївки. Я не мав відваги скочити у воду». Знайомий українець зі Ставища, Петро Базилюк, прийшов їм на допомогу. У замаскованій криївці в його стодолі вони обидва протрималися аж до вступу Червоної армії в січні 1944 року, а потім виїхали до Польщі.

Водночас Петро Базилюк переховував свого родича, українця, якому також загрожувала УПА. Він не завагався дати притулок Слоєвським, незважаючи на те, що в червні 1943 року його помилково підстрілив вартовий польської самооборони з Борека, в результаті чого він втратив око. Доля Базилюка закінчилася трагічно: весною 1944 року його застрелили радянські солдати, яким він не хотів віддати останню корову (за іншою версією, наведеною Владиславом Курковським, він загинув від рук УПА в 1946 р.). «Загинула людина надзвичайно права, чесна й благородна, – пише Антоні Калюс. – Якщо б у Польщі було прийнято давати таку медаль, як в Ізраїлі – відзнаку „Праведники народів світу”, то Петро Базилюк – українець, заслужив би цю медаль в першу чергу – за моральну відвагу оборони життя іншої людини».

Джерело: A. Kalus, Borek, „Na Rubie?y” 1994, № 10, с. 16; AW II/1350/2k, W. Kurkowski, Samoobrona Huty Stepa?skiej na Wo?yniu, арк. 55–57.

Борівка, ґміна Деражне – польська колонія.

Згідно зі свідченнями Мечислава Кобилецького, у березні 1943 року українець Сергій Коперник, в якого була наречена полька та двох братів, що належали до УПА, остеріг мешканців колонії про планований напад бандерівців і вказав, на яких дорогах приготовано засідки на втікачів. 18 березня більшість поляків, під ескортом п’ятьох членів АК з Янової Долини, возами виїхали до Клевані в Рівненському повіті. Вночі від рук націоналістів загинули ті мешканці (29 осіб), які залишилися і не хотіли покинути колонію.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VI/17, Свідчення Мечислава Кобилецького, арк. 55.

Великополе (Велике Поле), ґміна Березне – польсько-українська колонія.

Після того, як у 1944 році вступили радянські війська, члени УПА вбили три особи з родини Стойків, яка до свого господарства повернулася з Костополя, де заховалася після нападу на Липники в березні 1943 року. Уникнув смерті 12-річний Міхал Стойко, який залишився на ніч у свого друга-ровесника з польсько-української родини Маркелів. За допомогою Маркела та українця Єремкевича на євангельському кладовищі він поховав родину. Потім мусив рятуватися втечею, остережений іншим українцем про те, що УПА його розшукує. Наступного дня націоналісти вбили молодого Маркела та його матір, коли втікали через поля.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 215.

Вербче (Велике й Мале), ґміна Степань – українські села, в яких проживало по кілька польських родин.

18 липня 1943 року члени УПА вбили близько 60 втікачів із району Гути Степанської, яку значні українські сили кілька днів тримали в облозі.

Однією з жертв була мешканка Вирки, Франциска Дзеканська, врятувалася натомість її 6-річна дочка Ядвіга. «Під час втечі від УПА, – згадують свідки, – дівчинка була вже так втомлена, що не могла йти своїми силами, тому мама несла її на руках. Куля з кулемету влучила в Ядзю, пройшла крізь м’язи і застрягла в грудях матері, яка загинула на місці. Ядзя, лежачи при мертвій матері, сама ганчірочкою бинтує криваву рану і чекає порятунку. Десять днів дівчинка вдень при своїй мамі, а ніччю спить на розбитому возі, що стояв неподалік [...] вона харчується потертим з дозрілих колосків зерном, запиваючи водою з калюжі. Одного дня українець з села Вербче приїжджає косити, залишені поляками, лани вже дозрілого збіжжя, та знаходить Ядзю. Одна з українських родин забирає її до села. Рада села здійснювала тиск на цю родину, щоб дитину, «покинуту ляхами», вбити, але на захист її життя виступив учитель, також українець з Вербча, який забрав її до себе на виховання. Вилікувавшись та відживившись, Ядзя швидко видужала».

У 1944 році її опікун на з’їзді вчителів у Сарнах зустрів давнього керівника школи у Вирці, Казимира Карпінського, і розповів йому, що виховує вцілілу польську дівчинку з Вирки. Дівчинка опинилася в родині Карпінських, яку добре знала, а та, після повернення батька з німецької неволі, повернула йому дитину. «Сьогодні пані Ядзя живе та вчителює в Ґданську».

Джерело: F. і P. Piotrowscy, To zostanie w pami?ci, [у:] ?wiadkowie m?wi?..., с. 68; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 303, 305.

Глибочок, ґміна Людвипіль – польська колонія, в якій проживало декілька українських родин.

13 червня 1943 року члени УПА вбили близько тридцяти поляків.

Серед врятованих були, між іншим, діти-підлітки Муравських – Броніслава і тяжкопоранений Мар’ян: «За мною до вікна вискочив брат Мар’ян. Але в нього попали дві кулі вбивць: одна в спину біля лопатки, друга розторощила йому нижню ліву щелепу. Він упав назад всередину хати [...]

Непритомна від страху, я наосліп бігла вперед [...]

Біля куща ліщини [...] я знайшла брата Мар’яна. [...] Він не міг говорити. Рухом руки попросив йому дати папір та олівець. На ньому написав: „Швидко втікай! Рятуй своє життя! Я напевно помру”. [...]

Усі радили, що треба втікати до Бистриці, де тимчасово стоять німецькі солдати. Мого брата на віз поклав знайомий українець Тихон і ввечері завіз до Бистриці до німецького військового лікаря. Однак лікар його не прийняв, і той привіз його назад.

[...] Мені тоді було 15 років, на голові з’явилося перше сиве волосся».

Хлопця, на щастя, перш, ніж повернулася мова, два з половиною роки хірургічно лікували в лікарнях у Березному, Рівному та Києві.

Джерело: B. Murawska-?ygad?o, By?am ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 1995, № 11, с. 5–6.

Городище, ґміна Людвипіль – польсько-українська колонія.

Місцеві українці, Радюки й Бартманські та українці з Кам’янки (див. с. 73) – брати Майструки, Олександр (з дочкою Санькою), Прокіп та Макар, надавали допомогу полякам та остерігали про небезпеку зі сторони УПА.

На початку 1943 року на вчительку Маріанну Любов-Потомську напали члени УПА. Її врятував сусід Майструк, спустивши своїх собак на нападників, які вирубували двері. Вчителька переїхала до колонії Будки Кудрянські, де також на неї напали, а потім до Хвоянки (див. с. 77).

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 254 (за свідченням Маріанни Баґінської).

Гурби, ґміна Людвипіль – колонія з перевагою українського населення над польським.

У квітні й травні 1943 року члени УПА вбили кільканадцятьох поляків. До нападу, який відбувся 28 травня, майже всі мешканці, яких в останній момент попередив сусід-українець, встигли втекти до Старої Гути.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 256.

Гута Степанська, ґміна Степань – польське село, яке налічувало 180 садиб та близько 800 мешканців.

16 липня 1943 року сильні загони УПА, користуючись підтримкою українських селян з довколишніх сіл, розпочали масовану атаку на осередки самооборони та польські поселення в районі Гути Степанської, в якій тоді перебувало 5 тисяч осіб. Під час облоги та боротьби, що тривали до 18 липня, загинуло близько 600 поляків.

Станіслав Зелінський з місцевості Чапелька, втікаючи від нападників у напрямку Рафалівки, згубив свою 5-річну донечку. Заплакану дитину в лісі зустріла незнайома українка, потайки її переховувала, а за кілька днів відшукала батька в Рафалівці та віддала йому дочку.

Джерело: L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 127 (за книжкою В. Кобилянського W szponach trzech wrog?w, Chicago 1988); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 288–290.

Деражне, ґміна Деражне – містечко, населене, переважно, євреями (до ліквідації гетто в 1942 р.), а також поляками й українцями.

Весною 1943 року члени УПА вбили кілька десятків поляків. У травні від їхніх рук загинув український вчитель Олійник, який закликав до згоди з поляками.

Джерело: J. Turowski, Po?oga. Walki 27 Wo?y?skiej Dywizji AK, Warszawa 1990, с. 126.

Дюксин, ґміна Деражне – українське село, в якому проживало кілька польських родин.

Гелена Кшемьоновська-Ловкіс у знаменитій книжці спогадів Wo?y? – opowie?ci prawdziwe (Волинь – справжні розповіді) описує випадки надавання українцями допомоги полякам під час бандерівських нападів на Дюксин, Пеньки Боровецькі (див. с. 75) та інші села в ґміні Деражне.

Вона згадує українця Оверка Талигова з Дюксина, який, всупереч тиску середовища (село було сильним бандерівським осередком) і поставі своєї родини, голосно виступав на захист польських сусідів, зокрема, намагався не допустити до нападу на Радоминку, що лежала поблизу. «Спочатку він мусив приховуватися від власного сина, – пише Гелена Кшемьоновська-Ловкіс, – який хотів його вбити за цю його балачку, а потім приховувався від руських, бо був українцем з бандерівського Дюксина та мав сина-різуна».

Яніна Добжецька, яка з 1940 року була сиротою, 19 березня 1943 року пережила – вдаючи українку – вбивство кількох десятків поляків у ближніх Пендиках. Тиняючись, так само, як її сестра й брат, серед чужих, знаходила притулок і роботу в деяких українців: Петра Онопрійчука, Опанаса, Харити та Олени Варвинової, яка належала до секти штундистів. У травні 1945 року братові й сестрі Добжецьким, які, втікаючи з Дюксина, добралися до Клевані, допомогла дочка Варвинової, Ярина: «вона сказала дітям, як повинні доїхати до Рівного, як знайти дядька й тітку. Купила їм квитки, відвела на потяг. Остання доброзичлива українка з рідного Дюксина».

Джерело: H. Krzemionowska-?owkis, Wo?y? – opowie?ci prawdziwe, Jan?w Lubelski 2003, с. 19–36.

Злазне, ґміна Деражне – українське село, в якому проживало кільканадцять польських родин і, до 1942 року, єврейських.

У березні 1943 року на жительку колонії Клин Ставецький Момотку, під час втечі до Янової Долини, напали члени УПА, покалічили її та кинули до ями за стодолою. Власниця стодоли, українка, витягнула важкопоранену жінку та перевезла її на другий берег річки Горинь у напрямку Янової Долини, завдяки чому полька врятувалася.

Джерело: L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 84 (за свідченням Мечислава Ґавла).

Кам’янка, ґміна Людвипіль – німецька колонія, а після виїзду в 1940 році німців до Рейху – українсько-польська.

У липні й серпні 1943 року члени УПА вбили близько двадцяти поляків.

Місцеві українці, брати Олександр, Макар і Прокіп Майструки, допомогли врятувати багатьох польських мешканців Кам’янки та сусіднього Городища, остерігаючи їх про небезпеку й надаючи допомогу. 23 липня 1943 року до Прокопа Майструка прийшло десятьох членів УПА з наказом вбити всіх поляків у Кам’янці. Відтягуючи час, він їх пригостив, а в цей час його дружина попередила потенційних жертв, завдяки чому поляки, які ще проживали в Кам’янці, зокрема, родина Баґінських, встигли втекти до лісу і в поле, після чого виїхали до Костополя та Березного.

Українці з Погорелівки, Шрамко та Грицько Опанас, возом відвозили поляків-утікачів, за що членами УПА були повішені в стодолі. Подібна доля зустріла українця Ничипора з Кам’янки, який остеріг польські родини Файферів, Міллерів та Созанських, а сім’ю Ґдовських відвіз підводою до Костополя – він був вбитий разом з 5-особовою родиною.

Джерело: J. Bagi?ski, By?em ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 1995, № 11, с. 7; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 264–265; E. Gross, Zbrodnie Ukrai?skiej Powsta?czej Armii, G?og?w 1999, с. 80.

Липники, ґміна Березне – польська колонія.

Уночі 26 березня 1943 року озброєні групи УПА з усіх боків атакували колонію, в якій сховалося багато мешканців з навколишніх місцевостей. Незважаючи на зусилля місцевої самооборони, загинуло близько 180 осіб.

Евеліна Баґінська, яка в результаті нападу втратила зір, через багато років розповідала, як, утікаючи разом з двома малими дітьми, розпізнала між нападниками свого сусіда-українця. «„Що вони вам зробили? Адже це малятка! Одному два роки, другому нема навіть року! Даруйте їм життя! Мені вже все одне, я втратила очі, мене ви можете вбити... але пощадіть дітей”. [...] Я не могла повірити в те, що досі живу, а наді мною, над краєм рову, стоїть і співчутливо говорить давній сусід, а зараз командир банди вбивць, які бігають полями й багнетами добивають лежачих поранених поляків. [...] Я думаю, що в цьому українцеві – затятому шовіністові, засліпленому безглуздою ненавистю до поляків, – на мить відізвалася звичайна людська совість, якою Бог обдарував усіх людей.

[...] Коли настав день, мій чоловік, після довгих пошуків, знайшов мене на дні рову. Він забрав нас до лікарні в Березному».

Джерело: E. Hajdamowicz z d. Bagi?ska, Moja ostatnia noc w Lipnikach – by?am ?wiadkiem, „Na Rubie?y” 1994, № 8, с. 23.

Малинськ, ґміна Березне – колонія зі значною перевагою польського населення над українським.

На початку 1943 року українець, солтис українського села Боронне, попередив Павла Боруту, який був вчителем у Малинську й Боронному, щоб той не користувався пропозицією переховуватися в когось з цього села, бо загине так, як Городецькі, вбиті членами УПА в січні. За остереження поляків солтиса покарано смертю.

Джерело: Свідчення Казимири Борути, [у:] Okrutna przestroga..., с. 96.

Медведівка, ґміна Людвипіль – польсько-українське село.

У вересні 1943 року члени УПА вбили близько 60 польських мешканців.

Однією з небагатьох, хто врятувався, була полька, якій було кільканадцять років. Вона вправно говорила українською мовою. Нападаючі вели її за собою, бо не були переконані, чи це українська дитина, чи польська. Місцева українка, яка знала дитину, підбігла до них з криком і висмикнула дівчинку: «„То вам крові ляхів мало і хочете ще українську дитину вбити?!”. Цей її відчайдушний жест врятував дівчинці життя. Після війни вона виїхала на захід до Польщі і поселилася в Нижній Сілезії в м. Бєлява».

Джерело: W. Marmucki, Medwed?wka, „Na Rubie?y” 1995, № 11, с. 7.

Молодянівка (д. Новини), ґміна Березне – польсько-українська колонія.

У серпні 1943 року українець Василь Словинський остеріг поляків, що чотирнадцятого числа відбудеться напад УПА. Ґраціан Баґінський з синами Тадеушем та Ігнатієм утекли до Березного. Допоміг їм у цьому інший українець, Пилип Левчук.

Словинський остеріг також Анелію Цибульську, однак вона вирішила переночувати разом з дітьми в стодолі. Коли вночі ввірвалися члени УПА, вона вискочила з клуні і була поранена. Нападаючі знайшли дітей, закрили їх у хаті, а будинок підпалили. Дітям вдалося вискочити з полум’я. Врятовану родину Василь Словинський відвіз до Березного.

Джерело: Свідчення Антоніни Цибульської, [у:] T. Bagi?ski, Lipniki Wo?ynia Poleskiego spalone, Elbl?g 1995, с. 31–33.

Пендики, ґміна Деражне – польська колонія.

29 березня 1943 року члени УПА вбили близько 150 мешканців.

Єдина українська родина, яка проживала в Пендиках, допомогла Станіславі Дрогомирецькій з Деражного, яка, уникнувши смерті в Яминці (див. с. 77), з трійкою дітей прибула до колонії і була піймана одним із нападаючих. «Раптом з’являється старенький українець, який жив у цьому селі, підходить до нас, обнімає маму й гукає [...] Це наші, українці – і веде нас. Таке побачивши, українець, який нас стеріг, нас залишає і йде грабувати так, як інші.

Цей старенький жив бідно, мав паралізовану дружину, ходив просити милостиню, завжди, коли був у Деражному, приходив до нашої хати. У нас він завжди був нагодований, одержував на дорогу харчі і щось із одягу [...] „ви мене завжди приймали і нагодували, і я вас прийму, але тільки до часу, поки вони відійдуть”. Він нам усім наказав вилізти на піч і сховатися. А сам пильнував, виходив на двір і так нас переховував до наступного дня. В нього була також дівчинка, полька, родина якої підводою втекла до лісу. Він говорив, що пошукає її батьків, а якщо не знайде, то виховає як свою».

Джерело: W. Drohomirecki, Oczami dziecka, [у:] ?wiadkowie m?wi?..., с. 103; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 224.

Пеньки Боровецькі (Пеньків), ґміна Деражне – польсько-українська колонія.

Восени 1942 року Томаш Кшемьоновський зі знайомими вночі пробували запустити зачинений німцями млин, щоб змолоти трохи муки на свята. Їх зловили українські поліціанти на німецькій службі. Били й заганяли їх у крижану річку. «В певний момент, – пише Гелена Кшемьоновська-Ловкіс, – батько почув: Томаш? Виявилося, що один з поліціантів був його колишнім добрим другом. Він голосно верещав та загнав його в темні кущі і тихо наказав швидко втікати. Цього разу він дарував батькові життя [...] зболілий і змерзлий, він майже повз до хати».

У березні 1943 року члени УПА напали на хату Василя Романюка. Його син Микола, рятуючись втечею, сполошив нападаючих; у побоюванні, що він приведе підпомогу, вони вирішили лише пограбувати. «Микола був певний, що бандити його шукають, отже не міг повертатися додому. Тому пішов до віддаленого хутора, до українців, з якими він товаришував. Йому відкрила молода господиня. Він їй розповів про те, що сталося, і попросив, щоб його десь сховала. Вона швидко підняла вхід до пивниці в кухонній підлозі, куди Микола спустився. Прикрила килимком. Незабаром він почув, як під хату заїхали вози та голос її чоловіка, який кликав дружину, щоб допомогла, бо він привіз збіжжя, яке забрав у ляхів, і мусить швидко їхати далі, по наступне. Микола завмер від жаху і безладно чекав у пастці, що буде далі. Чоловіки від’їхали. Жінка його присутності не зрадила». Після цього випадку, Романюки вирішили виїхати до Оржева в сусідньому Рівненському повіті. По дорозі на втікачів знов напали, цього разу було вбито кілька осіб. Решті родини вдалося добратись до Оржева. Ними заопікувався українець Володимир з Вільхівки, що лежала неподалік, який вже раніше давав притулок Страмським, родичам Романюків. «Володимир був мудрою, доброю людиною. Він сам збудував школу, в якій тепер проживав. У важкі ночі зберігав Страмських. Тепер допомагав численній польській родині, наражаючи себе на небезпеку з боку бандерівців. Якось, повернувшись з Оржева, він знайшов на дверях школи записку. Хтось написав, що якщо він не перестане допомагати ляхам, то сам загине. Далі він не міг наражати свого життя».

Джерело: H. Krzemionowska-?owkis, Wo?y? – opowie?ci prawdziwe..., с. 49–53.

Плотечно, ґміна Костопіль – польсько-українська колонія.

У липні й серпні 1943 року члени УПА вбили близько 50 поляків.

Жителька колонії, Конопацька, якось була затримана німцями. Її трійкою дітей, аж до вступу радянських військ на початку 1944 року, опікувалися три українські родини: Колбів, Кожушків та Фесюків. Під час жнив українці вигнали Конопацьких на багно, а самі почали радитися, чи їх вбити. Однак вирішили, що поляки негрізні та дозволили їм збирати врожай. У 1945 році родина виїхала до Польщі.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 240–241.

Погорілівка, ґміна Людвипіль – українське село, в якому проживало кільканадцять польських і, до 1942 року, єврейських родин.

Православний священик Гаврило Богуславський закликав українців, які брали участь у нападах на поляків схаменутись. Крім того, разом з дружиною і сином Ростиславом, він переховував поляків і допомагав їм рятуватись втечею. Щоб уникнути помсти з боку УПА, він з родиною мусили втікати до Рівного.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 276 (за свідченням Юзефи Марциняк).

Подселече, ґміна Стидин – польсько-українська колонія.

У першій половині березня 1943 року українець Левко Кіриш попередив поляків про напад УПА, завдяки чому врятувалися родини Вернерів, Яницьких та кілька інших. Дослухавшись до його попередження, вони встигли втекти.

Під час облоги УПА Гути Степанської в липні 1943 року, мешканці колонії сховалися в лісі. Члени УПА намагалися виманити їх звідти підступом. Завдяки попередженню українця Власа Прохора, втікачі уникнули смерті, залишаючись у лісі.

Полякам у колонії Подселече допомагала також українка на ім’я Палажка.

Джерело: AW, II/647, I. Janicki, Wspomnienia, арк. 7; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 314–315.

Полянівка, ґміна Деражне – польська колонія.

Перед нападом на колонію, який відбувся 25 березня 1943 року (тоді загинуло близько 50 осіб), українець Йосип Йохимець на кілька днів сховав у себе родину Яна Пєтшиковського. Про планований напад Йохимець дізнався від своїх синів, які були УПА. Потім інший українець організував виїзд до Янової Долини.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VI/34, Свідчення Яна Пєтшиковського, Олександра та Ядвіги Лотоцьких, Данути й Адама Якушевських, Казимира Пєтшиковського, арк. 102–102зв.

Степань, ґміна Степань – містечко, населене євреями (до ліквідації гетто в 1942 р. вони становили понад 50 відсотків населення), українцями і кільканадцятьма польськими родинами.

У 1942 році Ванда Пеполь з Немович біля Сарн разом з сестрою проводили Різдво Христове у тітки, Анни Влощинської. Після Нового року вони поверталися додому. «Нас віз українець, знайомий тітки, якому, саме, я завдячую життям, – згадує Ванда Пеполь. – Моя тітка вийшла заміж за українця, Павла Влощинського [...] дядька в 1943 році вбили його знайомі друзі, саме за те, що він одружився з полькою. Він устиг сховати теля на горищі і не видав дружину, хоч сам був страшно катований. Тітка все це чула. Пройшло пару днів, поки її, ледве живу, знайшла сусідка-українка, переодягнула в свій одяг і наказала йти до Гути Степанської, куди втікали всі поляки з довколишніх сіл».

10 квітня 1943 року члени УПА, вдаючи радянських партизанів, вбили трьох членів родини Климків з колонії Двірець, які звідти втекли під час нападу, та шукали притулку в знайомої українки в Степані. Вона встигла сховати, – згадує Леон Карлович, – і врятувати 5-річну донечку Климків, а трохи згодом передала її братові Климкової, який перебував у Гуті Степанській.

Під час нападу УПА в ніч з 13 на 14 квітня 1943 року, завдяки сусідам-українцям були врятовані: Капсяк, якого сховав українець Ширко; родина вчителя Чеслава Ґавенди, яку сховав і вивіз за межі Степаня сусід Павло Кондратець. Станіслава Гартвіґ з п’ятіркою дітей була знайомим українцем таємно вивезена під Гуту Степанську. Його самого, після повернення до Степаня, застрелили за «зраду інтересів України».

У першій половині квітня 1943 року була вбита Станіслава Пінчук, дружина довоєнного секретаря ґміни, українця Сергія Пінчука. Її дочку Ірину від УПА захистив дідусь Пінчук.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VI/30, Свідчення Ванди Пеполь, арк. 88–89; L. Kar?owicz, Ludob?jcy i ludzie..., с. 136; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 299–300.

Хвоянка, ґміна Людвипіль – польське село.

У березні або квітні 1943 року члени УПА побили до непритомності вчительку Маріанну Любов-Потомську, яка кілька місяців раніше пережила напад у Городищі, ґміна Людвипіль (див. с. 70–71) та черговий – у Будках Кудрянських. Понівеченою вчителькою заопікувалася родина українця Винничука, потім її довгий час лікували в лікарні в Міжріччі (Рівненський повіт).

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 249.

Яминець, ґміна Деражне – польська колонія.

25 березня 1943 року члени УПА напали на колонію та вбили кільканадцять осіб.

Полякам – родині Севрука та їхнім гостям, Станіславі Дрогомирецькій з сином (мешканцям Деражного) – у переховуванні та втечі допоміг сусід-українець. «Була вже ніч, – згадував Володимир Дрогомирецький, – коли він прийшов і наказав нам вийти. Сказав: „Ідіть спокійно, помалу, якщо хтось ішов би чи їхав – не тікайте. Відомо, що українці не бояться і не втікають, така поведінка свідчитиме, що ви українці і ніхто вас не зачепить”». Дрогомирецькі послухали цієї поради. Перш, ніж після багатьох перипетій, добралися до Рівного, вони пережили чергові напади націоналістів, а врятувалися, зокрема, завдяки доброзичливості знайомих українців у Пендиках (див. с. 74) та Великому Стидині.

Джерело: W. Drohomirecki, Oczami dziecka, [у:] ?wiadkowie m?wi?..., с. 101–102; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludob?jstwo..., т. 1, с. 222.

Янова Долина (сьогодні Базальтове), ґміна Костопіль – поселення, засноване для працівників каменоломень базальту. У 1939 році налічувало близько 1800 мешканців, переважно поляків; у березні–квітні 1943 року їхнє число, ймовірно, перевищило 3000, адже сховалися тут втікачі з прилеглих місцевостей, яким загрожували українці.

У ніч з 22 на 23 квітня 1943 року велика група членів УПА, при численній участі українських мешканців сусіднього Злазного, здійснили напад на поселення і вбили близько 600 поляків.

Свідками масово вбивства були, між іншим, Ян Карван та його дружина Ядвіга. Їхні свідчення у 1988 році в Чикаго записав Владислав Кобилянський: «Деякі українці радили полякам втікати до лісу, інші забирали їх до своїх домівок і переховували в криївках. Між іншим, і нас, і наших дітей у своїй хаті переховував українець Василь. [...] У Страсну п’ятницю, після сутінків, розпочалося вбивство беззахисних. Після винищення поляків в їхніх хатах, почали також перевіряти, чи в українських будинках нема поляків. Поляків, яких знайшли (тих, на котрих донесли) в українських хатах, вбивали на місці, у присутності української родини. Були також випадки, коли разом з поляками вбивали й українців, тих, які зізналися, що знали про присутність в їхній хаті поляків і не видали їх з власної ініціативи. Нам відомий випадок, що викрита в українській хаті пані Свідерська з трійкою дітей, мусила спочатку дивитися, як вбивають її опікунів-українців, і щойно потім забрали життя їй та її дітям. [...] Василь переховував нас ще весь день, суботу, а після того, як настала ніч, вивів нас до лісу і попрощався. Лісами ми пробралися до Костополя».

Джерело: Фрагмент свідчень Владислава Кобилянського, [у:] ?uny nad Wo?yniem. Wyb?r dokument?w G. So?tysiak i J. St?pie?, „Przegl?d” 2003, № 25.